Тема 10. Україна в умовах політичної та економічної лібералізації суспільства (1953—1964 рр.)

План

1.    ХХ з’їзд КПРС і початок лібералізації.

2.    Реабілітація жертв сталінських репресій.

3.    Ставлення в суспільстві до діяльності М. Хрущова.

1. Подолавши своїх головних конкурентів до початку 1955 p., М. Хрущов намагався утвердити повноваження першого секретаря ЦК КПРС. З цією метою він прагнув якнайшвидше провести партійний з’їзд і домігся рішення про його скликання на вісім місяців раніше, аніж цього вимагав статут. Щоб забезпечити контроль за його роботою і гарантувати своє обрання, Хрущов провів активну роботу щодо формування персонального складу майбутнього з’їзду та вироблення регламенту його проведення.

На початку 1956 р. відбулися звітно-виборчі конференції та з’їзди в партійних організаціях областей і національних республік. Делегати чергового з’їзду КПУ представляли 895 тис. членів і кандидатів у члени партії. Виборча кампанія здійснювалася під щоденним контролем з боку першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка. Усі делегати української партійної організації на XX з'їзді КПРС, що відбувся 14—25 лютого 1956 p., виявилися прибічниками М. Хрущова. Звітна доповідь М. Хрущова вийшла далеко за межі кар’єрних змагань і стала важливим кроком у ході десталінізації суспільства, утвердження демократичних засад. Доповідь підтвердила лінію на розрядку міжнародної напруженості. У ній було заявлено, що третя світова війна не є неминучою. Проголошувалося, що партійно-державне керівництво має:

• звернути особливу увагу на сільське господарство;

• забезпечити випереджальні темни виробництва предметів споживання, порівняно із засобами виробництва;

• розширити масштаби житлового будівництва.

На з’їзді вихваляли переваги колективного керівництва, протиставляючи йому негативні наслідки безіменного культу особи. Анастас Мікоян, за дорученням Хрущова, виступив більш визначено, заявивши про культ особи Сталіна. Він спробував також у завуальованій формі висловити сумніви щодо деяких висновків сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)», особливо щодо громадянської війни в Україні, уперше зробив заяву про те, що ряд відомих партійних діячів того часу не були ворогами народу. Виступ А. Мікояна був спробою з’ясувати настрої делегатів щодо оцінки ролі Й. Сталіна в радянській історії.

На з’їзді був затверджений новий склад ЦК, який обрав Президію та Секретаріат КПРС. Результати виборів не виправдали сподівань М. Хрущова: до Президії ввійшли члени попереднього складу, у тому числі найпослідовніші противники першого секретаря ЦК КПРС — Л. Каганович, Г. Маленков, В. Молотов. Проте ЦК КПРС значно розширився і вже наполовину складався з тих осіб, які були зобов’язані своєю кар’єрою М. Хрущову.

Однак в історію XX з’їзд КПРС увійшов насамперед завдяки надзвичайно відвертій доповіді М. Хрущова «Про культ особи та його наслідки», яка була виголошена 25 лютого на закритому засіданні з’їзду. Промова М. Хрущова стала несподіванкою для більшості делегатів партійного форуму. Уперше на такому високому рівні були наведені численні факти злочинів і зловживань Й. Сталіна та його оточення.

30 червня 1956 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», у якій висловлювалася рішучість партії продовжувати боротьбу проти культу особи, тобто викривати й усувати негативні наслідки цього явища. Викриття культу особи Сталіна — найграндіозніша подія в житті радянського суспільства в період, що вивчається, яка за своїм значенням виходить далеко за його межі.

Стривожена рішенням XX з’їзду КПРС, українська громадськість вимагала оприлюднення правди про злочини сталінізму.

2. Непослідовність партійно-радянської верхівки негативно позначилася на такій надзвичайно важливій для суспільства справі, як реабілітація невинно репресованих, що широко розгорнулася після XX з’їзду КПРС. З цією метою в усіх областях активно діяли спеціальні комісії. Це вже був третій етап реабілітації, який прийшов на зміну двом незначним за обсягом — 1953 р. та 1954—1955 pp. Змінився й порядок проведення цієї акції. За пропозицією М. Хрущова були створені 90 спеціальних комісій, які мали право розглядати справи безпосередньо в таборах. До їх складу входили працівники прокуратури, апарату ЦК КПРС і вже реабілітовані члени партії. Комісіям тимчасово надавалися права Президії Верховної Ради в справі реабілітації, помилування, скорочення терміну ув’язнення.

У липні 1956 р. у пресі вперше з’явилося повідомлення про реабілітацію українських письменників, які стали жертвами сталінського терору. Розпочалася кампанія за реабілітацію таких видатних діячів української культури, як драматург М. Куліш, театральний режисер Л. Курбас, повернення імен незаслужено забутих або репресованих письменників — В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, І. Микитенка, З. Тулуб, В. Чумака, Д. Фальківського. Припинилося цькування українських опальних літераторів. Процес реабілітації торкнувся більшості репресованих українських письменників, митців і деяких учених. За роки «хрущовської відлиги» були реабілітовані окремі партійні, державні та військові діячі.

26 червня 1956 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили постанову «Про усунення наслідків брутальних порушень законності стосовно колишніх військовополонених і членів їхніх родин». До весни 1959 р. чисельність політв’язнів («контрреволюціонерів») скоротилася до 1,2 %.

Розпочалося звільнення зі спецпоселень учасників національно-визвольного руху 1940-х років у Західній Україні. До 1957 р. повернулися додому понад 65 тис. громадян.

Усього до листопада 1959 р. КДБ і прокуратура УРСР переглянули справи 5,5 млн. осіб. Було реабілітовано (знято з обліку) 2,7 млн. осіб (49 % репресованих). Реабілітації не підлягали колабораціоністи, активні діячі ОУН та УПА, жертви політичних репресій до 1934 р.

Ще в 1950-і роки були переглянуті основні політичні справи повоєнного часу, однак партійно-державне керівництво на чолі з М. Хрущовим не наважилося розпочати перегляд політичних справ 1920—1930-х років з огляду на те, що могли б відкритися факти про їхню особисту причетність до організації репресій. Не підлягали сумніву депортації селян, здійснені в роки колективізації, масових виселень із західних областей. Хоча примусове виселення кримських татар, німців та інших етнічних груп було визнане незаконним, їм не дозволялося повертатися на землі батьків.

За 1956—1959 pp. були повністю реабілітовані 250 тис. осіб, переважно посмертно. Повернулися додому десятки тисяч в’язнів ГУЛАГу, які залишилися живими.

Отже, XX з’їзд КПРС серйозно активізував суспільство, став могутнім каталізатором політичних процесів. Проте післяз’їздівські акції свідчили про обмеженість, консерватизм «верхів», їхню неготовність розпочати всеохопний процес десталінізації суспільства.

3. У червні 1957 р. на засіданні Президії та пленумі ЦК КПРС антипартійна група спробувала усунути від влади М. Хрущова, а також змінити склад керівних партійних органів. Проте вимоги сталіністів не знайшли підтримки: група В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова і Д. Шепілова зазнала повної поразки, а її учасників виключили зі складу ЦК КПРС за антипартійну діяльність. Так завершився ще один етап боротьби у найвищому ешелоні партійного керівництва. За звичним сценарієм партапарату на заводах і фабриках, в установах, наукових і навчальних закладах організовувалися збори та мітинги, на яких доповідачі висловлювали обурення з приводу розкольницької діяльності антипартійної групи. На зборах партактиву Києва лунали заклики до єднання партійних рядів.

Микиту Хрущова підтримали члени ЦК КПРС, міністр оборони маршал Г. Жуков, керівництво компартії України. Більше того, йому вдалося зміцнити своє становище, оскільки в 1958 р. він став головою Ради міністрів СРСР. Це означало остаточне переміщення центру влади у партійні структури. Микита Хрущов зосередив у своїх руках величезну владу, оскільки одночасно очолював партію (як перший секретар ЦК КПРС) та уряд (як голова Ради міністрів СРСР). Таке рішення остаточно ліквідувало принцип «колективного керівництва».

Боротьба з культом особи Сталіна у 1956—1964 pp. стала значно послідовнішою та набула нових форм. Відтепер у засобах масової інформації (ЗМІ) засуджувався не тільки абстрактний культ особи, а й конкретні прорахунки та злочини, пов’язані з перебуванням при владі Й. Сталіна.

Почалося перейменування географічних назв, пов’язаних з ім’ям Й. Сталіна та його соратників. У 1956 р. з мапи м. Львова зник Сталінський район. У березні 1958 р. м. Ворошиловград перейменоване на Луганськ. З назв деяких виборчих округів по виборах до Верховної Ради УРСР зняли імена В. Молотова і Л. Кагановича.

Ще однією ознакою демократизації суспільства в період «хрущовської відлиги» стало широке залучення громадськості до вирішення важливих суспільних проблем. Сюди входили заходи щодо зміцнення законності, участі громадян в охороні громадського порядку, утворення системи народного контролю.

На межі 1950—1960-х років у партійному керівництві стала популярною ідея поступової передачі функцій державних органів влади громадським організаціям. З метою перевиховання осіб, які вчинили злочини, наприкінці 1950-х років почали широко застосовувати практику їх передавання на поруки трудовим колективам. Для боротьби з вуличною злочинністю організовували народні дружини. У 1962 р. учасників народних дружин фактично зрівняли у правах з працівниками міліції. Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років розпочалися кампанії боротьби з дармоїдством і паразитичним способом життя, проти розкрадання соціалістичної власності. У цей період активно діяв народний контроль — система органів, що поєднували державний контроль із громадським на підприємствах, в установах, організаціях, колгоспах.

Критика культу особи ще гостріше пролунала на XXII з’їзді КПРС, який відбувся восени 1961 р. На ньому ішлося не тільки про Й. Сталіна, а й про злочини його активних помічників, зокрема Л. Кагановича. Саме тоді була оприлюднена правда про його злочинну діяльність в Україні, зокрема як організатора голодоморів, а час секретарювання названо «чорними днями». З доповіддю виступив перший секретар ЦК Компартії України М. Підгорний, який охарактеризував діяльність Л. Кагановича в Україні. З’їзд підтвердив курс на відновлення законності та розширення соціалістичної демократії. У повсякденну практику почало входити всенародне обговорення проектів законів, а також інших питань життя країни. Однак у цілому механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарний характер.

Делегати XXII з’їзду КПРС одностайно висловилися за перепоховання Й. Сталіна на Красній площі. Згодом почали демонтувати пам’ятники Сталіну, закривалися музеї, перейменовувалися фабрики й заводи, колгоспи і радгоспи. У листопаді 1961 р. указом Президії Верховної Ради УРСР Сталінська область була перейменована на Донецьку, а м. Сталіно — на Донецьк. Однак процес десталінізації здійснювався непослідовно, часто підпорядковувався тактичним політичним потребам і розрахункам, що відображало пересічність хрущовського правління й суперечливу натуру самого реформатора.

Управлінськими рішеннями М. Хрущов налаштував проти себе партійний і адміністративний апарат, що призвело до нового загострення боротьби за владу.

 

Запитання на закріплення матеріалу

1.    Які наслідки для України мав ХХ з’їзд КПРС?

2.    Як відбувався процес реабілітації жертв репресій?