Тема 11. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 60-х — початок 80-х років ХХ ст.)

План

1.    Спроби реформування економіки у другій половині 1960-х років.

2.    Економічне становище УРСР у 1970-і — на початку 1980-х років. Промисловість.

3.    Аграрна політика. Становище в сільському господарстві в УРСР у 1960-х — на початку 1980-х років.

4.    Здобутки і проблеми розвитку соціальної сфери. Життя партійно-державної номенклатури та народу.

1. Нове партійно-державне керівництво, очолене Л. Брежнєвим, прагнуло зарекомендувати себе як реформатори. Життя надавало їм добру можливість розпочати свою діяльність з економічної реформи, яку назвали «косигінською» за іменем тогочасного голови Ради міністрів СРСР О. Косигіна. Ця реформа була проголошена у вересні 1965 р. постановою ЦК КПРС «Про покращення управління промисловістю, удосконалення та посилення економічного стимулювання промислового виробництва». Головними завданнями реформи у промисловості були: розширення самостійності підприємств; посилення між ними прямих договірних зв’язків; установлення економічно обґрунтованих цін; матеріальне стимулювання трудових колективів залежно від результатів їхньої праці; оцінка діяльності підприємств такими показниками, як рентабельність і прибуток; збільшення частки аграрного сектору при перерозподілі національного прибутку.

Реформування розпочалося з ліквідації раднаргоспів й відновлення галузевої системи управління промисловістю (через союзні, союзно-республіканські та республіканські міністерства).

Одним із головних напрямів реформи стало відновлення принципу сталості планування як перехід до складання п’ятирічних планів розвитку народного господарства (із розподілом найважливіших завдань за роками).

Головним рушієм реформи було розширення господарської самостійності підприємств. Для цього визначалося два шляхи: скорочення кількості планових завдань і показників, обов’язкових для виконання фабриками та заводами, і запровадження повного господарського розрахунку, який раніше мав формальний характер.

Щоб посилити матеріальне стимулювання трудових колективів та окремих працівників, було змінено наповнення й структуру фондів підприємств. На кожному з них замість фонду підприємства створювалися три самостійні фонди: розвитку виробництва, матеріального заохочення й соціально-культурних заходів і житлового будівництва. Вони утворювалися з відрахувань від прибутку підприємств. Директори підприємств отримали право перерозподіляти кошти між фондами матеріального заохочення й фондами соціально-культурних заходів і житлового будівництва (у межах 20 % цих коштів).

Велике значення мало фінансування підприємств шляхом кредитування, а не шляхом надання дотацій.

У січні 1966 р. на нові умови роботи перейшли 100 підприємств республіки (1,5 % загальної кількості). Перші кроки реформи дали обнадійливі результати. Зросли продуктивність праці, заробітні плати робітників, постачання населення промисловими товарами. Одночасно пожвавилося й сільськогосподарське виробництво, поліпшилося постачання міст продовольством. У 1970 р. на нові умови роботи було переведено понад 8 тис. заводів і фабрик, які становили 83 % від загальної кількості підприємств, виробляли понад 90 % продукції та давали    90 % прибутків.

За офіційною статистикою, протягом восьмої п’ятирічки (1966—1970 рр.) випуск промислової продукції зріс на 50 %. Причому дві третини приросту були отримані за рахунок підвищення продуктивності праці. З огляду на схильність тогочасних керівників підприємств до маніпулювання цифрами, не всі економісти погоджуються, що ті роки були «золотим періодом», найкращим за попередні 30 років. Через ряд об’єктивних чинників вона була приречена на невдачу. Адже внаслідок протистояння різних сил реформа прагнула поєднати непоєднуване: розширити самостійність підприємств і одночасно відновити всевладність галузевих монополій. Вона, на жаль, не мала комплексного характеру, не змінила ні структурної, ні інвестиційної політики, не зачепила роботи центрального апарату. За таких умов монополізм і централізація командно-адміністративної системи перемогли. Розширенню самостійності підприємств не сприяла й тоталітарна держава.

Реформаторам на чолі з О. Косигіним не вдалося забезпечити й стабільність планових завдань. Адже їм протистояв генеральний секретар Л. Брежнєв, який усе більше ставився до реформи з підкресленою байдужістю.

Радянське керівництво повернулося до посилення централізованого директивного планування й адміністративного управління. Саме тоді у політичній лексиці з’явився термін «стабілізація». Ним партійно-державна верхівка намагалася приховати свою консервативну позицію, відмовилася від будь-яких спроб реформування суспільства та повернулася до вдосконалення соціалізму сталінського зразка.

Отже, спроба економічної реформи другої половини 1960-х років довела, що економічне реформування неможливе без політичного керівництва, без демократизації органів влади та управління, без реального державного суверенітету республік — складових Радянського Союзу.

2. Українська економіка перетворювалася на заручницю економічної стратегії союзного центру. Радянське керівництво пов’язувало економічний розвиток СРСР з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. У зв’язку з цим від України й надалі вимагали розширеного видобутку вугілля, металічних руд, виробництва металів і важкого машинобудування, електричної енергії та хімічної продукції.

Людські ресурси України все активніше залучалися до освоєння східних регіонів СРСР. За це українська економіка отримувала насамперед дешеві енергоносії, що давало можливість українським підприємствам і галузям не поспішати з переходом на енергозберігаючі технології. Проте така дешевизна лише призводила Україну до економічного відставання від провідних економік світу.

Швидко занепадали навіть названі традиційно розвинуті галузі української індустрії. Це відбувалося насамперед через брак нових технологій. В Україні швидко зростала питома вага старих підприємств.

Використання застарілих технологій, фізичне й моральне старіння основних виробничих фондів, зорієнтованість екстенсивної економіки на кількісні (так звані валові), а не на якісні показники, призвели до того, що якість промислових виробів постійно знижувалася.

Основою радянської економіки традиційно вважався паливно-енергетичний комплекс. Протягом цього періоду в УРСР стали до ладу найбільша в Європі Запорізька, а також Вуглегірська, Криворізька, Придністровська ТЕЦ, Бурштинська ДРЕС та інші теплові електростанції. Помітних успіхів досягли нафтовики та газовики. У середині 1970-х років було введено в дію 26 нових нафтових і газових родовищ. Проте зменшилося видобування вугілля. Донбас давав щорічно майже 200 млн. т вугілля в першій половині 1970-х років, 190 млн. т — у другій половині 1970-х і менше як 180 млн. т — у першій половині 1980-х. З кожною п’ятирічкою його собівартість зростала. Для того, щоб видобути вугілля, доводилося вводити в експлуатацію крутоспадні тонкі пласти або розробляти нові пласти породи глибше під землею.

Одночасно швидко розбудовувалася ядерна енергетика. В Україні, на яку припадало лише 2,6 % території Радянського Союзу, було побудовано майже 40 % атомних енергоблоків. При цьому значна їх частина (Чорнобильська, Хмельницька, Південноукраїнська) виробляли електроенергію не для України, а для європейських країн — сателітів Радянського Союзу.

3. Гострі проблеми постали перед сільським господарством України. Порівняно з промисловістю воно займало в УРСР другорядні позиції. Важкий стан сільськогосподарського виробництва насамперед був зумовлений колгоспно-радгоспною системою організації праці селян. Іншою вагомою причиною було постійне визискування села шляхом заниження цін на сільськогосподарську продукцію та завищення цін на промислові товари. Прибутки села знижували ціни, установлені компартійно-радянським керівництвом. Ціни на промислові товари перевищували ціни на сільгосппродукцію у 20 разів. Тому на селі впродовж десятиліть зберігався низький рівень оплати праці, не вистачало техніки, побутові умови селян були незадовільними. Усе частіше молодь виїжджала із сільської місцевості до міст на роботу і навчання.

Комплекс названих причин призвів до того, що в 1964 р. з 9600 колгоспів 4000 стали збитковими. Темпи приросту сільгосппродукції були невисокими. Колгоспна система не забезпечувала високопродуктивну працю; а тому влада й надалі вбачала вихід в екстенсивних шляхах нарощування сільськогосподарської продукції, наказуючи розширювати посівні площі. Керівники радгоспів і колгоспів не лише ревно виконували накази, а й розорювали ще більше площ. Їх не враховували у звітах, а вирощену на них продукцію приплюсовували до урожаю, отриманого на офіційних площах, сподіваючись на премії та нагороди за «успіхи». Подібні речі спостерігалися й у тваринництві.

Насамперед у жовтні 1964 р. була припинена політика утискування особистих селянських і міських підсобних господарств. Службовцям і робітникам надавалися в користування земельні ділянки від 0,08 до 0,4 га на сім’ю, скасовувались укази попередньої влади про заборону утримання худоби в особистій власності громадян, які проживали в містах, ліквідовувався щорічний податок на худобу колгоспників, їм повертали земельні наділи, відібрані за часів М. Хрущова. Відтепер земельні ділянки (залежно від регіону) становили від 0,31 до 0,61 га. Колгоспи отримали право продавати селянам велику рогату худобу з колгоспних ферм. Після вжитих заходів кількість присадибних ділянок зросла до 9 млн. Усього у власному користуванні колгоспників було 2,6 млн га землі (8 % орної).

У 1965 р. була зроблена спроба підняти рівень сільськогосподарського виробництва шляхом матеріального стимулювання. Передусім було підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, у тому числі включаючи велику рогату худобу та свиней. Відтоді визначалися стабільні плани постачання державі сільгосппродукті в на 5 років наперед. Усе це сприяло зростанню в 1966 р. обсягу валової продукції сільського господарства на 8 % (раніше воно становило 1,7 %).

У 1966 р. в колгоспах запроваджувалася хоча й мінімальна, але гарантована грошова оплата праці. Економічно слабкі колгоспи отримали від держави кредити для забезпечення оплати праці колгоспників, а також право мати власні рахунки в банку, брати короткотермінові та довготермінові кредити.

На цьому етапі найскладнішою галуззю сільського господарства залишалося тваринництво.

У другій половині 1960-х — у 1970-х роках в УРСР птахівництво було переведено на індустріальні технології. Яйця та м’ясо вироблялися на 38 великих птахофабриках. Однак збільшення виробництва м’яса серйозно гальмувалося через слабку кормову базу тваринництва.

Упродовж 1965—1985 pp. постійно зростало технічне оснащення сільського господарства. Однак це комплексне завдання було зведене до постачання сільському господарству однотипної низькоякісної техніки. Колгоспи та радгоспи щорічно отримували до 20 тис. тракторів, 30 тис. бурякозбиральних комбайнів.

Частка ручної праці в українському селі в загальному обсязі робіт залишалася значною, особливо у тваринництві. Дуже повільно відбувалася електрифікація сільського господарства.

Одним із важливих напрямів підвищення родючості ґрунтів розглядалася хімізація сільськогосподарського виробництва. Виробництво мінеральних добрив для села забезпечували Вінницький, Черкаський, Рівненський та інші хімкомбінати. Хімічна промисловість України виробляла мільйони тонн мінеральних добрив і десятки тисяч тонн засобів для захисту рослин від шкідників. Разом із тим некваліфіковане застосування хімічних речовин часто призводило до забруднення ґрунтів і сільськогосподарської продукції.

У 1960—1980-х роках набули великих масштабів меліоративні роботи. Деколи вони проводилися без належного наукового обґрунтування. Унаслідок цього виникло порушення екологічного балансу природних комплексів: ерозія та виснаження родючих ґрунтів, підтоплення сіл, розорювання лук і пасовищ.

З 1967 р. всі колгоспи й радгоспи почали переходити на госпрозрахунок. У травні 1970 р. знову були підвищені державні закупівельні ціни на м’ясо та молоко.

Влада намагалася підвищити ефективність сільського господарства шляхом чергової зміни системи управління. У 1982 р. в районах і областях республіки були утворені агропромислові об’єднання, покликані подолати відомчі бар’єри. Однак заходи адміністративного характеру не могли забезпечити міцних виробничих зв’язків сільськогосподарських підприємств із переробною промисловістю, подолати хронічне відставання колгоспно-радгоспного виробництва.

Невтішний стан речей у сільському господарстві доповнювало вкрай неефективне використання трудових ресурсів. Підтвердженням цього стали традиційні сезонні «мобілізації» армійських підрозділів, учнівських і студентських колективів, працівників науково-дослідних установ на «боротьбу за урожай».

Назрівала нагальна потреба радикальних змін, однак радянське керівництво всіма засобами їх не допускало.

4. Соціально-демографічна ситуація.

На початку 1960-х років Україні вдалося подолати жахливі демографічні наслідки Другої світової війни, сталінських репресій та голодоморів. У 1960 р. загальна чисельність населення республіки становила 42,4 млн мешканців, з яких 22,6 млн, або 53 %, були сільськими жителями. На середину 1980-х років чисельність населення республіки перевищила 50 млн. Україна перебувала на шостому місці в Європі за кількістю населення після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції.

В Україні розгорталися процеси урбанізації. До 1985 р. чисельність міських мешканців зросла до 66%. Відповідно число мешканців села скоротилося до 34 %. Зростання чисельності населення відбувалося як за рахунок природного, так і механічного приросту. Україна належала до небагатьох регіонів СРСР із позитивним балансом міграції.

У 1980-х роках Українська РСР утратила позитивну демографічну динаміку і постала перед загрозою депопуляції — абсолютного скорочення чисельності населення. Це було зумовлено й урбанізаційними процесами, і складними соціально-економічними умовами, такими як незадовільні житлові умови, висока зайнятість жінок у суспільному виробництві (90%), низький рівень системи охорони здоров’я дітей та ін.

Зміни у соціальній структурі населення.

Зміни у соціальній структурі насамперед зумовлювалися екстенсивним розвитком індустріальних галузей. Такий розвиток постійно потребував зростання чисельності робітничого класу. На початку 1960-х років робітники вже становили половину зайнятої у виробництві робочої сили, до середини 1980-х років їхня частка становила 60 %. Однак подальше зростання робітництва сповільнилося через соціально-економічні та демографічні причини. Паралельно зі зростанням чисельності робітників скорочувалася чисельність селянства. Якщо в 1960-х роках воно становило половину населення України, то в 1985 р. — уже третину.

Швидко зростала чисельність інтелігенції — працівників інтелектуальної сфери з вищою та середньою спеціальною освітою.

Матеріальний рівень життя населення та його соціальні прояви.

Протягом 1965—1985 pp. середньомісячна заробітна плата робітників і службовців зросла майже вдвічі. Швидшими темпами, ніж у робітників, зростала оплата праці колгоспників, а відповідно скорочувалося й відставання в оплаті їхньої праці, характерне для попередніх десятиліть. Одночасно збільшувався й розмір пенсій. Особливо високими темпами зростання життєвого рівня характеризувалися 1965—1970 pp. У наступні 15 років темпи підвищення добробуту знизилися. Загалом же протягом 1965—1985 pp. матеріальний добробут (якщо враховувати лише цифри заробітної плати) зріс у 1,85 раза.

Швидкими темпами відбувалося газифікування міст і селищ України. У   1971 р. був газифікований останній обласний центр — Кіровоград. На початку 1970-х років завершилася електрифікація сіл, робилися перші кроки з газифікації.

Швидкі темпи будівництва житла вражали громадян. На їхніх очах виростали цілі міста й мікрорайони. Проте характерною ознакою новозбудованих районів була нерозвинутість комунальної сфери. Централізація коштів на новобудовах вела до стримування, а нерідко до занепаду комунального господарства старих міст. Так на початок 1970-х років у 60 містах була відсутня каналізація. Багато сотень селищ міського типу страждали через відсутність каналізації та централізованого постачання води.

Суперечлива ситуація склалася щодо забезпечення громадян безоплатним медичним обслуговуванням. З одного боку, за чисельністю медичного персоналу та кількістю лікарняних ліжок у розрахунку на одну особу Україна, разом з іншими радянськими республіками, займала перші місця у світі, більше ніж удвічі випереджаючи розвинені країни. Однак при високих кількісних показниках медичні заклади характеризувалися слабкою технічною оснащеністю, а лікарняні ліжка ставили навіть у коридорах і непристосованих приміщеннях. На підготовку лікарів витрачалося в 10 разів менше коштів, ніж у розвинутих країнах.

Серйозні труднощі виникали й у питаннях забезпечення громадян товарами широкого вжитку, як щоденного, так і довготермінового. І хоча держава докладала багато зусиль, щоб розширити виробництво таких товарів, як телевізори, холодильники, пральні машини, пилососи, автомобілі, — вони завжди належали до групи дефіцитних товарів.

Радянський карбованець поступово втрачав свою купівельну спроможність. Спроби радянського керівництва стримувати інфляцію призвели до виникнення таких соціально-економічних явищ, як дефіцит товарів. Ганебною прикметою життя народу стали постійні черги в магазинах, «діставання» товарів через знайомих працівників баз і складів і т.п.

Дефіцит товарів і послуг вів до зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку в Радянському Союзі «тіньової» економіки.

«Тіньова» економіка сприяла створенню такого асоціального утворення, як організована злочинність. Дефіцит призвів до появи так званих «престижних» і «непрестижних» професій. Престижними ставали професії та робочі місця, пов’язані з виробництвом, розподілом і продажем дефіцитних товарів. Невиправдано високе соціальне становище, опираючись на зв’язки своїх «господарів», зайняла професійна обслуга чиновників високого рангу. З’явилися навіть престижні міста й регіони, які відрізнялися один від одного рівнем постачання.

Відвертим проявом неспроможності радянської влади й комуністичної партії забезпечити справедливу соціальну політику стало вирівнювання оплати праці різних верств населення. Підняття мінімальної заробітної плати й одночасне обмеження високих заробітків призвели до того, що в середині 1980-х років відновилася зрівнялівка в оплаті праці високо- та низькокваліфікованих робітників. Заробітна плата інженерно-технічних працівників максимум на 10 % перевищувала заробітну плату робітників. У багатьох галузях промисловості заробітки інженерів були суттєво нижчими, ніж робітників. Це призводило до зниження престижності освіти, формувало небажання набуття високої кваліфікації, позбавляло трудівників дієвих стимулів до високопродуктивної трудової діяльності.

Досягнувши певних позитивних зрушень у соціальній сфері, керівництво радянської України так і не вирішило багато важливих проблем.

Привілейоване становище партійно-державної номенклатури.

Номенклатурою називають перелік посад в органах влади, партіях, економічних структурах та осіб, які на них перебувають.

Партійно-державна номенклатура в СРСР — це привілейована правляча верства. До номенклатурного списку входили тільки члени КПРС. Правила клановості, родинних зв’язків, знайомств, телефонне право були важливими при підборі кадрів. Віддати під суд члена цієї касти могли тільки тоді, коли він «зрадив» своїх чи скоїв тяжкий злочин.

Належність до партійно-державної номенклатури відкривала шлях до успішного вирішення житлової проблеми. Вони також мали доступ до кращого харчування, недоступного для основної маси громадян. Партійно-державна номенклатура мала привілеї у сфері медичного обслуговування (спецлікарні) та відпочинку (курорти). Кращі автомобілі, меблі, одяг, взуття, книжки, навчання дітей у престижних навчальних закладах — це неповний перелік товарів і послуг, якими користувалася партійно-державна номенклатура.

Представники номенклатури в першу чергу могли придбати високоякісні товари закордонного виробництва, поїхати в закордонні відрядження, проводити відпустки в кращих будинках відпочинку та санаторіях.

До привілеїв належали також персональні пенсії, які враховували не тільки трудовий, а й партійний стаж і революційні заслуги. Порядок їх призначення та розміри визначалися положенням, затвердженим постановою Ради міністрів СРСР у липні 1956 р. Наприкінці 1977 р. воно було затверджене в новій редакції. Особам, які мали особливі заслуги перед радянською державою в галузі революційної, державної, господарської діяльності або видатні заслуги в галузі культури, науки, техніки та спорту, установлювалися персональні пенсії. Для осіб, які мали статус персональних пенсіонерів, були встановлені додаткові пільги. Зокрема, вони користувалися правом на додаткове житло, а житлова площа, яку вони займали, оплачувалася в розмірі 50 % квартирної плати, установленої для робітників і службовців. їм також: надавалася знижка в розмірі 50 % установленої оплати за користування опаленням, водою, каналізацією, газом і електроенергією.

Персональні пенсіонери та члени їхніх сімей, які знаходилися на утриманні, мали переважне право на спеціалізовану медичну допомогу й безплатне протезування всіх видів (за винятком протезів із дорогоцінних металів). Ліки їм відпускалися за ціною, що становила 20 % їх вартості. Тим, хто мав партійний стаж 50 років і більше, виплачувалися додаткові кошти в розмірі двомісячної пенсії, а особам, які мали партійний стаж 30—50 років, — у розмірі півмісячної пенсії. Після розгортання політики гласності в суспільстві розпочалося обговорення проблеми привілеїв.

Відповідно до рішення ЦК КПРС, від 1 жовтня 1989 р. заробітна плата партійних чиновників значно зросла. У цьому вбачали спосіб збереження привабливості партійної роботи. Комісія, яку очолював Є. Примаков, рекомендувала ліквідувати Четверте управління Міністерства охорони здоров’я, що обслуговувало верхівку партійного та державного апарату. Рада міністрів СРСР ухвалила постанову про його ліквідацію в жовтні 1989 р.

 

Запитання на закріплення матеріалу

1.    У чому полягали причини і сутність економічних реформ середини 60-х років?

2.    Які тенденції намітились у розвитку промисловості, сільському господарстві у 70-ті – 80-ті роки?

3.    Якими були основні ознаки та тенденції у повсякденному житті населення цього періоду?

4.    Що таке номенклатура? Яким було її становище?