Тема 2. Філософські уявлення Стародавнього Сходу

 

1.      Особливості та відмінності східного та західного типів культури та філософствування.

2.      Давньоіндійські філософсько-релігійні системи та філософські школи.

3.      Філософська та соціально-політична проблематика у творчості мислителів Стародавнього Китаю.

 

Основні категорії: історія філософії, давньоіндійська філософія, давньокитайська філософія, брахманізм, нірвана, конфуціанство, буддизм, сансара, карма, мокша, атман, дао, інь та ян.

 

1. Особливості та відмінності східного та західного типів культури та філософствування

Філософія є складовою культури. Вона несе на собі карб культури даного народу, властивому йому способу сприйняття світу. Цим зумовлена відмінність однієї національної філософії, наприклад, німецької, від іншої – французької. Однак якщо європейська філософська думка в своїй основі все ж таки єдина (побудована на спільному корені – давньогрецькій філософії), то відмінність між європейською філософією та індійською і китайською суттєва. Деякі філософи європейської традиції стверджують, що всерйоз вести мову про китайську чи індійську філософію взагалі не можна. Вони не замислюються, що з позиції східної традиції так можна висловитись і про західну.

Між європейською філософією, з одного боку, та ін­дійською і китайською філософіями – з іншого, існують відмінності.

Перша відмінність полягає у нечіткому розмежуванні між міфологією та філософією, релігією та філософією на Сході. Індійська філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно перепліталася з релігій­ними течіями. Зокрема, важко сказати, наприклад, чим є буддизм – філософією чи релігією. Даосизм і конфу­ціанство в Китаї, виникнувши як філософські системи, трансформувалися в релігійні течії. У Європі ж, попри те, що в певні періоди (наприклад, у середньовіччі) філо­софія була тісно пов’язана з релігією, а протягом усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинялася в релігії, а в Давній Греції була відокрем­лена від міфології. Європейська філософська традиція тісно пов’язана з наукою. На Сході такого зв’язку між філософією та наукою не існувало, Схід взагалі не знав теоретичної науки.

Друга відмінність – домінування етичної (Індія) і со­ціально-етичної (Китай) проблематики, а в європейській філософії – вчення про світ (онтологія) і пізнання (гно­сеологія). Етичну і соціальну проблематику європейські мислителі також досліджували, але домінувала вона ли­ше на окремих етапах розвитку і не в усіх системах.

Третьою є відмінність суб’єктів філософування. В Ки­таї та Індії в силу різних обставин особа не посідала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайсь­кій та індійській філософії панують не особи (погляди окре­мих мислителів), а школи. В Європі ж школи є скоріше винятком, ніж правилом. Крім того, школа в європейсь­кій традиції – це не просто коментування поглядів учи­теля, а розвиток, зміна ідей.

Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а отже, і філософію екстравертною – націле­ною на оволодіння зовнішнім світом. Звідси зв’язок: фі­лософія – наука – техніка. Остання і є практичним вті­ленням світоглядних ідей, спрямованих на оволодіння сві­том. Індійську і китайську культури (особливо індійську) вважають інтравертними – спрямованими на оволодін­ня внутрішнім світом. Звідси вчення про медитації, прак­тики морального самовдосконалення тощо.

Ці особливості філософських традицій можна поясню­вати специфікою духу, психології народів Європи й Азії, але тоді постає запитання: чим зумовлена ця специфіка? Найприйнятнішим є соціально-економічне пояснення цих відмінностей. Цікаві думки про соціально-економічний лад східних деспотій належать К. Марксу і М. Веберу. Маркс назвав їх структуру азійським способом виробництва, який характеризують такі риси:

1. Основна виробнича одиниця – землеробська общи­на, в якій панують натуральні економічні відносини.

2. Держава на Сході є верховним володарем землі. Еко­номічною основою, на якій держава поєднала розрізнені общини в єдиний соціальний організм, були іригаційні роботи. Азійські деспотії утворились в долинах рік зі зро­шуваним землеробством. Слабкий розвиток (порівняно з Грецією) товарно-грошових відносин, натуральна форма сплати податків, примусовість громадських робіт (будів­ництво доріг, іригаційних і воєнно-захисних споруд) –усе це сформувало особливості азійського способу вироб­ництва.

