Лекція 15. МІСТОБУДУВАННЯ
ТА АРХІТЕКТУРА ЗАХОДУ ТА СХОДУ УКРАЇНИ. МІСТОБУДІВНІ
ТЕНДЕНЦІЇ XIX СТ.
15.1. Містобудування Заходу та Сходу України XVIIІ
ст.
15.2. Архітектура Заходу та Сходу України XVIIІ ст.
15.3. Особливості східноукраїнської (слобожанської) архітектури
XVIIІ ст.
15.4. Містобудівні тенденції XIX ст.
15.1. Містобудування Заходу та Сходу України XVIIІ ст.
Початок активного втручання російського імперського
уряду до містобудівних процесів в Україні починається від 20–х рр. XVIIІ ст. Провідну роль в містобудуванні
відіграє оборонний чинник. Укріплюються фортеці Києва, Чернігова, Переяслава. У
1738–41рр.
на південному сході Полтавщини проведено будівництво так званої південної
української лінії загальною довжиною близько
У просторовій побудові міст найзначніші зміни
пов’язані з будівництвом висотних дзвіниць соборних храмів та монастирів.
Особливий вплив це справило на силует Києва: місто дістало кілька активних
домінант, – велику Лаврську дзвіницю, підтриману висотними об’ємами Михайлівської
та Софійської дзвіниць.
У Гетьманщині й Слобожанщині на цьому етапі
завершується процес формування «річкових фасадів», що відтоді починають відігравати
провідну роль у створенні індивідуальних образів міст. Це, крім Києва
стосується, зокрема, Ніжина, Новгорода–Сіверського, Ромен, Сум, Харкова, Чернігова. Дерев’яні
міські домінанти наполегливо заміняються на муровані, зі збереженням їх
ієрархії. Міські центри визначають багатобаневі, з
високими фронтонами головні домінанти, розташовані на мисах, плато та вододілах,
з окремо розташованими висотними дзвіницями. Формується контрастна ієрархічна
просторова структура міст з домінантами й фортечними валами та позначенням
в’їздів та центрів слобод або передмість.
Для містобудівного розвитку правобережжя і західних
українських земель у другій половині XVIIІ ст. характерне збереження й
модернізація укріплень попередніх часів та еволюційний розвиток міст на основі
парцеляції й просторових модулів, що вже склалися (наприклад, Львів). Лише до
15% міст мали статус королівських, тобто мали самоврядування на основі
магдебурзького права та населення понад 5 тис. мешканців. Ростуть лише міста на
торговельних шляхах. Унікальне муроване будівництво на Поділлі, у Галичині та в
інших західних землях проводиться архітекторами з європейською архітектурною
освітою (наприклад, Святоюрський ансамбль у Львові),
– у пізньобарокових формах.
Наприкінці XVIIІ ст. докорінно змінився територіальний
устрій на землях України: після другого й третього поділів Речі Посполитої
(1793-95) до Російської імперії відійшли, на додаток до Слобожанщини,
Лівобережжя та Києва на Правобережжі, ще й Волинь та Поділля, – з примусовою
заміною традиційного полкового устрою намісництвами та губерніями. До складу
Австрійської імперії увійшли Західна Україна та Буковина.
У Слобожанщині та на Лівобережжі регулярне
містобудування як втілення указу Катерини ІІ 1763 р. («Про виконання всім
містам, їх будівлям і вулицям спеціальних планів по кожній губернії особо»)
почалося лише 1786 року, коли було затверджено плани міст Харківського
намісництва, складені за участю архітектора П. Ярославського у 1782-1786 рр.
