Тема 7. Мистецтво Візантійської імперії

1. Умови утворення та розвитку Візантійської імперії.

2. Сакральна архітектура Візантійської імперії. Софія Константинопольська.

3. Монументальний живопис Візантії.

4. Візантійський іконопис.

 

Умови утворення та розвитку Візантійської імперії

У 330 р. н.е. на місці давньої грецької колонії під назвою «Візантія» римський імператор Константин І Великий заснував місто Константинополь — нову столицю Римської імперії. Часом офіційної появи нової держави вважають 395 р., коли імператор Феодосій Великий переділив Римську імперію між своїми синами, що призвело до її остаточного розподілу: утворилися дві держави - латиномовна Західна й грекомовна Східна. З моменту падіння Риму Східна імперія надовго стала найважливішим осередком середньовічної культури, у якому були закладені основи культурного розвитку східнохристиянського світу. Так нова тисячолітня імперія увійшла в історію під назвою Візантія.

Візантія була багатонаціональною державою, хоча в її етнічному складі переважало грецьке населення. Окрім греків на території держави були і сирійці, і євреї, і єгиптяни, і вірмени, і грузини та інші народи. Візантію називали “країною міст”, що їх у період розквіту імперії нараховували сотні. Найбільшими містами були Константинополь, Александрія, Антіохія, де мешкало по 200 – 300 тис. душ. Сама столиця, Константинополь, була розташована на березі протоки Босфор, де перетиналися найважливіші торговельні шляхи: морський — з Чорного моря до Середземного та суходільний — з Європи до Азії. За своїм державним устроєм Візантія була монархією, вся влада належала василевсу (імператору), який був “нижче Бога і наступним після Бога”. Християнська церква підтримувала владу імператора, вважала його захисником церкви і вимагала від підданих віддавати йому богорівні почесті. Але особливістю було те, що священною вважалася лише посада імператора, а не його особа. Імператор не успадковував трону, а обирався армією, синклітом (сенатом) і народом.

У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити три основних періоди: перший період (IV - середина VII ст. ) характерний розпадом рабовласницьких і початком формування феодальних відносин; другий період (середина VII – початок ХІІІ ст. ) – інтенсивний розвиток феодалізму; третій період (1204 – 1453 рр.) – посилення феодальної роздрібненості, послаблення центральної влади і постійна боротьба з іноземними завойовниками.

В культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів:

- перший (IV – кінець VII ст.) – боротьба віджилої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення;

- другий (кінець VІІ – середина ІХ ст. ) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації;

- третій (середина ІХ – Х ст.) – нове культурне піднесення в Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста;

- четвертий (ХІ – ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст;

- п’ятий (кінець ХІІ – ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії;

- шостий (ХІV – початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманітарної ідеології.

Культуру Візантійської імперії цілком визначало становлення і розвиток православ’я, починаючи з його офіційного визнання й до створення канонічної служби Божої, зокрема літургійного циклу. Еволюція християнського світогляду – від заперечення світу (у соціальному і космічному значенні) першими християнами до освячення і повного злиття з ним – стала позитивним фактором формування візантійської культури. Рушійною силою такої еволюції були ідея соборності та усвідомлення Церквою себе як єдиного порятунку для світу.

Крім того, візантійська культура успадкувала античні традиції, перейняла форми життя, мову, стиль мислення греко-римського світу. Але був ще один чинник, який визначав специфіку візантійського мистецтва: це вплив східних провінцій держави, де переважало негрецьке населення.

Захоплення турками Константинополю в 1453 році, спричинило завершення історії великої імперії, найкращі майстри-іконописці покинули Візантію.

 

Сакральна архітектура Візантійської імперії. Софія Константинопольська

Історія архітектури Візантії ділиться на три періоди: ранньо-візантійський (V – VIII ст.); середньо-візантійський (VIII – XIII ст.) і пізньо-візантійський (XIII – XV ст.). Найвищого розквіту архітектура імперії набула в перший період, особливо під час правління імператора Юстиніана (20 – 60 рр. VI ст.), коли Візантія перетворилася в могутню державу.

Продовжуючи античні традиції, Візантія наслідувала культурні досягнення завойованих народів. Глибокий синтез античних і східних елементів представляє характерну рису візантійської культури. Тип античного храму був переосмислений у відповідності з новими релігійними вимогами. Тепер він служив не місцем зберігання статуї божества, як це було в античну епоху, а місцем зібрання віруючих для участі в таїнстві прилучення до божества і слухання «слова божого». Тому при його створенні головна увага приділялася організації внутрішнього простору.

До візантійської епохи відноситься і зведення монастирів, як особливого типу архітектурних комплексів. Найбільшого поширення набули заміські монастирі, що являли собою обнесені мурами укріплені пункти, всередині яких крім житлових і господарських споруд монахів, зводилися трапезна і церква. Споруди і мури монастирів найчастіше розміщувалися асиметрично на природному підвищенні.

Важливим вкладом Візантії в історію світової архітектури став розвиток купольних композицій храмів, що зумовило появу нових структур: купольної базиліки, центричної церкви з куполом на вісьмох опорах і хрестово-купольної системи. Розвиток двох перших типів припадає на ранньо-візантійський період, а хрестово-купольна система храмів розвинулася в середньо-візантійський період.

Візантійський церковний будинок походить від римської базиліки, що служила в стародавньому Римі судовим і торговим будинком. Візантійські базиліки відрізняються простотою плану: до основного прямокутного в плані об’єму зі східного боку примикає напівкругла вівтарна апсида, перекрита напівкуполом (конхою). якій передує поперечний неф-трансепт. Часто до західної сторони базиліки добудовували прямокутний двір, оточений галереєю з аркадами і з фонтаном для омивання. Арочні перекриття спираються не на антаблемент, як в античності, а на подушки-пульвани, що лежать на капітелях і рівномірно розподіляють вагу арок на капітелі колон. Всередині крім головного, більш високого, нефа є бічні нефи (їх може бути і три, і п'ять). Пізніше найбільшого поширення набув тип хрестово-купольної церкви. Це квадратний в плані будинок, в центральній частині якого знаходилося чотири стовпи, що підтримують купол. Від центру розходилися чотири склепінчастих рукави, утворюючи рівно кінцевий, так званий грецький, хрест. Іноді базиліка поєднувалася з хрестово-купольної церквою.

Хоча архітектура новоствореної імперії успадкувала від Риму його досягнення в галузі арочних конструкцій, однак бетонна техніка не була сприйнята візантійськими зодчими. Зазвичай стіни та зводи викладалися з цегли чи з тесаного каменю, або за допомогою змішаної техніки. Найбільш суттєвим досягненням візантійської архітектури стала розробка системи опори купола на окремо стоячі чотири стовпи за допомогою вітрильного зводу. Спочатку купол опирався безпосередньо на вітрила і підпружні арки, а пізніше між куполом і несучою конструкцією стали влаштовувати циліндричний об’єм – барабан, в стінах якого залишали отвори для освітлення підкупольного простору. Ця конструктивна система дала можливість звільнити інтер’єр храмів від товстих стін і ще більше розширити внутрішній простір.

Хрестово-купольний храм є завершеним архітектурним типом. В класичному варіанті цього храму купол зводиться за допомогою арок-вітрил на вільно стоячих опорах (ц. монастиря Ліпса і Мірелейон Х ст., монастир Пантократора ХІІ ст. в Константинополі; ц. Богоматері в Салоніках 1028 р.). На території Греції розвинувся тип храму з куполом на тромпах (храм Католікон в монастирі Хосіос Лукас ХІ ст.). В монастирях Афона створився триконховий тип храму (з апсидами на східному, північному і південному фасадах, наприклад, монастир Хора в Константинополі (Рис. 1.).

В міському будівництві до XVI ст. склалися середньовічні риси: в містах Балкан з’явилося укріплене адміністративне ядро, навколо якого розбудовувалися житлові квартали; міста Сирії часто забудовувалися хаотично, без певного плану, підкорюючись лише рельєфу місцевості. Зовні будинки, палацові та культові комплекси отримували дуже просту обробку: фасади, як правило, не тинькувалися, а оформлялися цеглою, що чергувалася з шарами рожевого цементного розчину, а іноді (в пізні періоди) із темнуватим каменем-вапняком. Використовувана візерункова цегляна кладка надавала будівлям особливу фактуру. Характерним архітектурним елементом будівель та споруд були звужені арочні вікна, які часто зводилися до груп по два-три вікна. Часто вони розділялися колонками та об'єднувалися під загальною зовнішньою аркою. Основним засобом виразності фасадів візантійських будівель стали аркади на високих колонах з кошикоподібними капітелями, які часто охоплювали фасад по периметру.

Софія Константинопольська. Головним храмом всієї Візантійської імперії стала церква Святої Софії у Константинополі. Вона була побудована в 532 – 537 рр.. зодчими Анфімієм із Трала та Ісідором з Мілета за часів правління імператора Юстиніана (Рис. 2.). Це найбільш грандіозний і найвидатніший твір візантійської архітектури. Собор Софії був головною будівлею Візантійської імперії і придворним храмом імператора.

Центральний простір храму формується чотирма масивними пілонами заввишки 23 м, зв'язаними між собою підпружними арками і вітрилами, на які опирається центральний купол. Конструкція куполу, який має діаметр 30 м, складається з сорока радіальних цегляних ребер, що опираються на кругове кільце, або барабан, що виконане з міцного каменю. Ззовні кільце підкріплене невеликими контрфорсами. В цілях максимального полегшення конструкції, ребра куполу і заповнення між ними викладалися із спеціально виготовленої пемзової цегли на товстих шарах розчину цементівки. Перехід від купола до чотирикутного підкупольного квадрату здійснюється за допомогою сферичних трикутників – вітрил. Малі куполи розташовані по кутах, нижче центрального купола. Бічні апсиди обмежені аркадами, колони яких були виконані з порфіру і малахіту. Низ стін облицьований мармуром, а верх - мозаїками. Понад ста колон підтримують арки нефів. Капітелі колон прикрашені майстерним різьбленням по мармуру. Висота будівлі з куполом 55 м. Храм в плані має розміри приблизно 80х72 м. У нього веде дев'ять дверей, на середній з яких поміщено мозаїчне зображення Христа, що благословляє віруючих, і напис - «Світ - Вам. Я – світло для світу ».

Найважливішою особливістю інтер'єру є його тектонічна ясність, підкреслена всіх розчленуваннях, обробка поверхонь і освітлення. Просторова, пластична і урівноважена конструкція — основа виразності. Система сферичних поверхонь — купол, вітрила, півкуполи і конхи екседр – акцентовані мозаїчними зображеннями на золотому фоні. Світлове вирішення композиції також підкреслювало значення сферичних форм, особливо куполів. У тектоніці інтер'єру будівлі важливу роль грають аркади на колонах. Вони не протиставляються стінам, а є їх органічною частиною в місцях розкриття бічних галерей в основний неф (Рис. 3.). Цілісні стовбури колон мають ентазіс, складну базу з класичними профілями і конструктивно доцільну форму капітелі з плоским різьбленням, що підкреслює цілісність блоку. Навантажені аркади в плані точно наслідують контурам головних конструктивних форм. В той же час вони виконують істотну роль в масштабності інтер'єру, пов'язуючи грандіозні форми з розмірами людини.

Внутрішнє оздоблення собору постраждало під час хрестових походів і навали турків. Після розгрому Константинополя він став мечеттю Айя-Софія.

 

Монументальний живопис Візантії

Перехід від античності до середніх віків викликав глибоку кризу в художній культурі, зумовивши зміну видів і жанрів образотворчого мистецтва. Головну роль у новоствореній імперії починають відігравати види мистецтва, що пов’язані з церковним і державним життям, наприклад, настінні розписи, іконопис, книжкова мініатюра мають переважно культовий характер. В образотворчому мистецтві виробляється середньовічна умовність, яка відображає реальність за допомогою духовно-емоційної побудови витворів мистецтва. Наприклад, мозаїки церкви Панагії Канакарії на Кіпрі (VI ст.), мозаїки в церквах Успіння в Нікеї та св. Дмитра в Салоніках (VIІ ст.) (Рис. 5.).

Поступовий процес феодалізації, гостра соціальна боротьба VIІ – ІХ ст. викликали нові суттєві зміни в художній культурі Візантійської імперії. В ІХ – Х ст. впорядковуються розписи храмових стін і зводів. Вони стали покриватися мозаїками і фресками в ієрархічному порядку і підкорюються загальній композиції храму. В інтер’єрі церков створюється художнє середовище, що відображає єдиний зміст, до якого долучаються ікони розміщені на іконостасі. Скульптура в імперії цього періоду відображена у рельєфних іконах та декоративній різьбі, яка поєднує в собі як античні, так і східні елементи.

Фресковий живопис Візантії майже не зберігся, більш довговічними і типовими виявилися мозаїки. Античні мозаїки складалися з кубиків мармуру та кольорового каміння, крім того в декорі застосовувалися вода. Відома ще флорентійська мозаїка, набрана з впритул пригнаних шматочків мармуру та каменю в техніці інкрустації. Візантійська ж мозаїка робилася з смальт (забарвлених емалями шматочків скла), яким надавалася необхідна для візерунків форма, вона служила для прикраси стін і склепінь. Тон мозаїк зазвичай золотий або синій. У Софії Константинопольської мозаїки мерехтять завдяки золотій підкладці, на яку зверху закріплений тонкий шар кольорового прозорого скла (закріплення вироблялося в гарячому стані). Палацові мозаїчні композицій (Константинополь, Палермо) представляють мисливські або пасторальні сцени. Але переважно візантійські мозаїки знаходяться в церквах. Найвидатніші мозаїчні ансамблі збереглися в Равенні, в мавзолеї Галли Плацидії (V ст.) – це величний хрест на тлі синього неба; в церкві Сан-Вітале – це зображення імператора Юстиніана та його дружини Теодори з почтом, у яких чудово поєднуються ідея імператорського величі з індивідуальною портретністю і пишнотою одягу. Дуже декоративна мозаїка на склепіннях хорів: у блакитному медальйоні, усипаному зірками, зображений святий, що молиться, оточений вівцями, перед великим хрестом (символ Доброго пастиря). Відомі також мозаїки в Дафні біля Афін і фігура богоматері в синьому одязі на золотому тлі, оточена апостолами, в апсиді церкви в Торчелло.

З ХІІ ст. в храмах митцями виконувалися вітражі з справжнього скла, покритого кольоровими емалями і вправленого в свинець. Наприклад, виявлені у вікнах апсиди монастиря Хору в Константинополі вітражі створені не пізніше 1120 року. На них зображені в людський зріст Богоматір, Христос, святі в багатих візантійських одежах; фон зображення прикрашений медальйонами, розетками, завитками (Рис. 4.). Для вітражу використані синій, зелений, багряний кольори.

 

Візантійський іконопис

Візантія - батьківщина іконопису. Коріння образотворчих прийомів іконопису, з одного боку, - у книжковій мініатюрі, від якої запозичене тонкий лист, легкість, витонченість палітри; з іншого - в фаюмському портреті, від якого іконописні образи успадкували величезні очі, скорботну відчуженість на обличчях, золотий фон.

Завдання іконопису – це втілення божества в тілесному образі. Саме слово «ікона» означає по-грецьки «образ», «зображення». Вона повинна була нагадувати про ті образи, які спалахують у свідомості людини, що молиться. Християнським іконописцям вдалося виконати складне завдання: передати мальовничими, матеріальними засобами нематеріальне, духовне, безтілесне. Тому для іконописних зображень характерна гранична дематеріалізація фігур, зведених до двовимірним тіням на гладкій поверхні дошки, золотий фон, містична середовище, не площина і не простір, щось хитке, мерехтливе у світлі лампад. Золотий колір сприймався як божественний не тільки, оком, а й розумом. Віруючі називають його "Фаворський", так як згідно з біблійною легендою, перетворення Христа сталося на горі Фавор, де його образ постав у засліплючому золотому сяйві. У той же час Христос, Діва Марія, апостоли, святі були реально живими людьми, що мали земні риси. Для передачі духовності, божественності земних образів у християнському мистецтві склався особливий, суворо певний тип зображення сюжетів – іконографічний канон. Канонічність була найтіснішим чином пов'язана з системою світобачення візантійців. Іконографічний канон, в широкому сенсі включав у себе канон пропорцій і канон кольору, виконував ряд найважливіших функцій. Перш за все він ніс інформацію утилітарного, історико-оповідального плану, тобто брав на себе все навантаження описового релігійного тексту. Канон був зафіксований і в спеціальних описах зовнішнього вигляду святого, фізіономічні риси повинні були відображатися неухильно.

