Тема 4. Українська культура ІV - перша половинаVІІст.

4.1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури. У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі – Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля – залишились автономними.

Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій. Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоча й тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку.

У др.пол. XIV ст. на українські землі починається експансія Польщі. Підпорядкування поляками земель було важливим поворотним пунктом для обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на схід, а для українців - заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою.

Фатальними для українців були наслідки Люблінської унії 1569 року, згідно з якою більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) перейшла до Польщі, а друга – значно менша – до Москви.

Ситуація ускладнилася підписанням Брестської церковної унії у 1596 році. Утворилася уніатська (грекокатолицька) церква. Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українського народу: православні з презирством ставилися до уніатів як зрадників, а римо-католики не вважали їх за повноправних громадян.

Однак, незважаючи на складні обставини розвитку, культура української народності жила і розвивалась.

4.2. Усна народна творчість. У литовсько-польську добу широкого розвитку набуває в Україні усна народна творчість, зокрема історична поезія, яка зароджується в XV ст. В ній найповніше проявились національні особливості духовної культури українського народу. Поява історичних пісень та дум пов’язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування.

Могутній поштовх народнопісенній творчості в Україні дало виникнення українського козацтва та Запорізької Січі.

Історичні пісні та думи несли в собі велике ідейне навантаження, формуючи кодекс козацької. лицарської моралі, виховуючи почуття патріотизму. Такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка. Образ зажуреної жінки, яка не могла розірвати зі своїм чоловіком – турецьким султаном, але залишилась патріоткою рідного народу й допомагала співвітчизникам звільнятися з неволі, відображений у думі «Маруся Богуславка». Оригінальною пам’яткою народної поезії другої половини XVI ст. є «Пісня про Байду».

4.3. Розвиток освіти і наукових знань В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак). Юрій Дрогобич – перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.

Інший славетний український поет-гуманіст, педагог – Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі).

В 1509 році були видані «Пісні Павла Русина з Кросно». Це найцікавіша літературна пам´ятка. У ній сконцентровано всю поетичну спадщину Павла Русина. Вірші цієї збірки різноманітні за тематикою, але переважають в них ренесансні й гуманістичні мотиви.

До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан.

Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського є «Про турецьку загрозу слово I та II-ге», видане у Кракові в 1543 р., «Про целібат», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Промова на похоронах Сигізмунда І».

Поряд зі Станіславом Оріховським працювала ціла плеяда блискуче освічених українських гуманістів. Це Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім («Про вибиття татар перекопських під Вишневцем року 1512-го») та багато інших.

Зачинателі української гуманістичної культури Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй та інші зробили вагомий внесок у розвиток правознавчої науки, в числі перших у європейській філософській думці вони заперечували божественне походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмеження її влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній.

На межі XVI – XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які грунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577 – 1582 pp. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою «Семи вільних мистецтв». Тут вивчалися богослов´я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов´янська, польська, грецька та латинська мови. В академії працювали висококваліфіковані професори не лише православного віросповідання, але й іновірці, що їх звільнили з латинських шкіл за протестантські погляди.

Серед професорів були українці Василь Суразький, що написав «Працю про єдино істинну православну віру», де обгрунтував релігійну доктрину острозьких книжників; Дем´ян Наливайко, який зробив істотний внесок у розвиток афористичного аспекту філософського знання в Україні; білорус Андрій Римща, який написав і видав в Острозі «Хронологію»;

Утвердженню авторитету старослов´янської мови, яка принижувалась католицькими богословами, сприяло перевидання Іваном Федоровим старослов´янського букваря.

Острозька академія залишила по собі значний слід в історії освіти й духовного життя України. Найвагомішою культурною пам´яткою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрованої Біблії слов´янською мовою в 1581 році, текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, стала зразком для інших шкіл. За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові – 1572 p., Володимирі-Волинському – 1577 p., Слуцьку –1580 p., Львові – 1586 р.

Вагомий вклад у розвиток української культури внесли церковні братства. Виникнення церковних братств припадає на кінець XVI ст., коли православна церква зазнала глибокої кризи, втратила свою монополію у суспільному житті, а католицька, уніатська і протестантська церкви активно боролись за поширення свого віровчення в українських землях.

Першу братську школу було засновано в 1568 р. у Львові при Успенському братстві, її засновниками були міщани, члени братства Юрій Рогатинець та Дмитро Красовський, культурно-освітні діячі Стефан та Лаврентій Зизанії. У програму школи входило вивчення курсу «семи вільних наук», які складались з предметів «тривіума» – граматики, риторики, діалектики та «квадривіума» – арифметики, геометрії, астрономії, музики. Поряд з церковнослов´янською й грецькою вивчали польську та слов´янську мови. При Львівській школі була власна багата бібліотека. Львівська Успенська братська школа користувалась високим авторитетом. Перший ректор школи, грецький і український культурно-освітній діяч Арсеній Еласонський в 1586 – 1588 pp. уклав «Порядок шкільний», що став одним з найстаріших шкільних статутів Європи. Головною ідеєю статуту була ідея станової рівності. В ньому наголошувалось, що «багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою».

У Центральній Україні на початку XVII ст. активізувався рух зі створення братських шкіл. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Борецький, котрий раніше очолював Львівську школу, а також викладав там латинську та грецьку мови. При організації Київської школи І. Борецький спирався на попередній досвід. З братською школою в Києві пов´язані імена таких видатних діячів культури, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський та ін. У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов´янську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію. Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке. У 1615 р. гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з «усім військом» вступив до Київського братства і взяв під захист братську школу.

У цілому в кінці XVI – на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл: у Перемишлі, Луцьку, Кременці, Кам´янці-Подільському, Городку та інших містах.

4.4. Полемічна література. Важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визволення народу, яскравим явищем української культури була полемічна література. Вона спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення і почата бурхливо розвиватись у ХVІ – ХVІІ ст. Об’єктом особливо гострої критики православних полемістів Г.Смотрицького, І.Вишенського, Стефана Івановича Зизанія (справжнє прізвище Кукіль), Клірика Острозького, Марціна Бронєвського (Христофора Філалета), М.Смотрицького, П.Могили, З. Копистенського була унія та її апологети, такі як перший ректор Віденської академії, безпосередній учасник прийняття Берестейської унії 1596 р., єзуїт П.Скарга, який у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ’я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом. Боротьба велася між католиками й уніатами, з одного боку, та православними – з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників – полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.

Автором перших полемічних творів «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», надрукованих в Острозі в 1587 р., був письменник -полеміст Г.Смотрицький. В них він гостро критикував твори войовничих католиків та єзуїтів, спрямовані проти українського народу і його культури, виступав проти запровадження в Україні григоріанського календаря. Г.Смотрицький гостро критикував твір П.Скарги «Про єдність церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його культури. В свою чергу, П.Скарга у книзі «На захист Берестейської унії» (1597) захищав об’єднання католицької та православної церков, доводив благодійність цього історичного акту для православних. Навпаки, острозький шляхтич Марцін Бронєвський (Христофор Філалет) в «Апокрисисі», опублікованому в 1597 р. у Кракові польською і в 1598 р. в Острозі українською мовами, захищав правомірність рішень Берестейського собору православної церкви 1596 р. і засуджував унію, домагався скасування станового поділу суспільства, демократичних прав для українців.

Як письменник-полеміст брав участь у національно – релігійній боротьбі М.Смотрицький. Він написав анонімний трактат «Відповідь» та великий полемічний твір, літературну перлину «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою», виданий у 1610 р. польською мовою під псевдонімом Теофіл Ортолог. «Тренос» (трагічність) написаний як речитатив-голосіння матері – православної церкви, що символізує вітчизну, поневолену і зраджену її власними синами. Він спрямований проти невдячних дітей – тієї частини українсько – білоруської князівсько – шляхетської верхівки що прийняла католицтво, позбавивши свій народ політичного і релігійного захисту.

Автором багатьох полемічних творів антикатолицького спрямування, письменником – полемістом був Іван Вишенський, людина великого літературного й полемічного хисту.

Відомо близько 20 творів І. Вишенського, найвизначніші з яких – «Обличеніє діявола-миродержца», «Послание к утекшим от православія єпископам», «Порада о очищенію церкви» та ін. В своїх творах він критикував Берестейську унію та католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад.