Тема 6. Українська культура ХХ століття.

7.1. Культура і духовне життя в Україні у ХХ столітті.

Роки Української національної революції 1917 – 1920 рр. були важливим етапом у відродженні національної культури. Це був період розвитку національної школи та освіти, що відіграв значну роль у вихованні нового покоління.

У листопаді 1918 р. була заснована Всеукраїнська академія наук (ВУАН), першим президентом якої став відомий український геохімік Володимир Вернадський.

З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Зміст українізації полягав в обов’язковому вивчені української мови у школах, технікумах, вищих навчальних закладах, введення її у державних та громадських установах, ведення діловодства українською мовою. Програму українізації розробив народний комісар освіти – О. Шумський, проведення українізації очолив його наступник – М.Скрипник.

У середині 20-х рр. в Україну з еміграції повернулася частина культурних діячів на чолі з М. Грушевським, які розпочали творити в нових політичних умовах нову національну культуру. Нестійкі досягнення культури в Україні доби українізації були перервані голодомором та погромом української інтелігенції, який розпочався арештом у липні 1929 р. 5 тис. членів вигаданої ДПУ підпільної організації «Спілка Визволення України» (СВУ). В 1930 р.

У Харкові відбувся суд над 45 керівниками СВУ– видатними українськими вченими, активними діячами національного відродження:

С. Сфремовим, В. Чехівським, А. Ніковським, М. Слабченком, Й. Гермайзе,

Л. Старицькою-Черняхівською та іншими. Їх звинувачували у змові для захоплення влади, у націоналізмі, роздуванні національної ворожнечі. Процес СВУ мав політичне завдання – обгрунтувати переслідування потенційної національної опозиції і скомпрометувати політику українізації та підготувати ґрунт для масового терору.

У лютому 1931 р. розпочалися нові арешти української інтелігенції, яким інкримінували створення т. зв. Українського національного центру на чолі з

М. Грушевським та В. Голубовичем. Більшість звинувачених були засуджені та відправлені до таборів ГУЛАГу, а самого М. Грушевського вислали з України в Москву, взяли під домашній арешт. У 1934 р. він помер за загадкових обставин.

Упродовж тридцятих років в Україні органами ДПУ-НКВД було викрито близько 100 різних «націоналістичних» організацій та груп.

Засуджених направляли до концтаборів Півночі, Уралу, Сибіру, Далекого

Сходу, Казахстану. Третина депортованих помирала в перші місяці ув’язнення. Нерідко застосовувалася вища міра покарання.

Внаслідок цього розгромлені та фактично ліквідовані ВУАН і УАПЦ.

Тільки упродовж 1932–1933 рр. кількість наукових працівників України зменшилася на 1649 чоловік.

У 1938 – 1939 рр. були ліквідовані адміністративні утворення, школи та інші заклади національних меншин в УРСР. Значно скоротилася також кількість україномовних видань. Сталінський наступ на українську культуру у 30-х рр. ввійшов в історію під назвою «Розстріляне відродження». Це був розгром цілого покоління української інтелігенції.

У роки війни з фашизмом (1941 – 1945) з’явились патріотичні вірші

М. Рильського, П. Тичини, Л. Первомайського, А. Малишка. Особливо великої популярності набув вірш В. Сосюри «Любіть Україну».

Наприкінці 1950-на початку 1960-х рр. українська інтелігенція у зв’язку з розрекламованою кампанією «десталінізації» все більше починає піднімати національні проблеми, пов’язані з русифікацією, із занепадом української науки, літератури, історії, мистецтва.

Національно-культурне відродження з кінця 50-х рр. XX ст. продовжила нова молода генерація українських культурних діячів – «шістедесятників».

Шістдесятники – поети, письменники, публіцисти, літературознавці, художники були представлені відомими іменами: Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Євген Гуцало, Ліна Костенко, Валентин Симоненко, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, який наприкінці 80-х рр. став лідером Народного руху України. Своєю активною позицією і творчістю вони протестували протии втручання партії в справи літератури та мистецтва, боролись за справжні духовні цінності, людську гідність.

7.2. Культурне піднесення 20-х років. Про якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі.

Загальне піднесення національної культури було тісно пов’язане з розвитком літератури. Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В.Чумака («Заспів»), В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика («Мої коломийки»). На творчості українських літераторів 1917–1921 рр. позначився вплив європейського модернізму. Зокрема, тяжіння до нього було характерним для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного. Модерністичні традиції в таких формах, як футуризм та символізм, помітні у творчості поетів Д. Загули, О. Слісаренка,

М. Терещенка.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі «неокласиків». Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверхневості, понад усе ставили в літературі професіоналізм. Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М.Зеров – поет, критик, професор. До цієї групи належали також М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт, М. Рильський. Доля їх склалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.

Плідно розвивалось театральне мистецтво. Етапним у розвитку українського театру став 1918 р., коли у Києві утворилися три театри:

- Державний драматичний (у березні 1919 р. перейменований у Перший український театр Радянської республіки ім. Т.Шевченка);

- Державний народний (з 1922 р. – Український драматичний театр ім. М.Заньковецької);

- «Молодий театр»(з 1922 р. – модерний український театр «Березіль»). Основу репертуару театру становила класична драматургія. Але з'явились і цілком нові за духом і формою драматичні твори: «Фея гіркого мигдалю»

І. Кочерги; «До третіх півнів» Я.Мамонтова; «97» «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» та інші драми М. Куліша.

Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр

ім. І.Франка на чолі з Г. Юрою і театр «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом.

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М. Л. Бойчука (1882 – 1937). Відстоюючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєднував традиції давнього візантійського мистецтва з елементами українського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису ХVІІ–ХVШ ст. М. Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т. Бойчук, К. Гвоздик,

А . Іванова, С. Колос, О.Мизін, та інші). За радянських часів він разом з учнями брав участь у так званій «монументальній пропаганді». Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові.

Інтенсивними новаторськими пошуками в 20–30-х роках позначена українська музика. У 1923–1928 рр. діяло республіканське музичне товариство ім. М. Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автономію. Навколо товариства гуртувалися композитори_новатори. Вони орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Напрям модернізму в українській музиці репрезентував композитор Б.Лятошинський, створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора

М. Вериківського – автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).

Проте культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється у 1932–1933 рр., відомих як час «розстріляного відродження», коли розпочинається масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували у 30-ті роки, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти і художні прийоми.

7.3. Діячі української культури в еміграції. Невід'ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк, чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати Української державності. Поразку У HP він сприйняв як «національну трагедію». Аналізуючи причини цих подій, митець звертався до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії; його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не лише досягти, а й зберегти свободу. Є.Маланюк – самобутній національний поет і стиліст.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особи, привертає увагу творчість І. Багряного. Був репресований 1932 p., a 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 p.; перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови») і «Сад Гетсиманський» (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі й особистих переживаннях автора, для них характерний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.

Світового визнання набула творчість скульптура О. Архипенка, який

1908 р. емігрував до Франції. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча жінка», 1912 p.; «Постать», 1920 p.).

З-поміж відомих українських скульпторів слід згадати

М. Черешньовського, котрий створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) і Торонто (Канада); Лео Моля (Л. Молодожанина, нар. 1915 p.), автора пам'ятників Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 p.).

Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського, який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори «Соняшник» (1962 p.), портрет М. Скрипника (1971 p.), живописні – «Пшеничний лан» (1960 p.). «Селянський хліб» (1981 р.) та ін. Виставка його творів 1990 р. експонувалася у Києві.

В розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор

А. Рудницький. Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. В його творчій спадщині – опери «Довбуш» (1938 p.). «Анна Ярославна» (1967 р.), «Княгиня Ольга» (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці «Українська музика» (1963 pj, «Про музику і музик» (1960 p.).

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найуспішніше і творчо виявила себе українська вища школа. В умовах денаціоналізації на батьківщині вона виконувала велике і важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію, продовжити розбудову української культури.

Першою українською вищою школою за кордоном був створений у Відні 1921 р. Український вільний університет. Його засновником став Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками – М. Грушевський та видатний учений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений до Праги, де проіснував до 1939 p., а після Другої світової війни відновив діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її був

І. Шовгенів.

У 1932 р. на цій основі було створено Український технічно-господарський інститут позаочного навчання. У 20-30-х роках у Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл і позашкільної освіти.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету – Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса,

В. Щербаківський заснували Українське історико-філологічне товариство.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту став відомий український історик Д. Дорошенко, а з 1932 р. і до Другої світової війни філософ та історик культури І. Мірчук.

Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори перемістився до Північної Америки – Канади та США. Завдяки активній діяльності української громади вже 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії.

Отже, впродовж століть український етнос розвивався у несприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими економічно, соціально, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, а культура, створена в еміграції, стала підтвердженням життєдайності творчого генія народу.