Тема 12. СТІНИ Й ПЕРЕГОРОДКИ. ПЕРЕКРИТТЯ ЙПІДЛОГИ

12.1. Стіни з великих панелей.

12.2. Стіни з великих блоків.

12.3. Стіни із цегли, блоків, каменю й бетону.

12.4. Перегородки.

12.5. Збірні залізобетонні перекриття.

12.6. Монолітні залізобетонні перекриття.

12.7. Перекриття по металевих балках.

12.8. Підлоги.

Стінами називають конструктивні елементи будинків, що призначені для відділення приміщень від зовнішнього простору (зовнішні стіни) або одного приміщення від іншого (внутрішні стіни). При виконанні тільки зазначених функцій стіни відносяться до обгороджуючих конструкцій. Однак часто стіни несуть навантаження від вищележачих частин будинків (перекриттів, даху), виконуючи також і несучі функції. Залежно від різних ознак стіни діляться на окремі види й мають відповідні назви.

За характером роботи стіни поділять на несучі, самонесучі й навісні. Несучі стіни крім власної маси сприймають навантаження від інших конструкцій і передають їх на фундаменти. Самонесучі стіни опираються на фундаменти й несуть навантаження тільки від власної маси по всій своїй висоті.Навісні стіни опираються на які-небудь інші елементи будинку й несуть тільки власну масу в межах лише одного поверху.

За конструкцією стіни поділяють на панельні, блокові, цегельні; за способом зведення – на збірні й монолітні.

Перегородками називають внутрішні самонесучі стіни, що опираються на перекриття й розділяють простір поверху будинку на окремі приміщення. За конструкцією перегородки промислових будинків поділяють на стаціонарні (постійні) і збірно-розбірні (переносні); за родом матеріалів – на металеві, залізобетонні, склоблокові й ін.; за способом зведення – на збірні й монолітні.

12.1. Стіни з великих панелей

У сучасному будівництві найбільше сучасні стіни з великих панелей. Великі стінові панелі в широких масштабах застосовують у цивільному, транспортному й сільськогосподарському будівництві, а також у каркасних промислових будинках.

Залежно від різних ознак стінові панелі поділяють на окремі види: за місцем положення в стіні (по висоті) – на рядові, простінкові, перемичкові, парапетні, карнизні й цокольні; за розташуванням в плані – на рядові й кутові; за теплотехнічними властивостями – на утеплені, застосовувані в опалювальних будинках, і неутеплені для неопалюваних будинків; за розрізом – на смугові, одно- і двомодульні; за родом матеріалів – на залізобетонні, металеві й азбестоцементні.

Найбільше застосування в сучасних промислових будинках мають навісні панелі.

Залізобетонні панелі виготовляють як утепленими, так і неутепленими. Утеплені панелі застосовують для улаштування стін одно- і багатоповерхових опалювальних каркасних будинків із кроком пристінних колон 6 і 12 м. Ці стінові панелі виготовляють наступних видів: суцільні – з ніздрюватих або легких бетонів, тришарові – із двох залізобетонних плит, із шаром мінераловатного утеплювача. Суцільні панелі з ніздрюватих бетонів виконують одношаровими.

Панелі з ніздрюватих бетонів допускається застосовувати при вологості внутрішнього повітря не вище 60 % і не дозволяється в будинках з агресивним середовищем.

Панелі з легких бетонів виконують суцільними, але по обидва боки вони мають поверхневий шар товщиною 20 мм із міцного цементного розчину, що утворює щільну й гладку поверхню.

Для виготовлення панелей з легких бетонів застосовують керамзитобетон, перлітобетон. Панелі з керамзитобетону й аглопорітобетону застосовують у будинках з вологістю повітря не вище 75%, а панелі з перлітобетону - з вологістю до 60%.

Панелі з металевих листів. Крім залізобетонних панелей для улаштування стін каркасних промислових будинків застосовують також утеплені панелі з металевих листів: алюмінієвих або сталевих.

Металеві утеплені панелі мають різну конструкцію. Наприклад, часто застосовують панелі з алюмінієвих листів з утеплювачем з пінопласту. Алюмінієві листи з'єднують із утеплюючи ми шарами синтетичним клеєм, а між собою – заклепками. Такі панелі міцні, мають малу щільність, гарну теплоізоляцію, гарний зовнішній вигляд.

У якості вертикальних обгороджуючи конструкцій у промисловому будівництві застосовують також стінові панелі із профільованих оцинкованих сталевих листів з утеплювачем з різних теплоізоляційних матеріалів: пінопласту, мінераловатних плит і ін.

