Тема 3. Українська державність в 1917 – 1921 роках

План

1.    Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика Української держави.

2.    Відновлення Української Народної Республіки. Директорія УНР.

3.    Західноукраїнська Народна Республіка.

1. Але РСФРР, всупереч обмеженням Брест-Литовського миру, не припиняла допомогу більшовицьким силам в Україні, прагнучи використати регіональні об'єднання Донецько-Криворізьку, Одеську, Кримську і Донську радянські республіки.

Ліквідація більшовицької влади в Україні визначила долю Народного Секретаріату. Більшовики розпустили цей маловідомий в Україні орган. Замість Народного Секретаріату 19 квітня 1918 р. було створено на чолі з М. Скрипником Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів.

Деякий час після повернення до влади Центральної Ради зберігалася республіканська форма правління: усі державні акти підписувалися від імені Української Народної Республіки. Але її авторитет серед населення України падав. Заможні верстви дратувала соціалістична фразеологія Ради, проголошення нею націоналізації великої земельної власності, безпорадність у налагодженні роботи промисловості. Зі свого боку селянська біднота відчувала, що після повернення поміщиків обіцянки Ради наділити її землею перетворилися на пустопорожні декларації.

Водночас, почали загострюватися відносини між окупаційним командуванням і урядом УНР. Рада виявилася неспроможною забезпечити вивезення до Німеччини продовольства: її можливості у цьому питанні, зазначав представник німецького командування, «не йшли далі сили німецького багнета». За такої ситуації кайзерівські чиновники, всупереч своїм обіцянкам, почали дедалі активніше втручатись у внутрішні справи УНР. Дійшло до того, що 25 квітня  1918 р. було оголошено про утворення військово-польових судів над українськими громадянами. Центральна Рада висловила протест. Поступово складалися передумови усунення Центральної Ради з політичної арени.

Українські політичні групи консервативного спрямування й офіцери Вільного козацтва пішли на закулісні переговори з німецьким командуванням. Для останнього встановлення в Україні твердої влади було гарантією успішного вивезення продовольства.

29 квітня 1918 р. загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала Центральна Рада. Останнім рішенням Ради було прийняття демократичної конституції УНР і обрання Президентом України М. Грушевського. Того ж дня Всеукраїнський з'їзд землевласників вирішив встановити монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України було обрано одного з найвідоміших організаторів українізованих військових частин, почесного отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського, нащадка лівобережного гетьмана України початку XVIII ст. Серед перших рішень гетьмана було встановлення Української держави замість Української Народної Республіки, проголошеної Українською Центральною Радою.

Захистити Раду було нікому. Напередодні перевороту німці роззброїли Першу дивізію синьожупанників, дислоковану в Києві, інші частини, лояльні республіканському режимові. Під час перевороту було розформовано Галицький курінь Січових стрільців, що охороняв приміщення Центральної Ради і намагався дати відсіч німецьким частинам.

Оточення Павла Скоропадського складалося з помірковано-консервативних чиновників, військових і громадських діячів, зв'язаних з Україною з дореволюційних часів. Більшість з них була українцями, щоправда, зрусифікованими.

Головою Ради Міністрів став Ф. Лизогуб, до революції октябрист з українофільською орієнтацією, великий поміщик з Лівобережжя.

Після гетьманського перевороту Україною прокотилася хвиля арештів і розстрілів тих, хто ще недавно на чолі місцевих рад і ревкомів конфіскував поміщицьку власність, розподіляв землю і майно великих землевласників. Замість законності й правопорядку, які обіцяв гетьман, його урядовці чинили сваволю і беззаконня, залякування і терор. Такі методи давали тимчасовий ефект, адже вони не зменшували число невдоволених: заарештовували, а часто й страчували не лише активних революціонерів, але й їхніх родичів, сусідів, випадкових людей.

Було переформовано військові частини, організовані ще в період Центральної Ради. Найбоєздатнішими підрозділами були Окрема запорізька дивізія, організована на базі Запорозького загону, Сердюцька дивізія, переформований після перевороту галицький полк Січових стрільців, Сірожупанна дивізія та інші з'єднання. Функції поліції і державної безпеки виконувала Державна варта.

Гетьман зробив спробу відродити українське козацтво як окремий стан населення і резерв національної армії. 16 жовтня 1918 р. окремим Універсалом   П. Скоропадський відновив козацтво в Чернігівській, Полтавській губерніях та на Слобожанщині. До козацтва записувалися не лише нащадки козаків, але й селяни, які взяли на себе зобов'язання щодо захисту прикордонних губерній України. Козаки кожної губернії складали Кіш з кошовим отаманом, який підлягав безпосередньо гетьману. В кожному Коші було декілька полків. Однак, ці полки не було сформовано.

За гетьмана Україна продовжувала розширювати міжнародні контакти. Вона мала дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, Скандинавськими країнами, Кримом, а з осені 1918 р. з Францією, Англією, Румунією. Дипломатичні відносини підтримувалися також з Російською Федерацією, Доном і Кубанню.

Було зміцнено судову систему, проведено адміністративну реформу на місцях.

Відносного спокою в Україні гетьманський режим домігся, але орієнтація уряду на великих землевласників і буржуазію поступово відштовхувала від нього селянство, національну інтелігенцію, робітництво. Необхідного компромісу між різними соціальними групами гетьману досягти не вдалося.

Разом з тим, гетьманський уряд пішов на розробку аграрного законодавства й опублікував у липні 1918 р. «Проект загальних основ земельної реформи». Передбачалося збільшити кількість землевласників за рахунок наділення селян державними, удільними, а також викупленими у великих власників приватними землями. Землею за викуп наділялися «справжні хлібороби, які мали власні господарства» з робочою худобою і реманентом. Щодо лісових угідь, земельних ділянок у 140—200 дес. (а в деяких випадках і значно більше), то вони залишалися за власниками. Ця консервативна аграрна реформа відкидалася більшістю селянства. Негативно її сприйняли і великі землевласники. Зі свого боку гетьманський уряд нічого реального щодо впровадження в життя проголошеного проекту реформ зробити не встиг.

Деякі заходи в галузі економіки були добре продуманими й вдалими. Успішно формувалася власна банківська система. Введена Радою національна грошова одиниця гривня виявилася досить стабільною. Відновився залізничний рух, для чого відремонтовувалися локомотиви, залізниці та мости.

Певна стабілізація відбувалася і в промисловості. Але тут, і як і в сільському господарстві, давалася взнаки непоступливість фабрикантів і заводчиків, яким власті повертали націоналізовані підприємства. В Україні була обмежена свобода профспілкової діяльності, хазяї на свій розсуд визначали рівень заробітної плати. Швидко збільшувалося безробіття, яке у липні 1918 р. досягло 200 тис. чол. Соціальна напруга в місті не знижувалася.

Докорінні зміни в Україні поставили в нові умови політичні партії, які мусили чітко визначити свою стратегію і тактичну лінію на найближчий час.

19-20 квітня 1918 р., відступаючи з України, більшовики провели у Таганрозі партійну нараду. В ній не брали участь їхні колеги з Харкова й Донбасу, які не бачили необхідності працювати спільно з більшовиками інших частин України, домагаючись власної Донецько-Криворізької республіки.

Становище змінилося після І з'їзду Компартії більшовиків України, що відбувся 5-12 липня 1918 р. у Москві. У питанні про статус КП(б)У єдності серед делегатів, як і раніше, не було. Частина з них, очолювана М. Скрипником, виступила за створення окремої, організаційно самостійної Компартії України. Але з'їзд не підтримав Скрипника. Після напружених дебатів було вирішено створити автономну в місцевих питаннях КП(б)У зі своїм ЦК і своїми з'їздами. Ця партія оголошувалася складовою частиною РКП(б) з підпорядкуванням у програмних питаннях з'їздам РКП(б), а в питаннях загальнополітичних ЦК РКП(б). Рішення І з'їзду КП(б)У визначило становище і напрями розвитку більшовицьких організацій в Україні на майбутні десятиліття.

Першим секретарем ЦК КП(б)У на з'їзді був обраний Г. П'ятаков. Для керівництва повстанським рухом з'їзд створив Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК).

З весни 1918 р. Україною прокотилася хвиля робітничих страйків. У середині липня 1918 р. розпочався загальноукраїнський страйк залізничників, у якому взяло участь понад 200 тис. чоловік. Страйк підтримали більшовики Росії.

Влітку 1918 р. широко розгорнулася селянська боротьба у Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині, де повстання охопило десятки тисяч селян.

На Катеринославщині й у Північній Таврії повстанський рух набрав виразного анархістського забарвлення. На чолі його став сільський учитель Нестор Махно. Вони виступали за відновлення влади рад, але їхнє розуміння рад було особливе: ці органи в усьому мали бути підзвітні місцевому населенню й повністю визначати політику на місцях без будь-якого впливу центру. У листопаді 1918 р. махновці стали значною воєнною силою, на яку гетьманські власті й німецьке командування змушені були серйозно зважати.

На початку листопада 1918 р. у Німеччині перемогла революція, яка справила величезний вплив на події в Україні. 13 листопада РСФРР анулювала Брест-Литовський мир, зокрема в тих його пунктах, що стосувались українсько-російських відносин, визнання самостійності УНР. Тим самим РСФРР зняла з себе зобов'язання не втручатись у внутрішні справи України. Г. П'ятаков і В. Антонов-Овсіенко звернулися до В. Леніна з проханням погодитися на широкий наступ російських радянських військ Росії в Україну. Після деяких вагань керівництво Росії дало згоду. 17 листопада 1918 р. Раднарком РСФРР і ЦК РКП(б) ухвалили рішення створити Реввійськраду Групи військ Курського напрямку, на яку покладалося завдання керувати воєнними операціями в Україні. Так було започатковано створення Українського фронту. Наприкінці листопада 1918 р. було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який керівництвом більшовицької партії розглядався не як орган влади незалежної держави, а як «обласна» адміністрація, керована ЦК РКП(б). 29 листопада уряд опублікував у Суджі (прикордонне з Україною місто в Росії), де він на той час перебував, маніфест, у якому оголосив про відновлення влади рад і закликав до боротьби «проти контрреволюції».

Наприкінці листопада 1918 р. розпочався наступ в Україну більшовицьких військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Як і рік тому, у північно-східних районах України червоні війська під прямим керівництвом з Москви почали встановлювати владу рад. Прикриттям їхніх дій був маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим.

2. В умовах кризи гетьманського режиму, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися політичні партії і групи, які виступали за відновлення Української Народної Республіки і усунення від влади консервативних елементів. У серпні 1918 р. в Києві було створено Український національний союз (УНС). Головою УНС було обрано В. Винниченка. Союз стояв в опозиції до гетьманського режиму та його союзників в Україні.

14 листопада гетьман опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Був призначений новий уряд, у якому переважали політики проросійської орієнтації. У Києві та інших містах почалося формування офіцерських загонів.

У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої ввійшли  В. Винниченко (голова, член УСДРП), С. Петлюра (член УСДРП), Ф. Швець (Селянська спілка), А. Макаренко (представник Об'єднаної ради залізничників України), П. Андрієвський (член УПСС).

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши народові демократичні свободи,       8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорія підписала угоду з представниками окупаційних військ про їхній нейтралітет у подіях.

Під селом Мотовилівка (за 40 км від Києва) 18 листопада гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські дружини, були вщент розбиті. 20 листопада повстанські війська, підійшли до столиці і почали її облогу. 14 грудня Скоропадський зрікся влади. Рада Міністрів передала владу Директорії. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР урочисто вступила до Києва.

Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому конгресові, який обирало населення без участі «поміщиків і капіталістів». Причому до «поміщиків і капіталістів» зараховували навіть національну інтелігенцію: адвокатів, лікарів, професуру, вчителів тощо.

Здійснюючи революційну перебудову всіх структур гетьманської держави, діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити.

Непослідовність курсу Директорії проявилася, передусім, у розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим відповідаючи на тодішні запити селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків, пообіцявши їм компенсації витрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні та ін.) вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, племінна худоба, виноградники тощо. Було також оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і поміщикам-цукрозаводчикам. Конфіскації не підлягали й землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до        15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розладу економічне життя, та все ж більшістю селянської бідноти були розцінені як пропоміщицькі та прокуркульські й з обуренням відкидалися.

Поміщики й буржуазія в Україні також були незадоволені політикою Директорії, яка відверто ігнорувала їхні станові інтереси.

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехо-Словаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але не вдалося налагодити нормальних відносин з країнами, від яких залежала доля УНР: Радянською Росією, державами Антанти, Польщею.

Наприкінці листопада, тобто, в розпал боротьби між військами Директорії та гетьманату за Київ, більшовицька армія за участі військових частин з РСФРР розгорнула наступ на Україну з нейтральної зони. Фактично із самого початку свого існування Директорія перебувала в стані війни з Радянською Росією. У радіограмі на адресу РНК РСФРР 31 грудня 1918 р. Директорія запропонувала переговори про мир. На початку лютого 1919 р. у переговори включилася делегація більшовицького уряду України. Під час переговорів російська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Невдачі переговорів УНР з РСФРР активізували діяльність проантантівських елементів Директорії, які все активніше вимагали зближення з командуванням англо-французьких військ на Півдні, пошуків союзу з ними. На шляху такого зближення стояли В. Винниченко, В. Чехівський та інші представники лівого крила в Директорії, уряді й армії УНР, які скомпрометували себе прорадянською політикою і безпідставними надіями на визнання УНР Радянською Росією.

Переговори з представниками Антанти були не менш складними, ніж з Росією. Держави Антанти орієнтувалися на білогвардійщину, яка виступала проти існування незалежної УНР. Президент Франції Ж. Б. Клемансо, найвпливовіший серед союзників, прагнув до створення великої Польщі та єдиної Росії на противагу Німеччині. УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою могла бути використана для розгрому більшовиків.

Французьке командування в Одесі, вважаючи керівників Республіки більшовиками, відмовилося від переговорів з УНР доти, поки ті залишатимуться при владі. Щоб уможливити переговори, УСДРП й УПСР відкликали своїх членів із уряду. С. Петлюра залишився у складі Директорії, вийшовши з УСДРП. На чолі уряду став С. Остапенко, маловідомий економіст правосоціалістичної орієнтації. Переговори з французьким командуванням в Одесі відновились, їх результатом стала попередня угода між Директорією, білогвардійцями та Антантою, за якою УНР зобов'язувалася спільно з військами Антанти і білогвардійцями включитися в боротьбу з владою більшовиків. До втілення в життя цієї угоди справа не дійшла.

В. Винниченко, оголосивши про відставку, виїхав за кордон. Його заступив С. Петлюра. Емігрували також М. Грушевський, М. Шаповал і В. Чехівський. Неготовність найвідоміших керівників національного руху до жорстких методів управління справила негативне враження на армію і державний апарат. Дезорганізація і розлад посилилися.

Переговори Директорії з Антантою відбувалися за умов збройної боротьби між червоними військовими частинами й армією УНР.

Директорія УНР прагнула налагодити дружні стосунки з єврейським населенням України. Було відновлено знищену гетьманським урядом єврейську національно-персональну автономію. Визначні єврейські діячі Арнольд Марголін і Соломон Гольдельман були включені до уряду УНР. Директорія видавала великі суми грошей на допомогу жертвам погромів. У складі Катеринославської групи армій УНР на початку 1919 р. діяв підрозділ «Поалей-Ціону» Єврейської соціал-демократичної робітничої партії.

