Тема 1. Філософія, її походження, проблематика і функції

 

1.     Філософія в системі сучасної освіти та духовної культури людства.

2.     Філософія і світогляд. Структура і функції світогляду людини.

3.     Основні історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.

4.     Функції філософії.

5.     Історія філософії та її методи. Джерела філософії

 

Основні категорії: філософія, світогляд, світосприйняття, світорозуміння, самовизначення, міфологія, релігія, наука, теорія, практика, буття, дух, мислення, культура, категорія, рефлексія, гуманізм, альтернатива, людина, світ.

 

1. Філософія в системі сучасної освіти та духовної культури людства

Термін «філософія» має давньогрецьке коріння. Він по­ходить від двох грецьких слів: «філео» – любов (у деяких трактуваннях – від «філос» приязний, друг) і «софія» му­дрість і означає любов до глибоких теоретичних міркувань, а в дослівному перекладі – «любов до мудрості» Українські філософи XVIII–XIX ст., і передусім Г. Сковорода, позначали філософію словом «любомудріє» Вперше термін «філософія» з’явився у вжитку відомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570–497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрість» – це якість, притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї прагнути, поважати, любити її. А як назву специфічної галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький філософ Платон (429–347 р. до н. е.). Спочатку філософія охоплювала увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисци­плінарної диференціації. Знання були синкретичними, тоб­то єдиними, такими, що концентрували в собі всю інформа­цію про світ, його будову і сутність, про людину та її місце в світі, про щастя, сенс людського буття тощо.

Філософія (грец. рhіlоsорhіа – любов до мудрості) – теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві.

Як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому фі­лософія започатковується у VII–VI ст. до н. е. в таких осередках людської цивілізації, як Давні Індія та Китай, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.

Предмет філософії. Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки предмет її історично змі­нювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоп­лювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові ди­сципліни (психологія, соціологія, політологія).

Еволюція предмета філософії не є чимось винятко­вим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, наприклад, математики, також історично змінювався. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до ува­ги не тільки те, яких історичних форм набувала філософія, а й загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення всезагального розумом чи інтуїцією.

Найбільш загальні засади сущого (буття – небуття, простір – час, причинність, сенс людського існування, іс­тина, добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу – Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього принципу.

Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намага­ється пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретич­ним світоглядом.

Філософські проблеми і дисципліни. Відомо, що серцевиною світогляду і, відповідно, філософії як теоретичного світогляду є трактування відношення людини і світу. Воно є джерелом основних філософських проблем та філософських дисциплін. До найпоширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття є онтологія.

Онтологія (грец. ontos – єство i logos – слово, вчення) – вчення про першооснови буття, сфери буття і категорії. Вона виділяє різні сфери буття – неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зво­дячи у певні галузі та види все, що становить буття. Онто­логія також розглядає найзагальніші характеристики різ­них видів буття (просторово-часові, причинні та ін.). Вона охоплює вчення про категорії. Щодо проблеми, що є основою світу, у філософії сформувалися дві основні течії – матеріалізм, прихильники якого виводили все суще з матерії, природи, різних матері­альних утворень, та ідеалізм, який проголошував сутністю всього сущого ідею, дух, Бога. Друга проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, – що таке людина? Це запи­тання належить до сфери філософської антропології.

Філософська антропологія – вчення про сутність людини, про співвідношення в людині природи та культури. На відміну від антропології як медикобіологічної дисципліни, вона вивчає людину під особливим кутом зору – з позиції поєднання в ній біологічного і культурного начал. Оскільки людина живе в суспільстві, що має свою культуру й історію, філософська антропологія є засадничою (формує фундамент) для філософії історії, філософії культури, соціальної філософії. Окремі філософські дисципліни вивчають і типи світо­глядних відношень – пізнавальний, оціночний, практичний.

Проблема пізнаванності світу, способу пізнання та істин­ності знання вивчається теорією пізнання, або гносеологією. Гносеологія (грец. gnosis – пізнання і logos – слово, вчення) – теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.

Із гносеологією тісно пов’язана логіка, що вивчає зако­ни і форми правильного мислення.

Оціночне відношення людини до світу є предметом ви­вчення аксіології – філософської дисципліни, яка дослі­джує закономірності побудови сфери цінностей. Аксіологія є підґрунтям етики, естетики, філософії релігії, які мають справу з цінностями, але в конкретнішому аспекті, ніж аксі­ологія. Етика вивчає моральне ціннісне відношення, естетика – естетичне, а філософія релігії – релігійне. Аксіологічною дисципліною вважають і філософію права, яка ви­вчає такі цінності, як справедливість, легітимність тощо.

Практичне відношення людини до світу є предметом теорії практики, або праксеології, дисципліни, яка ще ос­таточно не сформувалась. У межах практичного відношен­ня виділяють філософію техніки – дисципліну, яка при­вертає дедалі більше уваги. Закономірності розвитку фі­лософських ідей, чинники, які зумовлюють його, з’ясовує історія філософії.

Вищезазначене не вичерпує всієї сукупності філософських проблем і, відповідно, дисциплін. Філософія може вивчати будь-який феномен, якщо він посідає вагоме місце в культурі. Саме цим зумовлена поява філософії науки, філософії мови, філософії мистецтва, філософії спорту та ін., які зосереджуються на вивченні цих феноменів під найзагальнішим кутом зору: в чому їх суть, що породило їх, які функції вони виконують у культурі.

Така конфігурація філософських дисциплін не є універ­сальною та загальноприйнятою. Вона сформувалася в остан­ній період історичного розвитку філософії. До XVII ст. осно­вною філософською дисципліною вважалась метафізика – вчення про світ, Бога і душу. Термін «метафізика» давньо­грецькою означає буквально «після», або «над фізикою» Так, послідовники Аристотеля назвали твір учителя, в якому розглядалися найзагальніші проблеми, які за критерієм загаль­ності вивищувалися над фізикою. Іммануїл Кант (1724–1804) та деякі інші філософи піддали сумніву правомірність мета­фізики. І за нею закріпилось значення спекулятивного, тобто суто інтелектуального, відірваного від дійсності знання. У філософії Гегеля, а згодом у марксизмі термін «метафізи­ка» тлумачився як антидіалектика. Нині у філософській літературі термін «метафізика» вживається у трьох значен­нях: 1) як найбільш загальна філософія, вихідна філософсь­ка дисципліна; існують намагання відродити метафізику в такому сенсі; 2) як відірване від дійсності філософське знання (яке піддається критиці); 3) як антидіалектика.

Філософські проблеми є найзагальнішими, їх важко ранжувати (розташувати, співставити) за ступенем загально­сті. Скажімо, розгляд філософії можна починати з пробле­ми буття. Бо, справді, буття стосується всього: матеріаль­них речей, людини, істини, цінностей. У зв’язку з цим онтологію можна вважати вихідною, універсальною дис­ципліною. Але з не меншим успіхом такою можна вважати філософську антропологію, проблему людини. Адже люди­ну цікавить тільки той світ, який стосується насамперед її. Зрештою, вона визначає, що таке буття і небуття. В певній ситуації ідеали, мрії для людини мають більше буття, біль­ше значать, ніж реальні речі. Це дає підстави починати визначення буття з людини. А відповідно, філософську ан­тропологію можна розглядати як вихідну та універсальну дисципліну. Існують філософські течії, які вихідними вва­жають аналіз пізнання (гносеологія), мову (філософія мо­ви) тощо. Однак нині домінуючою є тенденція, згідно з якою вихідною філософською дисципліною є онтологія.

Загалом в історії філософії в різні часи на першому плані фігурували різні філософські проблеми та дисцип­ліни. Серед головних були онтологія, гносеологія, етика, що зумовлювалось не так структурою побудови філософ­ського знання, як соціальними потребами, актуальністю певних філософських проблем.

