Тема
5. Українська СРР в умовах нової економічної політики (1921—1928
рр.)
План
1. Україна
наприкінці 1920 — на початку 1921 року.
2. Перехід
до нової економічної політики.
3. Передумови
включення УСРР до складу СРСР.
4. Відбудова
промисловості та сільського господарства.
1.
На початку 1922 р. Україна підписала
договір про дружбу і братерство з Туреччиною, а також уклала власні торговельні
угоди з Австрією, Німеччиною (де так само, як у Польщі, мала окремі
дипломатичні представництва), Чехо-Словаччиною.
Надзвичайно складним було внутрішнє
становище УСРР. Багаторічна війна спричинила величезну розруху в народному
господарстві. У 1920 р. Україна одержала лише 10 % довоєнної промислової
продукції. 3 11 тис. підприємств, розташованих на території УСРР, у 1922 р. працювали
2552, з 57 доменних печей - лише одна. Було повністю знищено близько 4 тис. км
залізничних колій. Вціліло лише 40 % паровозів. Загальна сума збитків, завданих
Україні громадянською війною, оцінювалася в 12 млрд крб.
Кризу переживало й сільське господарство
— основна галузь господарства, в якій
була зайнята більшість населення України. Посівні площі з 20,9 млн дес. у 1913
р. зменшилися до 15,4 млн дес. у 1920 р. Погіршення обробітку ґрунту, порушення
норм сівби, втрата елітного насіння спричинили зниження врожайності
сільськогосподарських культур. Цю ситуацію ускладнив і неврожай 1920 р. Він
охопив деякі південні повіти і значно погіршив становище селянства.
Однак, найбільшим руйнівним
чинником, що згубно впливав на сільськогосподарське виробництво, була
продовольча політика більшовиків, котра повністю позбавляла селянство
економічних стимулів.
Продовжувався курс на одержавлення
народного господарства. На початку березня 1921 р. V Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив:
«Здійснити до кінця націоналізацію та концентрацію приватновласницьких
підприємств».
У лютому 1921 р. ЦК КП(б)У
зафіксував на території України 118 значних повстань, спрямованих проти
політики «воєнного комунізму».
Проти українських повстанців було
кинуто великі сили Червоної армії.
Незадоволення більшовицькою
диктатурою наростало і в робітничому середовищі.
Таким чином, наприкінці 1920 - на
початку 1921 р. більшовицька партія знову зіткнулася в Україні з масовим опором
її політиці комуністичного будівництва.
2.
Відмова від «воєнного комунізму»
пов'язана з рішеннями X
з'їзду РКП(б), який відбувся в березні 1921 р. З'їзд проголосив заміну
продовольчої розкладки продовольчим податком. Це — перший і найголовніший крок
до нової економічної політики.
На підставі рішень X з'їзду РКП(б) Всеукраїнський
центральний виконавчий комітет і Раднарком УСРР прийняли декрети і
розпорядження, спрямовані на впровадження непу. Продовольча розкладка
замінювалася продовольчим податком, меншим за розкладку. Після виконання
податку селянин одержував право вільно розпоряджатися плодами своєї праці,
продавати їх. Це створювало економічні стимули для розвитку селянського
господарства.
Однак широко рекламований неп у 1921
р. так і не прийшов в українське село. Обсяги податків були надзвичайно
високими, а в Олександрівській губернії, наприклад, взагалі дорівнювали
валовому збору зерна.
У місті неп впроваджувався швидше. В
1921 р. були скасовані заборони на приватне підприємництво й торгівлю. Окремі
особи або групи здобули право засновувати власні фабрики й заводи, торговельні
заклади. Частина націоналізованих промислових підприємств передавалася в
оренду. У 1921 р. орендарі одержали понад 5200 дрібних, а подекуди середніх
заводів, фабрик, майстерень. На території УСРР діяло близько 75 тис. приватних
торговельних закладів. Закон допускав оренду землі й застосування
вільнонайманої праці в селянських господарствах, промислових і торговельних
закладах.
З переходом до непу систему главків
було ліквідовано, а державні підприємства об'єднувалися в трести, які працювали
на господарсько-розрахункових засадах. Властива «воєнному комунізму» зрівнялівка
в оплаті праці робітників і службовців відходила у минуле: замість неї
впроваджувалася система відрядної оплати, що враховувала кількість та якість
праці.
Реформування «воєнного комунізму» не
було доведено до кінця. Воно обмежувалося, в основному, сферою економічного
життя. Відповідних політичних змін у суспільстві не відбувалось. Українська СРР
залишалася цілком залежною від радянського центру, її суверенітет був
фіктивний. Політичні порядки в республіці змінилися мало. Кампанією так званого
пожвавлення роботи рад, яка передбачала заходи, спрямовані на розширення участі
робітників і незаможних селян, жінок і молоді у перевиборах та роботі
виконкомів, правляча РКП(б) й обмежилася. Тому авторитет рад був незначним,
участь населення у виборчих кампаніях —
низькою. І за умов непу підприємці, торговці, інші представники буржуазії,
отримавши право легальної економічної діяльності, водночас були позбавлені
політичних прав. Їхня суспільно-політична діяльність заганялася в підпілля.
В Україні фактично діяла одна політична
партія — КП(б)У, що за своїм статусом
залишалася на правах обласної організації РКП(б). Представники інших партій
жорстоко переслідувались.
Оголосивши неп, радянський уряд
продовжував стягувати з селянства величезні податки. Як і під час громадянської
війни, в Україні діяли військові заготівельні формування. Невиконання
продподатку каралося штрафом або арештом і примусовими роботами від кількох
місяців до кількох років. Були випадки побиття, шантажу і розстрілів
неплатників податку. В непокірних селах брали заручників. Акти насильства і
масових репресій викликали обурення, підштовхували селян до опору державі.
Таким чином, на початку 20-х років
радянське керівництво відмовилося від «воєнного комунізму», впровадивши нову
економічну політику. Це був половинчастий крок, який, істотно розширивши рамки
економічної діяльності населення, майже нічого не змінив у політичному ладі
країни.
3. У офіційних радянських документах
початку 20-х років відносини між радянськими республіками визначалися як
федеративні, побудовані на системі двосторонніх і багатосторонніх угод. Система
цих угод характеризувалася як «договірна федерація». Насправді державні органи
УСРР не мали автономії і підпорядковувалися Москві. Це дає підстави
охарактеризувати УСРР початку 20-х років
як псевдодержаву.
Це засвідчив двосторонній договір
між РСФРР і УСРР, укладений наприкінці 1920 —
на початку 1921 р. Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які
склалися в умовах «воєнного комунізму». Узаконювалось об'єднання наркоматів
військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів
сполучення, пошт і телеграфів, вищих рад народного господарства обох республік.
Характерно, що об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали
уповноважених при РНК УСРР на правах народних комісарів. Це означало, що керівництво
найважливішими сферами життя України здійснювалося з Москви. За УСРР залишалося
право на окремі військові формування.
V Всеукраїнський з'їзд рад, який
відбувся 1921 р., підкреслив, що господарський план УСРР має бути складовою
частиною єдиного господарського плану всіх радянських республік. Координація
планування знову ж таки покладалася на Росію.
Нехтування правами радянських
республік нерідко викликало напруженість у стосунках між ними й Росією. Центральні
відомства РСФРР, яким належало в однаковій мірі враховувати інтереси всіх
радянських республік, часто приймали дискримінаційні щодо цих республік
рішення. В основному вони стосувалися господарських і бюджетних питань. Так,
наприкінці 1922 р. Наркомат фінансів РСФРР скоротив бюджет України. Були спроби
втручання також у ті сфери життя України, які все ще залишались у виключному
віданні уряду республіки. Ніякого правового механізму, здатного нейтралізувати
великодержавні тенденції відомств РСФРР, не існувало. Численна армія
чиновників, що засіла в центральних установах Росії, розглядала всю сукупність
радянських республік як єдину державу і прагнула управляти ними як звичайними
адміністративно-територіальними одиницями Росії. Особливо яскраво це проявилося
при обговоренні питання про економічне районування. Держплан РСФРР пропонував
поділити Україну на дві економічні області - Південну з центром у місті Харкові
й Південно-Західну з центром у Києві. Економікою обох областей мали керувати з
Москви органи ВРНГ РСФРР. Таким чином, пропонувалося ліквідувати економічну
цілісність України.
Для усунення суперечностей,
урегулювання та уточнення взаємозв'язків навесні — влітку 1922 р. велися
переговори між партійними й державними органами Росії і України. Влітку 1922 р.
стало ясно, що питання стосується не лише РСФРР і УСРР. ЦК РКП(б) створив
комісію по підготовці проекту рішення про відносини РСФРР з іншими
республіками. 23-24 вересня 1922 р. комісія затвердила розроблений И. Сталіним,
наркомом національних справ РСФРР проект, який дістав назву плану
«автономізації». Сталін, як і більшість керівників партії, був принциповим
противником державного суверенітету радянських республік. Йому були притаманні
вислови: «так звана незалежність так званих республік», «цих, з дозволу
сказати, держав» тощо. Ідеалом державного утворення була для нього РСФРР, яка
після світової революції мала ввійти до світової федерації радянських
соціалістичних республік. Отже, прагнення окремих народів колишньої імперії,
навіть такого численного, як український, до створення власних держав
сприймалось більшовиками як недоречне, сепаратистське, реакційне. Цим народам
належало ввійти до РСФРР лише на правах автономії.
У вересні — на початку жовтня 1922
р. план «автономізації» розглядався на пленумах ЦК компартій радянських
республік. З критикою проекту Й. Сталіна виступив лише ЦК Компартії Грузії.
Політбюро ЦК КП(б)У не зайняло чіткої позиції: відмежувавшись від плану
«автономізації», воно в своєму рішенні зазначило, що коли ЦК РКП(б) визнає за
необхідне входження УСРР до складу РСФРР, Компартія України не наполягатиме на
своєму рішенні. Таким чином, більшовики України ще раз продемонстрували свою
орієнтацію на центр, а не на національні інтереси українського народу. Особливо
палким прихильником сталінської «автономізації» був перший секретар ЦК КП(б)У
Д. Мануїльський, за іронічним висловом Й. Сталіна, «липовий українець». Що ж до
X. Раковського,
Голови Раднаркому УСРР, то він став противником «автономізації». Сталінський
підхід Раковський справедливо вважав небезпечним для радянського ладу.
В. Ленін не брав участі у
попередньому обговоренні проекту резолюції ЦК. Але відразу після одержання
відповідних матеріалів він виступив із критикою плану «автономізації». Головною
його вадою В. Ленін вважав жорсткий централізм, який неминуче спричинить сильні
відцентрові тенденції. Суть плану Леніна полягала в тому, щоб усі радянські
республіки, серед яких і Російська Федерація, ввійшли на однакових правах у
нове державне об'єднання — Союз
Радянських Соціалістичних Республік. «...Ми визнаємо себе рівноправними з
Українською СРР та ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову
федерацію», — писав В. Ленін.
Прихильники «автономізації» під
тиском Леніна відмовилися від своїх поглядів. Його пропозиції затвердив пленум
ЦК РКП(б) 6 жовтня 1922 р. Характерно, що за кожною союзною республікою
пропонувалося залишити право вільного виходу із Союзу.
У грудні 1922 р. процес юридичного
оформлення СРСР вступив у завершальну фазу. 10 грудня у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад, який
схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект Конституції СРСР.
Дириговані з одного центру — ЦК РКП(б) — подібні рішення прийняли також з'їзди рад
інших радянських республік.
І з'їзд рад СРСР відбувся 30 грудня
1922 р. З доповіддю про декларацію і договір про утворення СРСР виступив Й.
Сталін. Ці документи були прийняті делегатами з'їзду. Так було утворено Союз
Радянських Соціалістичних Республік. До його складу ввійшли Російська
Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (створена у
березні 1922 р. з трьох закавказьких республік: Грузії, Вірменії,
Азербайджану).
Завершення оформлення СРСР було
пов'язане з прийняттям Конституції. Для її підготовки ЦВК СРСР створив комісію,
яку очолював М. Калінін. У липні 1923
р. сесія ЦВК СРСР схвалила і ввела в дію Конституцію. Остаточне її затвердження
відбулося 31 січня 1924 р. на II з'їзді
рад Союзу РСР.
IX Всеукраїнський
з'їзд рад, який відбувся у травні 1925 р., вніс зміни в текст Конституції УСРР.
Закріплювалося входження України до складу СРСР.
З утворенням СРСР суверенні права
України ще більше звузилися. Право на вихід було фікцією, бо залежало виключно
від позиції ЦК ВКП(б). По суті, Союз Радянських Соціалістичних Республік був
псевдофедеративною державою.
Однак проголошення СРСР закріпило
деякі завоювання українського народу. Було визнано територіальну цілісність
України, існував власний адміністративний апарат. Деякі права на
національно-культурне життя отримали і представники національних меншин, котрі здавна
компактно проживали в Україні.
Українська СРР була другою за
чисельністю населення і територією республікою Радянського Союзу.
Входження Української СРР до складу
Радянського Союзу — єдиної
багатонаціональної держави із сильними централізаторськими тенденціями,
орієнтацією на інтереси Росії, — на
багато десятиліть поставило долю українського народу в залежність від політики
центру, який уособлювався ЦК ВКП(б) і союзним урядом.
4. Перехід до нової економічної
політики поклав початок відбудові народного господарства. Особливої уваги в
20-х роках надавалося на електрифікації лагодженню ефективності роботи Донбасу.
Цей промисловий район України називали «всеросійською кочегаркою». Від його
успішної роботи залежало подолання транспортної кризи, функціонування всіх
галузей промисловості СРСР. На початку 1922 р. становище з паливом дещо
поліпшилось, і країна почала виходити з паливної кризи. У 1925/26
господарському році (господарський рік починався з 1 жовтня і закінчувався 30
вересня наступного року) басейн дав 20 млн т вугілля, або 78 % проти рівня 1913
р. Лише у 1928 р. вугільна промисловість України вперше перевершила довоєнне
виробництво.
Іншою важливою передумовою
економічного відродження було налагодження електроенергетичного господарства. 2
січня 1922 р. створено Комісію у справах електрифікації України (КЕУ). На
кінець 1926 р. виробництво електроенергії перевищило довоєнний рівень.
Розпочалося будівництво великих енергетичних об'єктів згідно з планом ГОЕЛРО -
Дніпровської гідроелектростанції, Штєрівської ДРЕС, Чугуївської ДРЕС,
Відбудова металургійної
промисловості — основи індустрії України — була пов'язана з подоланням великих
труднощів. Унікальне устаткування, цінні машини, на той час виведені з ладу або
безнадійно застарілі внаслідок хижацької експлуатації в роки війни, слід було
замінити. Для їх ремонту чи налагодження виробництва потрібна була складна
технічна база. Лише у 1926 р. стали до ладу Дніпровський (Кам'янськ),
Костянтинівський, Макіївський та Єнакіївський металургійні заводи. Але в 1925/26
господарському році було досягнуто рівня 1913 р. з виплавки чавуну лише на 58
%, а з виробництва сталі — на 63 %. На
відбудову чорної металургії України було виділено понад 60 % усіх
капіталовкладень у чорну металургію СРСР. Така щедрість центру пояснювалася
просто: металургійна промисловість України працювала в цілому на Союз.
Успішніше розвивалося
машинобудування, особливо сільськогосподарське, продукція якого у 1925/26 р.
становила 158,6 % довоєнної. 1921 р. на Кічкаському машинобудівному заводі
випустили перший український трактор. Пізніше на Харківському паровозобудівному
заводі на базі вагонного цеху створили тракторний і почали виготовляти
невеликими партіями гусеничний трактор «Комунар», а завод «Червоний прогрес»,
розташований у місті Токмак, організував випуск колісного трактора
«Запорожець».
