Тема 12. Духовна культура епохи Просвітництва.

12.1. Витоки та основні засади Просвітництва.

У ХVІІ ст. настає криза ідей та культури Відродження, на зміну йому приходить епоха Просвітництва. Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій половині XVII ст. під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині XVIII ст. уже на французькому ґрунті. Завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство. Ця революція поховала віру просвітителів в «золотий вік» поступового ненасильницького прогресу. Крім Англії і Франції, одним з головних осередків Просвітництва була Німеччина.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, рівності, справедливості, що, на їх думку, випливає з самої природи, прав людини. Просвітителі проголосили культ розуму і природи. Вони були переконані в тому, що у світі все можна пояснити розумом, що розвиток розуму і, насамперед, прогрес науки і просвітництво народу, зможуть вирішальним чином вплинути на всі сторони життя суспільства і перебудувати його на засадах загальної рівності, яка відповідає законам природи. Діячі Просвітництва боролися за утвердження «царства розуму», яке буде ґрунтуватися на «природній рівності» людей, оцінці їх за особистими заслугами. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяти їх політичному розкріпаченню. Людина розумілась як tabula rasa (чиста дошка), на яку можна записати все розумне. Проголошується рівність не тільки перед Богом, а й перед законом. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. У цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Самі діячі Просвітництва довгий час віддавали перевагу називати свою епоху віком розуму, віком філософів, хоча термін «просвітництво» зустрічається в таких видних його представників, як Вольтер і Гердер.

Остаточно затвердив його в правах громадянства і запровадив у повсякденний обіг німецький філософ Іммануїл Кант. На самому завершенні Просвітництва, у 1784 р., він пише невелику статтю «Що таке Просвітництво?» У ній Кант пропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людства, суть якої полягає в широкому використанні людського розуму для реалізації соціального прогресу.

У XVII ст. з ідеями Просвітництва виступили філософи Бенедикт Спіноза в Нідерландах, Томас Гоббс і Джон Локк в Англії.

Гоббс вважав, що люди рівні від природи. Але в процесі розвитку виникає нерівність, а нерівність сприяє взаємній недовірі, яка призводить до війни. При відсутності громадянського стану завжди є війна всіх проти всіх, збиткова для всіх. Тому люди шляхом договору об’єднались у державу, щоб цим самим одержати захист і можливість гуманного життя. Гоббс підтримував гасло: «Мета виправдовує засоби». Локк виступив теоретиком англійського раціоналізму. У своїх працях він дотримувався погляду, що людина не має вродженого знання, як це доводили попередні філософи, а добуває його з практичної дії. До невід’ємних прав людини Локк відносив три основні права: на життя, свободу і власність.

12.2. Ідеї Вольтера, Дідро, Руссо, Гердера. Великий суспільний резонанс одержало Просвітництво у Франції, яка у XVIII ст. стала гегемоном духовного життя Європи. Найвидатнішим діячем французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер. Тому все XVIII ст. називали «століттям Вольтера». Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсолютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Вольтер залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широтою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах - трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті.

Одним з найглибших і гостросатиричних творів Вольтера є повість «Кандід, або Оптиміст» (1759).

До найвидатніших діячів французького Просвітництва належав Лені Дідро. Він прославився не тільки як критик і громадський діяч, а й як талановитий літератор і теоретик мистецтва, яке, на його думку, «повинно учити любити доброчесність і ненавидіти порок».

Дідро – автор численних філософських творів, головними з яких є «Думки про пояснення природи» (1754 р.), «Розмова д’Аламбера з Дідро» (1769), «Філософські принципи матерії та руху» (1770), «Елементи фізіології» (1774–1780) та інші.

Дідро – головний редактор і натхненник знаменитої 35-томної «Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» (1751–1780), яка здобула всесвітню славу. Мета, яку прагнули досягти автори «Енциклопедії», полягала в тому, щоб не просто зв’язати у єдине ціле існуючі знання, а й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути суспільні відносини.

Представником радикального крила французького Просвітництва був Жан Жак Руссо. Він виступав поборником права людини на свободу, рівність, щастя. В його трактаті «Суспільний договір» (1762) на весь світ прозвучала репліка: «Людина народжена вільною, а разом з тим вона скрізь в кайданах». Вчення Руссо зводилось до вимоги вивести суспільство зі стану загальної зіпсованості моралі. Вихід він бачив не тільки в правильному вихованні, матеріальній та політичній рівності, а й у прямій залежності моралі та політики, моралі та суспільного ладу.

Друга половина XVIII ст. стала добою бурхливого пробудження в масовій свідомості інтересу до історії. З’являється цілий ряд спеціальних історичних праць просвітителів, які започаткували «філософію історії». Якісно новим кроком у розвитку проблеми історизму стала діяльність Йоганна Готфріда Гердера – німецького просвітителя, великого дослідника національних культур, визначного історіософа, літературознавця. Історичний прогрес людства Гердер пов’язував з розвитком культури, до якої відносив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейні стосунки, державне управління, звичаї та традиції.

12.3. Особливості розвитку мистецтва доби Просвітництва. XVII ст. є часом видатних досягнень в європейському мистецтві. Пануючими в ньому стали два великі загальноєвропейські стилі: бароко і класицизм. Терміном «бароко» (від італ. bаrоссо – дивний, химерний). Барокко увійшло в архітектуру й музику, живопис й літературу, декоративне мистецтво.

Найяскравіше цей художній метод проявився в архітектурі. Барочні будівлі відрізняються грандіозністю, урочистістю, для них характерна складна, примхлива, пишна декоративність. Для барокко притаманна здатність поєднувати непоєднуване – умовність та натуралістичну конкретність, наївну простоту та ускладненість, фантазії та реальності. Барочному стилю властиві зовнішній блиск, парадність, декоративність, театральність, прагнення до екзотики, нечуваного і незвичайного.

Видатними представниками бароко у живописі були італієць Мікеланджело Караваджо і голландець Пітер Паусл Рубенс. На початку століття вони обидва працювали в Римі. Головною вимогою Караваджо стало звернення до реальної дійсності. Сміливі реалістичні спостереження характерні

і для творчості Рубенса.

Як антитеза бароко виступає класицизм (від лат. classicus – зразковий) – напрям у європейській літературі та мистецтві у XVII – на початку XIX ст. Він є естетичним вираженням ідей абсолютизму, тому склався і основний розвиток одержав у Франції.

Основні принципи класицизму такі: ментальність, наслідування античних зразків, нормативність творчості, раціоналізм, моралізаторство. На перше місце в системі мистецтва висувались драматургія та театр, центр уваги яких зосереджується на проблемі взаємодії людини та суспільства. Визначними діячами класицизму були драматурги П’єр Корнель, Жан Расін, Жан Батіст Мольєр, поет Нікола Буало.

В архітектурі найяскравішим зразком класицизму є ансамбль Версальського палацу, збудований в 1668–1689 рр. за наказом французького короля Людовіка XIV. Головними авторами цієї пам’ятки французького класицизму були архітектор Жюль Ардуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр.

12.4. Зростання ролі літератури в житті суспільства.

Одним з наймогутніших засобів для цілей Просвітництва стала література, яка зайняла провідне місце в системі видів мистецтва.

Англія – перша країна, де ідеї Просвітництва відобразились у художній літературі. Відомим англійським письменником цієї доби був Д. Дефо (1660–1731 pp.), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися забобони та пихатість англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман «Робінзон Крузо». Неперехідна цінність твору полягає у прославленні сміливого пошуку і відкритті нових земель, возвеличенні мужності, наполегливості, людської праці та винахідливості, відважної боротьби з небезпекою. В образі Робінзона автор втілив найголовнішу цінність буржуазної свідомості: людина всім завдячує сама собі.

Чимало передових ідей висловив у творах великий англійський письменник-сатирик Дж. Свіфт (1667–1745 pp.). Хоч Свіфт і був настоятелем найбільшого в Ірландії собору, він не визнавав релігійних марновірств, критикував церковні порядки («Казка бочки»). Дійсним покликанням

Дж. Свіфта була політика. Його знаменитий роман «Мандри Гулівера» – це глибокий і складний філософсько-сатиричний твір. Під виглядом казкових подорожей героя автор висміяв вади сучасного йому суспільства: квапливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, політичні інтриги тощо. Свіфт висловив думку про нікчемність тогочасного життя, алегорично переніс втілення людської шляхетності на тварин.

Розглядаючи історію англійської літератури XVIII ст., не можна не згадати шотландського поета Р. Бернса (1759–1796 pp.). У поезіях він змальовував образи селян («Був бідний фермер батько мій»), виступав проти соціального і національного гніту («Веселі жебраки»). Революційними настроями пройняті його твори, написані під впливом Французької революції (1789 р.) – «Дерево свободи», «Чесна бідність».