Специфіка філософського знання. Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим – теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філосо­фія наділена властивістю, яка виводить її за межі світогляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Релігія, наприклад, не займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення, її вихідні засади пояс­нення задані у священних книгах (Біблія, Коран та ін.). Для філософії світ завжди є проблемою. Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідо­мого, просякнута пафосом пізнання. Зрештою, світ як не­відоме, як проблема постав лише перед філософією. Для незрілого мислення проблем не існувало. Виникнення фі­лософії засвідчило зрілість духу, його мужність не тільки порушувати проблеми, а й утримувати їх протягом певно­го часу нерозв’язаними. На цій підставі можна стверджу­вати, що однією з особливостей філософського знання є його спрямованість на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання.

Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. Іс­нує кілька поглядів на спільне та відмінне між цими сфе­рами знання. При розв’язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна максимально зближує фі­лософію і науку, навіть проголошує філософію наукою, дру­га відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює, як уже зазначалось, націленість на пі­знання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням. Більше того, історично деякий час філософія і наука існували як єдина система знання. Отже, і філософське, і наукове знання є теоретич­ним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах ло­гіки, що дає підстави розглядати філософію як науку.

Однак між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу функціонують не лише в науці, а й у мистецтві, техніці, юриспруденції); по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спе­ціального дослідження (природознавство оперує понят­тями «закон», «причина», «істина’; гуманітарні науки по­няттями «прогрес», «культура» та іншими, не досліджу­ючи їх змісту); по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв’язати мате­матичною формулою, що властиво науковим поняттям. Поняття «причина», «матерія», «ідеал» не мають факти­чних відповідників. Якби однозначно на фактах можна було довести, що економіка для розвитку суспільства ва­жить більше, ніж моральні цінності, чи навпаки, що закони науки притаманні самій природі, а не є конструкціями нашого розуму, то філософія була б наукою, як й інші науки, лише з тією відмінністю, що вона оперує найбільш загальними поняттями. Однак усі спроби такого обґрун­тування філософського знання зазнають краху. І по-чет­верте, цей надзагальний характер філософських понять надає їм ще одну особливість: в їх інтерпретації може виражатись і виражається ціннісне відношення людини до світу. Скажімо, в розумінні причини можна стверджу­вати, що у світі все запрограмоване і від людини нічого не залежить, а можна доводити, що світ – це різні можливості, реалізація яких залежить від людини. Отже, розуміння при­чинності уже включає ціннісне ставлення до світу. Інши­ми словами, наукове знання є об’єктивним, воно не зале­жить від переконань та ідеалів вченого, а філософське – пройняте суб’єктивністю. Воно, будучи світоглядним, охоп­лює оцінювальне і практичне ставлення людини до світу. Це є знання певного суспільства і певної особи, яка спові­дує певні цінності.

Філософське знання неоднорідне. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально набли­жене до наукового, а такі поняття, як «свобода», «ідеал», «Бог», «добро» і «зло», виходять за межі науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від то­го зразка науки, яким є, наприклад, природознавство. Фі­лософію можна вважати наукою, якщо її розглядати як засноване на розумі знання.

Нестрогість, надзагальний характер філософських по­нять, їх незводимість до фактів становлять сутність філо­софського мислення. В ньому є свої недоліки, але є й пере­ваги. Філософське мислення є більш вільним, ніж жорстко прив’язане до фактів природничо-наукове. Ця «вільність» змісту філософських понять дає змогу їм бути теоретич­ною базою, до якої звертається і наука при переосмислен­ні своїх термінів (наприклад, нове розуміння простору і часу, сформульоване в теорії відносності, в загальних ри­сах присутнє у філософії Лейбніца, Маха). Вона допомагає філософському знанню виконувати оціночну функцію – фіксувати відношення до світу певної епохи, народу, соці­альної групи і навіть особи.

У XX ст. актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Марксизм, наприклад, однозначно зводив філософію до ідеології, інші течії перебувають на протилежних позиціях. Для з’ясування суті проблеми необхідно з’ясувати сутність ідеології, яку можна розгляда­ти у вузькому та широкому значеннях. У вузькому розу­мінні ідеологія – сукупність ідей, цінностей і практич­них настанов, які виражають і захищають інтереси пев­них соціальних спільнот – націй, класів, груп. За ідеологією приховані інтереси певних соціальних сил. Ідео­логія в цьому розумінні є фактично світською релігією, де віра й відданість ідеалам домінують над розумом. Основні завдання такої ідеології полягають в об’єднанні соціаль­них спільнот і націленні їх на певні практичні, переважно політичні дії. Зрозуміло, що філософія має мало спільного з ідеологією в цьому розумінні, її суб’єктом є окрема осо­ба, а не спільноти і розум, а не віра в ідеали чи вождя. Проте ідеї філософії, як, зрештою, і наукові ідеї, можуть використовуватися в ідеологічній боротьбі. Іншими слова­ми, філософія не є ідеологією нації, класу чи партії, вона не ставить собі за мету виражати і захищати їх інтереси. Зве­дення філософії до ідеології в цьому сенсі, як свідчить прак­тика функціювання марксистської філософії в СРСР, призводило до виродження філософії як такої.

У ширшому розумінні ідеологія – це дух епохи, нації, залежність ідей від соціального буття, тобто залежність, яка складається об’єктивно, поза інтересами людей. За такого розуміння ідеологію значно важче відмежувати від філосо­фії. Справді, філософські ідеї виникають за певних соці­альних умов і є їхнім відображенням, їх розуміння перед­бачає знання умов, у яких вони формувались. Однак було б невиправдано зводити філософію до ідеології і в широкому тлумаченні. Філософські ідеї завжди вкорінені в певний соціум, тому говорять про індійську, китайську, німецьку, українську філософію. Вони визначаються і етапами роз­витку суспільства. При цьому аксіологічний і праксеологічний аспекти філософського світогляду однозначно передба­чають соціальну залежність, а отже, ідеологічність. У пі­знавальному ж аспекті, згідно з яким філософія виступає як освоєння світу розумом, вона фактично втрачає ідеоло­гічний характер. Філософське розуміння простору, часу, ло­гіки мислення тощо не є відтворенням соціальних відносин даного суспільства. Філософія охоплює широкий діапазон ідей, і якщо одні з них, наприклад, вчення про суспільство, відображають суспільство, в якому живе мислитель, а отже, є ідеологічними у широкому розумінні, то зміст багатьох інших ідей не можна виводити із соціального буття. Філо­софії притаманна апеляція до наукового пізнання, що виводить її за межі ідеології і в цьому значенні.

Ціннісне відношення до світу споріднює філософію з релігією, про що вже йшлося, і мистецтвом. Мистецтво оперує художніми образами, які, як і поняття філософії, відтворюють дійсність. У художньому образі злилися сам предмет і спосіб його бачення митцем. Немає нічого супе­речливого в тому, що один і той самий пейзаж різні худо­жники можуть відтворити в однаково прекрасних карти­нах по-різному. Подібні ситуації траплялися і в історії філософії, коли різні філософи одне й те ж поняття тлума­чили по-різному. Один, наприклад, акцентував увагу на необхідності, що панує у світі, другий, всупереч йому, ствер­джував про випадковість, третій вважав, що і необхідність, і випадковість існують не у світі, а вносяться у світ нашим мисленням, четвертий намагався встановити діалектичний зв’язок між необхідністю та випадковістю. При цьому ар­гументи кожної концепції були вагомими. Одна акценту­вала увагу на моментах, які недооцінювала друга, третя знайшла інший підхід, іншу перспективу бачення. Тому філософські теорії, містячи в собі оцінювальний момент, співвідносяться не просто за принципом «істина – хиб­ність», як це буває в науці, де істина однієї концепції ви­ключає всі інші як хибні, а за принципом взаємодоповнення і поглиблення, який притаманний відношенню творів мистецтва.

