Тема 5. Культура України в другій половині ХІІ - ХVІІІ століття

5.1. Соціально-історичні умови становлення і розвитку культури др. полов. XVII - XVIII ст.

Другою після княжих часів добою розвитку українського мистецтва і культури в цілому, їх золотим віком треба вважати XVII - XVIII ст. – часи, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України. Живучи спільним мистецько-культурним життям із Західною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям – стиль бароко. Спокійні, врівноважені, логічні форми ренесансу, що орієнтувався на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, більш показні форми, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом.

Під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, в кінці XVI – на початку XVII ст. народжується українське бароко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. Українське бароко відбилося в архітектурі, живописі, літературі та музиці України XVII-XVIII ст.

Політичними факторами, що чинили великий вплив на українську культуру, були:

- наявність в українців власної держави – Гетьманщини;

- перетворення старшини на привілейовану соціальну верству;

- значне поширення української етнічної території за рахунок заселення Південної України і Слобожанщини;

- об’єднання більшості українських земель у складі Російської імперії.

Провідними тенденціями культурно-історичного розвитку українського суспільства були дедалі більше набуття культурою світських рис, а також утвердження бароко (від італ. Barocco – вигадливий, химерний) – особливої культурно-історичної доби у Європі наприкінці XVI - XVIII ст.

5.1. Освіта і наука

Розвиток культури України другої половини XVII – кінця XVIII ст. відбувався у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за незалежність та державність.

Розвиток освіти і наукових знань в Україні другої половини XVII – кінця XVIII ст. є яскравим свідченням духовного прогресу українського народу.

В Україні функціонувала широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшини, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян.

У Лівобережній та Слобідській Україні у 80-х рр. XVIII ст. з’явилися народні училища, які поділялися на головні і малі.

У 1700 р. у Чернігові було відкрито Малоросійський колегіум, у 1721 р. заснований Харківський, а у 1738 р. – Переяславський колегіуми.

Значним осередком освіти і науки в західноукраїнських землях був Львівський університет, відкритий у 1661 р.

Поруч з історичними дослідженнями українські вчені також займалися складними питаннями астрономії, математики, медицини, географії.

У XVIІІ ст. набула розвитку медицина. Українські лікарі почали пошуки засобів і методів боротьби з епідемічними захворюваннями.

5.2. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії.

Центром вітчизняної освіти, науки і культури, духовним центром України вподовж майже двох століть була Києво-Могилянська академія. За роки її існування в ній навчалося близько 25 тисяч українців.

В академії навчалися майбутні видатні вчені, письменники, педагоги, релігійні та культурні діячі, політики, філософи і працювали кращі наукові та педагогічні сили того часу. За рівнем навчання академія не поступалась тогочасним європейським університетам. В ній нараховувалось вісім класів і навчалися 12 років. Викладання велося в основному латинською мовою, а з середини XVIII ст. почалася русифікація академії. Академія була доступною для всіх станів населення. Починаючи з другої половини XVII ст., професорів академії та її вихованців почали запрошувати до Росії. Вихованці Києво-Могилянської академії були організаторами багатьох духовних училищ в Росії – у Москві. Українці заснували в Москві у 1687 р. першу вищу школу в Росії – слов’яно-греко-латинську академію «на зразок своєї в Києві, і вчителів в цю московську академію набирали за весь XVIII вік сливе з самих тільки українців». Певною мірою навіть можна говорити про деяку «українізацію» російської культури. Києво_Могилянська академія користувалася заслуженою славою. Але поступово становище змінилось. Вона поступово перетворювалась в духовний навчальний заклад. Через 175 років вимушеної перерви, 24 серпня 1992 р. академія відродилась, почала нове, друге життя під назвою міжнародний університет «Києво-Могилянська академія». Це – перша недержавна вища школа в Україні.

5.3. Література і мистецтво.

З другої половини XVII ст. починається період піднесення літературної творчості. В літературному житті вагому роль відігравали полемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Їх створювали церковні діячі, письменники, вчені. Серед творів полемічної літератури особливо відзначаються «Бесіда» І. Галятовського і «Нова міра старої віри» Л. Барановича.

Поруч із цим набула розвитку і ораторсько-проповідницька проза. Твори Л. Барановича («Меч духовний», «Труби словес проповідних»),

І. Галятовського («Ключ разуменія», «Наука албо способ зложення казання», А. Радивиловського («Огородок Марії Богородиці»,«Венец Христов»,

С. Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня.

Значного розвитку в літературному бароковому процесі набула українська віршована поезія. Авторами віршів були церковні ієрархи, священники та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, селяни. Існувала релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична поезія, що поєднувалася з народною пісенністю.

Особливого розвитку у вказаний період набула драма. У цьому жанрі працювали Д. Туптало, Ф. Прокопович, Г. Кониський та ін. Існували драми різдвяні, великодні, про святих («Про Олексія, чоловіка Божого», на теми моралі («Царство натури людської», (1698), історичні, зокрема з української історії.

Величезна роль в історії культури українського народу та літератури зокрема належить видатному українському філософу, мислителю, гуманісту, просвітителю, письменнику, педагогу Григорію Сковороді. Самобутня творчість Г. Сковороди є видатним досягненням української культури XVIII ст. У ній відображено протест проти тиранії, несправедливості й насильства над людською особистістю, набули подальшого розвитку ідеї гуманізму та Просвітництва.

У XVIII ст. в Україні відбувається розквіт скульптури. Найбільшого розвитку цей вид мистецтва традиційно набув у Західній Україні. Серед його видатних представників варто відзначити львівського скульптора Йоганна Пінзеля. Його статуї прикрашають собор Святого Юра у Львові, ратушу в Бучачі.

Серед зразків монументального живопису тієї доби збереглися фрагменти фресок Троїцького собору Густинського монастиря поблизу Прилук.

У станковому живопису, як і в попередній період, провідну роль продовжував відігравати іконопис. Видатними іконописцями кінця XVII – XVIII ст. були західноукраїнські художники Іван Руткович та

Йов Кондзелевич.

У цей період набув розвитку український портретний живопис, що став дуже популярним у середовищі шляхти і козацької старшини.

У XVIII ст. відомим українським художником був Олекса Антропов, який малював ікони для Андріївської церкви в Києві. Серед визначних портретистів варто відзначити Дмитра Левицького, який створив 100 портретів, серед них портрети Катерини II, польського короля С. Лещинського і французького філософа Д. Дідро. Володимир Боровиковський малював ікони і створив близько 160 портретів.