Харків отримав компактний з геометрично чіткими кварталами
план, – у його ядрі зберегла своє головуюче положення розташована на високому
пагорбі фортеця, яку перетинала пряма вулиця. Було прокладено радіальні
Московську, Рибну та Ковальську вулиці. Схожі радіальні схеми застосовано також
у Золочеві, Лебедині, Недригайлові та Охтирці Променеву схему планування
вулиць, на- приклад, була застосовано у плануванні Сум, – зумовлену
розташуванням міста при заплавах річок Псел, Суми й Сумки. Схожа містобудівна
ситуація склалася в Миропіллі. Регулярно-геометричним став п’ятикутної форми
план Богодухова. В інших містах Слобожанщини застосовано варіації компактного
прямокутно-сітчастого планування, зі зміщенням центрів до річок (Білопілля,
Валки, Вовчанськ), лінійних форм набули плани Краснокутська та Ізюма. План
Змійова являв комбінацію кількох сіток, а для Куп’янська стала характерною
розосереджена структура. Планувальні схеми міст Слобожанщини містять усі
основні прийоми регулярного та напіврегулярного
містобудування України, що набувають поширення у XVIIІ ст.
У Західній Україні широкими містобудівними заходами
виділявся лише Львів. Зі втратою колишнього значення фортифікації на місці так
званих Геть- манських валів було влаштовано широкий
бульвар, що став початком формування кільця парадної забудови навколо ядра
міста. Нове міське ядро почало формуватися у 1780-і рр. і в Чернівцях.
Суттєвого значення набуває раціональне функціоналне упорядкування міст, – чітко визначаються межі
громадських центрів та їх взаємозв’язки з житловими територіями. Зодчі
класицизму використовують різноманітні регулярні планувальні системи, –
діагональну, променеву, прямокутно-сітчасту, радіально-кільцеву та їх
комбінації. Важливою основою класицистичного планування стають майдани або їх
комплекси, які не лише складають парадну частину міста, але й упорядковують
його силует. Починається озеленення міст (наприклад, перший парк у Львові
створено у 1789 р., великі приватні сади насаджено у Костянограді
та Павлограді. В інших українських містах. Завдяки регулярному класицистичному
плануванню та забудові українські міста набувають чіткості ордерних членувань
та цілісності. Починається формування регулярних громадських центрів.
15.2. Архітектура Заходу та Сходу України XVIIІ ст.
Для містобудування й архітектури протягом століття
характерними стають невпинне збільшення кількості фахових майстрів-архітекторів
з відповідним підвищенням рівня проектних вирішень. Сприяв підвищенню
проектного рівня, – особливо з другої половини століття, – вплив ідеології
«освіченого абсолютизму». На Заході України створюються великомасштабні
монастирські та палацеві комплекси – резиденції
світських та церковних магнатів. Головними архітектурними центрами України
стають, окрім Заходу, Гетьманщина й Київ, де архітектори дістали небаченої доти
творчої свободи, – архітектура дістає статуса «знатнійшого з художеств».
Уподобання зодчих різноманітні. Якщо на Заході України
архітектори зазнають впливів центральноєвропейських митців рококо, у
Гетьманщині й Слобожанщині помітний вплив московських та петербурзьких майстрів
класицизму.
Визначальною рисою архітектури України, що поєднує
стильові особливості різних її регіонів, з 70-х р. р. XVIIІ ст. стає
класицистична ансамблевість.
У 50-70-і роки відбувається реконструкція
найважливіших сакральних ком- плексів Західної
України, – Святоюрської резиденції українських
греко-католицьких митрополитів у Львові та Василіанського монастирі у Почаєві.
Собор Св. Юра (1744-1764, архітектор Бернард Мердерер на прізвисько Меретин),
розташований на верхній терасі найвищого пагорбу, домінує над західною частиною
Львова. Перед його головним фасадом зведено двоповерховий митрополичий палац
(1762-72, архітектор К. Фессінгер) та корпус
консисторії з дзвіницею. Збудовані під прямим кутом до площини головного
в’їзду, палац та собор сприймаються в дуже вигідних ракурсах. До основи
структури храму Св. Юра покладено хрещатий дев’ятидільний
план з видовженими раменами за поздовжньою віссю. Завдяки вжитку попружних арок
подвійної кривини баня собору має значно більші, ніж звичайно на такому плані,
розміри, монументальність та пропорційність. Архітектурне вирішення у
стилістиці рококо синтезує місцеві культурні традиції з центральноєвропейськими,
а генетично пов’язане з італійськими ренесансними храмами. Ордер виконано за
канонічними взірцями Дж. Віньйоли.
