Тема 10. Культура Середньовіччя.

10.1. Особливості середньовічної культури. Культура сучасної Західної Європи спирається на підґрунтя, що утворилося за тисячоліття від кінця V до початку ХІV століття (на півночі Європи – до середини ХVІІ ст.). В історичній науці за цим періодом закріпилася назва «середні віки».

Термін «середні віки» з’явився в Європі в ХV ст. і набув широкого вжитку, охоплюючи своїм змістом період від античності до Новітніх часів. Це була епоха зі своєю, не схожою ні на яку іншу систему культурних цінностей, епоха, яка виникла в хаосі великого переселення народів і залишила значний слід у культурному розвитку людства. Системоутворюючим чинником культури європейського середньовіччя стало християнство у формі капіталізму.

Ідея Бога займає центральне місце. Основним принципом упорядкування світобудови стала ієрархія різних її рівнів. Верхній рівень – це світ небесний, нетлінний, вічний. Потім іде світ земний – мінливий, недосконалий, підпорядкований занепаду і зникненню. Згідно з цією уявою, час земного життя

людини і всього людства постає лише відблиском безконечного «небесного світу» та вічності «майбутнього віку», а тому є замкненим у собі і конечним.

Видатний дослідник Бахтін виразив ієрархію як вертикаль, на якій життя людини і людства лише мить. Відведений людині час її земного існування – омана. Людина не здатна осягнути ні суті своєї долі, ні долі навколишнього світу, адже все це продукт божої волі, зрозуміти яку людина не спроможна.

Культура Середньовіччя охоплює такі етапи:

- раннього (V–X ст.);

- зрілого (ІX–XІІІ ст.);

- пізнього (XІV–XVІ ст.) феодалізму.

Початок добі Середньовіччя поклала криза, що її пережив Рим у ІІІ ст. Римський світ фактично розколовся після заснування імператором Константином у 324 році Нового Риму – Константинополя. У 330 р. він стає резиденцією імператора і відтоді Західна і Східна Візантія йшли у своєму розвитку різними шляхами. Відтоді почалося характерне для середніх віків змішання народів.

Своєї довершеності «середньовічна картина світу» досягла в Х–ХІІ ст. Уява про світ носила описовий і багато в чому фантастичний характер. У цілому світ для середньовічної людини обмежувався видноколом її існування, в центрі якого була рідна домівка. Все, що було за її межами, сприймалося як «чуже» і «ворожее». Сталість у просторі стає своєрідною нормою людського життя. Людина повинна була жити там, де вона народилася. Все, що порушувало або не вписувалося в цей ідеал, сприймалося як антисоціальне. Такі життєві норми сприяли укоріненню у свідомості середньовічної людини недовіри до всього чужого і незрозумілого.

Важливим фактором розвитку середньовічної культури стала релігія та її суспільний інститут – церква. В центрі цієї культури знаходилось християнство. Воно стало стрункою світоглядною системою. Для середньовіччя характерні такі поняття, як теологія, аскетизм, містика. Для середніх віків характерним є виникнення так званої «духовної імперії». Церква тоді володіла освітою, контролювала її. Вона мала своє право, основні норми якого іменувались канонами. Джерелом канонічного права було Святе письмо, постанови церковних соборів, нормативні акти глав католицької церкви – римських пап – булли, енцикліки.

10.2. Розвиток освіти і науки. Схоластика. З XI ст. починається стійке піднесення середньовічних шкіл, система освіти удосконалюється. Освітою переважно займалась церква, вимоги якої визначали зміст навчання. Середньовіччя знало три типии шкіл. При церквах і монастирях існували нижчі школи. Вони готували елементарно письменних духовних осіб, кліриків. Головну увагу в цих школах приділяли вивченню латинської мови, якою правили службу католики, молитов і самого порядку богослужіння.

У середніх школах, що здебільшого існували при єпископських кафедрах, школярів навчали «семи вільним мистецтвам» (число 7 вважалося священним). Програму цих шкіл першим склав Марціан Капелла, учений і поет V ст., а остаточну форму надав їй Кассіодор, учений-богослов і міністр Теодоріха Великого. Ці «сім вільних мистецтв» складалися з двох частин – двох циклів. Спершу вивчали три мистецтва чи три науки про слово – граматику, риторику і діалектику. Подолавши його, учень переходив до другого, підвищеного циклу – квадривіуму (чотиришляху) – науки про числа (арифметику, геометрію, астрономію та музику).

Кінець XII – початок XIII ст. – час злету, руху, глибоких перемін у розвитку середньовічної культури. Західна Європа в культурномувідношенні почала випереджати Візантію. На цей період припадає виникнення перших західноєвропейських університетів.

Першим в Західній Європі було засновано Болонський університет в Італії в 1119 р. Він виник на базі Болонської юридичної школи.

У ХІІ – ХV ст. цей університет користувався великою популярністю.

Особливістю Болонського університету було те, що він, по суті, був юридичним навчальним закладом. Основними предметами викладання були римське і канонічне право. Тільки в XIV ст. виникли факультети філософії, медицини і теології.

Великою популярністю в Європі користувався Паризький університет, заснований установчою грамотою Філіппа II Августа в 1200 р. Паризький університет був найбільш типовим. Його статут ліг в основу інших європейських університетів. В галузі теології і юриспруденції він був провідним в Європі, свого роду законодавцем моди. Університет мав чотири факультети: молодший, або артистичний (загальноосвітній, підготовчий), на якому вивчались «сім вільних мистецтв», і три старших – медичний, юридичний і богословський (що включав також і викладання філософії в церковному висвітленні).

В другій половині XII ст. (1167), а за даними деяких джерел на початку ХIII ст., був заснований Оксфордський університет в Англії. В середні віки тут викладав відомий англійський учений Роджер Бекон. У цій країні в 1209 р. відкрився Кембріджський університет.

До найстаріших університетів Європи відносяться Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський і Падуанський в Італії, засновані в ХIIІ ст. У XIV ст. були засновані університети в Центральній Європі – у містах Празі, Кракові, Гейдельбурзі, Ерфурті та Кельні.

У XV ст. кількість університетів швидко збільшувалась. В 1500 р. Їх налічувалось вже 65.

Основним методом університетського викладання були лекції професорів. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля – на філософському факультеті, трактати Гіппократа – на медичному. Крім лекцій, поширеною формою наукового спілкування були також диспути або прилюдні дискусії, що періодично влаштовувались на богословсько-філософські теми. Диспути могли тривати 15-20 годин.

Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, далі – магістра, доктора. Але надзвичайна складність навчання приводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра – тільки кожний шістнадцятий.

У XI ст. почала формуватися схоластика як провідна течія філософської думки феодального суспільства. Головною проблемою, якою займалася схоластика, було питання співвідношення знання та віри. Висувалась теза про зверхність віри стосовно розуму. Увага до внутрішнього віту людини, вже не була надбанням лише літератури та філософії, вона проникала в сам процес богослужіння.

10.3. Література середньовіччя. У XII–XIII ст. під впливом шкільної та університетської освіти в містах Західної Європи розвивалась латинська література на церковні та світські сюжети. Це були вірші з описами природи і викривальні твори, що засуджували вади духовенства.

Основними напрямками у літературі середньовіччя була поезія вагантів, трубадурів, куртуазна поезія, героїчний епос.

Латинська поезія вагантів (від лат. vagantes – бродячі люди) з’явилася в Німеччині, Франції, Англії та Північній Італії. Її носіями були мандрівні «вічні» студенти, клірики, школярі. Вони переходили з одного університету в інший, зустрічаючи у кожній країні знайоме латиномовне середовище. У їх творчому доробку сатиричні, любовні, студентські, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти і ритуали.

Поезія вагантів – своєрідне культурне явище в середовищі середньовічних студентів. Ця поезія оспівувала радощі життя: «Кинемо всі премудрощі на бік учення, насолоджуватися в юності – наше призначення...». Ваганти різко викривали римсько – католицьку церкву: «Рим усіх і кожного грабує потворно, пресвята курія – це ринок брудний!».

Куртуазна література (від фр. courtois – поштивий, рицарський) – течія в європейській літературі ХП–ХІV ст. Найбільшого поширення набула у Франції та Німеччині. Ця література оспівувала високі почуття, прославляла військові подвиги, служіння дамі, відображала ритуал рицарської честі. Рицарство в Західній Європі склалося до XI ст., а досягло свого розквіту в XII–XV ст. Для рицаря вважались обов’язковими такі моральні норми, як сміливість, вірність обов’язку, благородство по відношенню до жінки. Звідси «рицарська поведінка» – це поведінка самовідданої благородної людини. Вироблені були особливі правила рицарської честі. Рицар повинен був шукати подвигів, боротись з ворогами християнської віри, захищати слабких і скривджених, воювати лише за справедливу справу, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, дотримуватися певних манер.

Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури – провансальські (Південна Франція) поети-співці ХІ–ХIII ст. До їх складу входили різні соціальні верстви: рицарі, феодали, герцоги, королі, городяни, прості люди. Лірика трубадурів оспівувала рицарську куртуазну любов, радощі життя. Цим самим трубадури кидали виклик церковному аскетизму, який засуджував земне кохання.

У літературі народними мотивами, які почали розвиватися поряд з літературою по латині, було немало комічних творів. У Німеччині вони так і називалися – шванки (жарти). У Франції поширюються фабліо (байки). В них висміювалися і знатні пани, і продажні судді, і монахи-ненажери, і неосвічені селяни.

У XI–XII ст. остаточно сформувався, був записаний й став літературним жанром героїчний епос, що до цього передавався тільки в усній традиції. Один із найвідоміших його творів – «Пісня про Роланда», остаточний варіант якої було укладено в 1170 р.

Вершиною іспанського народного епосу є «Пісня про мого Сіда» (близько 1140 р.). Це був час Реконкісти – визвольної боротьби проти арабського панування.

Найзначнішим пам’ятником німецького героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів», складена близько 1200 р.

Важливим пам’ятником англійської літератури XIII ст. є знамениті балади про Робін Гуда – легендарного розбійника, улюбленого героя англійського народу. Він змальовується вільним стрільцем, який разом зі своєю дружиною живе в лісі і постійно захищає бідняків від негідних вчинків феодалів і королівських чиновників. Образ Робін Гуда – уособлення мрії людей про свободу і справедливість. Він і понині залишається одним з найвідоміших героїв світової літератури.

10.4. Художні стилі. Середньовіччя – епоха величезного злету будівничого мистецтва. Тоді було створено визначні пам’ятники архітектури – сотні величних соборів. Вони є чудовим досягненням не тільки будівничої справи, але й свідченням релігійного піднесення в Європі, впливу церкви на все духовне життя.

В архітектурі та мистецтві панівними були романський і готичний стилі.

Романський художній стиль, передусім, проявився в архітектурі (Х–ХІІ ст.). Сам термін «романський» запроваджений за аналогією («романські мови»), вказує на спадкоємність від Риму і означає «в манері римлян». Цей стиль найбільш яскраво представлений у Франції, Італії та Німеччині.

Характерними спорудами того бурхливого, неспокійного часу стали масивні кам’яні «орлині гнізда» на скелях, похмурі храми з укріпленими стінами, що нагадували фортецю, захисні споруди численних монастирів. Романські собори ще несли в собі своєрідний функціональний момент – вони захищали місто і його населення від ворогів, тому мали товсті стіни, вузькі, як бійниці, вікна.

В міру розквіту міст і вдосконалення суспільних відносин на зміну романському стилю приходив новий стиль – готичний (від італ. gоtісо – готський, варварський). Назва походить від назви німецького племені готів. У готичному мистецтві сильніше, ніж у романському, відбився вплив більш раціонального сприймання світу.

На відміну від монолітних романських храмів, готичні собори стали власне культовими спорудами. Вони – стрункі, спрямовані у височінь, прикрашені декором (різьбою, великою кількістю скульптур). Тут немає масивних веж, характерних для романської церкви. Глухі, товсті, гладенькі стіни романських храмів були замінені стінами з великими вікнами, внаслідок чого інтер’єри одержали безприкладне для тих часів освітлення. Важливу роль відігравали і вітражі, які робилися з прозорого кольорового скла і створювали неповторну, інколи містичну гру світла всередині готичного собору. Кольорові вітражі – головний вид готичного живопису. Епоха готики – це час розквіту книжкової мініатюри, різьби по каменю, дереву.

Одним з шедеврів ранньоготичної архітектури можна вважати 8863 – 1208 рр. Його краса і величність оспівані класиком французької літератури В. Гюго в романі «Собор Паризької богоматері».

Величними спорудами готичного стилю є Рейнський і Кельнський собори.

Отже, вцілому для середньовічної культури характерні дві риси. Перша – це її глибокий і дуже складний зв’язок із релігією. Друга полягала в тому, що культура в рамках релігійного світобачення, не вступаючи з ним у відкриту суперечність, прагнула у своїх проявах реалізувати уяву та ідею широких верств народу. Саме ці риси середньовічної культури сприяли відкриттю людству милосердя і співчуття, боротьби добра і зла.