Особливо швидко відбудовувалась
легка і харчова промисловості, де для налагодження промисловість виробництва не
потрібно було значних витрат. Успішно працювали шкіряна, взуттєва, текстильна,
швейна, хлібопекарна, борошномельна, м'ясна та деякі інші галузі, які до
середини 20-х років значно перевищили довоєнний рівень виробництва. Слід мати
на увазі, що в цих галузях були досить сильні позиції приватного капіталу,
котрий активно сприяв насиченню ринку товарами широкого вжитку. Лише цукрова
промисловість, для відродження якої необхідні були значні кошти, у 1925/26 р.
не досягла довоєнного рівня виробництва.
У цілому в 1925/26 р. обсяг
промислового виробництва в Україні становив, згідно з даними офіційної статистики,
понад 90 % довоєнного рівня. Питома вага продукції промисловості України в
загальносоюзному виробництві на той час сягала 23,8 %. Темпи промислового
розвитку України, як і інших республік СРСР, були досить високими. Нова
економічна політика на практиці засвідчила свою життєздатність. Елементи
конкуренції між підприємствами, що належали до різник соціально-економічних
секторів, забезпечували високу ефективність виробництва. В 1925/26 р.
співвідношення секторів за валовою продукцією у промисловості було таким:
державний сектор -86,4 %, кооперативний — 7 %, приватновласницький — 5,7 %. Що
ж до дрібної промисловості, то вона майже вся була приватною.
Відбудова сільського господарства
мала особливо важливе значення для долі України. Неврожай 1921 р. значно
посилив розруху, яка виникла в сільському господарстві ще за війни. Його
відбудова розпочалася, по суті, з 1922 р. і потребувала від українського
селянства неймовірних зусиль. Держава, зважаючи на значення продовольчого
питання, допомагала селу. Так, ВУЦВК 19 квітня
1922 р. ухвалив постанову «Про відбудову та зміцнення сільського
господарства України», в якій була накреслена програма сприяння селянству.
Однак державна допомога не могла істотно вплинути на стан сільського
господарства.
Однак, сповна скористатися плодами
своєї праці селяни не змогли. В країні виникла так звана криза збуту, яка
боляче вдарила по селянству. Незважаючи на гострий товарний голод, селяни не
могли придбати необхідні їм промислові вироби, бо не мали для цього коштів.
Об'єктивною основою кризи була
невідповідність між темпами відбудови сільського господарства і державної
промисловості.
У результаті зниження цін на
промислові товари, підвищення цін на сільськогосподарську продукцію,
впровадження доступного селянам кредиту, введення твердої валюти — червінців —
удалося встановити рівновагу між продукцією промисловості та сільського
господарства. Тим самим було ліквідоване небезпечне для радянської влади
незадоволення селянських мас.
Неп сприяв відродженню селянського
підприємництва у сфері переробки сільськогосподарської продукції.
Налагоджувалася робота пошкоджених та зруйнованих підприємств: млинів,
крупорушок, маслоробень, сироварень, коптилень. Відбудовувались і
споруджувалися нові вітряки у степовій частині, на Полтавщині, Харківщині,
водяні млини в поліських та лісостепових губерніях. На кінець непу по селах
України діяло близько 70 тис. різноманітних невеликих підприємств із переробки
сільськогосподарської продукції. В усіх без винятку селах велася переробка
м'яса. У кожному третьому селі працювали майстерні кушнірського ремесла,
перероблялася вовна; у половині сіл вичинювали шкіри, ткали рядна, вишивали
рушники, виготовляли чоловічі та жіночі сорочки, запаски, пояси; у кожному селі
свої шевці шили взуття.
Перша Всеукраїнська партконференція
у жовтні 1926 р. схвалила курс XIV
з'їзду ВКП(б) на індустріалізацію. Україна вступила в новий етап своєї історії.
Запитання
для закріплення матеріалу
1. У чому суть політики «воєнного
комунізму»?
2. У чому полягала суть непу? Як він
впроваджувався в Україні?
3. Проаналізуйте причини та наслідки
голоду 1921—1923 рр.?
4. Охарактеризуйте план
«автономізації».
5. У чому суть ленінського плану
утворення СРСР?
6. Охарактеризуйте позицію
Х.Раковського.
7. Охарактеризуйте повноваження України
у складі Радянського Союзу.
8. Охарактеризуйте загальні підсумки
відбудови промисловості.