Розділ 5. Теорія електролітичної дисоціації.

5.1. Електролітична дисоціація.

Після винаходу в 1800 р. гальванічного елемента італійцем А.Вольта (1745 – 1827) вчені різних країн почали поглиблено вивчати хімічну дію електричного струму. Англійці В.Нікольсон (1753 – 1815) і Н.Карлейль (1778 – 1840) здійснили електро­ліз води, англієць Г.Деві (1778 – 1829) у 1803 р. одержав лужні та лужноземельні метали (К, Na, Ва, Са, амальгами Sr і Mg) електролізом розплавлених лугів і солей.

У 1830 р. англієць М.Фарадей (1791 – 1867) відкрив закони електролізу. Він ввів терміни, які і зараз широко вживаються (катод і анод, електроліт і неелектроліт, йон, катйон і анйон, електрохімічний еквівалент). Катодом він називав негативно заряджений електрод, анодом – позитивно заряджений елект­род, електролітами – речовини, які розкладаються електрич­ним струмом на йони. Однак останнє визначення було помилковим. Катйонами та анйонами він вважав йони, які розряджаються на катоді та аноді.

Швед С.Арреніус (1859 – 1927) у результаті експеримен­тальних досліджень розробив теорію електролітичної дисоціа­ції, за що йому в 1903 р. було присуджено Нобелівську премію. Він довів, що розклад речовин в розчині на йони відбувається і без дії електричного струму. У цей же час Д.Менделєєв сфор­мулював гідратну теорію розчинів, згідно з якою під час розчи­нення речовини відбувається сольватація – поєднання моле­кул розчиненої речовини з молекулами розчинника, внаслідок чого утворюються сольвати (у водних розчинах – гідрати). На перший погляд ці дві теорії здавалися протилежними, але в 1888 – 1891 рр. вони були об’єднані в одну – сучасну теорію електролітичної дисоціації працями російських вчених І. Каб­лукова (1857 – 1942) і В.Кистяковського (1865 – 1952).