С. Петлюра намагався припинити погроми, віддавши до суду і стративши отамана Семесенка та деяких інших командирів.

Єврейські погроми в Україні тривали і після відступу з України військ Директорії. В них брали участь як більшовицькі війська, так і денікінські підрозділи, що влітку 1919 р. посунули з Дону на Україну і врешті-решт дійшли аж до Проскурова. За свідченням професора Є. Гольдельмана, всі ці погроми були приписані петлюрівським військам.

Більшовицькі війська скористалися ослабленням тилу УНР для продовження наступу на Правобережжі. 18 березня радянською стала Вінниця, а 19 березня важливий залізничний центр Жмеринка. В результаті Український фронт було розірвано на дві ізольовані частини південно-західну і північно-західну. Ряд підрозділів південно-західного угруповання, яке відступало на станцію Вапнярка, потрапило в оточення. Інші відступили на територію Румунії. За короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919 р. тут знову була встановлена їхня влада.

Лише в травні-червні 1919 р. Петлюрі вдалося здійснити ряд реформ, у результаті яких Українська армія позбулася напівпартизанщини, характерної для неї з початку війни. Це дало змогу стабілізувати становище на фронті, закріпившись на початку червня 1919 р. на лінії Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець-Подільський.

З початку весни тривав наступ на півдні, який вела Група радянських військ харківського напрямку. У перших числах березня 1-ша бригада Задніпровської дивізії, якою командував отаман М. Григор'єв, що перейшов на радянську службу, зайняла Херсон і Миколаїв. Наприкінці березня червоні війська розгорнули наступ на Одесу. З квітня французьке командування почало евакуацію з Одеси, б квітня 1919 р. французи залишили місто.

Наступ більшовицьких військ розгорнувся і на кримському напрямку. 4 квітня війська під загальним командуванням П. Дибенка прорвались через Перекоп у Крим. Переслідуючи противника, вони 11 квітня оволоділи Сімферополем і Євпаторією, 12 Бахчисараєм і Ялтою. У середині місяця війська підійшли до Севастополя. У цей час різко посилилася політична активність моряків французького флоту, які відмовлялися воювати і прагнули повернутися додому. Командування військ втрачало контроль над флотом. У цій обстановці 21 квітня воно і прийняло рішення залишити Севастополь. 29 квітня 1919 р. частини Другої української радянської армії вступили до Севастополя. На Правобережжі у цей період завершувався розгром військ Директорії. Отже, навесні 1919 р. на території України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено більшовицьку владу.

Найголовнішою причиною нової поразки національно-демократичних сил була неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим: державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, систему законодавчих і виконавчих органів як у центрі, так і на місцях. До того ж широкі маси українського населення не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси, необхідність створення й зміцнення власної держави. Вкотре негативний вплив на перебіг подій в Україні справили вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини.

3. Неминуча поразка Австро-Угорщини у Першій світовій війні активізувала визвольний рух на західноукраїнських землях. автономії по їх з'єднаних національних територіях Австро-Угорщини». Питання про західноукраїнські землі було одним із головних на переговорах у Бересті. Делегація Центральної Ради їхала з наміром добиватися об'єднання усіх етнічних українських земель — Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини та Підляшшя — в єдину соборну державу. Переговори завершилися зобов'язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати Холмщину та Підляшшя, які входили до складу Російської імперії, УНР. Справу Галичини, Буковини й Закарпаття, що її українська делегація хотіла включити в загальний мирний договір, представники Австро-Угорщини відмовилися дискутувати як внутрішню справу монархії. Тим часом економічне становище Німеччини, а особливо Австрії, було скрутним. Сподіваючись на одержання продовольства з України, граф Чернін змушений був погодитися на укладення додаткового, таємного договору між Австро-Угорщиною та УНР про поділ Галичини на польську та українську й об'єднання української Галичини з Буковиною в окремий коронний край. Проте ратифікувати його так і не вдалося.

16 жовтня 1918 р., коли імперія вже була приречена, з'явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який обіцяв федеративну перебудову держави. «...Кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм», відзначалося в маніфесті. Згідно з цим документом 18 жовтня українські парламентарії з Галичини й Буковини, керівники політичних партій і церковні ієрархи разом 150 чоловік утворили у Львові Українську Національну Раду, яка мала представницькі функції. Наступного дня вона оголосила про намір об'єднати західноукраїнські землі в єдину Українську державу. Своїх цілей Національна Рада прагнула добитися виключно мирними методами.

Нове політичне утворення зразу ж опинилося в гострому конфлікті з поляками, які також інтенсивно розбудовували власну державу й претендували на територію Західної України. Польські державні кола спиралися на місцеве польське населення, якого в західноукраїнських землях, особливо в містах, було досить багато. 28 жовтня вони утворили у Кракові польську ліквідаційну комісію, яка мала завдання розпустити окупаційні органи влади і передати всі повноваження польським. До Львова члени ліквідаційної комісії сподівалися прибути 1 листопада.

У цей критичний момент ініціативу перехопили молоді українські офіцери, яких не задовольняло прагнення Української Національної Ради мирно і в рамках існуючої законності добитися визнання Української держави. Ситуація, за їх переконанням, вимагала рішучих методів боротьби. У вересні 1918 р. вони утворили Центральний Військовий комітет, що об'єднував керівників українських гуртків австрійських військових частин Львова. 30 жовтня Центральний Військовий комітет почав працювати як штаб з підготовки повстання. Очолював цю роботу сотник Українського січового стрілецтва Дмитро Вітовський, якого було призначено Наказним отаманом Української Національної Ради.

Напередодні повстання група відомих галицьких діячів планувала зустрітися з намісником Галичини графом Гуйном з проханням підписати маніфест про передачу державної влади Українській Національній раді. Але ця місія, як і кілька попередніх, зазнала невдачі. Мирне розв'язання конфлікту було неможливе. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада українські військові з'єднання взяли під контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею львівська ратуша замайорів блакитно-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада перебрала до своїх рук владу в Станіславі, Тернополі, Золочеві, Сокалі, Жовкві, Раві-Руській, Коломиї, Снятині, Печеніжині, Перемишлі та інших центрах Східної Галичини. Того ж дня представники австрійських властей у Львові погодилися нарешті на передачу влади Українській Національній Раді. До 8 листопада Українська Національна Рада призначила перший уряд Української держави — Тимчасовий Державний Секретаріат. Головою Секретаріату та Секретарем фінансів став Кость Левицький. 10 листопада уряд склав присягу. Тоді ж було прийнято назву нової держави Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).'

На відміну від УНР, у Західноукраїнській Народній Республіці було за короткий час створено досить ефективну систему управління. 2226 листопада відбулися вибори депутатів Української Народної Ради, наділеної представницькими і законодавчими функціями. Президентом ЗУНР став голова Української Національної Ради Євген Петрушевич, який багато років був членом австрійського парламенту.

Настроям більшості місцевого українського УНР і ЗУНР населення відповідало прагнення уряду ЗУНР до об'єднання з УНР. Ця історична подія відбулася 22 січня 1919 р., коли у Києві на майдані біля Софійського собору було проголошено Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР) і повну автономію.

 

Запитання для закріплення матеріалу

1.    Які причини зумовили гетьманський переворот?

2.    Охарактеризуйте соціальну базу гетьманського режиму.

3.    У чому, на вашу думку, проявилася слабкість Гетьманату?

4.    Коли і з якою метою була утворена Директорія? Яким був її склад?

5.    У чому полягали слабкі, а в чому сильні сторони політики Директорії?

6.    Хто організував і провів повстання українців у Львові, яке привело до проголошення Західноукраїнської Народної Республіки?

7.    Розкрийте історичне значення Акту злуки УНР та ЗУНР.