М. Вебер зазначав, що міста на Сході, на відміну від міст Заходу, були швидше адміністративно-бюрократичними, ніж торгово-економічними центрами. Він наголо­шував на особливій ролі бюрократії в цих державах. (До речі, на думку деяких дослідників, риси азійської деспотії – слабкий розвиток товарно-грошових відносин, домінування держави над суспільством, бюрократизація суспільства – були притаманні царській Росії, а пізніше – Радянському Союзу).

Ці особливості соціально-економічного ладу спричинили консерватизм суспільного розвитку Індії та Китаю, де одні й ті ж соціальні структури існували протягом століть. Консерватизмом азійських суспільств можна пояснити й те, що в розвитку філософії в цих країнах малопомітні будь-які зміни. Філософські системи незмінно існують протягом століть, розвиток відбувається, в ос­новному, у формі коментарів до творів учителя – заснов­ника школи. Низький рівень товарно-грошових відносин, домінування родинно-корпоративних зв’язків, деспотич­ний тип держави зумовили й слабкий розвиток особистос­ті та її ролі в суспільному житті й культурі країн Сходу. Азійський спосіб виробництва перешкоджав і розвитку природознавства. Відомі значні досягнення китайської ме­дицини, технічні винаходи, але теоретичної науки, подіб­ної до тієї, основи якої заклала Греція і яка виникла в Європі в Новий час, Китай та Індія не знали.

Однак ця відмінність ще не свідчить про відсутність єдності, тотожності. Дослідників вражає не так відмін­ність, що цілком природно, як духовна єдність, спорідне­ність мотивів, настанов на світ, способів самоусвідомлен­ня людини, що виявилися у східній та західній філософі­ях, а також в близьких їм за духом релігійних течіях. Це вражає тим більше, що давньогрецька, індійська та ки­тайська культури практично не контактували, що філосо­фія не є технічним знаряддям, яке легко передається від народу до народу. Німецький філософ Карл Ясперс (1888– 1969), який спеціально досліджував цю єдність, назвав період появи філософських традицій між 800 і 200 рока­ми до н. е. «осьовим часом історії», тобто часом, який по­вернув хід історії людства. На його думку, саме в цей час у різних кутках Землі в розвинутих цивілізаціях «люди­на усвідомила буття в цілому, саму себе і свої межі, їй відкривається страх перед світом і власна немічність. Стоя­чи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вима­гає звільнення і спасіння. Усвідомлюючи свої межі, вона ставить перед собою вищі цілі...»

Єдність різних філософських традицій, яка дає підста­ви вважати їх саме філософіями, виявляється в тому, що всі вони тяжіють до раціонального (заснованого на розу­мі) пояснення світоглядних проблем. І структура порушу­ваних проблем (онтологічна, гносеологічна, етична, соці­альна), практично однакова.

Давньокитайський філософ Конфуцій (551–479 до н. е.) назвав мудреця двічі народженою людиною, порівняв пробудження до духовного життя з народженням. Ця ду­ховна відкритість, жадоба пізнання, самопізнання і є найхарактернішою рисою всіх філософських традицій, а єдність пояснюється тим, що людина (давній грек, індус і китаєць), піднявшись до рівня особи, яка керується розумом, не могла задовольнитись традиційними відповідями на світоглядні проблеми і спробувала дати власні. Те, що з XX ст. ідеї індійської філософії завдяки старанням ні­мецьких філософів Артура Шопенгауера (1788–1860) і Фрідріха Ніцше органічно ввійшли в європейську тради­цію, є ще одним свідченням їхньої суттєвої єдності.

 

2. Давньоіндійські філософсько-релігійні системи та філософські школи

Історія індійської культури сягає глибини віків. Актив­ну участь в її творенні брали арії – кочові племена, які, за археологічними та етнографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України. Вже в II тис. до н. е. на тери­торії Індії склались дрібні державні утворення. Давньоін­дійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах – збірниках гімнів (Веди на санскриті – мові аріїв – означають знання. Порів­няйте українське «відати» знати, «відьма» знахарка).

Веди освячували кастовий лад і проголошували панування кас­ти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою аристократією – кшатріями. Звідси на­зва ведійської міфології – брахманізм (На території України донедавна існував такий звичай, як «(б)рахманський Великдень» Рахмани, за уявленнями українців, ведуть праведне життя, але не знають Христа. Цей етнографічний факт свідчить про контакти наших народів у глибині віків). Основний мотив ведійської літератури – панування духовного над мате­ріальним, брахманів над іншими кастами.

У середині І тис. до н. е. в давньоіндійському суспіль­стві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвива­лися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об’єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни спри­яли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям – джайнізму і буддизму, що по­стали як ідеологічний протест проти кастової природи брах­манізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм бу­ли світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для про­стих людей.

Одночасно зі змінами соціальних відносин і світогляд­них ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв’язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Індії по­ступово. Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем зберігає міфологічні те­ми, розвиває їх. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості ін­дійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливос­ті зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства.

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окрес­люються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні ви­знають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські шко­ли. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх’я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстан­цію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (комента­рях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істо­ти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман» Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна (спроба передати зміст понять брахман, атман чи китайського дао європейськими мовами наштовхується на певні труднощі, оскіль­ки вони є такими структурами (моделями) первнів світу, які не влас­тиві європейській релігійно-філософській думці, їх зміст можна осяг­нути тільки з контексту відповідної культури).

Сутність людини також включає атман і брахман. Ме­та людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька схо­дин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є ме­дитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень – сансару, яка породжена кармою – відпла­тою за попереднє життя. Такою постає загальна конструк­ція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев’ять субстанцій – землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чоти­ри складаються з атомів. Атоми різняться між собою кіль­кісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз’єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.

Санкх’я вважає основою світу матерію (пракриті) і ат­ман – принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йо­га відомі не так онтологічними побудовами, як методологі­ями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силогізми. Йога сформулювала сукупність правил (мето­дологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософсь­кі школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм – світова релігія, морально-етичне вчен­ня зі значними філософськими вкрапленнями. Як і біль­шість шкіл індійської філософії, вважає, що життя – це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголо­шують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. При­чиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, пра­вильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажан­нями. На цьому шляху досягається нірвана – стан не­зворушності й спокою, який перериває сансару – безкінеч­ність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матері­альних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття–небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окре­мої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, проклят­тя) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака-локаята – єдина матеріалістична школа Дав­ньої Індії. Основою світу вважає п’ять елементів – воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них склада­ється зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і ду­ші, її моральному вченню притаманний відхід від устале­них традицій індійської культури.

Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, міманса) являли собою логізацію міфу – переве­дення міфологічних образів у логічні абстракції. В деяких школах (вайшешика, санкх’я, чарвака-локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовинну будову світу і навіть висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній пробле­матиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя – це страждання, а подолання страждань можливе через вте­чу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мисли­телів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільст­ва, занурення в себе. Розум не застосовано до вдоскона­лення соціальної сфери, йому залишалось лише регулю­вати психічні процеси.

 

3. Філософська та соціально-політична проблематика у творчості мислителів Стародавнього Китаю

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI–III ст. до н. е. Цей історичний період вва­жають золотим віком китайської філософії, коли сфор­мувалися провідні філософські школи – даосизм, конфу­ціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно впли­нули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до фі­лософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, від­мінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто ви­знається суверенність розуму. Філософія постає в тому су­спільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою.

Але, за словами російського дослідника соціальної істо­рії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V–III ст. до н. е. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця – подібно, скажімо, до громадян давньо­грецького полісу, – в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім’я, клан, община, земляцтво» Однак в цей час відбува­ється заміна дрібних державних об’єднань ранньокласового суспільства, в якому панували патріархальні родові від­носини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалуженим чи­новницьким апаратом. Ця епоха ввійшла в китайську істо­рію як епоха «боротьби царств» Обстановка того часу, коли руйнувались давні родові традиції, старі соціальні механіз­ми контролю над індивідом, а нові ще не сформувались, бу­ла відносно сприятливою для реалізації особи і відповідно­го розквіту культури, зокрема філософії.

Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мисли­телі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зо­крема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом комен­тування. Але цей період у китайській історії був нетрива­лим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелек­туальну свободу не могло бути й мови.

Давньокитайські мислителі цікавились в основному со­ціально-політичною та етичною проблематикою: питання­ми управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Мен­ше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проб­лематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм) займалися переважно соціально-політичною і мо­ральною проблематикою, інші (даосизм) більше перейма­лися ставленням людини до природи, виводили мораль­ну поведінку із законів природи.

Конфуціанство

Засновником конфуціанства – етичної філософсько-релігійної доктрини – є Конфуцій, який жив і проповіду­вав своє вчення в епоху «боротьби царств» Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім’я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), та її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

Конфуціанство – філософське вчення, яке проголошує верховен­ство добра у світі, захищає непорушність установлених небом сус­пільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень – людинолюбство. Вчення про жень – це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, за­кликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже»

Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повто­рив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основ­ної моральної вимоги, її суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. В ро­довій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда – це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснювано­го ототожнення себе з іншими.

Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрун­товував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божест­венну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спи­ралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між пра­вителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звуже­на сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім’я. Правитель у такій дер­жаві уподібнювався батькові, а підлеглі – дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип, воно підноситься до рівня регулято­рів державного життя, зрівнюється з правом і навіть під­носиться над ним. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ буде прагнути ухилятись [від покарань] і не буде відчувати со­рому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться» Конфуціанство, під­порядковане соціальному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуці-анський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу. Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його бла­городним? – запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відповідає моральним вимогам, він не може бути правителем.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотри­муватись усталеного «лі» одна з головних вимог кон­фуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і під­даними, верхами і низами, літніми і молодими.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гар­ним чиновником. У його поглядах на ці питання просте­жується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуці­анство в Китаї називалось «школою службовців» Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які належали до особливого соціального стану китайського су­спільства. Внаслідок «війни царств» у Давньому Китаї ро­дова аристократія була відсторонена від влади, країною управляло чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імперато­рі батька-благодійника, було схильне ототожнювати власні справи з державними. Звідси уявлення про тотожність сі­м’ї та держави, батька й імператора.

Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права морал­лю свідчать про консерватизм і патріархальність мораль­ного вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної мо­ральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеаліс­тичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.

Даосизм

Засновником даосизму – другої за значенням те­чії у філософії Китаю – є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін» Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то дао­сизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао – шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у ви­димому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперерв­ному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. Дао – найглибинніші ворота народження... Воно іс­нує вічно... і його дії невичерпні», – зазначається в трактаті.

Даосизм – філософське вчення, згідно з яким природа і життя лю­дей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ста­влення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао – нематеріальна субстанція, позбав­лена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсут­ність правдоподібного зв’язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі»

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибіч­ників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто слу­жить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажан­ня, доходячи в цьому до недіяння. Однак, вважають даосити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддиз­мом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.

Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу. – Авт.) дізнаються, що прекрасне є пре­красним, з’являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...» Всі істоти містять у собі про­тилежні часточки – «ян» та «інь»

За своєю соціальною базою даосизм спрямований про­ти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи за­суджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене люди­нолюбством і лицемірством), а також монахи-аскети – носії ідей бездіяння, безкорисливості тощо. Дао гармону­вало з ранньокласовими патріархальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призвело до погір­шення суспільства.

Інші філософські течії Китаю – моїсти, легісти (за­конники), натурфілософи тощо – значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але понят­тя «дао», «жень», «лі», протилежні часточки «ян» та «інь» посідають у них значне місце.

Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайсько­го суспільства, слабким зв’язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.

 

Запитання. Завдання

1.      Доведіть, що історія філософії є не співіснування філософських систем, а процес розвитку філософії.

2.      Чим би ви аргументували, що історія філософії значною мірою визначається філософією історії?

3.      Чому недостатньо читати філософські твори, аби зрозуміти їх ос­новні ідеї?

4.      У чому полягає відмінність між західною і східною парадигмами
філософії?

5.      Прокоментуйте «екстравертність» західної та «інтравертність» схід­ної філософії.

6.      У чому полягають засадничі світоглядні  ідеї «Вед»?

7.      Чим би ви пояснили той факт, що представники давньоіндійсь­кої філософії акцентували увагу на окремій особі й не торкались про­блем удосконалення соціальної сфери?

8.      За яким принципом філософські школи Стародавньої Індії поділяють на ортодоксальні та неортодоксальні?

9.      Поясніть основне положення буддизму «Все життя є страждання» Чи погоджуєтеся Ви з ним? Які принципові відмінності між найвпливовішими течіями дав­ньокитайської філософії – конфуціанством і даосизмом?

10. Чому основною проблематикою конфуціанства стала проблема життя держави?

11. Порівняйте основні філософські та соціальні ідеї конфуціанства та даосизму.

12. Прокоментуйте слова Конфуція «Раніше я слухав слова людей і вірив у їх справи. Тепер же я слухаю слова людей і дивлюся на їх справи.’

13. Прокоментуйте слова Лао-цзи: «Якщо надіятися на легке, то неодмінно буде багато труднощів»

14. Як пов’язані поняття «інь», «ян» та «дао» у давньокитайській філософії?

15. Чому основною проблематикою конфуціанства стала проблема життя держави?

16. Порівняйте основні філософські та соціальні ідеї конфуціанства та даосизму.

 

Теми рефератів

1.  Захід і Схід (порівняльний аналіз філософської традиції).

2.  Архетипи культури в контексті західної й східної філософської тра­диції.

3.  Західна і східна моделі філософії: сучасні паралелі.

4.  Історія філософії з позицій лінійної й цивілізаційної концепцій розвитку історії.

5.   Культурно-психологічні традиції Сходу і сучасні проблеми фор­мування світоглядної самосвідомості людини.

6.  Даосизм і конфуціанство як лінії розвитку філософії і культури
Китаю.

7.  Філософська спадщина Індії і сучасність.

 

Література

1.      Афоризмы старого Китая / Пер. с кит. В. В. Малявина. – М. : Наука, 1988. – 190 c. Буддизм. История и культура. – М., 1989.

2.      Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. Т.1. Автор: редактор Литвинова Л. В. М.: Мысль, 1972. – 363 с.

3.      Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. Т.2. Автор: редактор Литвинова Л. В. М.: Мысль, 1972. – 384 с.

4.      Древняя Индия: Язык. Культура. Текст. –М.: Наука Год, 1985. –268 с.

5.      История философии в кратком изложении ; Пер. с чеш. И. И. Богута. –М.: Мысль, 1997—. 590, [1 ] с.

6.      Крывелев И.А. История религий. Очерки в двух томах / И. А. Крывелев. – М., 1975.– Т. 2, гл. 8. – 419 с.

7.      Лукьянов А.Е. Становление философии на Востоке (Древний Китай и Индия) / А. Е. Лукьянов. –Издание 2-е, исправленное и дополненное – М.: ИНСАН, РМФК, 1992 - 208 с.

8.      Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч. Ч. 1. Исходные философ. проблемы,. понятия и принципы. – М.: Политиздат, 1991. – 672 с.

9.      Титаренко М. История китайской философии / М. Титаренко. – М.: Прогресс, 1989. – 552 с.

10. Философия древности и средневековья // Антология мировой философии. В 4-х томах ; Ред. коллегия: В. В. Соколов (ред. –составитель первого тома и авт. вступит. статьи) и др.– Т.1, ч. 1. – М.: Мысль,1969. – 936 с.

11. Чанышев, А.Н. Курс лекций по древней философии : учеб. пособие для филос.фак. и отделений ун-тов / А.Н. Чанышев. М. : Высшая школа, 1981. 374 с.

12. Щербатской Ф. И. Избраннне труды по буддизму / Ф. И. Щербатской .– М.: Наука, 1988. – 427 с.

13. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем . – М.: Полит издат, 1991 . – 527 с. – (Мыслители XX в.).