Тема 9. Політична свідомість і культура.

 

§1. Політична свідомість: зміст, структура, типологія

Однією з найважливіших характеристик політичного жит­тя суспільства є таке складне, багатовимірне та неоднозначне поняття, як політична свідомість.

Найпоширенішим є тлумачення політичної свідомості як сукупності поглядів і настанов, що характеризують ставлення людей до держави, партій, суспільно-політичних організацій, по­літичних цінностей і цілей розвитку, традицій і норм політич­ного життя.

Політична свідомість є сукупністю раціональних і емоційно-чутливих, теоретичних і емпіричних, ціннісних та нормативних, свідомих і підсвідомих уявлень суб’єктів політики щодо подій, явищ і тенденцій, пов’язаних з питаннями політичної влади.

Якщо подивитися на цю проблему глобально, то можна виок­ремити такі сфери політичної свідомості:

- політичну науку (політичні теорії, концепції, гіпотези);

- політичну ідеологію (політичні цінності, доктрини, ідеали, програми, гасла);

- політичну психологію (політичні відчуття, настрої, думки, воля, спрямованість тощо).

Свідомість е віддзеркаленням реалій буття: рівня розвитку продуктивних сил, особливостей суспільно-політичної структу­ри та систем суспільних відносин, рівня освіти й культури.

Психічну основу політичної свідомості становлять знання, емоції та оцінки, інтелектуальні структури, мислительні операції, орієнтовані на сферу політичних відносин та інститутів, соціальних норм, ролей, процесів.Підпис: 216

 

 

 

Рис. 3. Структура політичної свідомості.

 
 


У всіх психічних компонен­тах політичної свідомості відбивається духовно опанований, зас­воєний світ політики.

Політична свідомість є суб’єктивним образом політичного буття. Вона "виробляється", створюється суб’єктами політики у процесі політичної діяльності, відносин між ними, через залученість до політичної сфери.

Політична діяльність є предметною. Її предметами є відноси­ни, інститути, норми, цінності, позиції, ролі, статуси, ідеологічні гасла й програми, в яких втілюється й функціонує публічна влада організованого в державу суспільства. Але ця діяльність є по­хідною політичної свідомості. За психічним механізмом вона ідентична процесу віддзеркалення в суспільній свідомості по­літичної сфери суспільства.

Політична свідомість виникає у процесі практично-діяльнісного засвоєння людьми особливої форми соціальної культури станового суспільства - політики. Спосіб організації діяльно­сті у сфері політики (її суб’єкти, цілі, напрями, засоби й методи реалізації) впливає на "анатомію" політичної свідомості.

Політична свідомість виникає з розшарування суспільства на стани, із загострення боротьби між ними за владу. Отже, полі­тична свідомість — свідомість станова, і це є Ті важливою соціально-історичною ознакою.

Відповідно до цього виокремлюють політичну свідомість ра­бовласників і рабів, феодалів і селян, буржуазії та робітників. Однак структура політичної свідомості не обмежується таким поділом.

По-перше, політична свідомість станів не є рафінованою й мо­нолітною. Вона формується під впливом складних матеріаль­них, політичних, ідеологічних залежностей і чинників у межах відповідної суспільно-економічної формації.

По-друге, суспільство поділяється не лише на стани. Його структура набагато складніша і складається з великої кількості різноманітних суспільних груп, які можуть суттєво відрізняється, а відтак мати цілком несхожу політичну свідомість. Отже, крім станів суспільства носіями політичної свідомості і т. ін. є також групи людей, які об’єднуються на професійній, політичній, етніч­ній, конфесійній, демографічній та іншій основі.

Беручи до уваги останнє, зазначимо, що є масова, групова й індивідуальна політична свідомість. Співвідношення між по­літичною свідомістю суспільства, групи, індивіда можна схарак­теризувати за допомогою схем "загальне — особливе — одинич­не" та "ціле — частина".

Політична свідомість суспільства інтегрує групові й індиві­дуальні свідомості, формує і регулює функціонування останніх. У цьому аспекті політична свідомість суспільства є нормативною, оскільки "примушує", регулює політичну поведінку, так би мови­ти, неформальним шляхом (на відміну від регулювальної сили законодавства).

Формування політичної свідомості суспільства не є простим, арифметичним процесом складання індивідуальних політич­них свідомостей громадян. Під час співвіднесення "одиниць" політичної свідомості такі елементи виокремлюються, у певний спосіб кристалізуються і складаються в систему, що є ядром по­літичної свідомості суспільства.

Взаємне перетворення множини індивідуальних свідомостей на суспільну свідомість і навпаки здійснюється завдяки полі­тичній комунікації (обміну соціальною інформацією). У такому вимірі політична свідомість відбивається у пізнавальній діяль­ності, результатом якої є отримання інформації про сутність політичної сфери, її законів, зв’язків з іншими царинами життя суспільства.

§2. Пізнання політичного світу відбувається на буденному та на­уково-теоретичному рівнях; при цьому зазначені процеси розви­ваються одночасно.

Буденний (емпіричний) рівень політичної свідомості фіксує переважно зовнішні аспекти подій і явищ, що відбу­ваються на поверхні суспільного життя (політичних відносин, інститутів). У ньому концентрується багатий життєвий досвід учасників політичної комунікації та взаємодії.

Буденна, практично-політична свідомість створює інфор­маційну базу для узагальнень, на основі яких синтезуються політико-теоретичні моделі. Носіями буденної політичної свідомості є члени суспільства, які можуть нормально, раціонально мислити.

Науково-теоретична політична свідомість виходить на рівень узагальнень, аналізу механізмів управління політичною сферою суспільства. Такий рівень політичної свідомості не є загальнодоступним. Він характерний для специфічної, високо­кваліфікованої діяльності політичних мислителів (ідеологів, науковців та ін.). Суттю теоретичної політичної діяльності є дослідження місця політики в суспільстві, сутності й форм її виявів у публічній владі, державності і т. ін.

Науково-теоретична й буденна політична свідомість співвід­носяться не тільки як такі, що перебувають на різних рівнях пізнання світу. Вони пов’язані також функцією залежності, в якій практичні утворення окреслюють межі теоретичних конст­рукцій.

Однак науково-теоретична політична свідомість, перебуваючи в залежності від буденної (емпіричної) політичної свідомості, не детермінується останньою цілковито й однозначно. Проблема полягає в умінні, волі й таланті протистояти певному впливу бу­денної свідомості на теоретичну, віддаючи належне сутності та специфіці виявів емпіричної масової свідомості.

Розглянувши основні види політичної свідомості, слід навести й два основні типи політичної свідомості: державну (етатизм) і антидержавну (анархізм).

Етатистський тип політичної свідомості виходить з позиції, що інтереси держави є найвищими, вона має бути монополістом публічної влади і добродійником (найвидатніші представники цієї концепції — Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Г. Гегель.

На відміну від етатистського анархістський тип політичної свідомості характеризується несприйняттям усіх політико-юридичних норм держави й суспільства. Політична влада вважається злом, а держава — експлуататором і ворогом свободи (провідні ідеологи цієї концепції — П. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін.

Класифікуючи типи політичної свідомості, користуються й такими параметрами, як централізм — децентралізм.

Наведемо централістську типологію політичної свідомості:

Комуно-соціалістична — характеризується концентрацією власності; крайній ступінь — економічне безправ’я.

Монархічна — характеризується концентрацією влади, владним авторитаризмом; крайній ступінь — тиранія.

Націоналістична — характеризується родовим, вузькогруповим світосприйманням; крайній ступінь — шовінізм.

Децентралістська типологія політичної свідомості:

ліберальна — розподіл власності; крайній ступінь — мо­нополізм;

анархістська — розподіл влади, владна децентралізація; крайній ступінь — повне безвладдя;

інтернаціональна — позародове, загальногромадянське сві­тосприйняття; крайній ступінь — імперський космополі­тизм.

Надзвичайно важливим поняттям для розуміння проблем суспільної, і зокрема політичної, свідомості є поняття менталь­ності, що характеризує глибинний рівень колективної та інди­відуальної свідомості, включаючи й підсвідомий її компонент.

Інакше кажучи, під ментальністю розуміють соціально-пси­хологічні характеристики суб’єкта політики (людини, етносу, класу, іншої великої соціальної групи), що виявляються у спо­собі та характері мислення, світовідчутті, соціальних і психічних настановах та поведінці.

Ментальність формується під впливом соціокультурних чин­ників: традицій, культури, соціально-політичних структур та інститутів суспільства. Однак і сама ментальність є чинником формування суспільної свідомості та джерелом культурно-істо­ричної динаміки.

Якщо суспільна, зокрема політична, свідомість є регулятором політичної поведінки суб’єктів суспільного життя, то менталь­ність є внутрішньою характеристикою суб’єкта політики — нації, соціальної або демографічної групи.

Важливою ознакою ментальності та політичної культури взагалі є національний характер, який дослідники розглядають через призму історико-культурних традицій, суспільно-політич­ної практики та індивідуального способу думання. За аналогією з індивідуальним національний характер можна було б тлума­чити як комплекс типових зразків поведінки, що регулюють по­ведінку нації упродовж тривалого часу.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що політико-психологічна культура суспільства є важливим чинником і механізмом по­літичної соціалізації, а відтак і регенерації та розвитку політич­ної сфери суспільства.

§3. Надзвичайно важливим чинником і необхідною умовою функціонування політичної сфери суспільства є політична куль­тура як складова загальної, зокрема психологічної, культури сус­пільства, соціальних груп та індивідів.

Термін "політична культура" з’явився вперше у XVIII ст. у працях німецького філософа І. Гердера.

Теорія сформувалася у другій половині XX ст. завдяки пра­цям американців Г. Алмонда, С. Верби, Р. Бенедикта, Л. Пара, Дж. Кері, К. Джовіта, У. Розенбаума, англійців Р. Роуза і Д. Кованоха, німця К. фон Бойме, французів М. Дюверже, Р.Ж.. Шварценберга, голландця І. Інглхарта та ін.

Теорія політичної культури дала змогу (на відміну від інституціонального аналізу) пояснити, чому однакові за формою орга­ни державної влади в різних країнах функціонують абсолютно по-різному. Заглибившись у мотиваційне коріння політичної поведінки, вона змогла пояснити деякі речі, що лише чекали на ґрунтовне роз’яснення.

Узагалі політика могла б вважатися доволі простою сферою людської діяльності, якби суб’єкти політичної діяльності (інди­віди, соціальні групи, інституції та ін.), маючи специфічні інте­реси, потреби, мету, не намагалися вплинути один на одного, змінити свідомість та поведінку інших суб’єктів у процесі цієї діяльності.

Характер і рівень політичної культури суспільства значною мірою визначають його політичне життя. Як засіб політичної соціалізації людини, спосіб організації та розвитку політичного життя суспільства політична культура завжди формується на певному рівні політичної ідеології та соціальної психології. Вона містить ідеї, переконання та погляди, способи діяльності, індиві­дуальний та суспільний досвід, традиції, звички, почуття.

Інакше кажучи, політична культура поєднує в собі об’єктивні соціально-нормативні компоненти свідомості та поведінки й суб’єктивні стани, що відбивають відчуття відповідності цих нор­мативів реальному життю.

У науці сформувалися два основних підходи до тлумачення політичної культури.

Суб’єктивний зміст політики:

сукупність духовних явищ (Г. Алмонд, С. Верба, Д. Дивайн, Ю. Краснов);

символів (Л. Дітмер);

Суб’єктивний ракурс політики:

прояв нормативних вимог (С. Вайт);

сукупність типових зразків поведінки (Дж. Плейно);

спосіб політичної діяльності (У. Розенбаум) тощо.

Крім того, у структурі політичної культури можна виокре­мити, по-перше, рівень розвитку та співвідношення усталених правових, соціальних, моральних і психологічних норм — ре­гуляторів суспільних відносин; по-друге, когнітивні (інформа­ційні), емоційно-комунікативні та практичні (поведінкові) ком­поненти формування суспільної свідомості й засвоєння їх окре­мою особистістю та соціальними групами.

Під поняттям "політична культура"  слід ро­зуміти якісний параметр політичного життя суспільства, що характеризує ступінь розвитку і співвідношення між право­вими, соціальними та психологічними регуляторами функціо­нування політичної сфери суспільства. Останні сприяють по­літичній соціалізації особистості, конституйовані в соціально-політичних інститутах, суспільній свідомості та політичній практиці.

Розрізняють поняття політичної культури суспільства, суспільної групи та окремої особистості.

Якщо розглядати політичну культуру великої суспільної групи, слід зазначити, що соціальні та психологічні регулятори її діяльності мають певну специфіку. Скажімо, члени суспільно-політичної організації, партії і т. ін., об’єднуючись у свою спіль­ноту, добровільно регламентують її діяльність, створюють внут­рішні "правила гри". Наприклад, соціальні та психологічні ре­гулятори діяльності нації мають дещо інше походження. До нації, на відміну від партії, неможливо вступити. А відтак зрозу­міло, що тут діють здебільшого соціопсихологічні (етнічні) чин­ники, які є доволі консервативними.

Індивідуальна політична культура характеризується ступе­нем знання, емоційного сприйняття та практичного опанування нормами політичної соціалізації, загальнокультурним рівнем, компетентністю в політиці, адекватністю оцінок, рівнем свідо­мості, розумінням своєї соціальної ролі, ступенем включення до суспільно-політичної системи і т. ін.

Оцінюючи явище політичної культури, слід сказати про ваго­му роль в її функціонуванні загальної, національної культури, культури суспільних станів, регіонів та ін. Ці кола культури впливають на той результативний чинник, який визначає органі­зацію та культуру політичного життя суспільства.

 

 

 

Рис. 4. Структура політичної культури.


 

 

Типологія політичної культури суспільства

 

Параметр оцінки

Тип політичної культури

Геополітичний

Західна

Східна

Маргінальна

Рівень відкритості - закритості

Інтровертивна

Екстравертивна

Ідеологічний

Буржуазна

Соціалістична

Етнічна

Конфесійна

Змішана

Ступінь інтегрованості індивіда

Індивідуалістична

Колективістська

Характер політичної соціалізації

Провінційна

Діяльнісна

Маргінальна

Ступінь демократизму

Тоталітарна

Авторитарна

Демократична

Форма суспільного управління

Президентська

Парламентська

Монархічна

Диктаторська

За розвиненістю політичних структур

Допартійна

Монопартійна

Багатопартійна

Перехідна

За типом поведінки в конфліктних ситуаціях

Конфронтаційна

Консенсусна

Компромісна

За рівнем інтересу громадян до політичного життя

Патріархальна

Підданська

Активістська