Панелі мають різні розміри. Необхідна твердість їх забезпечується внутрішнім каркасом із прокатних профілів, до яких кріпляться обшивальні листи. Зовнішні листи панелі кріплять до каркаса самонарізними болтами, а внутрішні – звичайними оцинкованими.

Міцність панелі визначають виходячи з її маси й вітрового навантаження. Отже, їх застосовують для улаштування ненесучих (навісних) стін каркасних промислових будинків. Панелі володіють рядом позитивних властивостей: невелика товщина, мала маса, гарна тепло- і звукоізоляція, гарний зовнішній вигляд. До недоліків відносять необхідність посиленого протикорозійного захисту поверхні сталевих листів.

Панелі з азбестоцементних листів. Для улаштування стін неопалюваних каркасних промислових будинків застосовують також панелі з азбестоцементних листів. Їх виготовляють різних розмірів і конструкції. Однак ці панелі застосовують для улаштування ненесучих стін повнокаркасних будинків.

При улаштуванні стін з азбестоцементних листів їхню нижню частину звичайно виконують із цегли. Цегельна кладка більш надійно захищає стіни від механічних впливів і дає можливість легше влаштовувати двері й ворота в будинку.

12.2. Стіни з великих блоків

На відміну від будинків з повним каркасом, де стіни, як правило, улаштовують із великих панелей, у безкаркасних і неповнокаркасних будинках стіни часто проектують із великих блоків і цегли.

Великоблочні стіни в порівнянні із цегельними більш індустріальні й мають найбільше поширення.

Залежно від різних ознак великі стінові блоки діляться на наступні: за місцем положення в стіні – на рядові, кутові й перемичкові; за родом матеріалів – на бетонні, цегельні, силікатні. Бетонні блоки виготовляють із керамзитобетону, шлакобетону, ніздрюватого бетону.

У сучасному будівництві найбільш широко застосовують легкобетонні стінові блоки (керамзитобетонні й шлакобетонні).

Легкобетонні блоки. Великі легкобетонні блоки для стін промислових будинків виготовляють товщиною 300, 400 і 500 мм і висотою 600 і 1200 мм. Блоки мають різну довжину, але кратну 500 мм.

При зведенні стін промислових будинків блоки укладають на розчини з перев'язкою швів. Товщину горизонтальних швів між блоками приймають рівною 15 мм, вертикальних – 10 мм. Вертикальні канали, що утворюються в стиках блоків, заповнюють легким бетоном (керамзитобетоном або шлакобетоном). Перемичкові блоки, перекриваючи прорізи в стінах (віконні, дверні), служать також обв'язувальними поясами, що підвищують просторову твердість стіни.

Великоблочні стіни багатоповерхових будинків на рівні перемичок у кожному поверсі, крім того, кріплять спеціальними закладними деталями й до міжповерхових перекриттів. У блоки, що перебувають на рівні покриття, також закладають анкери для кріплення їх до плит покриття. Приварку анкерів до елементів каркасу роблять по ходу монтажу блоків. Для захисту сталевих закладних деталей від корозії, їх покривають протикорозійними розчинами (протекторним ґрунтом, цементним розчином).

Цегельні блоки. Крім легкобетонних блоків для стін промислових будинків застосовують також цегельні блоки. Їх виготовляють у заводських, полігонних і рідше будівельних умовах. Блоки виготовляють із глиняної або силікатної (рідко) цегли на цементному розчині.

Стіни із цегельних блоків більш трудомісткі, ніж з легкобетонних блоків, тому їх застосовують рідко.

12.3. Стіни із цегли, блоків, каменю й бетону

Цегельні стіни зводять у промислових будинках безкаркасної системи або в будинках з неповним каркасом. У таких будинках стіни є несучими або самонесучими. Цегельні стіни (із глиняної або силікатної цегли) промислових будинків, як правило, виконують суцільними. Цеглу кладуть на розчини з перев'язкою швів. Стіни значної довжини й висоти звичайно підсилюють пілястрами (стовщеннями). Пілястри влаштовують у місцях обпирання балок покриттів і перекриттів, ферм покриттів, у торцевих стінах (для забезпечення стійкості проти вітрових навантажень).

Під кінці металевих і залізобетонних балок і ферм у цегельних стінах укладають бетонні або залізобетонні подушки. Останні збільшують площу обпирання балок (ферм) і зменшують їхній тиск на кладку стіни.

Віконні, дверні й воротні прорізи в цегельних стінах промислових будинків виконують без чвертей. Прорізи перекривають збірними залізобетонними перемичками (балками), у нижній частині яких є сталеві закладні деталі для кріплення. Крім того, у кладці стіни прорізу передбачають дерев'яні пробки (бруски), які також служать для кріплення.

Цегельні стіни в порівнянні з панельними і блоковими не є індустріальними, вони більш трудомісткі й менш економічні. Їх застосовують в основному для будівництва промислових будинків і споруд за нетиповими (індивідуальними) проектами.

Стіни із дрібних блоків. У сучасному будівництві поряд із цеглою застосовуються керамічні блоки, тобто глиняні обпалені камені з вертикальними щілиноподібними порожнечами. У порівнянні зі звичайною глиняною або силікатною цеглою керамічні блоки мають меншу щільність і кращі теплотехнічні якості. Це дозволяє зменшити товщину кладки. За об’ємом ці камені більші за цеглу, що знижує трудомісткість кладки, скорочує число швів і, отже, дає економію розчину. Особливо велике поширення отримали семищілинні керамічні камені з поперечним розташуванням щілин, застосовувані для зведення стін багатоповерхових будинків. Із цих каменів можна викладати суцільні стіни з наступною штукатуркою, але частіше їх застосовують у сполученні з облицювальними каменями, облицювальною цеглою або фасадними керамічними плитами. З них можна робити стіни меншої товщини, облицьовані із внутрішньої сторони плитним утеплювачем.

При кладці під штукатурку дозволяється залишати не заповненими тільки фасадні вертикальні шви, горизонтальні шви необхідно заповнювати повністю.

Стіни із дрібних легкобетонних блоків так само, як і з керамічних, мають широке поширення, однак вони мають наступні недоліки: малій щільності каменів відповідають менші міцність і стійкість проти атмосферних впливів, що викликає необхідність їхньої штукатурки або облицювання; крім того, стіни з легкобетонних каменів не можна застосовувати в приміщеннях з підвищеною вологістю повітря.

Стіни із природного каменю. У районах, де є пористі гірські породи з малою об'ємною масою, що легко піддаються механічній обробці, доцільно застосовувати ці породи в якості стінових матеріалів. До пористих порід відносять вапняк-черепашник, артикський туф та ін.

Стіни влаштовують із каменів правильної форми, отриманих розпилюванням. Кладку ведуть із правильною перев'язкою швів і чергуванням ложкових і тичкових рядів.

Стіни з пористих природних каменів мають гарні теплотехнічні властивості, мають гарний зовнішній вигляд і лицьовій їх поверхні можна додати різну архітектурну обробку.

Тому їх звичайно оштукатурюють тільки із внутрішньої сторони. При використанні слабких порід щоб уникнути продувності стін і вивітрювання каменів оштукатурювання роблять і зовні.

Цоколі викладають із тих же каменів. Карнизи виконують із напуском каменю або індустріального типу (тобто зі збірних залізобетонних елементів). Стіни із щільних природних каменів (піщанику, щільного вапняку та ін.) внаслідок їхньої великої теплопровідності призначають головним чином для неопалюваних будинків і зводять тільки в тих місцях, де цей камінь є місцевим будівельним матеріалом.

Протипожежні стіни (брандмауери) улаштовують із метою запобігання поширення по будинку вогню у випадку пожежі. Брандмауер являє собою глуху неспаленну стіну з межею вогнестійкості не менше
2,5 год., що розрізає знизу доверху всю конструкцію будинку. Брандмауер повинен підніматися над покрівлею: при згоряючому або незгоряючому й важкозгоряючому покриттях зі згоряючим утеплювачем – на 600 мм, при незгоряючому й важкозгоряючому покриттях із важкозгоряючим утеплювачем – на 300 мм. При згоряючих або важкозгоряючих зовнішніх стінах будинку брандмауер повинен виступати не менше ніж на 300 мм за їхню зовнішню площину, карнизи або звиси дахів. При необхідності улаштування в брандмауерах прорізів заповнення їх повинні бути незгоряючими або важкозгоряючими з межею вогнестійкості не менше
1,2 год.

Архітектурно-конструктивні елементи стін.

Цоколь – нижня частина стіни, розташована безпосередньо над фундаментом і виступаюча за зовнішню її площину.

Карниз – горизонтальний виступ стіни за її поверхню. Карниз, розташований по верху зовнішньої поверхні стіни, називають головним. Величину виступу карниза за поверхню стіни називають виносом карнизу або карнизним звисом. Карнизи, розташовувані над прорізами вікон або дверей, а також окремі карнизи невеликого виносу, що влаштовуються на гладі стіни, називають сандриками.

Парапет – невисока стінка, що обгороджує дах. У масовому будівництві з метою економії парапети заміняють легкими металевими огородженнями.

Обрізи – горизонтальні уступи стін при переході від більшої товщини до меншого, що влаштовуються звичайно на рівні перекриттів.

Прорізи – отвори в стінах для вікон і дверей.

Перемички – конструкції, що перекривають прорізи зверху.

Простінки – ділянки стіни, розташовані між прорізами.

