Тема
9. Україна в перші повоєнні роки (1945 р. — початок 50-х років)
План
1. Адміністративно-територіальні зміни.
2. Зовнішньополітична діяльність УРСР.
3. Відбудовчі процеси у господарстві.
4. Зміни в житті та побуті населення.
1. Першим кроком на шляху
українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала
Люблінська угода між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом
Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до
цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини,
Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися
Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати
паростки соціалізму в Східній Європі.
16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською
Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону.
Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно
до яких кордон мав проходити в основному по "лінії Керзона", з
відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5—8 км.
Остаточно процес
польсько-українського розмежування завершився 1951 р., коли на прохання Польщі
відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок
цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше
перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія
довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.
26 листопада 1944 р. І з'їзд
делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево,
ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила
певне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском
обставин і чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в
червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення
з'їзду в Мукачево.
Останню крапку у визначенні повоєнних
кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання
радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну
Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони,
встановлені у червні 1940 р.
Отже, процес врегулювання
територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені у середині 40-х
років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів
республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге,
збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об'єднання
українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення
формування державної території (останнім актом цього процесу стало включення у
1954 р. Кримської області до складу УРСР).
2. Ще 27 січня 1944 р. у Москві
відбувся перший за воєнні роки пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і ухвалив
пропозицію Ради народних комісарів СРСР щодо розширення прав союзних республік
у сфері міжнародних відносин.
28 січня — 1 лютого 1944 р. тривала X сесія Верховної Ради СРСР, яка
прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного
на союзно-республіканський.
4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР
прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ
республіки.
6 травня 1945 р. українська делегація
прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася у
роботу. Д. Мануїльський очолив 1-й комітет конференції, що мав підготувати
текст преамбули (вступу) і першого розділу Статуту — "Цілі та
принципи" міжнародної організації. Членами різних комісій і комітетів були
й інші представники української делегації — І. Сенін, О. Палладій, В. Бондарчук,
М. Петровський, П. Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну
обрано до складу Економічної і соціальної ради, а 1948 — 1949 рр. вона була
постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.
Молода українська дипломатія була
досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній
конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією,
Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.
На Дунайській конференції 1948 р.,
що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація,
підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка
забезпечувала привілейоване становище у цьому регіоні недунайських держав —
США, Англії та Франції.
У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша Українська республіканська
конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН
Цейлону та Лаосу. Українські дипломати у 50-х роках працювали у 16 міжнародних
організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.
Отже, основними причинами
відновлення зовнішнього представництва УРСР були, з одного боку, намагання цією
акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілізувати український народ
на завершення війни і відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил,
які боролися за відродження незалежної української держави; розколоти
українську діаспору в західних державах, а з іншого — бажання створити зручний
і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів
керівництва СРСР.
3. Характерною особливістю
відбудовчих процесів у СРСР та Україні зокрема, була опора на внутрішні ресурси
і сили, а не сподівання
на зовнішню допомогу. З метою зміцнення своїх позицій у Європі, США після
Другої світової війни проголосили "план Маршалла". Американською
програмою фінансової допомоги було охоплено 16 західноєвропейських держав, яким
було асигновано 1948—1952 рр. 13,3 млрд. дол. З ідеологічних мотивів СРСР, а
під його тиском ще деякі країни Центральної і Південно-Східної Європи
відмовилися від участі у "плані Маршалла".
Україна, як частина СРСР, і західні
держави обрали суттєво відмінні моделі відбудовчого процесу. Якщо на Заході
відбудова здійснювалася у такій послідовності: стабілізація національної
валюти, відбудова інфраструктури (доріг, засобів зв'язку та ін.), розвиток
сільського господарства та легкої промисловості, реконструкція і технічне
переозброєння важкої індустрії, то у радянській економіці послідовність фаз
була іншою. Ставка робилася насамперед на відновлення роботи важкої
промисловості — основи воєнно-промислового комплексу, на економію та
накопичення фінансів та ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої
промисловості та соціальної сфери.
Важливим фактором відбудовчих
процесів в Україні була командна система.
Характерною рисою стратегії
радянського керівництва у процесі відбудови було повернення до довоєнної моделі
розвитку
народного господарства. В основі
цієї моделі лежала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на
пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої промисловості і
здійснювалася за рахунок нещадної експлуатації сільського господарства.
Повоєнне село, яке фінансувалося за
залишковим принципом (не більше 7% загального обсягу асигнувань), мусило
виконати щонайменше три завдання: забезпечити потреби промисловості у сировині,
вирішити проблему постачання міст продовольством, виростити достатню кількість
сільськогосподарської продукції для експорту в країни Східної Європи.
Намагаючись виконати ці широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі
коштів, офіційна влада практикує традиційні командні методи: посилення тиску на
село, наведення жорсткого порядку — кампанія у справі ліквідації порушень
колгоспного статуту (1946 р.); прямі репресії — депортації до Сибіру
"осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському
господарстві" (з 1948 р.); спроби структурної перебудови організації
сільськогосподарського виробництва — політика укрупнення колгоспів (1950 р.).
Ціною величезного напруження
фізичних і духовних сил усього народу, народне господарство України за короткий
строк було підбудоване. У роки першої повоєнної п'ятирічки відновили роботу 22
доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати
реконструйовані металургійні заводи "Азовсталь",
"Запоріжсталь", Краматорський, Єнакієвський. Крім того, промисловий
потенціал республіки поповнився низкою нових підприємств. Обсяг валової
продукції промисловості усієї України протягом 1946—1950 рр. збільшився у 4,4
раза і перевищив рівень 1940 р. на 15% (проте, на думку сучасних фахівців,
повоєнного рівня вдалося досягти тільки у наступній, п'ятій п'ятирічці
(1951—1955 рр.). У країнах Заходу процес відбудови йшов значно швидше. Так, у
Англії довоєнного обсягу промислового виробництва було досягнуто 1947 р., 1951
р. його перевищено на 31%, у Франції — 1948 р., а в Італії — 1950 р.
До кінця четвертої п'ятирічки питома
вага вироблених в Україні найважливіших видів продукції промисловості у
загальносоюзному обсязі становила: чавуну — 47,8%, сталі — 30,6%, прокату —
33,2%, залізної руди — 53%. У 50-х роках республіка знову стала однією з провідних
індустріальних країн Європи. Водночас значно відстає легка промисловість (1950
р. її валова продукція становила лише 79% рівня 1940 р.) і сільське
господарство (відповідно — 91%).
Отже, відбудова народного
господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн
Заходу. Збитки, нанесені війною республіці, були значно більшими, ніж на
Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946—1947 рр. Відбудова в Україні
здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а західні країни активно
використовували асигнування, що надавалися США відповідно до "плану
Маршалла". Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були
пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи,
значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.
4. Закінчення війни дало поштовх
значним міграціям населення. Основними формами цих міграцій були демобілізація
(увільнення військовослужбовців із збройних сил), реевакуація (повернення
населення у місцевість, звідки воно було вивезене у зв'язку із загрозою воєнних
дій), репатріація (повернення на батьківщину військовополонених і цивільних
осіб, що опинилися за межами своєї країни внаслідок війни), депортація
(примусове виселення з місця проживання осіб, які визнані соціально
небезпечними).
У повоєнний період соціальна
політика радянського керівництва була надзвичайно суперечливою: з одного боку,
було введено 8-годинний робочий день, відмінено обов'язкові понадурочні роботи,
відновлено чергові та додаткові відпустки, з іншого — саме 1946 р. починається
повернення до вольових методів керівництва промисловістю (прийнято декілька
постанов, які закріплювали робітників на підприємствах, необґрунтовано в
декілька разів збільшували норми виробітку). У 1946 р. почався широкомасштабний
наступ на присадибні господарства селян. Прикриваючись гаслом "боротьби з
порушеннями колгоспного статуту", офіційна влада забирала у селян землю у
колгоспний фонд, наполегливо рекомендувала продати державі дрібну худобу,
обкладала індивідуальні селянські господарства високими грошовими та
натуральними податками. Врешті-решт справа дійшла до того, що 21 лютого 1948 р.
Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ "Про виселення з
Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в
сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб
життя". Цей документ мав серйозні наслідки. У 1948—1950 рр. на його
підставі зборами колгоспників було оголошено 12 тис. "громадських
вироків", жертвам яких загрожувала депортація до Сибіру та інших
віддалених місць СРСР.
Незважаючи на посилення тиску на
село, продовольча проблема у повоєнні роки залишалася гострою. Лише у грудні
1947 р. було прийнято постанову Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про відміну
карток на продовольчі та промислові товари та перехід до продажу їх у відкритій
торгівлі за єдиними державними роздрібними цінами. Водночас із скасуванням
карткової системи було проведено грошову реформу, що мала на меті ліквідацію
наслідків війни у фінансово-грошовій сфері та упорядкування всієї фінансової
системи.
Неоднозначно вплинула на життєвий
рівень населення і грошова реформа. З одного боку, вона привела грошову масу,
що перебувала в обігу, у відповідність з потребами господарства; здійснила
переоцінку трудових заощаджень населення в ощадкасах На пільгових умовах (до 3
тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1); знецінила грошові
накопичення спекулянтів. З іншого боку, грошова реформа боляче вдарила по
селянству, яке зберігало гроші, головним чином, вдома і було змушене
здійснювані обмін у розрахунку 1:10.
Надзвичайно гострою у повоєнний
період була житлова проблема. Під час війни було зруйновано тисячі населених
пунктів, знищено понад 40 млн. м2 житла — 50% довоєнного фонду. Це
змушувало мільйони людей тривалий час жити у напівзруйнованих будинках,
бараках, напівпідвальних приміщеннях, землянках.
Отже, у повоєнний період склад
населення України формувався під активним впливом міграційних процесів
(демобілізація, реевакуація, репатріація, депортація). У цей час радянське
керівництво, зробивши ставку на пріоритетний розвиток важкої промисловості,
фактично законсервувало низький рівень життя трудящих.
Запитання на закріплення матеріалу
1. Які території увійшли у повоєнні
роки до складу УРСР та СРСР?
2. Якими були масштаби та наслідки
голоду 1946—1947 рр.?
3. Як змінювались умови та спосіб життя
людей у містах?