Тема 9. Політична свідомість і культура.
§1. Політична
свідомість: зміст, структура, типологія
Однією з найважливіших характеристик політичного життя
суспільства є таке складне, багатовимірне та неоднозначне поняття, як політична
свідомість.
Найпоширенішим є тлумачення політичної свідомості як сукупності
поглядів і настанов, що характеризують ставлення людей до держави, партій,
суспільно-політичних організацій, політичних цінностей і цілей розвитку,
традицій і норм політичного життя.
Політична свідомість є сукупністю раціональних і
емоційно-чутливих, теоретичних і емпіричних, ціннісних та нормативних, свідомих
і підсвідомих уявлень суб’єктів політики щодо подій, явищ і тенденцій,
пов’язаних з питаннями політичної влади.
Якщо подивитися на цю проблему глобально, то можна виокремити
такі сфери політичної свідомості:
- політичну науку (політичні теорії, концепції, гіпотези);
- політичну ідеологію (політичні цінності, доктрини,
ідеали, програми, гасла);
- політичну психологію (політичні відчуття, настрої, думки,
воля, спрямованість тощо).
Свідомість е віддзеркаленням реалій буття: рівня розвитку
продуктивних сил, особливостей суспільно-політичної структури та систем
суспільних відносин, рівня освіти й культури.
Психічну основу політичної свідомості становлять знання, емоції
та оцінки, інтелектуальні структури, мислительні операції, орієнтовані на сферу
політичних відносин та інститутів, соціальних норм, ролей, процесів.
Рис. 3. Структура політичної
свідомості.
У всіх психічних компонентах політичної свідомості відбивається
духовно опанований, засвоєний світ політики.
Політична свідомість є суб’єктивним образом політичного буття.
Вона "виробляється", створюється суб’єктами політики у процесі
політичної діяльності, відносин між ними, через залученість до політичної
сфери.
Політична діяльність є предметною. Її предметами є відносини,
інститути, норми, цінності, позиції, ролі, статуси, ідеологічні гасла й
програми, в яких втілюється й функціонує публічна влада організованого в державу
суспільства. Але ця діяльність є похідною політичної свідомості. За психічним
механізмом вона ідентична процесу віддзеркалення в суспільній свідомості політичної
сфери суспільства.
Політична свідомість виникає у процесі практично-діяльнісного
засвоєння людьми особливої форми соціальної культури станового суспільства -
політики. Спосіб організації діяльності у сфері політики (її суб’єкти, цілі,
напрями, засоби й методи реалізації) впливає на "анатомію" політичної
свідомості.
Політична свідомість виникає з розшарування суспільства на
стани, із загострення боротьби між ними за владу. Отже, політична свідомість —
свідомість станова, і це є Ті важливою соціально-історичною ознакою.
Відповідно до цього виокремлюють політичну свідомість рабовласників
і рабів, феодалів і селян, буржуазії та робітників. Однак структура політичної
свідомості не обмежується таким поділом.
По-перше, політична свідомість станів не є рафінованою й монолітною.
Вона формується під впливом складних матеріальних, політичних, ідеологічних
залежностей і чинників у межах відповідної суспільно-економічної формації.
По-друге, суспільство поділяється не лише на стани. Його
структура набагато складніша і складається з великої кількості різноманітних
суспільних груп, які можуть суттєво відрізняється, а відтак мати цілком несхожу
політичну свідомість. Отже, крім станів суспільства носіями політичної
свідомості і т. ін. є також групи людей, які об’єднуються на професійній,
політичній, етнічній, конфесійній, демографічній та іншій основі.
Беручи до уваги останнє, зазначимо, що є масова, групова й
індивідуальна політична свідомість. Співвідношення між політичною свідомістю
суспільства, групи, індивіда можна схарактеризувати за допомогою схем
"загальне — особливе — одиничне" та "ціле — частина".
Політична свідомість суспільства інтегрує групові й індивідуальні
свідомості, формує і регулює функціонування останніх. У цьому аспекті політична
свідомість суспільства є нормативною, оскільки "примушує", регулює
політичну поведінку, так би мовити, неформальним шляхом (на відміну від
регулювальної сили законодавства).
Формування політичної свідомості суспільства не є простим,
арифметичним процесом складання індивідуальних політичних свідомостей
громадян. Під час співвіднесення "одиниць" політичної свідомості такі
елементи виокремлюються, у певний спосіб кристалізуються і складаються в
систему, що є ядром політичної свідомості суспільства.
Взаємне перетворення множини індивідуальних свідомостей на
суспільну свідомість і навпаки здійснюється завдяки політичній комунікації
(обміну соціальною інформацією). У такому вимірі політична свідомість
відбивається у пізнавальній діяльності, результатом якої є отримання
інформації про сутність політичної сфери, її законів, зв’язків з іншими
царинами життя суспільства.
§2. Пізнання політичного світу відбувається на буденному та
науково-теоретичному рівнях; при цьому зазначені процеси розвиваються
одночасно.
Буденний (емпіричний) рівень політичної свідомості фіксує
переважно зовнішні аспекти подій і явищ, що відбуваються на поверхні
суспільного життя (політичних відносин, інститутів). У ньому концентрується
багатий життєвий досвід учасників політичної комунікації та взаємодії.
Буденна, практично-політична свідомість створює інформаційну
базу для узагальнень, на основі яких синтезуються політико-теоретичні моделі.
Носіями буденної політичної свідомості є члени суспільства, які можуть
нормально, раціонально мислити.
Науково-теоретична політична свідомість виходить на рівень
узагальнень, аналізу механізмів управління політичною сферою суспільства. Такий
рівень політичної свідомості не є загальнодоступним. Він характерний для
специфічної, висококваліфікованої діяльності політичних мислителів (ідеологів,
науковців та ін.). Суттю теоретичної політичної діяльності є дослідження місця
політики в суспільстві, сутності й форм її виявів у публічній владі,
державності і т. ін.
Науково-теоретична й буденна політична свідомість співвідносяться
не тільки як такі, що перебувають на різних рівнях пізнання світу. Вони
пов’язані також функцією залежності, в якій практичні утворення окреслюють межі
теоретичних конструкцій.
Однак науково-теоретична політична свідомість, перебуваючи в
залежності від буденної (емпіричної) політичної свідомості, не детермінується
останньою цілковито й однозначно. Проблема полягає в умінні, волі й таланті
протистояти певному впливу буденної свідомості на теоретичну, віддаючи належне
сутності та специфіці виявів емпіричної масової свідомості.
Розглянувши основні види політичної свідомості, слід навести й
два основні типи політичної свідомості: державну (етатизм) і антидержавну
(анархізм).
Етатистський тип політичної свідомості виходить з позиції, що
інтереси держави є найвищими, вона має бути монополістом публічної влади і
добродійником (найвидатніші представники цієї концепції — Н. Макіавеллі, Т.
Гоббс, Г. Гегель.
На відміну від етатистського анархістський тип політичної
свідомості характеризується несприйняттям усіх політико-юридичних норм держави
й суспільства. Політична влада вважається злом, а держава — експлуататором і
ворогом свободи (провідні ідеологи цієї концепції — П. Прудон, М. Штірнер, М.
Бакунін.
Класифікуючи типи політичної свідомості, користуються й такими
параметрами, як централізм — децентралізм.
Наведемо централістську
типологію політичної свідомості:
Комуно-соціалістична — характеризується концентрацією власності;
крайній ступінь — економічне безправ’я.
Монархічна — характеризується концентрацією влади, владним
авторитаризмом; крайній ступінь — тиранія.
Націоналістична — характеризується родовим, вузькогруповим
світосприйманням; крайній ступінь — шовінізм.
Децентралістська типологія політичної свідомості:
ліберальна — розподіл власності; крайній ступінь — монополізм;
анархістська — розподіл влади, владна децентралізація; крайній
ступінь — повне безвладдя;
інтернаціональна — позародове, загальногромадянське світосприйняття;
крайній ступінь — імперський космополітизм.
Надзвичайно важливим поняттям для розуміння проблем суспільної,
і зокрема політичної, свідомості є поняття ментальності, що характеризує
глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, включаючи й
підсвідомий її компонент.
Інакше кажучи, під ментальністю розуміють соціально-психологічні
характеристики суб’єкта політики (людини, етносу, класу, іншої великої соціальної
групи), що виявляються у способі та характері мислення, світовідчутті,
соціальних і психічних настановах та поведінці.
Ментальність формується під впливом соціокультурних чинників:
традицій, культури, соціально-політичних структур та інститутів суспільства.
Однак і сама ментальність є чинником формування суспільної свідомості та
джерелом культурно-історичної динаміки.
Якщо суспільна, зокрема політична, свідомість є регулятором
політичної поведінки суб’єктів суспільного життя, то ментальність є внутрішньою
характеристикою суб’єкта політики — нації, соціальної або демографічної групи.
Важливою ознакою ментальності та політичної культури взагалі є
національний характер, який дослідники розглядають через призму
історико-культурних традицій, суспільно-політичної практики та індивідуального
способу думання. За аналогією з індивідуальним національний характер можна було
б тлумачити як комплекс типових зразків поведінки, що регулюють поведінку
нації упродовж тривалого часу.
Підбиваючи підсумок, зазначимо, що політико-психологічна
культура суспільства є важливим чинником і механізмом політичної соціалізації,
а відтак і регенерації та розвитку політичної сфери суспільства.
§3. Надзвичайно важливим чинником і необхідною умовою
функціонування політичної сфери суспільства є політична культура як складова
загальної, зокрема психологічної, культури суспільства, соціальних груп та
індивідів.
Термін "політична
культура" з’явився вперше у XVIII ст. у працях німецького філософа І.
Гердера.
Теорія сформувалася у другій половині XX ст. завдяки працям
американців Г. Алмонда, С. Верби, Р. Бенедикта, Л. Пара, Дж. Кері, К. Джовіта,
У. Розенбаума, англійців Р. Роуза і Д. Кованоха, німця К. фон Бойме, французів
М. Дюверже, Р.Ж.. Шварценберга, голландця І. Інглхарта та ін.
Теорія політичної культури дала змогу (на відміну від
інституціонального аналізу) пояснити, чому однакові за формою органи державної
влади в різних країнах функціонують абсолютно по-різному. Заглибившись у
мотиваційне коріння політичної поведінки, вона змогла пояснити деякі речі, що
лише чекали на ґрунтовне роз’яснення.
Узагалі політика могла б вважатися доволі простою сферою
людської діяльності, якби суб’єкти політичної діяльності (індивіди, соціальні
групи, інституції та ін.), маючи специфічні інтереси, потреби, мету, не
намагалися вплинути один на одного, змінити свідомість та поведінку інших
суб’єктів у процесі цієї діяльності.
Характер і рівень політичної культури суспільства значною мірою
визначають його політичне життя. Як засіб політичної соціалізації людини,
спосіб організації та розвитку політичного життя суспільства політична культура
завжди формується на певному рівні політичної ідеології та соціальної
психології. Вона містить ідеї, переконання та погляди, способи діяльності,
індивідуальний та суспільний досвід, традиції, звички, почуття.
Інакше кажучи, політична культура поєднує в собі об’єктивні
соціально-нормативні компоненти свідомості та поведінки й суб’єктивні стани, що
відбивають відчуття відповідності цих нормативів реальному життю.
У науці сформувалися два основних підходи до тлумачення
політичної культури.
Суб’єктивний зміст політики:
сукупність духовних явищ (Г. Алмонд, С. Верба, Д. Дивайн, Ю.
Краснов);
символів (Л. Дітмер);
Суб’єктивний ракурс політики:
прояв нормативних вимог (С. Вайт);
сукупність типових зразків поведінки (Дж. Плейно);
спосіб політичної діяльності (У. Розенбаум) тощо.
Крім того, у структурі політичної культури можна виокремити,
по-перше, рівень розвитку та співвідношення усталених правових, соціальних,
моральних і психологічних норм — регуляторів суспільних відносин; по-друге,
когнітивні (інформаційні), емоційно-комунікативні та практичні (поведінкові)
компоненти формування суспільної свідомості й засвоєння їх окремою
особистістю та соціальними групами.
Під поняттям "політична культура" слід розуміти якісний параметр політичного
життя суспільства, що характеризує ступінь розвитку і співвідношення між правовими,
соціальними та психологічними регуляторами функціонування політичної сфери суспільства.
Останні сприяють політичній соціалізації особистості, конституйовані в
соціально-політичних інститутах, суспільній свідомості та політичній практиці.
Розрізняють поняття політичної культури суспільства, суспільної
групи та окремої особистості.
Якщо розглядати політичну культуру великої суспільної групи,
слід зазначити, що соціальні та психологічні регулятори її діяльності мають
певну специфіку. Скажімо, члени суспільно-політичної організації, партії і т.
ін., об’єднуючись у свою спільноту, добровільно регламентують її діяльність,
створюють внутрішні "правила гри". Наприклад, соціальні та
психологічні регулятори діяльності нації мають дещо інше походження. До нації,
на відміну від партії, неможливо вступити. А відтак зрозуміло, що тут діють здебільшого
соціопсихологічні (етнічні) чинники, які є доволі консервативними.
Індивідуальна політична культура характеризується ступенем
знання, емоційного сприйняття та практичного опанування нормами політичної
соціалізації, загальнокультурним рівнем, компетентністю в політиці,
адекватністю оцінок, рівнем свідомості, розумінням своєї соціальної ролі,
ступенем включення до суспільно-політичної системи і т. ін.
Оцінюючи явище політичної культури, слід сказати про вагому
роль в її функціонуванні загальної, національної культури, культури суспільних
станів, регіонів та ін. Ці кола культури впливають на той результативний
чинник, який визначає організацію та культуру політичного життя суспільства.
Рис. 4. Структура політичної культури.
Типологія політичної культури
суспільства
Параметр оцінки |
Тип політичної культури |
Геополітичний |
Західна Східна Маргінальна |
Рівень відкритості - закритості |
Інтровертивна Екстравертивна |
Ідеологічний |
Буржуазна Соціалістична Етнічна Конфесійна Змішана |
Ступінь інтегрованості індивіда |
Індивідуалістична Колективістська |
Характер політичної соціалізації |
Провінційна Діяльнісна Маргінальна |
Ступінь демократизму |
Тоталітарна Авторитарна Демократична |
Форма суспільного управління |
Президентська Парламентська Монархічна Диктаторська |
За розвиненістю політичних структур |
Допартійна Монопартійна Багатопартійна Перехідна |
За типом поведінки в конфліктних
ситуаціях |
Конфронтаційна Консенсусна Компромісна |
За рівнем інтересу громадян до
політичного життя |
Патріархальна Підданська Активістська |