Існує християнська символіка кольору, основи якої розробив візантійський письменник Діонісій Ареопагіт в IV ст. Відповідно до неї, вишневий колір, який об'єднує червоний і фіолетовий, початок і кінець спектру, означає самого Христа, який є початок і кінець усього сущого. Блакитний - колір неба, чистоти. Червоний - божественний вогонь, колір крові Христа, у Візантії це - колір царственості. Зелений - колір юності, свіжості, оновлення. Жовтий тотожний золотому кольору. Білий - позначення Бога, подібний до Світла і поєднує всі кольори веселки. Чорний - це сокровенні таємниці Бога. Христос незмінно зображується у вишневому хітоні і блакитному плащі - гіматії, а Богоматір - в темно-синьому хітоні і вишневому покривалі - мафорії. До канонів зображення відноситься і зворотна перспектива, що має точки сходу не позаду, всередині зображення, а в оці людини, тобто перед зображенням. Кожен предмет, таким чином, при віддаленні розширюється, ніби «розгортається» на глядача. Зображення «рухається» до людини, а не від неї.

Архітектурна структура ікони і технологія іконопису складалася в руслі уявлень про її призначення: нести священний образ. Ікони писали і пишуть на дошках, найчастіше кипарисових. Кілька дощок скріплюють шпонками. Зверху дошки покривають левкасом - грунтом, виготовленим на риб'ячому клеї. Левкас полірують до гладкості, потім наносять зображення: спочатку малюнок, пізніше живописний шар. В іконі розрізняють поля, середник - центральне зображення і ковчег - вузьку смужку по периметру ікони.

Іконографічні образи, розроблені у Візантії, теж суворо відповідають канону. Як відомо, у перші три століття християнства були поширені символічні та алегоричні зображення. Тільки в IV-VI ст. стала складатися ілюстративно-символічна іконографія, що стала структурною основою всього східнохристиянського мистецтва,

Іконографія Христа: В іконографії Христос називається Спасом. Першим за часом і значенням зображенням є «Спас Нерукотворний» - ікона-убрус, що має квадратну або прямокутну форму, на білому або золотому фоні. За переказами, це відбиток особи Христа на рушнику. На другому місці за значимістю та виразності знаходиться зображення «Спас у силах», що представляє Христа в яскравому червоному із золотом одязі. Фігура Христа вписана в яскраво-червоний ромб, який вписаний в синій овал. Овал в свою чергу вписаний в яскраво-червоний квадрат з розбіжними від нього золотими променями. Крім цього відомо багато іконописних зображень Христа в різних ситуаціях свого буття.

Іконографія Богоматері:

-                     Богоматір, що молиться – це зображення у повний зріст Діви Марії, з розведеними в сторони і піднятими в молитві руками;

-                     Богоматір «всесвята» - це зображення Марії, на грудях у якої в складках мафория зображений Спас Еммануїл;

-                     Богоматір «Розчулення» - це поясне зображення Марії, що тримає на руках немовля Ісуса, припавшого до її щоки.

-                     Поясне зображення Богоматері з немовлям, що прямо дивляться перед собою (Рис. 6, 7.).

Іконографія святих, ангелів, євангелістів, пророків, апостолів, «святкові» сюжети складалася після V ст. При цьому художня практика була тісно пов'язана з філософсько-релігійної атмосферою. У цілому в іконографічному каноні візантійського мистецтва протягом його історичного розвитку закріплювалися основні елементи, структурні закономірності й своєрідні прийоми художнього мислення, які на багато століть стали основою творчого методу в країнах Балканського півострова, Південної Італії, Вірменії, Грузії.

Рис. 1. Монастир Хора в Константинополі Рис. 2. Софія Константинопольська. Стамбул. Рис. 3. Розріз Софіївського храму Рис. 4. Мозаїки монастиря Хора. Рис. 5. Мозаїка церкви на Сінаї. Рис. 6. Ікона Богометері з немовлям. Рис. 7. Поясне зображення Богоматері з немовлям