Однак філософія, будучи багато в чому спорідненою з мистецтвом, суттєво відрізняється від нього. Мистецтво оперує художніми, чуттєвими образами. Художній образ -це загальне в чуттєвій формі, це узагальнення на рівні відчуттів (типові образи з художньої літератури). Це за­гальне в чуттєвому художньому образі подане особливо, воно лише «проглядається», а не чітко фіксується. Якщо в науці загальне (теорія) чітко прив’язане до фактів (кон­кретного, чуттєвого), то у філософії цей зв’язок характе­ризується більшою свободою. У мистецтві ступінь свобо­ди між загальним і чуттєвістю в художньому образі зна­чно більший. Тут часто взагалі важко виявити загальне за чуттєвістю. Тому художні твори і мають такий широ­кий діапазон інтерпретацій.

Отже, філософське мислення «вільніше» (від фактів, чут­тєвості), ніж наукове, а художнє – «вільніше», ніж філо­софське. Це означає, що за характером відношення загаль­ного і сфери чуттєвості філософія посідає проміжне місце між наукою і мистецтвом. Більша «прив’язаність» науки до фактів порівняно з філософією і мистецтвом не свід­чить про її перевагу над останніми. Кожне з них виконує свою функцію. Наприклад, першими загрозу екологічної кризи відчули митці, вони в певному одиничному неспри­ятливому факті «побачили» загальне – чорну перспекти­ву людства. Відтак, коли чіткіше проступили деякі зако­номірності, за цю проблему взялися філософи, і тільки тоді, коли криза стала реальним фактом, який можна було ем­пірично вивчати, вона стала предметом наукового дослі­дження. Звичайно, художникам багато що «примарюється», але саме вони найбільш відкриті для нового. А раціо­нально скрупульозні науковці часто беруть до уваги факт в останню чергу.

Філософське світобачення, на відміну від художнього, засноване на розумі, в ньому особа філософа все-таки пе­ребуває на задньому плані порівняно з мистецтвом. Даю­чи різне тлумачення світу, філософи логікою розуму зму­шені прийти або до взаємозаперечення, або до різних форм консенсусу, що характерно і для науки, їхні побудови не можуть байдуже співіснувати, як це буває в мистецтві. Цим зумовлена боротьба шкіл і напрямів у філософії.

Отже, специфіка філософського знання полягає в то­му, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від науко­вого, не має чіткого укорінення у факти. А на відміну від мистецтва, з яким його споріднює оцінювальне відношення до дійсності, філософія все-таки ґрунтується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку, відповідність дій­сності.

Філософські методи. Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування (мір­кування, роздумування на філософські теми), як уміння філософувати. Для філософа процес пошуку істини ва­жить не менше, ніж сама істина. Навчання філософії полягає не в засвоєнні десятка філософських думок, ви­словлювань, хоч і це важливо, а у виробленні вмінь підні­матись до філософських узагальнень. Таке вміння набувається в процесі читання філософських творів. Однак його можна формувати і свідомо, засвоюючи філософські методи мислення.

Метод (грец. methodos – спосіб пізнання) – сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаря­ддя, які сприяють розв’язанню теоретичних чи практичних проблем.

Метод ґрунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Оскільки філосо­фія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається з’ясувати спосіб, яким набивається це знання, розкрити механізм його формування. Йдеться са­ме про методи, а не про один метод філософування, оскіль­ки різна інтерпретація (тлумачення) вихідних принци­пів, найзагальніших понять передбачає різні методи. І в цьому теж виявляється схожість філософії та мистецтва. Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення.

Філософія, як відомо, оперує найзагальнішими понят­тями (матерія, закон, прогрес, живе, техніка тощо), сутність яких не є предметом дослідження конкретних наук. Якщо вона використовує готові поняття науки чи інших сфер життєдіяльності людини, тоді вона не привносить нічого нового, і закономірно постає питання доцільності такої фі­лософії.

Насправді філософ виробляє свої методи пізнання, свої способи бачення загального, які відкривають нові смисло­ві горизонти загальних понять, дають їм особливу інтер­претацію. Все відбувається, звичайно, з урахуванням нау­кових та інших даних.

Філософи ще з часів Френсіса Бекона (1561–1626) і Рене Декарта (1596–1650) намагалися досліджувати пробле­му методів наукового пізнання – індукцію, дедукцію, ана­ліз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали і методами самої філософії. Однак багато з них розробляли особливі філософські методи, відмінні від методів конкретних наук: діалектика (Гегель, Маркс), метод трансцендентального ана­лізу (Іммануїл Кант, неокантіанці), феноменологія (Гуссерль та ін.), герменевтика (Вільгельм Дільтей (1833–1911), Мартін Гайдеггер (1889–1976).

Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в ос­нові якого – взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін по­ходить від давньогрецького dialektike – мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежнос­тей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мис­лення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав ме­тафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу ми­слення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика – це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, нефілософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філосо­фії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля.

Недолік марксистської інтерпретації діалектики і ме­тафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелів­ської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізи­ку як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософ­ських методів, крім діалектики.

Філософія, як відомо, намагається сформулювати зміст найбільш загальних понять («необхідність», «живе», «про­грес», «добро» тощо), який неможливо строго послідовно вивести з досвіду чи іншим способом. Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджу­ватиме, що «необхідність – це не випадковість», «жи­ве – не мертве», «прогрес не є регрес», «добро є запере­ченням зла» Завдяки такому протиставленню ці понят­тя набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить у собі свою протилежність, що в необхідному є випадкове, в живо­му – мертве, у прогресі – регрес, у добрі – зло, роз­кривши особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності для буденного мислення і плідності для філософського.

Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властиво­сті речей, тобто категорій. До них належать категорії «не­обхідність – випадковість», «простір – час», «кіль­кість – якість», «явище – сутність», «одиничне – за­гальне», «частина – ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності роз­кривається через іншу.

Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалекти­ка намагається з’ясувати зміст найзагальніших понять, за­лишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто при­водила до висновків, неадекватних дійсності. Діалектич­ний метод плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів.

Феноменологічний метод. Головним своїм завдан­ням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (охоплення) сутностей (загально­го) в одиничному. Наприклад, феноменолог визначатиме сутність живого, споглядаючи конкретну живу істоту; він змінюватиме в ній все можливе; те, що не піддаватиметь­ся варіації (чого не можна буде змінити або відкинути) і складатиме сутність живого. Рослини, тварини, бактерії, гриби можуть набувати найрізноманітніших зовнішніх форм, однак усьому живому притаманні інстинкт само­збереження (обмін речовин із середовищем, доцільна по­ведінка, розмноження), певні фази розвитку і смертність. Якщо не знайдеться живої істоти, яка б у нормальному стані відхилялась від цих ознак, то сутність живого схо­плено.

Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в естетиці, філософії культури, філософській антропології, психології – там, де загальні поняття, типи, види не виво­дяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці, залежності від фактів. Вадою цього методу є довільність інтуїції. Часто його прихильники на основі інтуїції вба­чають відмінні сутності.

Трансцендентальний метод. Запроваджений у філо­софію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його поля­гає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб’єктивних умов (засад) його конституювання (формо­утворення). Наприклад, коло в геометрії визначають як неперервну сукупність точок, рівновіддалених від центра, але його суть можна розкрити і через спосіб його побудо­ви людиною (суб’єктом). Художній твір можна трактува­ти як щось об’єктивне, як певну гармонію частин тощо, але його можна аналізувати і як витвір художнього смаку (суб’єктивна передумова) творця і глядача. Оскільки лю­дина (суб’єкт) певною мірою причетна до існування будь-якого сущого, є своєрідним співтворцем його, цей метод також може мати універсальне значення. Але він перед­бачає певний ракурс бачення: суб’єкт виступає «твор­цем» сущого, що часто межує із суб’єктивізмом.

Якщо звернутись, наприклад, до визначення суті «жи­вого» з позиції цього методу, можна зазначити, що «живе» дане людині (сприймається нею як щось відмінне від не­живого) завдяки такій суб’єктивній здатності, як симпа­тія (співчуття). При сприйманні вона ніби відчуває біль і радість живого саме тому, що вона сама жива. Механіч­ний робот не здатний відчути живе. Отже, «живе» як щось відмінне від неживого конституюється в сприйманні за участю симпатії.

