Тема 10. Політичні еліти і лідерство.

 

§1. Політична влада поділяє людей на тих, хто керує і управляє, і тих, ким керують та управляють. Перших є небагато, других - переважаюча більшість. Відносини між ними лежать в основі всієї політичної історії. На зламі ХІХ та XX століть вибрану меншість, яка керувала і правила, названо французьким словом (від elite -краще, добірне, лат. eligo - вибираю).

Політична еліта - це самостійна, відносно привілейована частина суспільства, яка бере безпосередню участь у прийнятті та реалізації рішень, пов'язаних із використанням державної влади або впливом на неї.

Політична еліта має такі характерні риси:

- високі розумові здібності (талант);

- наявність організаторських нахилів;

- безпосередня участь у здійсненні влади;

- значний вплив на інші групи;

- високий соціальний статус;

- невелика за чисельністю, самодостатня група.

Ефективність діяльності політичної еліти визначають за такими критеріями:

- досягнутий рівень прогресу та добробуту народу;

- політична стабільність суспільства;

- забезпечення міцної національної безпеки;

- утримання оптимального співвідношення між громадянським суспільством і державою.

Визнання переваг аристократичного елітного правління було притаманне більшості грецьких мислителів: Геракліту, Сократу, Платону. В основі їх концепцій лежали ідеї природної нерівності людей. Оскільки люди народжуються різними, то вища справедливість полягає в тому, щоб кожен займався тими справами, до яких у нього є природна схильність.

В епоху середньовіччя ідея політичної еліти найбільш чітко відображена у творчості Т. Аквінського. У праці "Про правління владик" він виклав концепцію ієрархічного суспільства, заснованого на теократичних засадах.

Ідею елітності розвинув Н. Макіавеллі і сформулював концепцію сильної ініціативної меншості. Аристократичний тип правління розглядав Т. Гоббс, який писав, що аристократи є владою "кращих осіб чи оптималістів".

Характеризуючи владу аристократії, Ш. Монтеск'є відзначав, що її принципом є доброчесність і поміркованість. Близькими за ідеями були думки Г. Гегеля та А. Шопенгауера.

Ф. Ніцше запропонував свою модель суспільства, де правлять сильні особи, нова верства керівників. "Вільним суспільством" повинна правити нова "порода" людей - "філософів-законодавців", а організоване воно має бути на військовий казармений лад. Ідеалом "еліти" для мислителя була "зверхлюдина" в образі міфічного Заратустри.

Вагомий внесок у розвиток теорій політичної еліти зробили італійські мислителі В. Паретто, Г. Моска, Р. Міхельс. Політична історія, вважав В. Паретто, є постійною циркуляцією правлячих еліт - "лисів" і "левів". Політичне керівництво - це певний процес поєднання переконання з насильством. Коли політичні відносини помірковані, панує мир, толерантність, тоді правлять "лисиці", еліта єдності, згоди, компромісу. Коли ж виникають політичні катаклізми, соціальне напруження, тоді до влади приходять "леви", які застосовують силу. І таким чином, політичний процес іде по колу, циклами. Для підтримання активності еліти, вона мусить оновлюватися.

Г. Моска виходив з того, що будь-яке суспільство поділяється на два класи: керуючих і підпорядкованих. Тих, що керують, називають політичним класом або елітою, яка є згуртованою. У середовищі еліти відбуваються постійні зміни. Є дві провідні тенденції: аристократична й демократична. Перша з них проявляється в намаганні зробити свою владу спадковою, якщо не юридично, то фактично. Інша тенденція - в оновленні політичного класу за рахунок обдарованих і найбільш здібних до управління. Це не дає можливості деградувати елітам, посилює їх здатність ефективно керувати. Рівновага між двома тенденціями підтримує стабільність у державі.

Р. Міхельс вивчав соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Він приходить до висновку, що сама організація суспільства вимагає елітарності й відтворює її. Учений вивів "залізний закон олігархії"". Суть його полягає в тому, що розвиток суспільного прогресу веде до олігархізації управління суспільством і формування еліти. Процес управління вимагає спеціалізації і раціоналізації, а це веде до виділення еліти, яка часто виходить з-під контролю рядових членів. На думку Р. Міхельса, будь-якою, навіть демократичною, організацією завжди фактично керує олігархічна, елітна група.

Вітчизняна наука, вивчаючи специфіку генерації української еліти, прийшла до висновку, що історично відбувалося постійне скорочення тривалості її етапів. Перший етап української еліти тривав понад три століття, другий (козацький) - півтора століття, а третій (народницький) і четвертий (радянський) тривали по сімдесят років.

Серед сучасної політичної еліти України виділяють три основні генерації:

1) представники колишньої партійно-державної номенклатури;

2) "шістдесятники" та лідери дисидентського руху;

3) політики нової генерації.

Для них характерна фінансова незалежність, абсолютна непідзвітність суспільству та усвідомлення своєї тимчасовості. Життя вимагає формування якісно іншої політичної еліти з високим рівнем професіоналізму, патріотизму, прагматизму, економічної незалежності.

Типологія політичної еліти (за М. Васіліком, С. Рутаром):

- за місцем в політичній системі: правляча й опозиційна, або контреліта;

- за способом рекрутування: відкриті й закриті;

- за структурою: об'єднані й роз'єднані;

- за ступенем соціального представництва: високий і низький;

- за сферою впливу: широка й обмежена;

- за характером влади: централізована й дифузна;

- за результатами діяльності: еліта, псевдоеліта, антиеліта;

- за стилем правління: демократична, авторитарна, тоталітарна;

- за ідеологічними цінностями: ліберальна, консервативна, соціал-демократична, комуністична;

- за соціальною базою: етнічна, конфесійна, демографічна, професійна.

У політичному житті значну роль відіграє суб'єктивний фактор. Діяльність партій, громадських організацій персоніфікується в політичних лідерах.

§2. Лідер (англ. leader - ведучий) - провідний, авторитетний член організації або групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати суттєву роль у політичних процесах. Лідерство - це не просто той чи інший лідер, не їх сума, а соціальна інституція. Лідерство є багатоаспектним явищем.

Під поняттям "політичний лідер" можна вважати будь-кого, незалежно від формального рангу, учасника політичного процесу, який бажає і здатний впливати на оточуючих і регулювати процес для досягнення висунутих ним цілей.

Лідерство має ознаку універсальності, тобто це явище повсюдне. Крім того, воно має групову природу: виникає там, де формуються тимчасові або постійні групи.

Політолог Даунтон вважає, що лідерство передбачає перш за все вплив на інших людей. Однак це не будь-який вплив, а такий, для якого характерна така специфіка:

- по-перше, необхідно, щоб вплив був постійним;

- по-друге, керівний вплив лідера має розповсюджуватися на всю групу (організацію, суспільство);

- по-третє, політичний лідер має пріоритетний вплив;

- по-четверте, вплив лідера опирається не на силу, а на авторитет або визнання правомірності керівництва.

Політичне лідерство відрізняється від лідерства інших типів, тобто має свої особливості (за Є. Мелешкіною):

1. Політичним лідером може стати людина, яка не має певних особистісних рис, але займає посаду, пов'язану з доступом до владних ресурсів і механізмів їх реалізації.

2. Політичне лідерство, зазвичай, вирізняє опосередкований характер. Це - "дистанційне" лідерство, при якому відносини між лідером і масами складаються як опосередковані, тобто за допомогою ЗМІ, різних громадських організацій тощо.

3. Багаторольовий характер політичного лідерства, заснований на необхідності відповідати різним рольовим очікуванням: оточення, політичні партії, адміністративний апарат, населення країни в цілому.

4. Політичне лідерство відрізняється корпоративним характером. Це пов'язано з тим, що значну роботу виконує не він сам, а інші, наприклад, його найближче оточення, адміністративний апарат.

5. Функціональна й соціально-групова природа політичного лідерства обумовлена тим, що "політичним лідером" може бути особа і група осіб. Наприклад, для СРСР було характерне формальне колективне лідерство (політбюро, президія).

§3. Функції політичного лідера (за І. Дзюбком):

- об'єднання громадян, суспільства навколо спільних цінностей і завдань;

- пошук і прийняття оптимальних політичних рішень;

- соціальний патронаж, підтримка суспільного порядку;

- налагодження політичного контакту та взаємодії влади й населення;

- мобілізація мас на реалізацію політичних цілей;

- легітимація суспільно-політичного ладу.

Розвиток теорії лідерства веде свій початок ще із стародавніх часів. Уже Геродот, Плутарх приділяли велику увагу ролі політичних лідерів-монархів, полководців, воєначальників.

Значний внесок зробив Н. Мак'явеллі, який трактував політичного лідера як князя, володаря, який очолює державу, управляє нею, використовуючи будь-які засоби для підтримки суспільного порядку й відвернення небезпеки.

Представник волюнтаристської теорії лідерства Т. Карлейль стверджував, що всі історичні події - справа великих осіб. Маса - пасивний елемент. Як тільки маси беруть верх над творчими особами (у період революцій), настає занепад цивілізації. Великі лідери - вожді натовпу, який іде за ними.

Г. Гегель вважав, що видатний керівник завжди виражає історичну необхідність, потреби свого часу. Історичні події - результат творчості й зусиль вождів лише тією мірою, якою вожді виражають потребу суспільного розвитку.

Ф. Ніцше трактував двояке походження лідерства: є лідери натовпу, які лише висловлюють інтереси мас, а є справжні герої-надлюди, не визнають можливості впливу збоку. Творчий інстинкт героїв, їх прагнення мати владу й визначає зміст людської історії. "Ціль людства, - писав Ф. Ніцше, - полягає у його вищих представниках... Людство має безустанно працювати, щоб народжувати великих людей - в цьому, і ні в чому іншому, полягає його завдання" (Ф. Ніцше "Так говорив Заратустра"). Тому влада і способи її досягнення лідерами не залежать від моралі, тому що "мораль - це зброя слабких".

Г. Тард переконував, що основним законом суспільного життя - наслідування натовпом стилю свого лідера. Всі досягнення цивілізації - наслідок діяльності видатних лідерів.

Думку про визначну роль лідерів не поділяє марксизм. Він обмежує можливості лідерів історичною необхідністю і класовими інтересами. Політичний лідер виступає у марксизмі як найбільш послідовний виразник волі класу. В. Ленін ставив лідера в залежність до чіткої схеми. "Маси поділяються на класи... Класами керують політичні партії... Політичні партії направляються більш або менш стійкими групами найавторитетніших, впливових, досвідчених, так званих вождів".

Типологія політичних лідерів визначається за такими характеристиками:

- ставленням лідера до підлеглих: авторитарні, демократичні, відсторонені;

- масштабами лідерства: загальнонаціональні, певного класу, соціальної групи, регіону;

- стилем лідерства: прапороносець, послідовник, торговець, пожежник, актор (демагог);

- ставленням до існуючої політичної системи: функціональний, дисфункціональний, конформіст, нонконформіст;

- соціальною природою авторитету: традиційний, бюрократичний (раціонально-легальний), харизматичний.

В умовах тоталітаризму політичного лідерства, по суті, немає, а є диктатура й номенклатура, яка захоплює владу не за законами лідерства (знизу-вгору), а за своїми особливими законами. Політичний лідер з'являється тільки в умовах можливості вибору. Найважливішою якістю політичного лідера є здатність кваліфіковано акумулювати й адекватно відображати у своїй діяльності інтереси значних мас населення, а також наявність професійного політичного мислення, відчуття часу.
Україна завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі шляхів розвитку країни. В Україні лідерством і сьогодні певною мірою компенсується брак законів, договірних норм, традиційних і сталих зв'язків.

Для України можна визначити такі типи політичного лідерства:

1) "уступаючий" лідер, тобто такий, що намагається зберегти колишню політичну систему (його можна назвати ще консервативним);

2) "інверсійний" лідер, якого визнають і сприймають не стільки за наявність у нього відповідних особистих заслуг, скільки завдяки переслідуванням владою;

3) легітимний лідер, який спирається на відповідні нормативи. Проблема вивчення політичного лідерства є однією з найактуальніших для аналізу політичних процесів.