Тема 8. Вибори та виборчі системи.

 

§1. Розглянемо існуючі у світовій політичній практиці види ви­борчих систем виходячи з таких їх характеристик, як кількість голосів на одного виборця, спосіб комплектації виборців в окру­ги, кількість голосів, що обираються від кожного округу.

Наступні системи є найпростішими і найпоширенішими. Розрізняють одномандатні, багатомандатні й преферен­ційні мажоритарні системи.

У разі одномандатних систем уся територія поділяється на округи. Від кожного округу обирається по одному депутату, який отримує на виборах відносну більшість голосів. За альтер­нативних виборів мало кому вдається перемогти в першому турі. Тому проводять другий тур голосування, в якому перемож­цем стає той, хто випередить іншого фіналіста бодай на один го­лос. Однак існують виборчі системи, в яких другий тур голосу­вання не проводиться.

Одномандатна мажоритарна система діє в США, Великобри­танії, Канаді, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, Австралії, Франції та інших країнах.

За багатомандатної мажоритарної системи кожен виборець має стільки голосів, скільки обирається депутатів від цього ви­борчого округу. У такий спосіб обирають депутатів місцевих ор­ганів влади Великобританії та Нової Зеландії. А в Японії, на­приклад, під час виборів депутатів нижньої палати парламенту виборець має менше голосів, аніж потрібно обрати депутатів (од­нак все одно більше одного).

За багатомандатної мажоритарної системи виборець вирішує питання вибору не тільки "найкращої" партії, а й "найкращого" кандидата. Внаслідок цього в округах, в яких партія має обме­жений вплив, вона змушена висувати лише одного кандидата, щоб не розпорошувати голоси "своїх" виборців.

Американська система голосування відрізняється тим, що ви­борці обирають свого президента не безпосередньо, а передовіря­ючи свої повноваження колегії виборців. Чисельність останніх дорівнює кількості сенаторів від штату плюс кількість членів палати представників Конгресу США. Але якщо висувається два сенатори від кожного штату, то кількість членів палати пред­ставників обчислюється виходячи з результатів останнього пе­репису населення країни.

У цьому випадку виборці зобов’язані голосувати за партію, яка отримала просту більшість голосів у конкретному штаті. А відтак перемога (навіть мінімальна) у великому штаті є вагомішою, ніж перемога в кількох штатах з невеликою кількістю населення.

До речі, в історії США було три випадки, коли президентом ставала людина, яка загалом отримала меншу кількість голосів виборців, аніж конкурент, але більше голосів уповноважених ви­борців саме завдяки не зовсім справедливому виборчому меха­нізмові.

Однією з удосконалених модифікацій мажоритарної вибор­чої системи є так звана преференційна виборча система, за якої виборець виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден з них не отримає абсолютної більшості, з усього списку кандидатів ви­ключають того, який набрав найменше "перших місць". Його "перші місця" анулюють і передають тим кандидатам, які у цих же бюлетенях отримали другі позиції.

Знову здійснюють підрахунок "перших місць" і виводять з "гри" кандидата, який отримав найменше "перших місць".

Така процедура підрахунків повторюється доти, доки необ­хідна кількість кандидатів не набере абсолютної більшості го­лосів (тобто 50 % плюс 1).

На практиці преференційну систему використовують украй рідко через те, що вона досить складна і не позбавлена недоліків, які має й проста мажоритарна система. Крім того, за такої ви­борчої процедури виборці, особливо з невисоким рівнем освіти, часто-густо розставляють кандидатів просто за алфавітом. До того ж під час підрахунків виникають помилки, а відтак зрозу­міло, що ця система не найкраща для використання в політич­ній практиці.

Запровадження мажоритарної системи проведення виборів за умови "правильного" (з погляду правлячих кіл) визначення кордонів округів може суттєво вплинути на результати виборів, чим, до речі, дуже часто користуються у світовій політичній практиці.

§2. Пропорційні виборчі системи. Цей вид виборчих систем характеризується розподілом депутатських мандатів пропорційно до кількості голосів, поданих за кожну з партій у багатомандатних виборчих округах. При цьому кількість ман­датів від даного виборчого округу визначається залежно від спів­відношення кількості населення округу до загальної кількості населення або виборців країни.

За пропорційних виборчих систем виборці голосують пере­дусім за політичні партії, які представлено списком кандида­тів. Меншою мірою виборці орієнтуються на конкретну особис­тість.

У деяких виборчих системах пропорційного типу прізвище обраних депутатів називає сама партія. Процедура виглядить таким чином: перед виборами на з’їзді партії або пленумі її правління визначаються з кандидатами, які можуть претендува­ти на депутатські мандати. (Інакше кажучи, проводиться своє­рідний рейтинг кандидатів.) Якщо на виборах ця партія виборо­ла, скажімо, п’ять мандатів, їх отримають п’ять перших з того списку кандидатів.

У багатьох країнах виборці, голосуючи, можуть зазначити в бюлетені прізвища одного або кількох кандидатів від цієї пар­тії. У результаті процедури виборів переможе той кандидат, який набере кількість голосів, більшу за встановлену в цьому вибор­чому окрузі квоту (наприклад, 50 %).

У цьому разі основною проблемою є встановлення кваліфіка­ційного бар’єра, що розділяє кандидата й депутата. Це намага­ються зробити так, щоб залишок кількості голосів після ділення на неї загальної кількості зібраних кожною партією голосів в окрузі був мінімальним.

Такі виборчі системи поширені в країнах з багатими парла­ментськими традиціями, з досить високим рівнем політичної культури населення (Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швеції).

§3. Змішані виборчі системи базуються на комбінації елементів пропорційної та мажоритарної систем. Най­характернішим прикладом може бути виборча система Федеративної Республіки Німеччини. Во­на відрізняється тим, що одна половина депутатів бундестагу (національного парламенту) обирається за принципами одноман­датної мажоритарної системи, інша — за пропорційною систе­мою згідно зі списками кандидатів, які подають партії в кожній з федеральних земель.

У першому випадку використовується кваліфікаційний бар’єр для блокування партій, які наберуть менше 5 % голосів вибор­ців. До речі, під час розподілу мандатів на основі голосування за списками голоси, які були подані за партії, що не подолали 5-відсоткового бар’єра або не перемогли хоча б у трьох виборчих ок­ругах, не враховуються.

Такий спосіб побудови виборчої системи сприяє стабільності партійно-політичної структури суспільства, тому що прихиль­ники "малих" партій змушені голосувати за одну з "основних" партій політичного спектра країни.

Але за умов неструктурованості суспільства, якщо більшість партій не подолає кваліфікаційного бар’єра, може виникнути си­туація, коли загальна кількість голосів, поданих за партії-переможниці, буде меншою, ніж у невдах виборчого марафону. По­дібна ситуація склалася 1995 р. в російській Думі (нижній па­латі парламенту), коли кваліфікаційний бар’єр подолали кілька партій, які загалом отримали менше половини виборців. Зро­зуміло, що в такій ситуації використання цієї виборчої проце­дури призводить до значного, цілком легального перекручення волі виборців, а відтак — і до сумнівів щодо легітимності обра­ної у такий спосіб влади.

Куріальні виборчі системи створюються в суспільствах, де існує гостра проблема забезпечення представ­ництва у парламенті нечисленних етнічних або соціальних груп.

Для кожної курії передбачаються норми представництва і відповідно до них створюються виборчі округи.

За куріальною виборчою системою проводять вибори однопа­латного парламенту в Зімбабве, Новій Зеландії, на Фіджі. Анало­гічна система функціонувала в Абхазії (Грузія).

Своєрідна змішана мажоритарно-куріальна система була ви­користана в СРСР та Росії у 1989-1990 рр., коли КПРС та офі­ціозні суспільно-політичні організації мали гарантовану кіль­кість мандатів на вищих представницьких органах — з’їздах народних депутатів.

Насамкінець варто зауважити, що ту чи іншу виборчу систему правляча еліта обирає, враховуючи такі чинники, як роз­становка політичних сил, традиції формування органів влади, форми їх реалізації, політико-психологічна культура суспіль­ства і т. ін.