Тема 3. Культура Київської Русі.

3.1. Суспільно-політичний, економічний та культурний розвиток Київської Русі.

Київська Русь – одна з могутніх держав Європи IX–XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку. Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави вчені пояснюють тісними зв’язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі був справді значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливами сусідніх народів.

При розкопках стародавніх міст: Києв, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський археологи знаходять велику кількість знарядь праці, особливо сільського господарства, костяних гребенів, прикрас із кольорових металів і скла, які відносяться до цієї епохи.

У східних слов’ян значного поширення набула язичницька релігія – політеїзм (багатобожжя). Слов’яни приносили жертви Перуну – богу блискавки, Дажбогу – богу сонця, Волосу – покровителю худоби.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура

збагатилась на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов’янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Відомо, що слов’яни застосовували «черти» і «рези» – предметні спроби передачі повідомлень при торгівлі.

Першими значними пам’ятками давньоруської писемності вважаються угоди Русі з Візантією – 911, 945, 971 років, написані грецькою і руською мовами. Розкопки в Новгороді та інших містах Північної та Північно – Східної Русі виявлять «берестяні грамоти» – листування громадян з приводу різних господарських справ. Українським варіантом «берестяних грамот» є звенигородські грамоти.

Своєрідною компенсацією «берестяних грамот» в українських землях є графіті – давні (ХІ–ХІІІ ст.) написи побутового характеру, зроблені парафіянами і священиками на стінах культових споруд.

3.2. Запровадження християнства, його вплив на розвиток культури Київської Русі.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам’яток літератури, живопису, кам’яної архітектури, музичного мистецтва.

В кінці X ст. виникла потреба в загальновизнаній ідеології. А в той час нею могла бути лише релігія. Князь Володимир у 988 р. провів другу релігійну реформу – остаточно хрестив Русь.

Виникла потреба ознайомити людей із Біблією, житіями святих, проповідями тощо. Слід зазначити, що давньоруські книжники творчо підходили до процесу перекладу: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати.

Найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі є «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд із творами церковно-релігійного змісту, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, у яких роз’яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин.

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури – літописання.

Літописи – це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. У творі вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі у загальноісторичному процесі, пов’язати її з світовою історією.

Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі вважається Десятинна, побудована у Києві 989 – 996 pp. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами.

З-поміж світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які, однак, теж завершувалися так званою домовою церквою. Першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений наприкінці X – початку XI ст. Палац збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.

В середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества – Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку.

3.3. Музичне мистецтво Київської Русі.

Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший - билинний епос, що активно розвивався у Х–XI ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин – Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у «Слові о полку Ігоревім», Іпатїївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих «веселих молодців», як їх називали в ті часи.

На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці – сказителі билин, скоморохи. Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти. Це струнні смичкові – гудок, смик; щипкові – лютня, гуслі, псалтир; духові – роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні – бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця.

Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно – щипкових інструментах.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів. Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов'янського «знам'я» – знак). Відповідно і Основою знаменного розспіву стали «гласи» – хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.

У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків – співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу.

Загалом культурний розвиток Київської Русі ІХ-ХІІІ ст.. знаходився на високому європейському рівні. На жаль, монголо-татарська навала перервала цей яскравий період вітчизняної історії. Але культура Київської Русі в усіх своїх формах жанрах показала свою самобутність і заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього Середньовіччя.