Це оригінальний, незвичний ракурс, під яким людина аналізує суще. А сам метод плідно застосовується в дослі­дженні діяльності свідомості. Його вади полягають у то­му, що, повернувши суще до суб’єкта, він залишає поза ува­гою об’єктивний зв’язок, який існує між сущим і сущим, не бачить логіки розвитку сущого.

Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл де­яких феноменів на основі з’ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Скажімо, смисл поняття «живе» з’ясовується на основі функціонування його в певній культурі (в Греції, наприклад, весь космос мислився як щось живе, механістичний світогляд зводив його до механізму тощо). Дух культури (ціле) є основою розуміння окремого (частини).

Аналіз усіх філософських методів спростовує застарілі уявлення про те, що існують тільки два методи – діалек­тика і метафізика, утверджує думку про множинність фі­лософських методів. Існування різноманітних шкіл і на­прямів у філософії пояснюється саме різноманітністю фі­лософських методів.

 

2. Філософія і світогляд. Структура і функції світогляду людини

Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічно­го (природного) та духовного начал. Духовне та природне, як її суттєві якості, існують і виявляють себе у тісному взаємозв’язку. Людина укорінена в життя не тільки ін­стинктом, а й духом, поєднує в собі природу і культуру, тіло і дух.

Людина живе свідомо, мотивує свої вчинки (не лише пропускає через свідомість, але й певним чином виправ­довує). Завдяки свідомості вона організовує своє життя в часі (співвідносить сучасне з минулим і майбутнім), в про­сторі (бере до уваги співвідношення «ближче – дальше»), враховує в своїй діяльності причинні зв’язки тощо. Свідо­мість потрібна їй не тільки для організації та підтриман­ня природного існування. Вона духовно укорінює людину в життя. Через релігію, мистецтво, філософію людина ду­ховно входить у життя, живе зі смислом, вносить у життя певний сенс, формує та сповідує певну духовну настанову щодо життя.

Втрата сенсу життя, духовних орієнтирів є глибокою трагедією людського буття. Опитування людей, врятова­них від самогубства, свідчать, що більшість з них ішла на це, вважаючи, що життя втратило сенс, зневірившись в ідеалах, інших людях, в собі. Однак відомо, що в найнестерпніших умовах виживали, сягали висот у мистецтві, науці, спорті духовно не зломлені люди. Тому духовний вимір людини є таким само суттєвим, як і біологічний, природний.

Суспільство витворило певні форми, в яких культи­вується (твориться, зберігається і передається) духов­ність. Це – мистецтво, мораль, релігія, філософія, їх га­рмонійне поєднання в певній особі, в суспільстві формує світогляд. Він постає як духовна цілісність, у якій із найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільство і людина.

Світогляд – система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу, до іншиз людей і до самої себе.

Суттєвою рисою світогляду є насамперед певна ціліс­ність поглядів, які стосуються важливих життєвих про­блем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини тощо. Ці проблеми роз­глядаються з певної духовної висоти, на основі узагаль­нення життєвого досвіду народу, особистості.

Центральна проблема світогляду – відношення лю­дини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки час­тково включена в світ. Вона виокремлює себе з нього, про­тистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зо­внішнє.

Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний, оцінювальний і практич­ний. Пізнавальне відношення людини до світу виявля­ється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію людства й окрему люди­ну. Це знання має відповідати дійсності, бути істинним, щоб гарантувати успішну практичну діяльність. Водночас світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють соціаль­ні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ (добро – зло, прекрасне – потворне, справедливе – несправедливе, корисне – не­корисне тощо). У цьому полягає оцінювальне відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних на­станов: чинити або не чинити так чи інакше.

У філософії постійно дискутується проблема, яке з цих відношень людини до світу є вихідним. Німецькі мисли­телі Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770–1831) та Едмунд Гуссерль (1859–1938) вихідним вважали пізнавальне відношення, їх співвітчизник Макс Шелер (1874– 1928) стверджував, що замилування світом (оцінювальне відношення) породжує практичне і пізнавальне відношен­ня. Марксизм виходив з того, що практичне відношення є специфічно людським відношенням до світу і воно поро­джує інші типи відношення. Однак жодна з позицій не є бездоганною, незалежно від кількості аргументів вони вра­зливі для критики. Очевидно, що ці відношення виникли одночасно, органічно пов’язані між собою, взаємозалежні. Надання переваги будь-якій із позицій має своєю перед­умовою переконання, віру в те, що важливіше, суттєвіше для людини – пізнання, практична діяльність чи вміння оцінювати.

Структура світогляду органічно зумовлює його функції.

Функція тлумачення, розуміння світу. Вона є однією з найважливіших, оскільки покликана розтлумачити лю­дині світ, описати його доступною, зрозумілою мовою. Адже світогляд – це світорозуміння. Людина може безпечно жи­ти тільки в тому середовищі, світі, який розуміє. У світі, що не узгоджується з її уявленнями, недоступному для розу­міння, непіддатливому для тлумачення, жити важко, а для багатьох людей неможливо. Навіть анімізм, найпримітивніший світогляд наших далеких предків, одухотворюючи навколишню природу, був спрямований на те, щоб зробити її зрозумілою та близькою, спорідненою людині. Психоло­ги довели, що людина нерідко може задовольнятися навіть надуманими, неточними поясненнями, але втрачає впевне­ність, рівновагу, дезорієнтовується, стикаючись з незрозумі­лими явищами. Розум конфліктує з тим, що недоступне можливостям його сприйняття. З цієї причини піфагорейці тривалий час приховували відкриті ними ірраціональні величини в математиці.

Однак буває, що світогляд ґрунтується на тому, що ро­зуму не все підвладне, що існують глибинні таємниці бут­тя, які неможливо збагнути розумом. Психологи, напри­клад, стверджують про притаманне людині прагнення до дива, чогось незвичайного; що багатьом людям нецікаво жити в достеменно зрозумілому світі. Цим породжена ві­ра в НЛО, екстрасенсорику тощо.

Світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним – таким, що визнає всевладдя розуму (Гегель ви­знавав, що світ – це об’єктивний розум, який за логікою подібний до суб’єктивного розуму людини), та ірраціоналістичним – таким, що вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму (воля у Ніцше).

Оцінювальна (аксіологічна) функція. Щоб орієнтува­тись у світі, недостатньо тільки здатності пояснити його. Потрібно ще й оцінити світ: відповісти на запитання, яким він є для людини – добрим чи злим, прекрасним чи по­творним, вартим того, щоб у ньому жити, чи таким, що зму­шує покинути його? У пошуках і знаходженні відповідей на такі запитання виявляється оцінювальна, або аксіологічна, функція світогляду. Опозиційність світоглядних цінностей (добро – зло, праведне – грішне тощо) цілком зрозуміла, адже людина постійно перебуває в полі напруги між проти­лежними полюсами, і світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення тваринного. З аксіологічної точки зору світогляди поділяють на оптимістич­ні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Праксеологічна функція. Вона виявляється у від­повідях на питання, як жити людині в світі, а отже, міс­тить певні практичні настанови щодо світу і буття лю­дини в ньому. З цього погляду виділяють практично-активні та споглядальні світогляди. Релігійні вчення Індії, як правило, є споглядальними, а протестантизм як ідеоло­гія європейської буржуазії Нового часу проникнутий ак-тивізмом.

Виокремлені три пласти (знання, цінності, практичні на­станови) і функції світогляду дають змогу краще зрозуміти будь-який тип світогляду. Так, марксизм як світогляд є ра­ціоналістичним, оптимістичним, практичноактивним; фа­шизм – ірраціоналістичним, оптимістичним, активним; буд­дизм – ірраціоналістичним, песимістичним, пасивним.

Крім вищезазначених, світогляд виконує функції об’єд­нання нації, релігійної общини, соціальної групи. Взає­морозуміння й узгодженість суб’єктів цих соціальних утворень можливі лише за умови, що вони поділяють пев­ний світогляд.

 

3. Основні історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.

Залежно від специфіки формування та функціонуван­ня розрізняють буденний та інституалізований світогля­ди. Буденний – сукупність поглядів на світ і покликан­ня людини, які сформувались у певного народу, спільноти під впливом практичного життя і функціонують стихій­но, без видимих зусиль з боку тих, хто їх дотримується. Інституалізований світогляд підтримується певними со­ціальними інституціями.

Буденний світогляд є своєрідною «життєвою філософі­єю» спільноти, яка має власне світобачення, своєрідне розу­міння покликання людини тощо. Такі погляди правильні­ше було б назвати не світоглядом (у сенсі світорозуміння), а світосприйманням, оскільки вони виражаються в чуттє­вих образах. Світосприймання народу фіксується в його фольклорі – піснях, казках, приказках, збагачується істо­ричним досвідом. Так, світосприймання українського на­роду ввібрало в себе досвід землероба і козака-лицаря, за­хисника своєї землі. Цей світогляд відтворений у народ­них думах, історичних піснях, у творах Т. Шевченка, у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя.

Світосприймання є стихійним, несистематизованим. А світогляд постає цілісною системою поглядів, яка свідомо формується і підтримується. Він є світорозумінням, інституалізованим формоутворенням, передбачає наявність пе­вних соціальних груп, які свідомо поширюють його в сус­пільстві.

У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три істо­ричні його типи: міфологічний, релігійний, філософський. А для повноцінного уявлення про філософію як тип світо­гляду необхідно з’ясувати її суттєву відмінність від міфо­логії та релігії.

Міфологічний світогляд. Історично міфологія пере­дує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони форму­валися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб’єктом-носієм міфу є рід або ін­ша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою сві­домості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філосо­фії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Мі­фологія не знала трансцендентного (що існує поза реаль­ним світом, тобто поза простором і часом) Бога, її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

Сила й істинність міфу для кожної приналежної до роду особи зумовлені цілісністю роду як соціальної спіль­ноти. Якщо хтось із членів роду порушував норму по­ведінки (табу), то покарання, за тогочасним переконан­ням, випадало не обов’язково йому, а будь-кому з роду. Проте це було рівноцінним покаранню справжнього ви­нуватця, адже рід був єдиним цілим. Природно, що в таких умовах порушення норм одним членом роду пов’я­зувалось з нещасним випадком («покаранням») будь-кого з роду. Це зумовлювало взаємоконтроль членів роду. При цьому зв’язок між «злочином» і «карою» функціонував без звертання до потойбічного світу. Примітивні міфоло­гії не знають ідеї потойбічного світу як пекла і раю. На­віть у Старому Завіті Бог, укладаючи договір з Авраамом, апелює не до потойбічного світу, а до роду в особі Авраама: якщо ти будеш слідувати Завіту, примножу твій рід, як пісок на березі моря, коли ж порушуватимеш Завіт, помщусь і далекому поколінню. Це засвідчує силу міфу – силу родової тотальної спільноти над індивідом. Міф -це насамперед зовнішній контроль над індивідом.

Релігійний світогляд. Релігія виникла як засіб соці­ального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок, родові зв’язки слабнуть, особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших: кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покаран­ня, який становить основу міфу, вже не спрацьовує.

Релігія постулює потойбічне життя як відплату за земне життя. У «цьому світі» можна грішити і прекрасно жити, але на «тому світі» за все доведеться відповісти. У такий спосіб релігія здійснює соціальний контроль за поведінкою особи.

Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній кон­троль (звичаї, табу) виявляється недостатнім, тому для змі­ни чи посилення його виникає внутрішній контроль – мо­раль. Всевидячий і всемогутній трансцендентний Бог, з од­ного боку, і совість як соціальний контролер – з іншого створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених культурою суспільства.

Виникнення релігії – величезний поступ в історії люд­ства. Вона морально зрівняла всіх людей: нікому не до­зволено порушувати заповіді Бога – ні царю, ні рабу, ні чоловікові, ні жінці, ні здоровому, ні каліці. Як особи, як носії моральної свідомості – всі люди рівноцінні та рів­ноправні.

Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу. У зв’я­зку з цим змінилися способи контролю та впливу на осо­бистість. Серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, релігії -– віра і мораль. Релігія поясненню світу приділяє значно менше уваги, ніж міфологія. Головне для неї – моральне регулювання соціального життя.

Філософський світогляд. Філософія виникла водно­час із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія – на вірі, міфологія – на страхо­ві. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими об­разами, філософія – абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціаль­ного контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою осо­би, вона ґрунтується на засадах свободи. Щоправда, марк­систсько-ленінська філософія, будучи в СРСР офіційною ідеологією, виконувала функцію соціального контролю і примусово нав’язувалась, по суті була ерзацрелігією.

 

Функції філософії

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій. Філософія виконує найрізноманітніші сус­пільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже понад дві з половиною тисячі років. Серед них:

§ світоглядна функція, пов’язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

§ загальнометодологічна функція, що полягає у фор­муванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

§ пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в виясненні найбільш загальних принципів буття та вихід­них основ нашого мислення;

§ прогностична функція, яка розкриває загальні тен­денції (передбачення) розвитку людини і світу;

§ критична функція з її принципом «піддавай усе сум­ніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

§ аксіологічна функція з її вимогою дослідження об’єк­та з точки зору найрізноманітніших цінностей;

§ соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

§ гуманістична функція, яка шляхом утвердження по­зитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

§ освітня функція, пов’язана з впливом філософії насвідомість людей.

Існуючи в певному суспільному середо­вищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства. Водночас освітню функцію неслід уявляти спрощено, вузько. Йдеться не про формуван­ня однотипних поглядів і переконань, єдиного світобачен­ня, спрямованого на уніфікацію особи, своєрідну «підгон­ку» всіх під єдиний стандарт. Мета вивчення філософії в системі вищої освіти полягає не лише в засвоєнні певного обсягу філософських знань і формуванні вміння їх засто­совувати (що є дуже важливим і бажаним), а й у тому, щоб актуалізувати інтелектуально-творчу діяльність людини, адже справжня філософія – це завжди теоретизування, завжди праця думки. Опанування змістом філософії є важ­ливою передумовою нашого духовного збагачення, інтелек­туального розвитку, світоглядно-методологічної культури, здатності як до адекватного розуміння найскладніших і найрізноманітніших проблем сучасного людського буття, так і участі в їх розв’язанні.

Отже, як стверджував Гегель, філософія не «галерея люд­ських помилок», а пантеон, сповнений величних ідей – ідей про всесвіт, по-різному оформлених й по-різному зі­ставлених, в яких людина дістає, коли здобуде ключ до цього пантеону, зразки і матеріали своєї світоглядної твор­чості.

Філософи часто порушують такі питання: куди пря­мує людство, чи не відбувається деградація культури, чи істинні цінності воно сповідує тощо. Оця самокритика цінностей (культури загалом) є однією з найважливіших функцій філософії. Філософи не тільки критикують певні цінності, а й пропонують свою систему цінностей. Але в цьому питанні, як практично в усіх інших, у філософії, існують розбіжності. Одні філософи вважають, що ро­зум філософа не здатний укоренити цінності, він спроможний лише усвідомити систему цінностей, що склала­ся стихійно. Інші вважають творення нових цінностей основним завданням філософії. У поглядах на практи­чну роль філософії в житті суспільства існує два проти­лежних підходи. Перший, сформульований Гегелем у ві­домому афоризмі «Сова Мінерви вилітає в сутінки’: Мінерва (Афіна) є богинею мудрості, а її посланець (сова) – символ мудрості – приходить тоді, коли день уже ми­нув, події здійснились, – націлює філософію на пасив­ну позицію. Вона повинна тільки пояснювати те, що в житті вже здійснилось. Таких поглядів дотримуються і філософи, які вважають, що основою життя є воля, ін­стинкт (непідвладне розуму), відводячи розуму, філосо­фії пасивну роль в житті.

