Тема 11. Культура Відродження.

11.1. Історичні передумови становлення культури Відродження. Загальна характеристика епохи Відродження.

Відродження, або Ренесанс (від фр. renaissance), – це перехідна епоха в історії культури Західної і Центральної Європи від Середньовіччя до Нового часу. Ренессанс – перехідна епоха від середньовічної культури до культури Нового часу. Вона хронологічно входить у середньовічну історію європейських народів і охоплює період з XIV до перших двох десятиліть XVII ст. Раніше за все

(XIV ст.) Відродження проявилось в Італії. Потім, у XV ст., оформлюється так зване Північне Відродження (Німеччина, Нідерланди). З кінця XV ст. ідеї гуманізму проникають в Англію та Францію і, нарешті, під їх вплив потрапляє Іспанія. З XVI ст. Відродження набуває європейського характеру і досягає найвищої точки свого розвитку. Вперше поняття «Відродження» вжив італійський письменник Джованні Боккаччо. Терміном, який визначив цілу епоху, це поняття стало завдяки відомому живописцю, архітектору та історику мистецтва Джорджо Базарі.

Ренесанс був зумовлений розкладом феодального ладу і зародженням ранньокапіталістичних відносин. У цей переломний час на зміну людині зі старим церковно-схоластичним світоглядом на авансцену історії вийшла громадсько активна, діяльна людина з новим світосприйняттям, новими ідеалами і цінностями, яка здобувала собі визнання не родовитим походженням, а знаннями, розумом, здібностями. Такій людниі стали тісними рамки феодальних суспільних відносин.

11.2. Гуманізм як ідеологія Відродження. Провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей певних професій, спеціалістів з різних галузей знання – філософів, філологів, митців, поетів, майстрів, інженерів, всіх тих, хто замість «божественного» став вивчати все «людське». Звідси і їх назва – гуманісти (від лат. humanus – людський).

Увесь сенc культури Відродження полягав не в простому поверненні до античності, відновленні античних зразків, а в заклику бути гідними їх, перевершити досягнення античної культури. Гуманістами на інтуїтивному рівні була схоплена особливість історичної спадкоємності в культурі.

В подальшому, в основному з ХVIII ст., епоха італійського Відродження характеризувалася переважно як епоха Відродження людини, як епоха гуманізму.

Головною рисою культури Відродження став новий світогляд – гуманізм, який прийшов на зміну теократії («Духовній імперії»). Це слово походить від латинського humanitas (буквально – «людяність»), яке. в свою чергу, походить від homo, що означає «людина». Гуманізм – теорія та практика, в основі якої лежить ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей.

11.3. Періодизація Відродження. Добу Відродження умовно можна поділити на такі періоди:

- Проторенесанс XIII – XIV ст. Ранній Ренесанс.

- Високе Відродження.

- Пізнє Відродження. Криза ренесансної культури.

Період, що передував Відродженню, процес визрівання його культури в пізньому Середньовіччі, має назву Передвідродження або Проторенесанс.

Визначальні риси Передвідродження – пробудження інтересу до античної спадщини, людської особистості, певних аспектів реального світу.

Центрами італійського Проторенесансу були великі торгові міста, насамперед Флоренція, вже на той час економічно незалежна і політично самостійна.

Характерні риси гуманістичного світогляду у Проторенесансній Італії притаманні великим поетам-гуманістам Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарці, Джованні Боккаччо.

Зачинателями Раннього Ренесансу (італійська назва – Кватроченто) прийнято вважати Мазаччо, Донателло та Бруналлескі, які належали до флорентійської школи митців.

Період Високого Відродження (італійська назва – Чінквеченто) тривав у Середній Італії близько трьох десятиліть (із кінця XV ст. до 1530 р.). Однак у історичному відношенні та за масштабами створених художніх цінностей він справив величезний вплив на розвиток світової культури.

Філософсько-естетичні основи високого Відродження визначають у першу чергу наукові розробки М. Кузанського, Л. Валли, П. Помпонацці.

Від мистецтва Кватроченто образи Високого Відродження відрізняються передусім своєю масштабністю. Засновником мистецтва Високого Відродження в Середній Італії вважається великий італійський художник, вчений та інженер Леонардо да Вінчі (1452–1519 рр.). Продовжили період Чінквеченто Рафаель Санті (1483–1520 рр.) та Мікеланджело Буонарроті (1475–1564 рр.).

Для періоду, так званого Пізнього Відродження, були характерні тенденції пошуку нових систем мислення, які виходять за рамки людського індивідуалізму, а отже й гуманізму.

Одним із мистецьких напрямків, що виник внаслідок наростаючої кризи Ренесансу, став маньєризизм (від італ. мaniera – манера, стиль).

Маньєризм – різноманітні методи втілення ідеї у матерії та втілення ідеальної форми у відповідному художньому творі. Весь період Пізнього Відродження, що тривав майже століття, одержав назву "епохи маньєризму". У XVI ст. маньєризм став загальноєвропейським явищем.

Пізнє Відродження у Франції пов’язане з іменем Франсуа Рабле (1494–1553 рр.), в Іспанії з безсмертним образом Дон Кіхота Мігеля де Сервантеса, в Англії – з драматургією Шекспіра (1564–1616 рр.). Шекспір був упевнений у неможливості існування ренесансного індивідуалізму у нових історичних умовах. Він глибоко усвідомлював кризу ренесансних ідеалів, про що свідчать, зокрема, його трагедії «Юлій Цезар», «Коріолан», «Гамлет», «Отелло» та ін.

В історії культури не було іншої епохи, яка б з такою силою утверджувала красу і велич людини. І саме ця епоха вбачала необхідність заміни індивідуальної та ізольованої людської особистості історично зумовленим колективом, із яким пов'язувалися перспективи історичного прогресу.