Тема 2. Мистецтво античної Греції

 

1.          Історичні засади розвитку античної цивілізації.

2.          Термінологія грецької архітектури.

3.          Архітектура грецької архаїки.

4.          Архітектура класичної доби.

5.          Скульптура античної Греції.

6.          Вазопис.

 

1.            Історичні засади розвитку античної цивілізації.

На початку І тисячоліття до нашої ери провідна роль у суспільному розвитку переходить від давньосхідних цивілізацій до нового культурного центру, що виник у Середземномор'ї та отримав назву антична цивілізація.

У своєму розвитку антична культура пройшла ряд етапів, виступила в різних історичних модифікаціях, представлених культурою Давньої Греції, елліністичною культурою, культурою Давнього Риму. Незважаючи на суттєві відмінності між культурою Давньої Греції, елліністичною і давньоримською, вони належать до одного історико-культурного комплексу, мають ряд загальних типологічних рис. Це пов'язано, перш за все, з тим, що давньогрецька та давньоримська культури формувались на базі в принципі схожих форм соціальної організації: і давньогрецький поліс, і римська "цивітас" епохи Республіки являють собою різні варіанти античної громадянської общини.

2.            Термінологія грецької архітектури.

Найпростіший тип храму складався з одного приміщення, відкритого з торцевого боку. Вхід обрамовувався виступами поздовжніх стін, торці яких зазвичай оброблялись у вигляді пілястр чи стовпів та називались антами. Між антами часто розташовувались дві (а у більш давніх пам’ятках іноді й одна) колони. Звідси й виникла назва цього типу “храм у антах”, який нагадував мегарон. Більш ускладненими його типами були:

- простиль, у якого на фасадній стороні стояв перед антами ряд колон;

- амфіпростиль, що мав колонади по обох торцевих фасадах.

Існували також складні за архітектурно-конструктивними рішеннями храми:

-                     Периптер - закрите приміщення храму (наос) з усіх чотирьох боків обнесено рядом колон. Цей тип храму склався на початку VІІ ст. до н.е. й залишався панівним протягом всього архаїчного та класичного періодів.

-                     Диптерхрам, оточений не одним, а двома рядами колон.

-                     Псевдопериптер – храм, у якому всі чи більша частина інтерколумніїв (проміжків між двома сусідніми колонами) зовнішньої колонади цілковито закриті стіною, з якої колони виступають зазвичай лише на половину свого діаметру, перетворюючись у напівколони.

-                     Псевдодиптером називається диптер, у якого другий (внутрішній) ряд колон відсутній, внаслідок чого обхід навколо закритого приміщення храму, тобто відстань від зовнішніх колон до його стін, значно ширша звичайної й наближується до двох інтервалів між колонами.

-                     Моноптер - круглий храм із однією колонадою та конічним перекриттям над нею.

-                     Толос – храм у якому позаду колонади є ще й закрите приміщення (целла).

-                     Ще одним типом храму, який складає, можливо, поодинокий випадок й належить до закритих храмів, є Телестеріум у Елевзині, побудований у золотий час грецького зодчества. Його план, який дуже різниться із переліченими типами храмів, являє собою майже квадратний простір, розділений чотирма рядами колон на п’ять наосів: середній – широкий на всю висоту будівлі, бічні – вузькі на два поверхи й із низьким підвальним поверхом, що слугував, ймовірно, для влаштування обладнання для релігійних вистав, що відбувались у храмі. З одного боку до цієї будівлі примикає портик з 12 колон.

-                     Портик - простір за колонами перед входом у храм, з його заднього боку чи навколо всієї целли.

-                     Наос - головне внутрішнє приміщення храму. Це – прямокутна кімната, де стояла культова статуя. Входом у наос слугували сіни – пронаос, огороджений спереду двома (рідко однією чи трьома) колонами, а з боків – стінами, торці яких оброблялись у вигляді антів. Часто позаду (іноді у глибині) целли влаштовувалось приміщення, яке мало назву адитон (святилище, що сполучалось із наосом) та опистодом (задня частина храму, що мала вхід лише з задньої сторони, а від целли відокремлювалась стіною). Опистодом зазвичай слугував місцем зберігання храмового начиння та різноманітних пожертв.

-                     Колонада, що оточує храм, називається перистасис.

Із суспільної точки зору храми можна поділити на дві групи. Першій групі належать відкриті храми, в яких перед божествами здійснювались постійні богослужіння, тобто підтримувався вічний вогонь. Такі храми були у будь-який час доступні всім та кожному. Другу групу складають храми, побудовані для святкувань, що періодично повторювались, на честь одного з богів. Їх можна назвати закритими, бо богослужіння в них відбувалось лише з особливими урочистостями та пишністю у згадувані свята; в інший час вони були для народу недоступні. Портики таких храмів були з цієї причини завжди прибрані металевими ґратами та запечатані жрецями. В них біля входу розміщувався жбан для окроплення святою водою, без якого ніхто не входив всередину храму.

Архітектурний ордер— конструктивна система, на основі стійко-балкової конструкції. Ордер є одночасно і конструктивною, і художньою системою. Назву ордер уперше вжив теоретик архітектури другої половини I століття до н. е. Вітрувій, автор трактату Десять книг про архітектуру.

Розрізняють п'ять класичних ордерів: доричний, іонічний і коринфський з'явились у Стародавній Греції, тосканський і композитний у Стародавньому Римі.

Архітектурний ордер складається з трьох основних частин: колони (або пілона), її підніжжя — стереобата з верхньою плитою — стилобатом або п'єдестала й антаблемента. Колони - це опори, що підтримують антаблемент, їх завершують капітелі. Основна частина колони — стовбур — трохи стоншується догори, утворюючи ентазис. Стовбур колони часто має вертикальні улоговинкиканелюри. Підніжжям колони є база. Антаблемент складається з трьох основних частин: архітрива, фриза та карниза. Архітравтримальна частина у вигляді балки, що опирається на колони. Над архітравом міститься фриз. Увінчує антаблемент карниз, захищаючи ордер від стікання з даху води.

Найпершими утворилися доричний та іонічний ордери в VI столітті до н. е. в Стародавній Греції. Пізніше — в другій половині V століття до н. е.було винайдено коринфський ордер.

3.            Мистецтво грецької архаїки

Наприкінці VІІ та в І половині VІ ст. до н.е. в архітектурі Давньої Греції відбувається крутий злам, обумовлений розвитком грецьких міст-держав. Саме в цей час складаються нові типи багатьох громадських будівель, у зв’язку з якими здійснюється перехід від деревинно-сирцового будівництва до кам’яного та формуються нові архітектурно-виразні засоби, які невдовзі перетворили ці споруди на прекрасні пам’ятники монументального зодчества та підготували його розквіт у 480-400 рр. до н.е.

Зазвичай храм присвячувався одному з богів Олімпу, але траплялись й випадки подвійних храмів, де під одним дахом розміщувались два божества, з окремим святилищем для кожного. Цей розділ досягався трьома шляхами. Весь храм поділявся поздовжньою стіною на дві частини чи його розділяли впоперек короткою стіною на дві половини, як це було при храмах на честь Марса та Афродити в Мантинеї, де вхід у храм Марса був зі сходу, а із заходу – в святилище Афродити. Третій спосіб передбачав розміщення другого храму на другому поверсі.

Грецька дорична архітектура відрізняється монументальною урочистістю та великою витримкою у застосуванні декору. Колона розвиненого доричного ордера не має бази. Потоншення колони доверху починалось від стилобату, але не було рівномірним: стовбур колони зазвичай мав припухлість (ентазис), максимум якого приходився на нижню половину стовбура колони (приблизно на 1/3 загальної висоти). Поверхня стовбура колони декорувалася канелюрами, кількість яких дорівнювала 20. Капітель складалась з округлої подушки - ехіна та з квадратної плити, яка лежала на ній – абаки. Антаблемент доричного ордера складався з трьох елементів: архітрава, фриза та карниза. Над архітравом йшов доричний фриз, що складався з тригліфів та метоп. Між тригліфами розташовувались майже квадратні, витягнуті у довжину плити – метопи; вони були трохи заглиблені відносно площини тригліфів й часто прикрашались горельєфами.

Доричний храм-периптер був відокремлений від землі кам’яною основою – стереобатом, який був дещо ширшим за колонаду храму й зазвичай складався з трьох масивних східців, які йшли вздовж усіх чотирьох фасадів. Верхня сходинка й вся верхня поверхня стереобата (стилобат) слугувала постаментом для храму. В наос світло проходило крізь світлові люки у стелі, чи крізь двері.

Іонічна колона була стрункіша за доричну, її висота в епоху архаїки наближувалась до восьми діаметрів, а пізніше перевищувала дев’ять діаметрів. Стовбур менше звужувався доверху, ніж у доричному ордері, ентазис був чи відсутній, чи дуже незначний. Канелюри на стовбурі іонічної колони (зазвичай їх було 24), відокремлювались вузькими полосами. Іонічна капітель складалась з прямокутної у плані абаки, розташованої безпосередньо під архітравом, подушки з волютами та ехіна. Волюти, чи завитки подушки, що утворюють з боків капітелі два вали, які називаються балюстрами, були характерною особливістю іонічної капітелі. Внаслідок того, що іонічна капітель мала дуже різні головний та бічний фасади, капітелі кутових колон вимагали спеціального рішення, яке вперше зустрічається у пам’ятниках ІІ половини V ст. до н.е. в Афінах, після чого отримує повсюдне поширення. У кутовій капітелі кутова волюта розташовувалась під кутом 45º до обох фасадів. У деяких невеликих іонічних будівлях колони замінювали скульптури дівчат (каріатид)у довгих, багато прикрашених сукнях.

У другій половині VІІ ст. до н.е. було побудовано храми у Калідоні, Фівах, Тегеї та інших місцях. Найбільше значення серед них мають храми Аполлона у Фермі та Гери у Олімпії. Храм Аполлона у Фермі (640-630 рр. до н.е.) мав розміри за стилобатом 12,13х38,23 м, храм складався з вузького (шириною 4,6 м) витягнутого наоса та опистодома при відносно широких портиках. Перекриття та дах були дерев’яними, покрівля – черепична. Зовнішня колонада складалась з 5х15 дерев’яних колон на високих кам’яних базах. Найвизначнішим у цьому храмі було його керамічне облицювання та прикраси. Храм Гери (Герайон) у святилищі Зевса у Олімпії – це один з найдавніших доричних периптерів, від якого до нас дійшли не лише фундаменти, але й залишки колонади, цокольна частина стін та фрагменти керамічних прикрас. Найдавнішою відомою круглою будівлею, що мала всі основні елементи доричного ордера, був давній толос у Дельфах.

Храм Аполлона у Коринфі (VI ст. до н.е.) є однією з найдосконаліших споруд пізньої архаїки. Це доричний периптер з числом колон 6х15 та розміром за стилобатом 21,36х53,3.

В архаїчній архітектурі іонічного та доричного ордера із вапняку, широко використовувалось яскраве розфарбування. Найчастішим було поєднання червоного та синього кольорів. Розфарбовувались тимпани (трикутне поле під двосхильним дахом) та тло метоп, тригліфи та деякі інші частини антаблементу.

4.            Архітектура класичної доби

В результаті руйнацій, спричинених персидськими війнами малоазійським грецьким містам, батьківщині іонічного ордера, на початку та в середині класичного періоду домінує будівництво храмів у доричному ордері. Провідним типом монументальної архітектури на початку V ст. до н.е. залишався периптер. Храм ставав коротшим, його целла – ширшою. У великих храмах внутрішнє приміщення – наос – зазвичай розділяли двома поздовжніми рядами колон на три частини. У невеликих храмах архітектори не використовували внутрішні колони, які підпирали перекриття наоса. Зникло використання на торцевих фасадах колонад із непарною кількістю колон, яке заважало розташуванню входу в храм у центрі фасаду. Стандартним співвідношенням кількості колон торцевого та бічного фасадів стало 6 до 13 та 8 до 17; кількість колон бічної сторони була рівною подвійній кількості колон торцевого фасаду плюс одна колона. Суворо продумана система розташування та співвідношення всіх елементів конструкції храму вела до створення образу величного, зрозумілого та простого.

Архітектори ранньої класики тонко відчували зв’язок системи пропорцій архітектурних форм із абсолютними масштабами будівлі та з її розмірами відносно людини та навколишнього ландшафту. На цей час остаточно встановились й засоби поліхромії. До кольорового керамічного облицювання та розфарбування додалось й використання різнокольорових матеріалів (Ерехтейон). Особливого поширення набули мозаїчні підлоги, що складались з плиток різнокольорового каменю чи гальки такого ж невеликого розміру. Надалі у мозаїці почали використовувати й шматочки штучно нарізаних кольорових камінців та сплавів.

Пам’ятником, перехідним від пізньої архаїки до ранньої класики, був побудований приблизно 490 р. до н.е. храм Афіни на острові Егині. Розміри його невеликі. Співвідношення колон – 6 до 12. Колони стрункі за пропорціями, але антаблемент ще дуже важкий. Храм збудовано з вапняку й покрито мальованою штукатуркою. Фронтони було прикрашено мармуровими скульптурними групами.

Найбільш повно типові риси архітектури ранньої класики втілились у храмі Зевса у Олімпії (Пелопонес). Храм було споруджено місцевим архітектором Лібоном з Еліди між початком 460 та 450 рр. до н.е. Це – доричний периптер розміром 27,68х64,12 м за стилобатом із кількістю колон 6х13. Храм було побудовано з твердої породи вапняку (черепашнику) й було вкрито тонким шаром білої мармурової штукатурки, що надавало можливість досягти майже чеканеної точності та чистоти виконання деталей. Покрівельна черепиця, сима та скульптури були мармуровими. Храм було прикрашено великими скульптурними групами на фронтонах, на яких були зображені легендарні змагання на колісницях Пелопса та Еномая й битва греків (лапифів) із кентаврами, а на метопах – подвиги Геракла.

Друга половина V ст. до н.е. була часом найбільшого розквіту аттичної культури та мистецтва. Цей період називається високою класикою. Провідна роль у розквіті мистецтва високої класики належала Афінам – найрозвиненішому в політичному, економічному та культурному відношенні полісу. Створюються нові й сміливі асиметричні композиції будівель (Ерехтейон). Застосування ордерів досягає значної свободи: ордерна колонада не лише оточує храми й слугує засобом виокремлення їх у навколишньому просторі; вона слугує також для розділення окремих частин простору чи навпаки – розкриттю одного простору в інший. Поєднання в одній споруді доричного та іонічного ордерів дозволяє досягти більшої різноманітності вражень. Коринфський ордер, який виникає наприкінці V ст. до н.е., застосовується у поєднанні із доричним та іонічним (храм у Бассах, архітектор Іктін).

Найвизначнішими храмами високої класики були храми Афінського акрополя: Парфенон, храм Ніки Аптерос та Ерехтейон. Парфенон – один з найдосконаліших творів грецької класичної архітектури став одним з найвищих досягнень в історії світового зодчества. Цей найвідоміший храм Афіни було розпочато у 447 р. до н.е., а під час святкувань Панафіней у 438 р. до н.е. відбулось осячення храма. Скульптурні роботи на Парфеноні – майстра Фідія та його помічників – тривали до 432 р. до н.е. Перед архітекторами Парфенона Іктіном та Каллікратом стояло незвичне, складне й величне завдання: створити не лише головний храм полісу, присвячений його божественій заступниці Афіні, але й головну будівлю всього ансамблю Акрополя, який, за замислом Перікла, мав стати всееллінським святилищем. Парфенон має по 8 колон із коротких сторін та по 17 – з довгих; загальні розміри будівлі 31х70 м, висота колон – 10,5 м. храм збудовано з квадрів пантелійського мармуру, складених насухо. Архітектори Парфенона творчо переробили композицію доричного периптера, вільно поєднуючи доричні та іонічні архітектурні традиції.

Храм Ніки Аптерос (Безкрилої Перемоги) був споруджений Каллікратом на честь богині Перемоги у 421 р. до н.е. Це невеликий іонічний чотириколонний амфіпростиль розміром 5,4х8,14 м за стилобатом, поставлений на високому виступі – Піргосі. Висота колон - 4,04 м. На барельєфах фризу з трьох боків була представлена битва греків із персидською кіннотою; на східному боці зображені олімпійські боги, що наглядають за битвою.

Ерехтейон – остання за часом споруда Акрополя, що завершила весь його ансамбль, присвячена Афіні та Посейдону, виконана невідомим архітектором у 421 – 406 рр. до н.е. Ерехтейон побудовано на нерівному північному схилі Акрополя: храм складається з двох приміщень, що знаходяться на різних рівнях; він має різної форми портики на трьох сторонах – в тому числі відомий портик кор (каріатид) на південній стіні.

Пропілеї - парадний прохід до Акрополя, утворений портиками і колонадами, розташованими симетрично осі руху.). Видатним пам'ятником старогрецької архітектури епохи високої класики є Пропілеї, що оформляють вхід на акрополь в Афінах (437—432 до н.е., архітектор Мнесикл ).

В архітектурі пізньої класики (410—350 pp.), на відміну від ранньої й високої, немає "почуття міри", виявляється потяг до грандіозного. Чудом можна назвати велетенську гробницю царя Мавзола у Галікарнасі, від якої і походить пізніша назва "мавзолей". Вона увінчувалася колісницею з кіньми і була прикрашена 150-метровим фризом із зображенням битв греків з амазонками. Мавзолей поєднав у собі урочисту, східну пишність декору з витонченістю грецького іонічного ордера.

В IV ст. до н. е. споруджено театр в Епідаврі (архітектор Поліклет), на кам'яних лавах якого могли сидіти 10 тисяч глядачів. Чудова акустика давала змогу розрізнити кожний звук навіть з останнього ряду, віддаленого від орхестри на 60 м по горизонталі й на 23 м по вертикалі (на такому підвищенні розміщувався останній ряд).

5.    Скульптура античної Греції.

У період архаїки створюється ідеальний образ чоловіка і жінки. У скульптурі архаїчної епохи переважають статуї струнких оголених юнаків куросів, і задрапірованих молодих дівчат - кор. У них виникає прагнення до передачі об’єму тіла, гармонійної рівноваги форм. У тих випадках, коли античні зодчі замінювали колони статуями, передаючи їм функцію підпори, вони ставили чоловічі фігури атлантів в будівлях дорійського стилю, а в іонічних - жіночі фігури каріатид.

Статуя куроса - оголеного крокуючого юнака - трактувалася як зразок сили, доблесті, фізичного здоров'я. Цей атлетичний ідеал краси сформувався в результаті захоплення спортивними змаганнями, й відображав надзвичайно цнотливе сприйняття людського оголеного тіла, яка не потребувало сором'язливого прикриття.

Курос завжди стоїть прямо, його тіло пронизане готовністю до руху, а обличчя не висловлює ніяких індивідуальних рис характеру, але і в ньому криються можливості різноманітних переживань.Обличчя овіяне блаженною, «архаїчної» посмішкою, тільки можливість усмішки, яку не можна назвати ні веселою, ні сумною, лише натяк на радість буття, закладену в цій, немов щойно створеній людині.

Знайдені в руїнах афінського Акрополя мармурові статуї дівчат - кор вражають колористикою: кольоровими зіницями і губами, яскравими вбраннями. Безтурботні кори - молоді дівчата, задрапіровані в довгий одяг із спрямованим вперед поглядом і «архаїчною» посмішкою.  

Головна особливість при створенні кор полягала в тому, що однакові за характеристиками і виразом на обличчях, фігури набувають неповторної індивідуальності за допомогою драпіровок, складок одягу, розміщення візерунків на одязі. Волосся мармурових дівчат було золотистим, щоки рожевими, очі блакитними. У корах афінського Акрополя ідеал жіночності виражений в його первозданній чистоті. Посмішка світла, погляд довірливий і ніби радісно здивований світу, фігура цнотливо задрапірована пеплосом - покривалом, або легким одягом - хітоном, волосся розсипане по плечах кучерявими пасмами. Ці кори стояли на постаментах перед храмом Афіни, тримаючи в руці яблуко або квітку.