Підчас реконструкції Почаївського монастиря замість
двох зруйнованих церков на його території постала тринавова
з трансептом купольна базиліка з двома багатоярусними вежами, які фланкують
головний фасад, розгорнуті під кутом у 45о до площини головного
входу. Підхід з парадними сходами на терасу влаштовано аналогічно Святогорському ансамблеві.
У Слобожанщині до 90-х рр. XVIIІ ст. зводилися
муровані храми з повторенням та сполученням різних їх типів, а водночас – і
розвиток їх типології. Зокрема, розвитком слобожанського типу чотиристовпного храму став Покровський собор в Охтирці
(1753, архітектори Д. Ухтомський, С. Дудинський), де поєднано центричність восьмигранного
центрального об’єму з тринавовою та трибаневою схемами.
У 50-70-і рр. XVIIІ ст. у західних землях створюються,
– разом з традиційними для Галичини та Волині парафіяльними костелами з
витонченим бароковим декором (костели в Бучачі, Годовиці, Лопатині), – такі шедеври як Почаївський та Святогорський собори, Домініканський костел у Львові,
церква-ротонда в с. Залісоче під Оликою
(Волинської обл.). Найвиразнішою пам’яткою є Домініканський костел у Львові
(1749-64, арх. Я. Де Вітте, М. Урбанік), де
використано вирішення віденського костелу Св. Карла (1716-37, арх. Я. Фішер фон
Ерлах). Центричність увінчаного масивною ренесансною
банею головного еліптичного навового простору
підкреслюють високі каплиці обабіч нави, а також відсутність традиційної вежі
на головному фасаді.
Загалом в унікальній мурованій архітектурі Західної
України яскравіше виявлено європейські стильові ознаки, а водночас у Східній –
місцеві. У Західній Україні, яка перебувала під владою Польщі, у мурованому
будівництві, пов’язаному з католицьким культурним оточенням, на закінчення
барокового етапу стилістичного розвитку першість зберігалася за архітекторами-іноземцями
(французами, італійцями, німцями). У православній Слобожанщині на формування
регіональної специфіки визначальною мірою впливала народна монументальна
архітектура.
15.3. Особливості східноукраїнської (слобожанської)
архітектури XVIIІ ст.
Слобожанщина, – головний регіон Східної України, –
якнайповніше відбиває розвиток класичного типу храму в період з кінця XVIIІ по
першу третину ХІХ століть.
До меж Слобожанщини входили Харківський, Охтирський,
Богодухівський, Валківський, Вовчанський, Зміївський,
Ізюмський, Куп’янський, Лебединський, Сумський та Старобєльський
повіти. Будівництво храмових споруд відіграло в історії Слобожанщини XVIIІ ст.
основоположну роль. Образ слобожанського храму сформувався саме наприкінці
XVIIІ ст.
Муровані храми повторювали добре відпрацьовані схеми
дерев’яного сакрального зодчества. Храми в плані являли собою комбінацію
восьмериків, які поєднувалися або вздовж однієї осі (дво-
або трибанні храми), або за трьома паралельними осями
(в дев’ятибанних храмах). В період українського
бароко перекриття храмів завжди виконувалось у вигляді баштоподібного
зрубу великої висоти. Екстер’єр такої сакральної споруди завжди відповідав
інтер’єрові.
Інакше стає з надходженням класицизму, який в Україні
почав розвиватися років на 10-15 пізніше, ніж в Росії. Поступ архітектури
України протягом класицистичного періоду відбувався шляхом зближення з
досягненнями російської та західноєвропейської архітектури. Дослідник
українського зодчества Ю. С. Асєєв у своїй характеристиці розвитку стилю
класицизм в Україні відзначав: «Це було після епохи Відродження друге «коло»
освоєння латинської спадщини, що значною мірою виникло під впливом
просвітницьких ідей». Серед причин, які прискорили утвердження класицизму в
Слобожанщині були як прихід до сфери будівельної практики освічених
архітекторів-спеціалістів, так і розширення кола завдань архітектури. Міське
життя поступово ускладнювалося, виникала потреба у нових специфічних
архітектурних об’єктах (будинки дворянських зібрань, торговельні ряди, так
звані «місця присутствія», – різноманітні бюро- кратичні
заклади та установи). Все це потребувало відповідної офіційності в архітектурі,
– своєрідної архітектурної регламентації. Головною рисою художньої мови класицизму
виявилась універсальність, – саме завдяки їй мову нового напряму можна було
застосовувати до будь-якої архітектурної споруди. Разом з цивільною
архітектурою класицизм швидко охопив також і сакральну, що особливо інтенсивно
розбудовувалася наприкінці XVIIІ ст. у слобожанських дворянських садибах.
Інший дослідник українського класицизму (П. Фомін)
відзначав: «У церковних будівлях почали сполучати колонадну систему з купольною
пантеонною формою. Внаслідок чого цей стиль втілився
у різноманітних типах, починаючи з храмів квадратної в плані форми з колонним
фронтоном і завершуючи величними рядами колон всередині».
У Слобожанщині класицистичні храми набули тричастинної, п’ятичастинної та
кубічної форм. Водночас відбувається становлення нової форми – ротонди, –
типової для класицизму, що генетично пов’язана з тетраконховими
храмами.
Першим слобожанським архітектором, який отримав
професійну освіту, став уродженець м. Охтирки Петро Антонович Ярославський, –
він працював на посаді харківського губернського архітектора у 1776-1809 рр.
Одну з ранніх своїх споруд, – церкву Архангела Михайла, – Ярославський будує за
прототипом. Образ церкви, спорудженої в маєтку Флотів, вирішено архітектором з викорис- танням в якості аналога
храму Св. Анни у Санкт-Петербурзі, зведеного архітектором Ю. М. Фельтеном. Основний об’єм Архангело-Михайлівської
церкви вирішено у вигляді однонефної базиліки, фланкованої з заходу та сходу екседрами. Ярославський надає
храмові світського характеру. Ще одна сакральна споруда Ярославського, –
триярусна дзвіниця Покровської церкви в м. Охтирці, – вирішена в характерних
класицистичних формах. Яскраво виразну пірамідальну композицію складено трьома
циліндричними об’ємами, які зменшуються знизу вгору та оточені приставними
портиками.
На ранньому етапі становлення класицизму в Слобожанщині
зодчі викорис-товують нову форму плану – ротонду, що
раніш, – в епоху бароко, – не застосовувалася. Храми, вибудовані у циліндричних
формах, наділяються ще й символічним сенсом, – в ототожненні кола з символом
Вічності.
Перший за часом будівництва храм-ротонда у
Слобожанщині – церква Всіх Святителів, зведена 1778 року в маєтку Шидловських (с. Старий Мерчик Валківського повіту). Храм хрещатий, центральний
циліндричний об’єм завершено напівсферичним куполом, увінчаним бароковим
ліхтариком та главкою. Побудова церкви Всіх
Святителів в Мерчику поклала початок численним
різновидам храмів-ротонд. За цим же типом побудовано Покровську церкву в с.
Пархомівка Богодухівського повіту (арх. Ярославський, 1809), Троїцька церква в
с. Гракове, Чугуївського повіту (1810). Оригінальній
ансамбль з храму-ротонди в ім’я Св. Миколая та дзвіниці було створено 1805 року
в с. Рокитному Харківського повіту. Храм має тричастинну
побудову, – циліндр основного об’єму поєднаний з заходу і схожу прямокутними
притворами та олтарем. Західний фасад оформлено далеко винесеним чотириколонним
портиком тосканського ордеру, східний – приставним чотириколонним портиком.
Невисокий циліндричний барабан з круглими віконними отворами спирається на
вісім пілонів, що вичленовують центральну частину
основного об’єму храма. Увінчує храм напівсферичний
купол з ліхтариком та главкою.
Ідея храму-ротонди досягла свого апогею в Покровській
церкві (с.Куньє Ізюмського повіту). Храм, що не
зберігся до наших днів, було збудовано за проектом видатного петербурзького
архітектора М. Львова (1827). До основи композиції покладено античний круглий
храм. Церква була оточена доричною колонадою, над головним об’ємом підвищувався
світловий барабан, увінчаний напівсферичним куполом. Ця пам’ятка за вдалими
пропорціями та цілісністю архітектурного образу належала до кращих сакральних
споруд регіону.
Далі еволюція слобожанського храму епохи класицизму
відбувалася шляхом переходу від виразного хрестово-купольного храму до церкви,
де циліндричний центральний об’єм було заміщено кубічним, а планувальна
структура та композиція будувалася за типом п’ятичастинного
храму-ротонди. Найпершим за часом будівництва храмом цього типу стала
Вознесенська церква (с. Рогань Харківського повіту, – 1798). Церква разом з
окремою двоярусною дзвіницею складала цікавий сакральний ансамбль раннього
класицизму. В композиції храму домінував основний кубічний об’єм, акцентований
розвинутим у напрямі дзвіниці притвором та прикра- шений
шестиколонним портиком. Інші фасади було оформлено приставними портиками. Храм
було увінчано традиційним напівсферичним куполом на неви-
сокому циліндричному барабані з круглими віконними
отворами. Традиції цього типу храмів продовжено Свято-Варваринською
садибною церквою (с. Капітолівка Ізюмського повіту, –
1825). Чітко виразний хрещатий план з заходу включав об’єм дзвіниці, а
завершення схоже з вирішенням роганського храму. До
цього ж типу належать Свято-Миколаївські церкви в с. Гиївці
(1784) та в Григорові (арх. Є. О. Васильєв, 1821), церква Св. Йосипа Обручника
(с. Мечебілове Ізюмського повіту, освячена 1817),
Свято-Троїцька церква в Лебедині (освячена 1831 р.), церква в с. Пархомівна
Богодухівського повіту (1809), Свято-Воскресенська церква (с. Нова Водолаза
Харківського повіту (1803) та багато інших.
Таким чином, храми хрещато-купольного типу з
центральним кубічним об’ємом отримали в Слобожанщині найширше розповсюдження, з
численними планувальними варіаціями й різновидами (прямокутні, напівциркульні та п’ятигранні апсиди). До храмів з
п’ятигранною апсидою належить церква в с. Ольшани та
церква в пересічному харківського повіту. Особливістю ахітектурно-худож-
нього образу цих храмів є заміна циліндричної форми барабанів на восьмигранну з
акцентованими гранчастими куполами.
Межа XVIIІ-ХІХ століть позначена найширшим використанням
колон у композиційній структурі сакральних будівель: «захоплення колонами часом
було схоже на якесь сп’яніння, нестяму й досягло апогею наприкінці XVIIІ ст.»
Велике місце відведено колонадам в церквах Воскресіння й Троїцькій церкві (села
Бобрик і Славгород Сумського повіту) й особливо – у Свято-Преображенській
церкві в с. Великий Бурлук Вовчанського повіту. Усі три храми – садибні, в їх
образі відчувається вплив петербурзької школи.
Церква Воскресіння в с. Бобрик (1808) безстовпна, хрещата в плані, з акцентованим високим
барабаном центром, – барабан оформлений напівколоннами
іонічного ордеру. Два чотириколонних портика та ряд доричних напівколон оперезають храм, дзвіницю, барабан й створюють
враження суцільного «параду колон». Головний об’єм Свято-Троїцької церкви у
Славгороді (1808) імітує давньогрецький храм-периптер. З заходу та сходу він
прикрашений шестиколонними портиками, південна та північна стіни оформлені
дванадцятьма колонами кожна.
Початок ХІХ ст. ознаменовано активним будівництвом
міських храмів. Царський указ 1806 р. з регламентацію церковного будівництва у
відповідності до реальних потреб супроводжувався виданням альбомів типових
проектів, що надсилалися по всіх губерніях Росії. Отримали розповсюдження
наступні типи соборів повітових міст:
- п’ятикупольний зі слабовиразним
хрещатим планом, наближеним до квадрату;
- прямокутний
однокупольний.
Собори зазвичай будувалися з окремими дзвіницями.
Першим збудованим великим п’ятикупольним
храмом була церква в с. Каплунівка Богодухівського повіту (не збереглася), –
квадратна в плані будівля з величними колонними портиками зо всіх чотирьох
боків. Увінчував храм величезний центральний купол на високому барабані,
прорізаному дванадцятьма вікнами. Ентраьний купол
оточували чотири малих куполи. Храм вражав пропорційністю й спокійною
класицистичною красою. Усі п’ятиглаві собори Слобожанщини епохи класицизму
відповідають цьому описові, зокрема – соборний храм м. Куп’янська (1822),
свято-Троїцький собор у Змійкові (1814).
В період класицизму будувалися також однокупольні тричастинні храми.
Цей тип представлено Покровським собором в Чугуєві, Троїцьким собором у Слав’янську, Вознесенським в Ізюмі.
Покровський собор Чугуєві – витвір видатного
російського архітектора В. П. Стасова. Собор відзначається гармонійністю
пропорцій, витончено вимальованими деталями доричного ордеру. Усі фасади
прикрашено портиками з шістьма канельованими колонами
кожний, що підтримують масивні фронтони. Храм увінчано високим барабаном зі
світловими отворами, перекритим напівсферичним куполом. Вознесенський собор в
м. Ізюмі має вдалих пропорцій чотириярусну дзвіницю (за деякими припущеннями –
арх. Є. О. Васильєв).
Еволюція слобожанського храму епохи класицизму
торкнулася лише планувальної структури, водночас художній образ диктувався
законами стильового формоутворення нової творчої системи, що апелювала до
загальноєвропейських тенденцій в архітектурній творчості. Проте наявність у
Слобожанщині талановитих спеціалістів-архітекторів дозволила зберегти в кращих
сакральних спорудах індивідуальність творчого пошуку. Разом з тим можливості
художнього розвитку храмів класицистичного періоду були суттєво обмежені
наперед заданими формами, підвладними жорстким законам класицизму.
15.4.
Містобудівні тенденції XIX ст.
Загальна характеристика
містобудування. Розвиток промисловості та залізних доріг спричиняє
великий приплив населення в міста. Виникає багато нових промислових міст та
поселень. Швидко зростають старі портові міста та населені пункти, розташовані
на перетині залізних доріг.
Кількість населення в
містах. Кількість міст з населенням більш ніж 100 тис. чол. в XIX ст. зростає у сім разів. Для
порівняння у XVIII ст. кількість таких міст зросла лише у півтора рази.
Найзначніші європейські міста Париж, Лондон та Відень зросли у п’ять разів.
Відбувається інтенсивний розвиток міст у США.
Інженерна інфраструктура міст та благоустрій
територій.
Наприкінці ХІХ ст. та на початку ХХ ст. відбувається
значна інженерна перебудова міст. Будуються електростанції, зводяться складні
мости, отримують розвиток залізнодорожні вузли з
усіма станційними спорудами.
Міські вулиці вже не задовольняють потреби транспорту,
особливо автомобільного руху.
У великих європейських та американських містах
будується метрополітен.
Міста обладнуються удосконаленими системами водопостачання
та каналізації з водозаборами та очисними спорудами.
Вирішуються складні інженерні завдання – будівництво
складної розв’язки руху в різних рівнях у Стокгольмі.
Одночасно з цим у містах відчуваються транспортні
ускладнення та погіршення санітарно-гігієнічних умов перебування, спричинені
зростанням промисловості, яка розташовувалась поблизу рік та водоймищ і являла
собою джерело забруднення.
Архітектура та житлове
будівництво. Висока вартість земельних ділянок в центрі міста
спонукала до підвищення поверховості та щільності забудови, в наслідок чого
з’являються так звані дохідні будинки з «подвір’ями-колодезями».
Винахід сталевого каркасу та швидкісних ліфтів
викликають до життя новий тип багатоповерхового будинку – хмарочоса.
Житлові квартали з будинками робітників виникають на
пери-ферії міст у безпосередній близькості від
промислових районів.
Містобудівна реконструкція
міст. Перед фахівцями в галузі містобудування виникає
складне завдання перебудови міст у відповідності з вимогами сучасної техніки. Розглянемо
роботи з містобудівної реконструкції міст на прикладі Парижу.
Реконструкція Парижу. В
середині ХІХ ст. в Парижі було 2 млн.
мешканців. К 1850 р. у місті вже існувало шість великих вокзалів, які щоденно
обслуговували десятки тисяч пасажирів. Це спричиняло напружені транспортні
потоки, спрямовані в центр міста, де хаотична сітка середньовічних вузьких та
криволінійних вулиць зовсім не відповідала вимогам транспортного руху.
Причини реконструкції. Багато століть поспіль центр
Парижу являв собою лабіринт вузьких вулиць та дерев’яних будинків. В 1852 р.
відповідно до плану удосконалення міста були зруйновані цілі квартали
застарілої забудови, а на їхньому місці з’явились широкі проспекти та
побудовані в єдину лінію кам’яні будівлі в неокласичному стилі.
Таким
чином головними причинами реконструкції Парижу в ХІХ ст. можна вважати:
-
Наявність великої кількості застарілого житлового фонду.
-
Транспортні проблеми.
-
Прагнення зробити місто привабливим для туристів.
-
Необхідність підтримання громадського порядку.
-
Надлишкова щільність населення та незадовільний
санітарний стан.
Проведення реконструктивних заходів ініціював Жорж
Ежен Осмáн (Georges Eugène Haussmann),
більш
відомий як барон Осман (baron Haussmann),
(народ. 27 березня 1809, Париж – † 11
січня 1891) – французьський державний діяч, префект департаменту Сена
(1853 –
1870), сенатор (1857), член Академії образотворчих мистецтв (1867), містобудівельник.
Зміст реконструктивних заходів.
-
Змінення планувальної системи міських вулиць шля-хом прокладання двох великих діаметрів.
-
Змінення планувальної системи міських вулиць шля-хом прокладання другорядних діаметрів.
-
Змінення планувальної системи міських вулиць шля-хом прокладання основних магістралей.
-
Побудова майданів-перехресть.
-
Створення міських парків.
-
Зведення нових мостів.
-
Зведення нових громадських будівель.
-
Запровадження нової системи регламентації параметрів
забудови.
-
Використання нових механізмів фінансування кампанії з
реконструкції.
-
Комплексне
оновлення системи інженерного обладнання міста.
Великі діаметри. Містобудівна ідея Османа передбачала
прокладання діаметрів, перетинаючих місто за
напрямами північ-південь та схід-захід, а також в організації обхідних
кільцевих магістралей, розвантажуючих міській центр.
Другорядні вісі (площа Республіки-площа Бастилії).
Бульвар Мажента, бульвар Рішара-Ленуара.
Основні магістралі (проспект Опери, бульвар Сен-Жермен, проспект Сен-Клу
(проспект Ош), проспект Руа-де-Ром
(проспект Віктора Гюго), проспект Фош). Розширення
проспекту префекта Рамбото з 13 м до 20-30 м. Крім
того, Осману належить ідея улаштування в Парижі майданів-вузлів схрещення
кількох вулиць і створення великих зелених масивів. Ці роботи коштували міській
казні 1 млн. франків.
Реконструкція
вирішувала наступні завдання:
-
забезпечення громадського порядку створенням бульварів
для пересування військ та відкритих просторів навколо найважли-віших
будівель
-
оздоровлення міста, створення міст відпочинку. Було
створено систему міських парків (Монсо, Монсурі та ін.) та здійснено благоустрій заміських лісів -
Булонського та Венсенського. Осман пропонував
з’єднати їх зеленим поясом навколо міських укріплень.
-
рішення транспортної проблеми створенням
радіально-кільцевої мережі широких прямолінійних бульварів та авеню,
прокладених скрізь існуючу забудову.
-
центр міста закріпило хрестоподібне перехрестя двох
діаметрів (захід-схід та північ-південь), вокзали були пов’язані з центром, в
районах перспективного розвитку на заході та сході як субцентри були створені
площі (Зірки та Нації) зі спрямованими до них магістралями.
Роботи в Парижі стали прикладом для реконструкції
центрів найзначніших європейських міст: Відня, Берліну, Кельну, Мюнхена.