Ніша – поглиблення в стіні для приладів опалення або інших цілей.

Пілястри – вертикальні вузькі виступи стін, що влаштовуються для надання стійкості стінам великої висоти й довжини.

Контрфорси – вертикальні виступи стін з похилою зовнішньою гранню, які служать для підсилення стін проти перекидання .

Фронтон – ділянка стіни трикутної форми, що обгороджує горищний простір. Якщо фронтон не має внизу карниза, його називають щипець.

12.4. Перегородки

Металеві перегородки. У промислових будинках металеві перегородки звичайно збирають із легких сталевих щитів. Обв'язку щитів роблять із кутників, які з'єднують між собою шляхом зварювання або інших способів. Нижню частину щитів заповнюють сталевими листами товщиною 2 мм, а верхню затягують металевою сіткою або роблять заскленою, для чого в щит вставляють металеве плетіння. Щити перегородок кріплять до підлоги сталевими анкерами, а між собою з'єднують на болтах. Поверху щити скріплюють накладками зі смужкової сталі. Кінці крайніх накладок кріплять до стінок або колон будинків.

У кутах перегородок і поруч із більш вузьким дверним щитом ставлять стійки-вкладиші із двох спарених кутників. Для забезпечення стійкості металевих перегородок через кожні 5-6 м їхньої довжини, а також біля широких прорізів встановлюють спеціальні несучі стійки, що зміцнюються анкерними болтами до неглибоких фундаментів для них.

Залізобетонні перегородки. У промислових будинках залізобетонні перегородки влаштовують як збірні, так і монолітні. Перегородки складаються з рядових і добірних панелей. Панелі можуть бути глухими, затягнутими металевими сітками або заскленими.

Стійкість перегородок забезпечується спеціальними стійками, які встановлюють на окремі фундаменти й кріплять до них болтами. Крім того, у кутах поворотів і примикань перегородок до колон і стін будинку встановлюють стояки-вкладиші.

Склоблокові перегородки. У промислових будинках, особливо лабораторних корпусах, часто застосовують перегородки з пустотілих склоблоків. При улаштуванні цих перегородок склоблоки звичайно кладуть на цементному розчині складу 1:3 з укладанням пруткових арматур у вертикальних і горизонтальних швах. Крім того, склоблоки можна попередньо збирати в панелі із залізобетонною або металевою обв'язкою по контуру.

Склоблокові перегородки мають гарну світлопроникність. Вони знаходять широке застосування в лабораторно-інженерних корпусах.

Перегородки зі склопрофіліту мають дерев'яну або металеву обв'язку. Вертикальні стики між елементами склопрофіліту зашпаровують бутафольною плівкою на клеї. Нижню частину перегородок щоб уникнути забруднення й випадкового ушкодження часто виконують із цегли або керамічних каменів.

Основні переваги перегородок зі склопрофіліту – вологостійкість, більша світлопропускна здатність, гарні естетичні якості, гігієнічність.

Завдяки наявності високих експлуатаційних якостей склопрофілітові перегородки знаходять все більше поширення в будівництві.

Перегородки з дрібнорозмірних елементів – гіпсобетонних і гіпсошлакових плит, цегли, шлакобетонних і керамічних каменів, застосовують поряд з великопанельними перегородками в промислових будинках і спорудах.

Кладку перегородок з гіпсобетонних або гіпсошлакових плит ведуть із перев'язкою швів на гіпсовому розчині. Для посилення перегородок у дверних прорізах установлюють дерев'яні стійки й до них прибивають плити.

По вимогах звукоізоляції між приміщеннями перегородки викладають із двох рядів плит із зазором між ними до 6 см. Поверхню вкладених перегородок перед обробкою циклюють або затирають розчином.

Кладку перегородок із цегли, шлакобетонних і керамічних каменів ведуть із перев'язкою швів на розчині. Перегородки значних розмірів армують смуговою сталлю, загнуті кінці якої прибивають до „пробок”, забитих у стіни. Міцність перегородок, викладених із цегли „на ребро”, забезпечується за рахунок вертикального й горизонтального армування.

Збірно-розбірні перегородки з дерев'яних щитів. Дерев'яні перегородки збирають із готових щитів, нижню частину яких на висоту 1 м роблять глухими, а верхню частину затягують дротяною сіткою або роблять заскленою. При установці таких перегородок на дерев'яні підлоги до останніх прибивають парні напрямні бруски - жолобники, у паз між якими вставляють щити. У бетонних підлогах закладають дерев'яні пробки. До цих пробок прибивають напрямну рейку, що служить для установки на неї щитів і зміцнення жолобників. По верху щити поєднують обв'язкою, що кріплять до стін або колон.

