Тема 11. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 60-х — початок 80-х років ХХ ст.)

План

1.    Усунення від влади М. Хрущова. Зміни у структурі партійно-державного керівництва України.

2.    Українське керівництво другої половини 1960-х — першої половини 1980-х років.

3.    Ідеологічні орієнтири партійно-державного керівництва. Конституція УРСР 1978 р.

1. Скориставшись лібералізацією методів державного управління, компартійно-державна номенклатура організувала змову. Її підготовка якраз припала на час суттєвого послаблення позицій Хрущова невдачами у внутрішній і зовнішній політиці: Карибською кризою, розривом з комуністичним Китаєм, гострою економічною кризою, падінням керованості економіки, неврожаєм 1963 р. та масовим невдоволенням з приводу підвищення роздрібних цін на м’ясні та молочні товари.

Згуртувавшись навколо Леоніда Брежнєва та Миколи Підгорного, змовники на жовтневому (1964) пленумі ЦК КПРС усунули М. Хрущова від влади під приводом очищення партійного керівництва від проявів культу особи, суб’єктивістських і волюнтаристських методів керівництва. Першому секретареві нагадали, що вищим органом в одержавленій комуністичній партії є не Президія ЦК КПРС, де Хрущов домінував, а Центральний комітету повному складі. Ідучи до влади, Л. Брежнєв опирався і на підтримку української комуністичної організації. Конфлікт М. Хрущова з українським керівництвом наростав із кількох причин. По-перше, союзний лідер, шукаючи виправдання своїм невдачам із реформами в сільському господарстві, постійно докоряв українським керівникам за невміле керівництво справами сільського господарства. Це призвело навіть до гострої відкритої сутички між М. Хрущовим і першим секретарем ЦК КПУ М. Підгорним на одному з пленумів ЦК КПРС.

Ще вагомішою причиною конфлікту стала реорганізація управління промисловістю. Створення раднаргоспів М. Хрущов розглядав як удосконалення централізованого управління. Українські ж керівники за їх створенням убачали важливий крок до розширення господарських повноважень українських органів влади. У республіканській партійній пресі з’явилися статті, у яких зазначалося, що в УРСР виробляється половина залізорудної продукції СРСР, майже 60 % сталі, 33 % вугілля. Ці цифри наочно доводили, що Україна, як надзвичайно вагома складова народногосподарського комплексу СРСР, заслуговує на розширення економічних прав. Це розширення республіканське керівництво витлумачувало як відновлення принципів ленінської національної політики й з неприязню ставилося до масового переведення російських чиновників, яких після розпуску союзних галузевих міністерств переводили на керівні посади в українські раднаргоспи.

Проте Хрущов і московське керівництво розцінювало заяви про розширення економічних прав й неприязні настрої до московського чиновництва як прояви шкідливого «місництва», рівноцінного буржуазному націоналізму. Конфлікт посилився і через зміщення О. Кириченка (колишнього першого секретаря ЦК КПУ) з високої кремлівської посади на другорядну посаду обкомівського рівня. Це перекреслювало кар’єрні сподівання багатьох українських функціонерів, які вважали Кириченка наступником Хрущова.

З відставкою М. Хрущова завершилася доба реформ, експериментів і лібералізації суспільно-політичного життя.

Усунувши Хрущова від влади, партійно-державна бюрократія знову зміцнила своє становище, а під час роботи XXIII з’їзду КПРС остаточно усунула загрозу своєму пануванню.

У 1966 р. за наполяганнями Л. Брежнєва було відновлено посаду генерального секретаря ЦК КПРС. У 1977 р. його було обрано головою Президії Верховної Ради СРСР. Отже, уперше в історії Радянського Союзу в руках однієї особи було сконцентровано як партійну, так і державну владу.