Скульптура архаїки в цілому несе в собі багато рис умовності. Майстри ще не наважуються показати людське тіло в русі, їх часто захоплюють лише декоративність фігури. На початку V століття до н. е. в грецькій скульптурі одночасно з узагальненням образу, його більшою ясністю і подальшим розвитком зв'язку скульптури з архітектурою виникає особливий інтерес до максимально правдивої передачі руху.

Мистецтво архаїки заклало основи для художнього мислення наступного періоду — грецької класики. Історія пластичного мистецтва Стародавньої Греції зв'язана з виробленням зримого образу божества. Фідій з його учнями зробили дуже багато в цьому напрямку. Скульптури Парфенона з глибокою поетичністю та емоційністю прославляли богиню Афіну. Велич людського розуму, сила краси, мужність греків, які перемогли варварів-персів, втілені у глибоко людських образах богів — прекрасного Діоніса (на східному фронтоні), Афродіти, яка відпочиває на колінах своєї матері Діони, богинь долі Мойр та ін. Тим самим настроєм пройняті і сюжети з життя Афін: завзяті вершники-юнаки, колісниці у нестримному "леті", музиканти, жертовні тварини, дівчата з дарами для богині. Невичерпна фантазія Фідія створила у фризі 365 людських фігур і 227 фігур тварин, при чому пластика рухів жодного разу не повторюється. Всередині Парфенона стояла створена Фідієм 13-метрова статуя Афіни Парфенос, Афіни-Діви. Афіна була в убранні із зображеними на ньому сфінксами та крилатими кіньми. Правою рукою вона спиралася на колонку, в руці тримала двометрову крилату богиню Ніку. У лівій руці Афіна мала щит. Між списом і щитом Фідій умістив величезного священного змія. Обличчя Афіни, руки, маска Медузи Горгони на грудях були виконані зі слонової кістки, очі — з коштовного каміння, вбрання і зброя — із золота.

Афіна Промахос  — колосальна бронзова статуя давньогрецького скульптора Фідія, присвячена богині Афіні — Афіні Воїтельці, покровительці міста. Донині не збереглась, знайдені тільки фрагменти постаменту, на якому стояла Афіна. 9-метрова бронзова статуя Афіна Промахос була встановлена на головній вулиці акрополя між Пропілеями та Парфеноном.

Окрім робіт над скульптурою Парфенону Фідій проявив себе як талановитий монументаліст. Зокрема, його авторству належить статуя бога Зевса у храмі в Олімпії. Статуя бога була заввишки 12 м 40 см, велич і краса якої настільки уразили сучасників, що вона була визнана новим чудом світу. Фідій почав закладати статую близько 440 р. до н. е. Роком раніше, він розробив техніку, щоб підготувати безліч золота і слонової кістки для будівництва. Він вирізав і ліпив частини статуї, перш ніж вони могли бути зібрані в єдине ціле в самому храмі.

Фігура Зевса була виконана з дерева, і на цю основу за допомогою бронзових і залізних цвяхів, спеціальних гачків кріпилися деталі з слонової кістки і золота (така техніка називається хрисоелефантинною). Обличчя, руки й інші оголені частини тіла були з слонової кістки, волосся і борода, вінок, плащ і сандалі - із золота, очі - з коштовних каменів. Трон був зроблений, за одними джерелами, з кедра, з інших - з чорного дерева і покритий золотом і слоновою кісткою. Ніжки трону прикрашали фігурки танцюючої Ніки - богині Перемоги. Ручки трону підтримували сфінкси, а його спинку прикрашали Харити - богині Краси, дочки Зевса і Гери.

Також, у скульптурі греків панував образ атлета. Людська краса і досконалість — ось що прагнули втілити вони в образах атлетів. Головний ідеал полісної класики відображений у слові "калокагатія". Kalos — характеристика тіла, не спотвореного рабською працею або "варварським" неробством: його постава, жести відповідають доброму смакові.

У IV в. до н. е.. грецька скульптура, не втративши своєї досконалості, прийняла інший, ніж раніше, характер: до великих ідей і піднесених почуттів, приєдналися нові поняття і прагнення; створення пластики стали більш пристрасними, пройнятими драматизмом, в них проявилася більш чуттєва краса. Змінився також матеріал скульптури: слонова кістка і золото були витіснені мармуром; менше стали використовуватися металеві та інші прикраси.

З відомих скульпторів, крім Фідія, за цих часів в Афінах працювали Мірон ("Дискобол", "Афіна і Марсій" — постаті, в яких передано дію і внутрішні переживання) і Поліклет (стримано могутні, спокійно величні образи "Доріфора" — списоносця і "Діадумена" — атлета, який увінчує свою голову переможною пов'язкою; "Поранена амазонка", призначена для славнозвісного храму Артеміди в Ефесі). Поліклет прагнув подати образ ідеального вільнонародженого громадянина грецького полісу.

У скульптурі замість мужності і суворості образів класики виник інтерес до душевного світу людини. Так, у єдиній, що дійшла до нас в оригіналі від скульптора Праксителя, мармуровій статуї Гермеса майстер зобразив прекрасного юнака, який знехотя обіперся ліктем об пень, у стані супокою і безтурботності. У задумі, з ніжністю позирає він на немовля Діоніса, котрого тримає на руках. На зміну мужній красі атлета V ст. до н. е. приходить краса витончена і більш одухотворена.

Одним з представників нового напряму був Скопас, глава новоаттичної школи. Він прагнув висловлювати бурхливі пристрасті і досягав цієї мети з силою, яка раніше не була притаманна жодному скульптору. Скопасу належали, в числі іншого, оригінали скульптур Аполлона Кифаред, Ареса вілли Лудовізі і, можливо, Ніобіда, вмираючих навколо своєї матері. Також йому належить створення частини рельєфів Галикарнасского Мавзолею. Герої Скопаса, подібно героям високої класики, продовжують бути втіленням найпрекрасніших якостей сильних і доблесних людей. Однак від образів високої класики їх відрізняє бурхливий драматичне напруження всіх духовних сил. Героїчний подвиг більше носить характер вчинку , природного для кожного гідного громадянина поліса. Герої Скопаса знаходяться в надзвичайному напруженні сил . Порив пристрасті порушує гармонійну ясність , властиву високої класики , але зате надає образам Скопаса величезну експресію , відтінок особистого , пристрасного переживання.

Скульптор Скопас продовжив традиції високої класики, створюючи монументально-героїчні образи. Вони теж позначені драматичним напруженням усіх духовних сил. Порив пристрасті, вираз страждання, навіть якогось трагічного надлому порушує гармонійну ясність образу, проте дає змогу розкрити складність світу людини.

Великий майстер тієї ж школи, Пракситель, любив, подібно Скопасу, зображати глибокі почуття і викликані пристрастю руху, проте краще всього вдавалися йому ідеально-прекрасні юнацькі та напівдитячі фігури з відтінком ще прихованої пристрасності (Аполлон Сауроктон, Книдская Афродіта, Гермес з немовлям Діонісом на руках та ін.). У створених Праксітелєм образах богів і богинь переважає споглядальний настрій. Скульптор досягає враження ідилічних, одухотворених образів за допомогою надзвичайно тонкої обробки мармуру, віртуозного використання світотіньових ефектів (завдяки чому окремі поверхні плавно перетікають одна в іншу, виникає ефект «вологого погляду»).

Особливої слави здобула скульптура Праксителя — статуя Афродіти Кнідської. (Це було перше в грецькому мистецтві зображення оголеної жіночої постаті).

На противагу афінським майстрам – ідеалізаторам, скульптори пелопонесській школи цієї ж епохи в Аргосі і Сикіоні працювали в натуралістичному дусі, переважно відтворюючи сильні і красиві чоловічі фігури , а також портрети відомих осіб. Серед цих художників перше місце належить Лісіпу, який створював скульптури з бронзи, сучаснику Олександра Македонського, який прославився його портретними зображеннями. Лісіпп дав новий канон пропорцій людського тіла своєї статуєю атлета - Апоксиомена (тобто атлета, котрий зчищає з себе пил палестри) і створив, в числі іншого , типовий образ Геракла.

Лісіпп прагнув показувати атлетів не у мить найвищого напруження сил, а, як правило, у мить його спаду, після змагання (Гермес, який стомлено присів на камінь і ладен наступної миті бігти далі у своїх крилатих сандалях).

6.     Вазопист