12.5. Збірні залізобетонні перекриття

Перекриттями називаються конструктивні елементи, що розділяють внутрішній простір будинку на поверхи й призначені для сприйняття навантаження від власної ваги, маси людей, предметів устаткування приміщень і передачі її на стіни або окремі опори. Крім того, перекриття, зв'язуючи між собою окремі стіни, підвищують їхню стійкість і просторову міцність усього будинку.

Залежно від свого розташування в будинку перекриття поділяють на міжповерхові; поділяючі суміжні поверхи по висоті, верхні (горищні), що відокремлюють верхній поверх від покриття (горища), і нижні (надпідвальні), які відокремлюють перший поверх від ґрунту (підвалу).

За родом матеріалів перекриття можуть бути залізобетонними, залізобетонними з металевими балками й ін.

За способом улаштування залізобетонні перекриття бувають збірними, монолітними й збірно-монолітними.

Збірнями називають залізобетонні перекриття, що влаштовуються з готових елементів заводського виготовлення. Вони найбільш сучасні й мають широке застосування як у промисловому, так і в цивільному будівництві.

Збірні залізобетонні перекриття можна підрозділяти на наступні види: перекриття по залізобетонних балках (ригелям); перекриття із плит; перекриття з великих панелей.

Монолітними називають перекриття, які на відміну від збірних улаштовуються на місці. Ці перекриття також застосовуються в будівництві промислових будинків і споруд і діляться на три види: ребристі; кесонні; безбалкові.

Збірно-монолітними називають перекриття, у яких одні конструктивні елементи (плити) є збірнями, а інші (балки) – монолітними.

Підлоги в промислових будинках застосовують бетонні, цементні, асфальтові, асфальтобетонні, ксилолітові, керамічні, металеві, синтетичні й ін.

Перекриття по залізобетонних балках. У багатоповерхових промислових будинках перекриття по залізобетонних балках звичайно складаються з ригелів і плит.

Ригелі встановлюють на консолі залізобетонних колон і з'єднують із ними зварюванням заставних сталевих деталей. Зазори між торцями ригелів і колоною, а також виїмки ригелів заповнюють бетоном марки 200-300 на дрібному гравії (щебені). Замонолічування роблять після укладання плит перекриття.

Всі поздовжні зазори між плитами, а також зазори між торцевими поперечними ребрами плит і ригелем заповнюють бетоном марки 200-300 на дрібному гравії (щебені). Замонолічують плити після замонолічування опорних вузлів ригелів. У результаті замонолічування перекриття перетворюється в суцільну ребристу знизу й гладку зверху залізобетонну плиту шириною, рівній ширині будинку, і довжиною, рівною відстані між температурними швами. Така плита є гарною основою для улаштування підлог по перекриттях.

Перекриття із плит. Як плити в безбалкових перекриттях використовують плоскі (суцільні або пустотні) і ребристі залізобетонні плити. Плоскі плити виготовляють різних розмірів, які визначають прийнятою конструктивною схемою будинку. Плити в перекриттях опираються на стіни будинку. Шви між плитами замонолічуюють цементним розчином. По плитах улаштовують тепло- або звукоізоляцію й чисту підлогу.

Ребристі плити звичайно мають коритний переріз. Розмір плит також приймають залежно від конструктивної схеми будинку. Ребристі плити, як і плоскі, опираються на стіни. Зазори між плитами заливають цементним розчином. У випадку застосування ребристих плит пухку ізоляцію укладають у корито плит, потім улаштовують бетонну підготовку й виконують чисту підлогу.

Пустотні плити виготовляють із круглими, овальними й вертикальними порожнечами. Плити виготовляють із одним забитим у процесі формування торцем. Порожнечі другого торця плит зашпаровують у процесі їхнього монтажу. Пустотілі плити також опираються на стіни. Після укладання плит шви між ними ретельно замонолічують цементним розчином. По панелі влаштовують тепло- або звукоізоляцію й підлогу.

Перекриття з великих панелей. Такі перекриття найбільш сучасні в порівнянні з перекриттями по залізобетонних балках і перекриттям із плит. Переваги великопанельних перекриттів (розміром на кімнату) полягають головним чином у малих кількостях монтажних елементів і стиків між ними, що поліпшує процес монтажу і якість перекриттів. Панелі перекриття виготовляють суцільними, ребристими, пустотілими, складчастими.

У перекриттях будинків панелі можуть опиратися по двох або трьох сторонах, по контуру. До основ панелі кріплять шляхом зварювання закладних деталей у панелях і опорних конструкціях, анкерами або скрутками.

Великі панелі (крім ребристих) звичайно мають гладку поверхню, що служить готовою основою для улаштування чистої підлоги.

12.6. Монолітні залізобетонні перекриття

Ребристі перекриття складаються з головних балок (прогонів), другорядних балок (ребер) і плити. Проліт плити (відстань між осями ребер) при її товщині 70 - 100 мм приймають рівним 1,5 - 3 м.

Недоліки ребристого перекриття полягають у наявності виступаючих долілиць балок (ребер), а також складності його улаштування.

Кесонні перекриття складаються із плити й розташованих у двох взаємно перпендикулярних напрямках балок однакового перерізу, які утворюють знизу прямокутні поглиблення, названі кесонами. Кесони звичайно мають квадратну форму. У цьому випадку плита опирається на балки по контуру й працює на вигин у двох напрямках. Однак кесонні перекриття менш економічні, ніж звичайні ребристі. Їх застосовують виходячи з архітектурних міркувань.

Безбалкові перекриття являють собою суцільну плиту, що опирається безпосередньо на колони, у верхній частині яких є розширення – капітелі. Вони служать для забезпечення міцності плити на продавлення, поліпшення сполучення з колонами й зменшення її прольоту. Форма капітелей може бути квадратної або круглої. Товщина плити 120 - 250 мм. Сітку колон звичайно приймають квадратною з розміром сторони 5 - 6 м.

Безбалкові перекриття застосовують головним чином у тих випадках, коли потрібна гладка стеля і є більші навантаження на перекриття (наприклад, у холодильниках).

12.7. Перекриття по металевих балках

Перекриття по металевим (сталевим) балках звичайно влаштовують у багатоповерхових промислових будинках зі сталевим каркасом. Сталеві балки перекриттів виготовляють із прокатних профілів.

Як плити перекриттів звичайно застосовують ребристі плити з попередньо напруженими арматурами.

Для підвищення звукоізоляції зазори між плитами й стінами балок ретельно заповнюють розчином.

Іноді незгоряючі міжповерхові перекриття по сталевих балках улаштовують у вигляді монолітної залізобетонної плити. Монолітна залізобетонна плита товщиною 60 - 80 мм улаштовується в площині верхніх або нижніх полиць балок. В обох випадках для підвищення пожежостійкості перекриття, сталеві балки покривають шаром бетону, що захищає їх від нагрівання при пожежі.

Розташування плити в площині верхніх полиць балок проектують у тих випадках, коли не потрібна гладка стеля. Якщо необхідно одержати гладку стелю, то залізобетонні плити влаштовують у площині нижніх полиць балок. Підлоги в цьому випадку виконують по верхніх полицях сталевих балок перекриттів. Тепло- і звукоізоляційний шар укладають по плиті.

12.8. Підлоги

Основи під підлоги. Основою під підлоги в одноповерхових промислових будинках служить ґрунт, що виключає нерівномірне осідання підлоги й володіє достатньою міцністю. Тому насипні ґрунти або ґрунти з порушеною структурою повинні ущільнюватися до стану, що виключає можливість осідання підлоги.

Підстилаючий шар – елемент підлоги, що розподіляє навантаження на ґрунт, виконують у вигляді бетонної або залізобетонної основи, товщину якого визначають із розрахунку. Для бетону вона не повинна перевищувати 100 мм.

При необхідності армування бетонної основи захисний шар бетону над арматурами виконують товщиною 20-25 мм.

При наявності підпірних ґрунтових вод, а також розташування бетонного підстилаючого шару в межах висоти небезпечного капілярного рівня постійних або сезонних ґрунтових вод передбачають заходи щодо запобігання зволоження підлог цими водами.

Конструкції підлог. Конструкції покриттів підлог вибирають залежно від комплексу впливів: складу й концентрації агресивного середовища, тривалості впливу температури, механічних навантажень, а також від висоти будинку.

Припустима температура нагрівання підлоги залежить від виду обраного матеріалу для захисного покриття підлоги.

Кислототривкий бетон і цегла, керамічні й діабазові плитки, клінкерна й шамотна цегла на кислототривкій силікатній замазці – 150⁰С;

Брущатка, керамічні й діабазові плитки на цементно-піщаному розчині – 100⁰С;

Цегла або плитка на бітумній мастиці – 50⁰С;

Асфальто- і дьогтебетон – 40⁰С.

Верхнє покриття підлоги повинне мати міцність, витримувати тиск зосереджених навантажень.

Щоб забезпечити гарний водостік при прибиранні підлоги й не допустити на підлозі застою води, улаштовують ухили, які виконують за рахунок бетонної основи й стяжки, тобто шару з розчину. Мінімальна величина ухилу при верхньому покритті підлоги із цегли 1%, з керамічних плиток 0,5%. Ухили рекомендується робити в поздовжньому й поперечному напрямках від стін, колон і апаратів до каналів або трапів.

У підлогах по ґрунті варто передбачати канали й лотки для збору агресивних і змивних вод. Для стоку агресивних і змивних вод з підлог міжповерхових перекриттів улаштовують трапи.

Конструкція хімічно стійкої підлоги включає наступні елементи: бетонна основа (по ґрунті або перекриттю); стяжка (вирівнювальний шар); непроникний підшар (гідроізоляція); покриття (верхній елемент підлоги).

Ґрунтові підлоги – це земляні, глинобитні й глинобетонні підлоги.

Земляну підлогу виконують із ґрунту, наявного на місці, шляхом ущільнення його котками.

Глинобитну підлогу влаштовують із суміші 15 - 30% глини й 85 - 70% піску. Масу укладають в 2-3 шари товщиною по 80-100 мм, щільно втрамбовуючи або укочуючи кожного з них.

Глинобетонні підлоги виготовляють із такої ж маси, але з додаванням до 25% щебеню, гравію або шлаків.

Ґрунтові підлоги є напівтеплими, жаростійкими, але курними. Іноді суміш глинистого ґрунту із заповнювачем (піском, шлаками або ін.) просочують рідким бітумом або смолою. Такі грунтоматеріали називають стабілізованими. Підлоги з них без пилу, водо- і лугостійкі, але розм'якшуються при високій температурі. Ґрунтові підлоги влаштовують у складських будинках, у приміщеннях, де підлога піддається дії високої температури або можливе падіння на підлогу важких предметів, які можуть викликати руйнування не ґрунтових підлог, а також псування самих падаючих предметів, наприклад у кузнях, ливарнях і ін.

Гравійні й щебеневі підлоги влаштовують із 2 - 3 шарів гравію або щебеню, причому для нижнього шару застосовують гравій або щебінь крупністю 60 - 70 мм, а для верхніх шарів - крупністю 20 - 30 мм. Такі підлоги досить міцні й водостійкі. Для підвищення хімічної стійкості застосовують щебені з кислотостійких порід. Гравійні й щебеневі підлоги застосовують у випадках руху по них транспорту на гумовому ходу, а також коли вироби необхідно охороняти від забруднення.

Кам'яні підлоги. Покриття кам'яних підлог в основному влаштовують із кругляка або брущатки (обробленого каменю правильної форми), які одержують із твердих природних кам'яних порід або розплавленого металургійного шлаків.

Кругляк і велику брущатку укладають на підстилаючий шар з піску, дрібну брущатку укладають по піщаному прошарку товщиною 30 - 40 мм на бетонний або щебеневий підстилаючий шар. Брущатку укладають правильними рядами перпендикулярно напрямку руху. При русі уздовж або поперек приміщення застосовують діагональне укладання. Шви між каменями заповнюють піском або бітумною мастикою.

Кам'яні підлоги добре пручаються ударам і стиранню, але вони холодні й жорсткі. Брущаті підлоги з бітумними швами водонепроникні й добре піддаються очищенню.

Кам'яні підлоги влаштовують у приміщеннях, у яких вони піддаються значним механічним або температурним впливам і рівна поверхня їх не обов'язкова, наприклад у проїздах для транспорту.

Цегельні підлоги влаштовують із добре обпаленої цегли-залізняку. Цеглу укладають на ребро прямими або діагональними рядами, а також в «ялинку». Підстилаючий шар виконують із піску.

Цегельні підлоги менш міцні, ніж брущаті, але дешевші й стійкіші проти впливу кислот, лугів і масел. Їх застосовують у тих випадках, коли можлива дія на підлогу кислот, лугів або масел.

Бетонні й цементні підлоги. Покриття бетонної підлоги виконують товщиною 25 - 30 мм із бетону марки не нижче 200 по твердій бетонній основі товщиною 80 - 200 мм. Після початку схоплювання бетону поверхню підлоги затирають дерев'яними тертками. Бетонні підлоги мають високу міцність, малу стиранність, стійкі проти бензину й мінеральних масел, але недостатньо стійкі проти дії кислот, лугів і високої температури, а також холодні й гучні.

З метою підвищення міцності підлоги до складу бетону покривного шару замість гравію (щебеню) застосовують сталеву або чавунну стружку. Такі підлоги називають сталебетонними або металоцементними.

Цементні підлоги мають приблизно ті ж властивості, що й бетонні, однак вони менш довговічні, швидше стираються й утворюють пил. Тому вони менш поширені.

Застосовують цементні підлоги в тих же випадках, що й бетонні. Іноді в цементний розчин для улаштування підлоги вводять мармурову крихту (дроблений мармур) і барвник. Такі підлоги називають мозаїчними.

Асфальтові й асфальтобетонні підлоги. Покриття асфальтової підлоги влаштовують із суміші асфальтової мастики, бітуму й дрібного заповнювача (піску). Асфальтова підлога може складатися з одного шару товщиною 25 мм або двох шарів загальною товщиною 40 мм. Основа асфальтової підлоги влаштовується з бетону або втрамбованого щебеню.

Асфальтові підлоги мають достатню міцність, водостійкість, водонепроникність, еластичність, неслизькі, мають відносно невеликий коефіцієнт теплозасвоєння, легко ремонтуються. До недоліків асфальтових підлог відносять здатність розм'якшуватися при підвищенні температури, внаслідок чого їх не влаштовують у гарячих цехах. Крім того, під дією тривалих зосереджених навантажень у них утворяться вм'ятини.

Ксилолітові підлоги. Покриття ксилолітової підлоги роблять у два шари із суміші каустичного магнезиту, тирси й розчину хлористого магнію. У верхній шар додають мінеральний барвник і дрібний пісок або кам'яне борошно. Ксилолітову суміш укладають по твердій основі.

За своїми властивостями ксилолітові підлоги поступаються бетонним і асфальтовим. Вони погано протистоять дії ударів, кислот, масел, води й підвищеної температури. Їх рекомендується застосовувати в сухих приміщеннях і систематично натирати воском.

Керамічні підлоги. З керамічних підлог у будівництві найбільше широко застосовують плиткові підлоги.

Керамічні плитки виготовляють різних розмірів і кольору. Плитки укладають по твердій бетонній основі на прошарок із цементного розчину, а в приміщеннях з агресивним середовищем - на прошарок з бітумних або дьогтевих мастик з хімічно стійкими заповнювачами.

Підлоги з керамічних плиток водонепроникні й стійкі проти дії кислот, лугів, мінеральних масел і бензину, але вони холодні, крихкі й володіють більшим теплозасвоєнням. Застосовують такі підлоги в приміщеннях, де потрібна підвищена чистота й відсутні значні й динамічні навантаження.

Металеві підлоги. Одяг металевих підлог улаштовується із чавунних або сталевих плит. З нижньої сторони плити мають виступаючі ребра, а верхня їхня сторона для зменшення ковзання робиться рифленою.

Чавунні плити укладають по бетонній або ґрунтовій основі на піщаному прошарку товщиною 80 мм. Підлоги із чавунних плит мають високу теплостійкість. Застосовують їх переважно в гарячих цехах.

Сталеві плити виготовляють із листової сталі штампуванням із продавленими отворами й відігнутими до низу „язиками” для кращого зчеплення з основою. Укладають їх по твердій основі на прошарок із цементного розчину. Підлоги зі сталевих плит добре витримують ударні впливи. Застосовують їх головним чином у цехах при сильних ударних навантаженнях.

Підлоги із синтетичних матеріалів. Такі підлоги можуть бути монолітними, плитковими або рулонними.

Монолітні (литі) підлоги влаштовують із рідких синтетичних мастик з додаванням наповнювачів і барвних пігментів. Покриття підлоги одержують шляхом розливу по ретельно вирівняній цементній стяжці синтетичних мастик в один або два шари загальною товщиною 2 - 4 мм. Литі або наливні синтетичні підлоги мають гладку поверхню й гарний вид, еластичні, гігієнічні, без швів, володіють діелектричністю, прості в улаштуванні. Їх застосовують у приміщеннях, де пред'являються підвищені гігієнічні вимоги (у лабораторіях, хімічних цехах, електростанціях і ін.).

Плиткові підлоги виконують із плиток, одержуваних на основі синтетичних смол:

- плитки з феноліту, виготовлені на фенолоальдегідних смолах, розміром 100 X 100 або 150 X 150 мм при товщині 4-5 мм відрізняються підвищеної кислотостійкістю;

- плитки з відходів гуми із синтетичною смолою розміром 150 X 150 мм мають підвищену зносостійкість;

- асбестосмоляні плитки, виготовлені на основі кумаронової або кумароно-поліхлорвінілової смоли, розмірами 150x150 або 200 X 200 мм при товщині 2-4 мм. Їх не рекомендується застосовувати у вологих приміщеннях і в місцях, де можливий вплив мінеральних масел.

Перераховані види плиток настилають по твердій основі на бітумних або спеціальних мастиках із синтетичних смол.

Рулонні підлоги влаштовуються в основному з лінолеуму. Лінолеум укладають по рівній твердій основі й приклеюють до нього спеціальним клеєм. Підлоги з лінолеуму мало стираючі, добре протистоять впливу води й хімічних реактивів, мають малий коефіцієнт теплозасвоєння, мають гарний вигляд. Застосовуються в лабораторіях, інженерних корпусах і інших будинках.