У структуру своєї влади він заклав принцип стабільності. Стабільність гарантувалася тим, що державне керівництво стало свідомо ухилятися від розв’язання назрілих суспільних проблем. Адже кожна серйозна проблема в ході розв’язання потребувала нестандартних, оригінальних рішень, запропонованих творчими людьми, а отже, — потребувала кадрових переміщень. Консерватори ж, очолені Л. Брежнєвим, робили вигляд, що в суспільстві всі проблеми вже вирішені. Спроби ж небайдужих людей привернути увагу суспільства й влади до суперечностей оцінювалися як наклеп, вияви хворої психіки, антирадянщина. У такий спосіб у країні замість стабільності на два десятиліття утвердився застій. Заради зміцнення свого владного становища Л. Брежнєв обмежив роль ЦК КПРС як колективного органу вищої партійної влади. Наприкінці 1960-х років пленуми ЦК КПРС скликалися лише двічі на рік і тривали не довше, як один день. Це перетворило пленуми ЦК на швидкоплинні партійні зібрання, що скликалися заради формального схвалення рішень, обдуманих і прийнятих на засіданнях політбюро.

2. Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест не вписувався в образ політика періоду неосталінізму. Він став яскравим уособленням тих офіційно автономістських прагнень, якими пройнялася українська партійно-державна верхівка в роки десталінізації. Цей політичний діяч брав на себе сміливість відстоювати економічні інтереси України перед союзним центром. Так, П. Шелест активно захищав вугільну промисловість Донбасу, вимагав вивільнення зовнішньої торгівлі України з-під опіки союзних відомств. Він не сприймав доцільності тієї широкої політики русифікації, яка була розгорнута в Україні в післявоєнний час, прихильно ставився до української мови та мистецтва. При цьому своє ставлення демонстрував в офіційній обстановці, виступаючи на V з’їзді письменників України в 1966 p., перед студентами Київського університету в 1968 р. Секретар ЦК КПУ з ідеології А. Скаба в липні 1965 р. дав указівку всім вищим навчальним закладам України за тримісячний термін перейти на викладання навчальних дисциплін українською мовою.

Петро Шелест підтримував зусилля української інтелігенції щодо увічнення історії запорозького козацтва (він і сам походив із козацького роду). У вересні 1965 р. була прийнята постанова Ради міністрів УРСР, що оголошувала острів Хортицю Державним історико-культурним заповідником. Український лідер захищав від ідеологічного переслідування окремих діячів української культури, зокрема І. Дзюбу та І. Світличного.

При цьому П. Шелест залишався типовим діячем радянського часу. Він був досить активним учасником змови проти М. Хрущова. Саме за часів його керівництва в серпні-вересні 1965 р. та січні-квітні 1972 р. відбулися масові арешти представників українського національного руху. Він був одним з ініціаторів придушення «Празької весни», щоб не допустити в Україну проникнення щонайменших антирадянських настроїв.

Однак його самостійність у прийнятті рішень, власні погляди на події були розцінені брежнєвським керівництвом як прояви «місництва» та «націоналізму», і це спричинило його усунення від керівництва Україною. Його книжку «Україно наша Радянська», що вийшла друком у 1970 p., було вилучено з продажу та бібліотек. Петра Шелеста звинуватили у націоналістичних поглядах, в ідеалізації Запорозької Січі та козацтва. У назві цієї книжки «виявили» криптограму «УНР» — абревіатуру Української Народної Республіки.

У травні 1972 р. на посаду першого секретаря ЦК КПУ був призначений перевірений і стабільний у поглядах і поведінці Володимир Щербицький — представник того ж «дніпропетровського ядра», з якого вийшов і Л. Брежнєв. Секретарем з ідеології було призначено Валентина Маланюка, полум’яного поборника ідеї «злиття націй», що був відомий жорстким ідеологічним та адміністративним тиском проти української інтелігенції.

Володимир Щербицький, наслідуючи Леоніда Брежнєва, відмовився від терміна «український народ» і почав вживати «народ України», доклав зусиль і до русифікації політичного життя в Україні. У лютому 1976 р. на XXV з’їзді КПУ він виголосив промову російською мовою. Зрозуміло, що в умовах тоталітаризму публічна поведінка «вождя» означала лише одне: роби, як я. І одразу ж услід за ним на російську мову чи суржик перейшли партапаратники в областях і районах України.

Володимир Щербицький беззастережно виконував усі економічні вимоги Москви, поставивши економіку України в майже повну залежність від союзних підприємств. Точніше, майже 80 % українських підприємств випускали не готову продукцію, а лише окремі деталі, комплекти, які збирали в готові вироби на підприємствах за межами України.

3. З приходом до влади Л. Брежнєва питання ідеології було доручено вести войовничому консерваторові М. Суслову. Саме під його керівництвом згорталася кампанія десталінізації, саме він обрав тактику боягузливого замовчування тих злочинів, про які писали за М. Хрущова. За його розпорядженням знову було заблоковано доступ до архівів.

В офіційних документах, виступах і «працях» нового генсека, у підручниках і посібниках усіх рівнів старанно відтворювалися ідеї та оцінки сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)». Залишилися незмінними й ідеологічні орієнтації щодо національної самосвідомості. Суслов проводив найбільш жорстку лінію саме в боротьбі з національним рухом взагалі та українським національним рухом зокрема.

Перед брежнєвським партійним керівництвом постала проблема визначення стратегічних ідеологічних орієнтирів. Розпочавши десталінізацію, М. Хрущов вірив, що звільнення соціалістичного ладу від сталінських спотворень у найближчій історичній перспективі забезпечить «тріумфальну перемогу соціалізму над капіталізмом». Саме цим насамперед пояснюється запевнення XXII з’їзду КПРС, що в 1971 р. Радянський Союз випередить США за економічним потенціалом, а в 1980 р. буде побудовано комунізм.

Проте низькі темпи економічного зростання в 1960—1970-х роках дали зрозуміти комуністичним лідерам, що утопічні обіцянки, подані в програмі КПРС, виконані не будуть. Щоб не підривати віри народу в комуністичний міф і не ставити під сумнів спроможність партійно-радянської верхівки вміло керувати країною, партійні ідеологи в 1967 р. створили концепцію «розвинутого соціалізму». Населення почали переконувати в тому, що розвинутий соціалізм — це передбачений Леніним перехідний етап до комунізму, яким «суб’єктивіст» і «волюнтарист» М. Хрущов хотів знехтувати. Засоби масової інформації нав’язували громадянам думку, що розвинутий соціалізм є в історії людської цивілізації тим найвищим етапом розвитку, на якому суспільство втілює ідеал соціальної справедливості, усебічно застосовує досягнення науки та техніки для раціонального господарювання, використання природних і трудових ресурсів, досягає вершин у мистецтві тощо.

Зрештою, нові ідеологічні орієнтири лише дезорієнтували суспільство, позбавляли його рішучості у проведенні назрілих змін.

Кампанія з приводу прийняття нової конституції СРСР мала винятково пропагандистський характер. У такий спосіб влада прагнула ознаменувати 60-у річницю жовтневої революції, її обговорення мало на меті подальшу пропагандистську роботу над прищепленням народам СРСР ідей з концепції «розвинутого соціалізму»; вона мала узаконити монополізм комуністичної партії в усіх сферах суспільного життя, узаконити «зрощення» партійних і державних структур.

Після широкого публічного обговорення, у якому взяли участь 35 млн радянських громадян, 7 жовтня 1977 р. було прийнято Конституцію СРСР, а 20 квітня 1978 р. Верховна Рада УРСР прийняла Конституцію УРСР, що була скопійована із союзної. Вона проголосила втілення в життя гасла про зростання ролі народу в управлінні суспільством, надання широких прав громадським організаціям, дотримання демократичних прав і свобод (слова, зборів, віросповідань).

Уперше Конституція СРСР зафіксувала виняткову політичну роль партії в житті суспільства, хоча це суперечило самому принципу конституціоналізму як інструменту демократичного суспільства. Роль КПРС визначалася у відомій ст. 6 не за допомогою юридичних формулювань, а засобами радянської пропагандистської публіцистики: «Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу».

Як і в конституції 1936 p., у новій конституції зберігалося твердження про можливість виходу кожної республіки зі складу багатонаціональної держави. Однак це було декларацією, не підтвердженою жодним юридичним механізмом. Ця конституція мала лише пропагандистське значення й не відображала життєвих реалій.

 

Запитання на закріплення матеріалу

1.    Які нові гасла та ідеологічні орієнтири висунуло партійне та державне керівництво у другій половині 60-х років?

2.    Схарактеризуйте політико-правовий статус УРСР за Конституцією 1978 року.