Інший погляд на відношення філософії до життя сфор­мульований у знаменитій 11 тезі Маркса про Фейєрбаха: філософи тільки пояснювали світ, а йдеться про те, щоб його змінити. Маркс звинуватив попередню філософію в пасивно-споглядальному ставленні до життя, а свою філо­софію замислив як теорію революційного перетворення світу. Наслідки такого зведення філософії до революцій­ної теорії відомі. Ця теорія, яка оголосила себе спромож­ною розсудити історію і здатною дати теоретичну схему минулого і майбутнього, виявилася, врешті-решт, посором­леною цією ж історією. Можливості розуму щодо пере­творення і вдосконалення дійсності виявилися далеко не безмежними, а історична творчість не такою безпроблемною, якою здавалася вона творцям цих філософських ідей. Тому філософія, яка претендувала на роль теорії радикальних глобальних соціальних змін, дискредитувала себе. Однак не може задовольнити і позиція, згідно з якою історію пояснюють заднім числом. Теорія, яка не націлена на майбутнє, втрачає сенс.

Ситуація глухого кута зумовлена тим, що філософія пре­тендувала на невластиві їй функції творця історії. Звідси песимістичні (Гегель) і оптимістичні (Маркс) варіанти від­повіді. Насправді ж роль філософії значно скромніша. Во­на не повинна перетворюватись на ідеологію. Суб’єктом філософії є не маси, не політичні партії, а окрема особа. Духовне вдосконалення особи (суспільства через особу) є основним завданням філософії. Саме через особу філосо­фія виходить на суспільство і соціальні проблеми.

Філософія за своєю суттю спрямована на утвердження демократичного суспільства, побудованого на засадах сво­боди особи і пошанування загальних принципів співжиття вільних людей. В утвердженні та функціонуванні гро­мадянського суспільства їй належить особлива роль. Вона покликана розробляти принципи, на основі яких відбува­ється легітимізація державної влади і права, утверджу­ється соціальна справедливість, досягається громадянська злагода, формуються загальнолюдські цінності.

Отже, філософія відіграє важливу роль в духовній куль­турі людства. Вона виникає водночас із появою особи, яка покладається на розум у спілкуванні зі світом. А розум за своєю природою націлений на пізнання першооснов у світі, в культурі, в самому пізнанні. Філософія – закономірний продукт людського розуму, вища форма його вияву.

 

 

4. Історія філософії та її методи. Джерела філософії

Серед філософських дисциплін історії філософії нале­жить особливе місце. Оскільки історичний підхід до пред­мета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлен­ня ідей, історичні зразки витлумачення певних філософсь­ких проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкрет­ну філософську концепцію. Зрозуміло, що і сучасна філо­софія не може правильно зорієнтуватися без певної суми знань з історії філософії.

Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію, а кожній культурній людині. Адже філо­софія є не тільки елементом культури, але й системою знан­ня, впливу якої зазнали всі складові духовної культури – релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон (427–347 до н. е.), Августин (Блаженний) Аврелій (354–430), Декарт (1596–1650), Фрідріх Ніцше (1844–1900) були філософа­ми, але вплив їх учень виходить далеко за межі філософії.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерант­ності, сприяє звільненню від догматизму і духовному роз­кріпаченню особи. Кожна з філософських систем самодо­статня, обґрунтована й оригінальна. Відмінності між ни­ми не завжди зводяться до опозиції «істина – хибність».

Історія філософії вивчає філософію, її існування в ре­альній історії. Об’єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження), метод, яким вона його вивчає, по-різному трактується історика­ми філософії.

Світовий філософський процес характеризується кіль­кома основними етапами свого розвитку:

Давня філософія (VII ст. до н. е. – V ст.). Її репрезентують давньоіндійська філософія (веданта, міманса, вай-шешика, санкх’я, йога тощо), давньокитайська (Лао-цзи, Кун-цзи, Мен-цзи та ін.), давньогрецька (Піфагор, Сократ, Платон, Арістотель та ін.).

Середньовічна філософія (VI ст. – XV ст.). На її те­ренах працювали такі видатні мислителі, як А. Аврелій (Блаженний), Ф. Аквінський, Абу Алі Ібн-Сіна та ін.

Філософія Нового часу (XVI ст. – перша половина XIX ст.). У ній виокремлюють:

1. добу Відродження (М. Кузанський, М. Коперник, Дж. Пікко делла Мірандола, Дж. Бруно);

2. Просвітництво і бароко (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. –В. Лейбніц та ін.);

3. німецьку класичну філософію (І. Кант, Й. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель);

Сучасна філософія (друга половина XIX – XX ст.). Її репрезентують такі філософські течії:

§  позитивізм (неопозитивізм, постпозитивізм – О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенаріус, К. Поппер, М. Шлік, Р. Карнап тощо);

§  екзистенціалізм (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю та ін.);

§  філософія життя (З. Фрейд, Ф. Ніцше, А. Бергсон та ін.);

§  філософія науки (Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд та ін.);

§  філософська антропологія (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен);

§  неотомізм (Ж. Марітен, Е. Жільсон, Ю. Бохенський та ін.);

§  феноменологія (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рікер та ін.);

§  герменевтика (Ф. Шлегель, Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей та ін.);

§  структуралізм (К. Леві-Строс, М. –П. Фуко);

§  прагматизм (Ч. Пірс, В. Джемс, Дж. Дьюї).

Філософський процес відбувається в реальних умо­вах суспільного життя. Філософія порушує проблеми, що хвилюють суспільство, зумовлені суспільним життям, а отже, соціально детерміновані. Однак філософське знання, як і наукове, має і внутрішню логіку розвитку, оскільки один мислитель розвиває ідеї іншого за зако­нами логіки.

 

Методи історико-філософського аналізу

Філософські ідеї мислителів минулого найчастіше лю­дина осягає завдяки читанню книг, через виклад їх ідей іншими мислителями. У цьому процесі відбувається логіч­ний аналіз ідей мислителя, безпосереднє вникнення в їх зміст. Але часто цього буває недостатньо. Ідеї мислителя, крім змістовно-логічної, можуть мати й інші інтерпрета­ції. Вони є складниками певної культури, і, щоб зрозумі­ти, наприклад, ідеї філософії Аристотеля, недостатньо чи­тати лише його твори. Потрібно знати особливості давньо­грецької культури і в контексті цих особливостей «читати» (тобто розуміти) Аристотеля. Ідеї китайських чи індійських мислителів люди європейської культури можуть зро­зуміти на основі інтерпретації їх через смисловий кон­текст відповідно до китайської чи індійської культури. Методом такої інтерпретації тексту є герменевтика.

Герменевтика (грец. gеrтепеvеіп – пояснювати, тлумачити) – фі­лософський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, що враховує їх залежності від контексту культури, в якому вони існували, і від культури суб’єкта, який здійснює їх ін­терпретацію.

Філософські ідеї зумовлені певним рівнем соціально-економічного розвитку суспільства, вони виражають со­ціальні інтереси, на них позначається певне соціальне середовище, їх адекватне розуміння передбачає соціоло­гічну інтерпретацію, яка виходить із соціальної детер­мінації ідей.

І нарешті, філософія є справою особи. «Який мисли­тель, така його філософія», – стверджував німецький мислитель Йоганн Фіхте (1867–1953). Творець обов’яз­ково втілюється у своєму творінні. Знання про мислителя відкриває нові можливості для розуміння його ідей. Та­кий підхід може бути плідним, якщо ґрунтується на пев­ній психологічній концепції особистості, зокрема на пси­хоаналізі (проникненні у підсвідомість).

Застосування конкретного методу інтерпретації ідей диктується відповідними умовами. Так, для розуміння ідей сучасних чи близьких за часом мислителів, які перебува­ють в одному культурному регіоні, достатньо логічного методу. Коли ж ідеться, наприклад, про сучасну японсь­ку філософію, то її розуміння без знання японської куль­тури буде неповним і проблематичним.

Джерела філософії.

Соціальні умови формування філософії. На відміну від міфології та релігії, які, будучи духов­ними засобами соціального контролю, з необхідністю по­роджуються суспільством, філософія покликана до життя особливими соціальними умовами. Уже Аристотель (384– 322 до н. е.) зазначав, що для заняття філософією потрібно мати вільний час, тобто не бути зайнятим фізичною пра­цею. Іншими словами, філософія виникає в тих цивілізаціях, де відбувся поділ праці на фізичну і розумову. Це є хоч і необхідною, але недостатньою умовою. Наприклад, в Да­вньому Єгипті, Вавилоні існували соціальні стани, не за­йняті фізичною працею, але філософії як світогляду чи систематичної інтелектуальної діяльності там не було.

Філософський світогляд заснований на розумі, тобто він передбачає аргументацію, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найбільш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо. Чи всяке суспільство до­зволить мислителю вільно трактувати такі питання? Зро­зуміло, що ні. В так званому традиційному суспільстві, де дії людей суворо регламентовані, відсутня вільна особа, будь-яке вільнодумство неможливе.

Необхідною передумовою виникнення філософії є тер­пимість (толерантність) до інакомислення. А вона може виникнути тільки в демократичному суспільстві, де біль­ше покладаються на розум людини і права особи, ніж на традицію і віру. Тож не дивно, що розквіт філософії при­падає на епохи панування демократії (Давня Греція, епоха Нового часу), тоді як в умовах традиційного і тоталітарно­го суспільств філософія деградує до ідеології релігійного типу. Демократія не тільки створює умови, вона, по суті, викликає філософію до життя. Політичні диспути, побудо­ване на змаганні сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки, формують теоретичну настанову, на якій ґрунтується філософія.

Настанова на загальне, на ідеї, які безпосередньо не ма­ють утилітарного, практичного значення, створює вражен­ня, що філософи – це такі собі диваки, які займаються нікому не потрібними справами. Спочатку філософія, спра­вді, сприймалася як гра надлишкових інтелектуальних сил, забавка розуму. Однак у результаті такої «гри» в Греції, наприклад, виникли засадничі принципи наукового мис­лення, було створено логіку Аристотеля і геометрію Евкліда (III ст. до н. е.). З огляду на це греки вже могли дозво­лити собі сказати, що немає нічого практичнішого, ніж доб­ра теорія.

Справді, філософія є позірним відходом від дійсності, адже завдяки цьому вдається краще зрозуміти дійсність. Соціальна практика демократичного суспільства під­носить авторитет розуму. До нього апелюють виробницт­во, торгівля, судочинство. Вона створює необхідні умови для реалізації свободи особистості і толерантності до іна­комислення. Таке суспільство не тільки створює необхідні умови для виникнення філософії, а й закономірно поро­джує її.

Демократія та філософія суттєво пов’язані. У тради­ційному чи тоталітарному суспільствах загальне (полі­тичні інтереси, правові та моральні норми) тримаються на освяченій традиції або на силі. Воно не вимагає згоди, виправдання (легітимації) окремого індивіда. В демок­ратичному ж суспільстві індивід обов’язково включений у процес формування та функціонування загальних соці­альних цінностей. Для функціонування громадянського суспільства, організованого на легітимності влади, універ­сальності права і безумовній значущості моральних цін­ностей, принципово важливо утвердити авторитет зага­льного. Позбавлене ореола святості (як у традиційному суспільстві) чи силової підтримки (як у тоталітарному), всезагальне, тобто регулятивні принципи соціального жит­тя, може базуватися в демократичному суспільстві тіль­ки на авторитеті розуму.

Всупереч відомій тезі, згідно з якою рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку техніки, можна запропонувати іншу: рівень розвитку суспільства визна­чається рівнем усвідомлення, авторитетом загального – правових і моральних норм, політичних і національних ідей, які забезпечують цивілізованість сучасного суспільства. А формувати вміння підноситись до всезагального, підтри­мувати його авторитет філософія вважає одним з найваж­ливіших своїх завдань. Та повага, з якою в Західній Євро­пі ставляться до всезагального, значною мірою вихована філософією. І та духовна криза, яку нині переживає наше суспільство, спричинена значною мірою і недостатнім ав­торитетом загального (недостатньою легітимністю влади, низьким авторитетом правових норм, моральною кризою). В утвердженні цих цінностей громадянського суспільства філософії (філософії права, філософії політики) належить надзвичайно важлива роль.

Соціальні умови не тільки сприяли розвиткові фі­лософії чи гальмували його. Вони часто визначали і коло проблем, що цікавили філософів. Зосередженість індійських філософів на морально-етичних проблемах, китайських – на соціально-етичних, греків на різних етапах – на натурфілософії, гносеології та етиці зумов­лена не стільки особливостями духу цих народів, скіль­ки особливостями їх соціального життя. Ключ до розу­міння багатьох філософських проблем лежить у соціаль­ній сфері.

Духовні джерела філософії. Виникнення філософії мало і певні ідейні передумови. Воно стало можливим лише на певному ступені розвитку культури, за певного рівня інтелектуального розвитку. Іс­торично, як зазначалося, філософії передувала міфологія. Пам’ятки культури Давньої Греції дають змогу поетапно простежити перехід від міфологічного мислення до філо­софського (від міфу до логосу, значенням якого є думка, поняття, розум, смисл). При цьому, як зазначав видатний дослідник давньогрецької філософії О. Лосєв, «три основ­ні міфологічні ідеї – спільне походження, безперервний рух і боротьба протилежностей – посіли провідне місце в тій натурфілософії, яка замінила антропологічну міфо­логію» А індійська філософія взагалі формувалась у ло­ні міфології (у Ведах), тому розмежувати їх часом буває важко.

Міфологія не просто передувала філософії, вплинула на її формування. Вона, як пізніше і релігія, була загальним культурним тлом, на якому складалась філософія. Справді, міфологія та релігія є первинними культуротворчими чин­никами, серцевиною культури. Світогляд грека гомерівсь­ких часів, його мораль, право, мистецтво ґрунтувалися на міфологічних засадах. І хоча філософія, на відміну від мі­фології та релігії, не так міцно укорінена в міф, однак пер­вісні філософські погляди на космос, необхідність, людину, загальне світовідчуття походять з міфології. Філософія тіль­ки підносила до рівня понять те, що давній грек відчував серцем. Це ж стосується і пізнішої європейської філософії, яка розвивалася в загальному культурному контексті, вит­вореному християнством. Стиль мислення, проблематика, світовідчуття філософів, навіть філософів-атеїстів, укоріне­ні в світоглядну проблематику християнства. Щодо цього вплив міфології, а потім і релігії на виникнення та розви­ток філософії є неоціненним.

На становлення філософії, особливо в її європейському варіанті, відчутно вплинули зародки наукового знання. Не випадково перший етап давньогрецької філософії прий­нято називати натурфілософією, філософією природи. Осо­бливе значення мала математика, її поняття та логічна по­будова часто слугували взірцем для філософії. Перші фі­лософи, Фалес (прибл. 625 – прибл. 545 до н. е.) і Піфагор (580–500 до н. е.), були й відомими математиками. Тільки на основі певного досвіду, набутого науковим мисленням, можна було аналізувати поняття, логіку та категорії.

Зрештою, виникнення філософії потребує й певного рівня духовної культури загалом. Це насамперед мораль­ні сентенції, які закріплюють життєвий досвід, розвину­та система загальних понять у мові, певний рівень усві­домлення світоглядних опозицій (правда і кривда, добро і зло).

Філософія як вершина духу може постати тільки на певному фундаменті. На бідному, недорозвинутому духов­ному ґрунті вона не проросте.

Філософія, як зазначалося, виникла в VI – IV ст. до н. е. одночасно в трьох цивілізаціях – індійській, китайській і грецькій. Про зародження філософії свідчить протистав­лення загальноприйнятих думок про світ справжнім знан­ням про нього – істині. Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, па­нуючих думок, коли фіксуються розбіжності видимого і су­щого, загальноприйнятого і справжнього.

Таке протиставлення може бути породжене різними чинниками: соціальними, що формують самосвідомість осо­би (торгівля, держава з регульованими соціальними відно­синами); ознайомлення з іншими народами та їх звичая­ми; криза традиційної міфології; зародки наукового знан­ня. Ці чинники породжують основну онтологічну (що таке (справжнє) буття і небуття) і гносеологічну (що є істина, а що тільки видимість її, як досягти істини) проблеми.

Загальна характеристика онтологічних і гносеологіч­них здобутків давньогрецької філософії і європейської тра­диції загалом до епохи Відродження, а китайської та ін­дійської філософії до XX ст. полягає в тому, що відношен­ня між видимим та істинно сущим світом будувались на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель бу­дували різні моделі співвідношення між видимими і неви­димими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокре­ма емпіричних фактів, які б свідчили про справжній харак­тер цього співвідношення, не було. Цим, зокрема, зумовлена така різноманітність онтологічних і гносеологічних кон­цепцій цього періоду.

Прорив у надемпіричний позачуттєвий світ (світ, який лежить за порогом людських відчуттів) було здійснено в Європі в XVI–XVII ст. з допомогою приладів і математич­ного природознавства, що поклало край умоглядним спе­куляціям про світ, про буття. Тепер онтологічні та гносео­логічні моделі вибудовуються з огляду на стан розвитку наукового знання: головна вимога до них – бути науковоподібними. Ніхто вже не наважиться стверджувати, що основою світу є вода, вогонь чи щось подібне. Атомізм Нового часу не може бути демокрітівським. Атомізм дав­ньогрецького філософа Демокрита (прибл. 460 – прибл. 371 до н. е.) – це лише цікавий здогад, який можна й ігнорувати, а хімічний атомізм ґрунтується на експерименті та постає основою хімічного виробництва. З цим не може не рахуватися жодна сучасна філософія природи.

Європейська наука змусила заговорити про потойбіч­ний (для людських чуттів) світ, що спричинило зміну мо­делі філософування про нього. Проте існує сфера філософ­ського знання, де істина не пов’язана з науково-технічним поступом. Це – сфера моралі. Морально-етичні концеп­ції, як і раніше, відчутно впливають на практику мораль­них стосунків у суспільстві. Тому роздуми давніх людей про світ мають тільки історико-культурне значення, а їхні етичні вчення і тепер збуджують інтерес. Адже здебільшо­го вони стосувалися реального життя і вибудовувались на його основі.

 

Запитання. Завдання

1. А чи зможе людина жити с суспільстві не маючи світогляду?

2. Чи може існувати світогляд без філософських знань? Обґрунтуйте своє розуміння цього питання.

3. Що таке мудрість? Чим мудра людина відрізняється від інтелектуальної людини? Яка різниця між мудрою та розумною людиною?

4. Де, коли, чому і як виникла філософія?

5. На яку потребу духу відповідає філософія?

6. У чому полягають особливості філософських знань?

7. Як співвідносяться філософія і міфологія? Чи є міфологія формою світоглядної орієнтації в наш час?

8. Що на Вашу думку, принципово відрізняє філософію від теології та релігії? Чому релігія виникла так давно та існує й дотепер?

9. В чому полягає сутність поняття «наукової картини світу»? Чи може існувати самостійно науковий тип світогляду?

10.Розкрийте взаємозв’язок філософії та науки.

11.Як співвідносяться філософія й ідеологія? Чому філософія не мо­же бути ідеологією?

12.Якщо жодна з філософських проблем не отримала остаточного розв’язання, то, чи варто взагалі займатися філософією?

13.Чи має філософія грунт у повсякденному житті звичайних людей, чи є вона складовою духовного життя лише духовної інтелектуальної еліти суспільства?

14.Проаналізуйте структуру та основні соціально-культурні функції
філософії.

15.Спробуйте пояснити смисл виразу: «Філософія більше, ніж наука».

16.Що зближує і чим відрізняється між собою філософія і мистецтво?

17.«Філософія ... одна тільки відрізняє нас від дикунів і варварів ... і кожен народ, тим більш цивілізований і освічений, чим краще у ньому філософствують» (Р.Декарт // «Початки філософії»). Проаналізуйте це судження. Наведіть приклади. Порівняйте відомі Вам філософські системи у різних народів.

18.Чи згодні Ви з твердженням Р.Декарта: «Дійсно, ті, хто проводить життя без вивчення філософії, мають зовсім замкнуті очі і побоюються відкрити їх»? Що дає людині вивчення філософії?

19.Слово «філософія» в перекладі з грецького, означає «любов до мудрості». А чи зберігає вона цей смисл в наш час?

20.Якщо жодна з філософських проблем не отримала остаточного розв’язання, то, чи варто взагалі займатися філософією?

21.Чи має філософія грунт у повсякденному житті звичайних людей, чи є вона складовою духовного життя лише духовної інтелектуальної еліти суспільства?

22.Чи може філософія змінити світ? Якщо так, то яким способом?

 

Теми рефератів

1.      Світоглядна природа філософського знання. Софійний та епістемний способи філософського мислення.

2.      Передумови виникнення філософії.

3.      Міфорелігійні витоки філософствування.

4.      Особливості становища людини у світі та необхідність її самовизначення.

5.      Філософія як смислотворче ядро культури.

6.      Міфологія і філософія як форми знання: єдність і відмінність.

7.      Віра і знання: проблеми розмежування.

8.      Філософія як спосіб життя.

9.      Філософія як методологія наукового пізнання.

 

Література

1. Арцишевский Р.А. Мировоззрение: сущность, специфика развития / Р.А. Арцишевский.– Львов: «Вища школа» 1986 - 196 с.

2. Берлин И. Назначение философии / И. Берлин // Вопросы философии. – 1999. – № 5. – с.91-98.

3. Бибихин В. В. Философия и религия // Вопросы философии. – 1992. – № 7. – С. 34–44.

4. Бубер М. Я и ТЫ / М. Бубер // Философия: в поисках онтологии: Ежегодник Самар. гуманит. акад. Вып. 1. – Самара: Самар. гуманит. акад., 1994. – С. 3–48.

5. Горський В. Історія філософії у контексті культури / В. Горський // Філософська і соціологічна думка. –1991. – № 3. – С. 99–109.

6. Заїченко Г. Долі філософії та культури наприкінці XX сторіччя / Г. Заїченко // Філософська і соціологічна думка.– 1994.– № 1–2. – С. 83—98

7. Зотов А.Ф.Существует ли мировая философия? / А. Ф. Зотов // Вопросы философии. – 1997. – №4. – С. 19-37.

8. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию / М.К. Мамардашвили.– Москва: Прогресс, 1990 - с.368.

9. Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч. Ч. 1. Исходные философ. проблемы, понятия и принципы. – М.: Политиздат, 1991. – 672 с.

10.Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? / Х. Ортега-и-Гассет ; [пер. c исп.]. – М.: Наука, 1991. – 408 с. (серия «Мыслители XX века»)

11.Світогляд і духовна творчість: Зб. наук. праць інституту філософії АН України / Ред. кол. К.П. Шудря, Є.І. Андрос. – К.: Наукова думка, 1993. – – 173 с.

12.Тлумачний словник основних філософських термінів [Текст] / В. Л. Петрушенко ; Національний ун-т «Львівська політехніка». – Л. : Видавництво Національного ун-ту «Львівська політехніка», 2009. – 264 с.

13.Уайтхед А. Н. Наука и философия // Уайтхед А.Н. // Избранные работы по философии. – М.: Прогресс, – 1990. – С. 540+560.

14.Феномен человека: Антология / Сост., вступ. ст. – П.С.Гуревича. – М.: Высш. шк., 1993. – 349 с.

15.Хайдеггер М. Что это такое – философия? / М. Хайдеггер // Вопросы философии. – 1993. – №8. – с. 113-123.