Тема 6. Українська культура ХVІІІ-ХІХ століття.

6.1. Суспільно-політичні й історичні передумови розвитку української культури. Наприкінці XVIII ст., коли почався процес національного відродження, українська етнолінгвістична територія, тобто ті землі, де жили українці, перебувала в межах двох багатонаціональних імперій: Російської та Австрійської. Цей політичний поділ залишився до Першої світової війни. Духовна культура українського народу кінця XVIII – початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і зруйнування Запорозької Січі (1775 p.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині (1783 p.), скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської імперії.

У 1801 р. на царський престол вступив Олександр І, який здобув репутацію ліберального правителя. В усій імперії відчувався подих так званої нової ери. Генерал-губернатором України був призначений прихильний до українців князь Куракін. Скориставшись цими обставинами, українські культурні діячі заснували 1805 р. у Харкові приватний університет.

Поразка Наполеона у війні з Росією призвела до посилення абсолютистських режимів у країнах Європи. Реакція царизму на події в Україні стала ще жорстокішою. Були створені «військові поселення», які перетворювали українських селян на військових, що спричинило численні бунти і заворушення.

На початку XIX ст. в Україні з'явилися масонські організації антиурядового спрямування. Одна з них під назвою «Любов до істини», членом якої був І. Котляревський, діяла в Полтаві 1818 р. У Києві організувалася таємна ложа «Товариство об'єднаних слов'ян». Аналогічні організації існували в Житомирі, Кременці й інших містах України.

Ситуація в Україні ще більш ускладнилася, коли на царський престол 1825 р. вступив Микола І. Царські власті розпорядились ліквідувати польські школи. Російська мова стала офіційною в усіх установах. Київський університет св. Володимира, заснований 1832 р., став центром обрусіння.
Доба правління Миколи І позначилася жорстокою реакцією в суспільних сферах життя.

6.2. Дворянський період національно культурного відродження та його особливості. Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику цариці Катерина II стосовно України, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством.

В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів – літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» (ч. 1, 1822 р.)

Д. Бантиша-Каменського. Ф. Туманський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав «Літопис» Г.Граб'янки.

В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір «Історія Русі» (1846 p.). Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.)

Г. Калиновського, який започаткував українську етнографію.

Згодом були опубліковані три збірки народних пісень М. Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору: «Малоросійські пісні» (1827 р.) та «Українські народні пісні» (1834 р.) видані в Москві, а «Збірник українських пісень» – у Києві (1849 p.) .

В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. зацікавлення німецькою класичною філософією помітно зросло. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І. Канта, був

П. Лодій із Закарпаття.

Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю

І. Котляревського, автора поеми «Енеїда» – першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, що привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення.

Разом з Г. Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є. Гребінка, Л. Боровиковський,

М. Костомаров, А. Метлинський, М. Шашкевич, Т. Шевченко та ін. У творах вони на перший план висувають духовне життя людини, оспівують героя-козака – мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря – виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

В історії українського відродження важлива роль належала «Украинскому вестнику» – це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал.

Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірників: «Украинский альманах» (1831 р.), «Утренняя звезда» (1838 p.), «Запорожская старина» (1833–1838 pp.), «Украинский сборник» (1838–1841 pp.). На їх шпальтах друкувалися твори І. Котляревського, Є. Гребінки,

П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи, народні пісні. Всі періодичні видання в Україні виходили російською мовою. Лише 1841 р. Є. Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». На його сторінках вперше були надруковані твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Боровиковського, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості.

Важлива роль у національно-культурному відродженні українського народу належало світському театрові, організаційне оформлення якого відбулося наприкінці XVIII – початку XIX ст. Новий тип українського театру пов'язаний з діяльністю так званого кріпацького театру, що був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру. Найвідомішим вважався театр поміщика Трощинського в с. Кобинці на Полтавщині, що здобув славу «Нових Атен». Популярними на той час були трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с. Озерки на Полтавщині та у с. Качанівка Чернігівської губернії. Театральні трупи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі.

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві – важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновилася робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого 1812 р. став Г. Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори – М. Щепкін, Т. Пряженковська. Очолив Полтавський театр І.Котляревський.

Паростки національно-культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури.

Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало утверджувати самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль. На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям – ампір.

З поміж видатних українських архітекторів того часу вирізнявся

А. Меленський, котрий упродовж 30 років був головним архітектором Києва. Він спорудив і перебудував у місті чимало будівель, зокрема корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру тощо.

Українська скульптура кінця XVIII – першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму.

Тарас Григорович Шевченко був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва, він одним із перших правдиво змалював життя і побут селян, «Селянська родина», 1843 р. У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Україна», яку художник задумав як періодичне виданняпро історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки.

На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень–«Українські мелодії» (1831 р.) М.Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у двох томах (1833 р.) В. Залеського, «Голоси українських пісень», збірка зібрана і видана М.Максимовичем (1834 р.).

Отже, все це засвідчує, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.

6.3. Народницький період національно-культурного відродження.

Народницький період національно-культурного відродження (1840– 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність».

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України її можна поділити на два періоди: романтичний – діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський – культурно-просвітницька діяльність членів «Старої громади» (60–80-ті роки XIX ст.).

В 30–50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) почалася нова хвиля революційного піднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростав інтерес до історії свого народу. У сфері національного життя зароджувалися ідеї визволення народів з-під чужої влади та створення власної держави.

Навколо Київського університету, відкритого 1834 p., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які виявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, а й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особлива роль належала професорові університету

М. Костомарову, письменнику, історикові й етнографу П. Кулішу, відомим у майбутньому культурним діячам України В. Білозерському і М. Гулаку, етнографу П. Марковичу. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822- 1899 р.) і Миколи Костомарова (1817-1885 pp.) вони заснували політичну таємну організацію «Кирило-Мефодіївське братство», до складу якої належало 12 активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т. Шевченко. Впродовж 14 місяців його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. їхні думки про суспільний розвиток і долю України найсконцентрованіше викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий») – політичному маніфесті братства. Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40–50-х років XIX ст. На їхню думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати власну культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними до тих, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ.

Братство мало на меті перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в межах слов'янської конфедерації. Однак за короткий час існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток «хлопоманів». Його учасники

(В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу

Вони вирішили розпочати здійснення цих задумів із поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політичної свідомості.

Наприкінці 50-х – початку 60-х років в Україні почала формуватися народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді.

Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює товариства – так звані громади, головним завданням яких стало поширення освіти. Перша «Українська громада» виникла в Києві, очолена молодим істориком В. Антоновичем.

За прикладом київської подібні організації виникли в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громади об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури.

Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки народної творчості.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок і викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя в Україні. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті.

6.4. Модерністський період національно-культурного відродження та його характерні риси.

Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890-1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу в історії модерного українства – добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.

Характерними рисами модерністського періоду національно-культурного відродження були:

1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла – створення незалежної Української держави.

2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтелігента – патріота України.

3. На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. їхня творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською національною ідеєю.

4. Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України – копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України.

Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом М. Драгоманова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку 1890 р. очолили І. Франко та М. Павлик. її кінцева політична мета – проголошення незалежності України. Єдиним вагомим досягненням цього періоду був дозвіл на відкриття 1894 р. у Львівському університеті кафедри історії народів східної Європи, яку очолив М. Грушевський, започаткувавши викладання історії України.

У 90-х роках в Україні виникло нове політичне об'єднання – «Національно-демократична партія». Вона стала провідником політичного життя народу, висунувши програмне завдання, «щоб увесь український народ з'єднався в одноцілий національний організм». У 90-х роках XIX ст. спостерігається активізація політичного життя і на Сході України, де виникають перші політичні організації, що висувають вимогу боротися за незалежну Українську державу.

Харківський адвокат Микола Міхновський 1900 р. опублікував брошуру «Самостійна Україна», де була чітко сформульована державницька ідея «незалежності України від Росії».

Ідеї національного відродження у модерністський період його розвитку проникали в усі сфери духовної культури. Плідно розвивалися наукові знання. Серед відомих вчених – професор О. Ляпунов, який впродовж 17 років очолював кафедру механіки Харківського університету.

На межі XIX-XX ст. відбувалося творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці.

Незважаючи на утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література.

Романтизм як художній стиль у літературі поступово занепадав, письменники звернулися до нового літературного напряму – реалізму.

Одним із перших українських письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький, який створив новаторські форми прози, змалював широку панораму соціального буття. Увагу митця привертала волелюбна вдача народу, його непримиренність до неправди і зла, здатність постояти за себе. Ці ідеї надзвичайно виразно прозвучали у таких творах письменника, як «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я» та ін.

Поруч з реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод – модернізм. Його прихильники виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією робітничою тематикою і проголосили аполітичне гасло «чисте» мистецтво. Культура модернізму спиралась на психологізм, зосереджувалась на внутрішньому світі людини та суб'єктивних враженнях героя. Найяскравіше цей підхід простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. Ці митці створили особливий художній світ, що поєднує реальне і міфічне, свідоме і підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність.

Творча еволюція М. Коцюбинського зробила його найкращим представником українського імпресіонізму. Письменник прагнув до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели «Лялечка», «Цвіт яблуні», «Intermezzo» тощо.). До кращих зразків світової літератури належать його новели «Сон», «На острові», новаторська повість-балада «Тіні забутих предків».

На ниві національно-культурного відродження плідно працював професійний український театр, основоположником якого вважають Марка Кропивницького – талановитого драматурга, режисера й актора. Він дотримувався переважно традицій «етнографічної драми» («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї», «Олеся», «Титарівна»). Поряд з Марком Кропивницьким працював Михайло Старицький, автор драматичних творів, пройнятих національним колоритом («Циганка Аза», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зайцями»).

На новий шлях вивів українську драматургію Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) – автор драматичних творів, присвячених аналізу соціальної, історичної та інтелектуально-філософської проблематики («Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий»). У драматичному мистецтві працювали й інші письменники: Панас Мирний, Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка.

Формувати національну самосвідомость українців допомагало образотворче мистецтво, провідне місце в якому належить українській національній школі пейзажного живопису. Творці пейзажного жанру представляли всі райони України, змальовуючи у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні («Сінокос» В.Орловського, «Село взимку» П.Левченка. «Козача левада» С.Васильківського).

Творчість діячів духовної культури України модерністського періоду національно-культурного відродження доходила до української громадськості зі значним запізненням або не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов.