Тема 1. Культура: сутність, структура, функції.

1.1. Поняття культури.

Культурологія - це наука про культуру. Закономірно виникає питання: а що ж таке культура? Слово культура – в лексиконі практично кожної людини. Термін «культура» латинського походження й етимологічно зв’язаний зі словом «культ» (від лат. cultus – вшанування богів, предків), тобто те, що кличе до вершини, підносить людину. Первісно цей термін означав обробіток землі відповідно до людських потреб. З часом він став означати виховання, освіту, розвиток. Вперше до наукового обігу поняття «культура» було введене римським політичним діячем, філософом, письменником і оратором Марком Туллієм Ціцероном (106 – 43 рр. до н.е.) і пов’язувалося з культурою розуму. Починаючи з XVII ст., під культурою стали розуміти рівень розвитку розумових здібностей окремих народів. У своєму сучасному значенні поняття «культура» укорінилось в європейській свідомості, стало надбанням європейської соціальної думки лише з другої половини XVIII ст. Цим поняттям позначались у той час досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість та взагалі все те, що називали тоді освіченістю. Нині, за оцінками ряду дослідників, існує близько тисячі визначень культури. Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО у 1982 р., прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій та вірувань. Культура являє собою якісну оцінку суспільства, кожної людини та її діянь. Під культурою, на противагу «натурі» (природі, природному), розуміють те, що безпосередньо створене людиною, і в цьому значенні – штучне. Культура не існує поза людиною. Культура, таким чином, є перетвореною людиною природою. Під природою розуміють все те натуральне, що існує за незалежними від людини законами, що виникло саме по собі, саме народилось і саме росте. Природне, отже, не є культурою, котра з’являється внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності людини, її творчості – матеріальної або духовної. Діяльність людини тому можна розглядати як перетворення природного, натурального в культурне, штучне. Природа (жива і нежива) є корінням, фундаментом культури. За всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою. Тому, дбаючи про природу (ґрунти, води, повітря, флору, фауну), людина дбає про культуру.

Отже, культура не може розвиватися всупереч своїй основі – природі. Але є і зворотна залежність. Олюднена природа дедалі більше потребує культурного ставлення. Як відомо, «культура, коли вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо ..., залишає після себе пустелю».

Одним із перших, хто наголосив на нерозривному зв’язку природи й культури, був видатний учений, перший президент Української Академії наук Володимир Іванович Вернадський. Він підкреслював необхідність навчитися гармонійному спілкуванню з природою, зберігати рівновагу між нею та культурою.

1.2. Структура культури. Відповідно двом основним сферам людської діяльності існують поняття матеріальної та духовної культури.

Матеріальна культура – це засоби виробництва, житло, предмети домашнього побуту, одяг, засоби транспорту і зв’язку – все те, що є результатом виробничої, матеріальної діяльності людини.

Духовна культура – це пізнання, моральність, виховання та просвіта, включаючи право, філософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію, тобто сферу свідомості, сферу духовного виробництва.

Але поділ культури на матеріальну і духовну якоюсь мірою умовний, ці сфери культури тісно зв’язані між собою, творіння матеріальної культури не можуть виникнути без участі людської свідомості. Вони є предметним втіленням творчої діяльності людини, її знань, інтелекту, тобто містять духовний компонент. Продукти духовної культури, як правило, мають матеріальне втілення (книги, картини, кінофотомагнітні плівки). Культура є продуктом людської творчості. Якраз через культуру людина відкриває та змінює світ і саму себе.

Культура – складне і багатогранне явище. В залежності від умов розвитку відбувається її конкретизація. Вона має історичні аспекти (наприклад, культура стародавнього світу, середньовічна культура. сучасна культура). Культура охоплює різні галузі людського життя (матеріальна культура, духовна культура, політична культура, культура праці, культура дозвілля, культура споживання, культура побуту, художня культура, культура мови, культура поведінки). Є культура колективу, культура особи, індивіда, культура класу (селянська, буржуазна), культура суспільства, молодіжна, військова, артистична, релігійна культура. Культура розрізняється за етнонаціональними і географічно-регіональними ознаками (культура Заходу, антична, американська, словенська, українська, німецька культура). Є культурні епохи (Відродження, Просвітництво).

З поняттям «культура» зблизився термін «цивілізація» (від латинського кореня «civitias» – громадянство, міське населення, громадяни, община). З середини XVIII ст. поняття «цивілізація» вживається для характеристики якісного стану суспільства, маючи на увазі його зрілість. Воно означає загальний рівень культурного розвитку, має значення всього найкращого, що створене людиною. На відміну від культури, поняття «цивілізація» вказує на рівень матеріального, науково-технічного розвитку суспільства, який може сприяти духовній творчості, в результаті чого досягнення цивілізації трансформуються в культуру, але може і суттєво деформувати духовний розвиток людини.

Природа культури має якісний, а не кількісний характер, тому не може бути «більше» чи «менше» культури: вона або є, або її немає.

Культура як осередок світових досконалостей не поспішає покінчити з минулим. У лабіринтах змін культура може загубитися. Культура – це завжди спадщина, яка залишається на майбутнє. Культура попередніх поколінь – це фундамент, на якому будується сьогоднішня культура і на якому виростає культура майбутня. Звідси і турбота про збереження та розвиток культурної спадщини. Культура містить пам’ять народу. Через культуру кожне нове покоління, вступаючи в життя, відчуває себе частиною цього народу. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої.

1.3. Культура і суспільство. Важливим елементом культури, однією з її підсистем, складовою частиною є наука. Уже набув хрестоматійності історичний приклад того, як правителі оберігали науку і вчених. Олександр Македонський брав у свої походи найцінніше, що було в його імперії, – вчених. Під час особливої небезпеки він ховав їх поміж бойових порядків війська, до речі, разом із віслюками – теж стратегічною цінністю. Тоді, власне, і народився крилатий вислів: «Вчених і віслюків – докупи, у середину війська». Вважалося, що втратити військо – лихо, загубити правителя – подвійне лихо, але втратити інтелект держави – катастрофа. Інтелект нації є підвалиною, на якій тримаються і економіка, і господарство, і культура, і суспільство загалом. На значущість інтелекту вказував ще на початку XX ст. В. І. Вернадський, який вбачав порятунок людства в розумі. На увазі мався, насамперед, розум науковий – той згусток людського інтелекту, що здатний виконувати дві найважливіші соціальні функції: творити науково-технічний прогрес – основу для становлення технологічно розвинутої держави, і формувати духовний прогрес – головну умову для становлення цивілізованої країни.

Приклади XX століття показують, що економічне процвітання в основному зв’язане з культурою. Між сферою економіки і сферою культури існує тісний взаємозв’язок. Історія доводить: життєвий рівень будь-якої країни є прямим наслідком рівня освіченості суспільства. Інтелектуально розвинена нація здатна забезпечити себе всім необхідним попри те, яка територія на Землі їй припала. Багата Північ і бідний Південь різняться не земельними просторами і надрами, а культурними запасами. З іншого боку, приклад Японії, Ізраїлю, Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню та деяких інших країн свідчить, що бідність землі, майже повна відсутність природних ресурсів і малість капіталу – не перешкода до економічного процвітання, але лише за тієї умови, що народи цих країн мають більшу культуру і вміють нею розпорядитись, використати знання.

Отже, доки не підніметься духовна культура на національному ґрунті, про ефективну економіку годі вести мову. Дефіцит культури творить матеріальні дефіцити. Для успішного розв’язання економічних і соціальних проблем потрібна, насамперед, духовна революція. У статті «Кінець історії?» американський вчений японського походження Френсіс Фукуяма акцентує увагу ось на чому: «Той, хто хоче збагнути джерело успіхів Японії і західних суспільств, мусить шукати вирішальний чинник цього в духовній сфері, у культурі».

Японці, наприклад, на основі соціологічних досліджень дійшли висновку, що у працівників з низькою загальною культурою низька відповідальність за доручену справу. Тому власники багатьох підприємств для своїх працівників запровадили обов’язкові заняття з історії світової літератури, музики, живопису.

Якщо раніше вважалося, що витоки підвищення продуктивності праці зумовлюються фізичними можливостями робітника, то у сучасному виробництві переваг набув інтелектуальний аспект трудового процесу.

Отже, без культури, поза культурою ні про яке оновлення суспільства не може бути й мови. Лише культура збагачує народ загальнолюдськими надбаннями, залучає людину до творчості, виховує в ній і духовно-моральні, і господарсько-ділові якості.

1.4. Функції культури. Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного, явища зумовлює її поліфункціональність.

1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе.

2. Світоглядна функція культури проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи пізнавальних, емоційно – чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі.

3. Суть комунікативної функції культури зводиться до передачі історичного досвіду поколінь черев механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує з допомогою складної знакової (символічної) системи, яка вберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання.

4. Оцінно-нормативна функція культури реалізується черев систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.

5. Інтегративна функція культури виражається в здатності об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної і ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію.