Тема
6. Закріплення радянської влади в Україні (1929—1938)
План
1. Стан культури в Україні в 30-х
роках.
2. Література та мистецтво.
3. Антицерковна політика влади.
1. У країні, де значна частина
населення не вміла
читати й писати, успішний економічний розвиток, створення потужної
промисловості, піднесення інших галузей господарства були неможливі без
ліквідації неписьменності.
Створюючи для підростаючого
покоління умови оволодіння грамотою, держава ставила за мету підготувати його до
кваліфікованої праці. Причому школу розглядали як одну з найважливіших
ідеологічних інституцій, покликаних забезпечити виховання мільйонів школярів у
дусі відданості більшовицькій партії, комуністичним ідеалам. В Україні, як і в інших
союзних республіках, розпочалася масова кампанія під назвою «всенародний похід
за загальне навчання (всеобуч)». 25 липня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову
«Про загальне обов'язкове навчання». Цією постановою було започатковане
обов'язкове чотирикласне навчання. У 1932/33 навчальному році в Україні
працювало майже 22 тис. шкіл, у яких налічувалося 4,5 млн учнів. Українські
школи переважали, але разом з тим 400 тис. дітей навчалися в російських,
єврейських, німецьких, болгарських, молдавських та школах інших національних
меншин. У сільській місцевості шкільна мережа розширювалася повільніше, ніж у
місті. У 1933/34 навчальному році в сільських школах УСРР навчалося на 170 тис.
учнів менше, ніж у 1932/33 році, на який припали голодомор, масові міграції селян
у міста, виселення у віддалені райони «куркулів і підкуркульників» з членами
їхніх сімей. У наступні роки становище вдалося нормалізувати, наприкінці другої
п'ятирічки в Україні було завершено перехід до обов'язкового початкового, а в
містах — до загального семирічного
навчання.
IX з'їзд комсомолу України в квітні
1936 р. ухвалив створити комсомольські організації в кожній середній школі, а
загальношкільні піонерські організації існували вже з 1935 р.
Підготовка кадрів спеціалістів з
вищою й середньою спеціальною освітою здійснювалася спеціалістів у вузах і технікумах.
Сталінський режим не довіряв старим спеціалістам, що керувалися здоровим
глуздом і не могли підтримати економічно необґрунтовані, авантюрні проекти.
Зробивши їх за допомогою сфабрикованих ДПУ процесів («Шахтинської справи» 1928
р., «Справи СВУ» 1929 р., «Процесу Промпартії» 1930 р. та ін.) бездумними і
заляканими виконавцями волі верхів, партійно-державне керівництво взяло курс на
підготовку спеціалістів із робітничо-селянського середовища.
У 1933 р. відновлено діяльність
університетів: Харківського, Київського, Одеського, Дніпропетровського.
Розширилась мережа робітфаків.
Вищою науковою установою була
Всеукраїнська академія наук, яку з 1930 р. очолював О. Богомолець. У першій
половині 30-х років відбулася її реорганізація. У 1933—1934 рр. ліквідовано відділи, секції, кафедри,
комісії, і Академія перетворилася на асоціацію окремих науково-дослідних
інститутів, підпорядкованих безпосередньо Президії ВУАН. Подібні наукові
установи існували й у системі наркоматів.
Наукові установи, окремі вчені
досягли значних успіхів. Відкритий у 1928 р. в Харкові Український
фізико-технічний інститут (УФТІ) сконцентрував потужний науковий потенціал. У
1931—1932 рр. у ньому працював І.
Курчатов. В УФТІ Л. Ландау написав класичну роботу з кінетичної теорії плазми.
У 1932 р. у цьому інституті група вчених уперше в Радянському Союзі здійснила
штучне розщеплення атома літію. У 1932 р. за ініціативою Є. Патона на базі
електрозварювальної лабораторії було засновано Інститут електрозварювання ВУАН.
Колектив інституту розробив ефективний спосіб автоматичного електрозварювання
під флюсом, який уперше у світовій практиці був застосований на
Магнітогорському металургійному комбінаті й Дніпробуді. В Україні працювала
група талановитих математиків —
математична школа Д. Граве. В Інституті математики засновник наукової школи
математичної фізики М. Крилов та М. Боголюбов створили новий напрям — нелінійну
математику.
На 20—30-ті
роки припадає наукова творчість талановитого вченого, винахідника Ю.
Кондратюка. Його розробки з теорії космічних польотів були вже в 20-ті роки
використані спеціалістами радянського ракетобудування. На основі теоретичних
пошуків Ю. Кондратюка здійснювалася підготовка польотів на Місяць у Сполучених Штатах.
Важливе значення для розвитку галузей науки мали праці біохіміка О. Палладіна,
патологоанатома О. Богомольця, фізіолога Д. Воронцова, медиків В. Філатова, М.
Стражеска, О. Корчак-Чепурківського, генетиків і селекціонерів М. Холодного, А.
Сапегіна і В. Юр'єва.
Як і інші категорії інтелігенції,
вчені України, особливо ті, хто вів дослідницьку роботу ще з дореволюційних
часів, зазнали жорстоких переслідувань.
Важко доводилося суспільним наукам.
Тут насаджувався догматизм, творчу активність учених сковували
вульгарно-соціологічні схеми, найменше відхилення від яких вважалося відступом
від марксизму і жорстоко переслідувалося.
Діяльність культурно-освітніх
установ України в 30-ті роки була одним з головних засобів збереження
ідеологічного контролю над масами. Значно розширилася мережа кінотеатрів,
музеїв, сільських будинків і хат-читалень. В умовах ліквідації неписьменності,
модернізації економіки потяг населення до друкованого слова, інших джерел
інформації зростав. Багато людей уперше знайомилися з творчістю видатних
письменників України, Росії, зарубіжжя, надбаннями вітчизняної й світової
культури.
Культура й освіта в Україні все
більше й більше набували російськомовного характеру.
2. 30-ті роки були найтрагічнішими в
новітній
історії української літератури й
мистецтва. Це десятиліття
пройшло під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури.
Кілька десятків українських письменників стали жертвами репресій уже на рубежі
десятиліть. Після прийняття у квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) «Про
перебудову літературно-художніх організацій» були ліквідовані
літературно-художні об'єднання і створено єдину Спілку радянських письменників
України 1934 р. Усі письменники у своїй творчості мали дотримуватись методу
соціалістичного реалізму, що у практиці 30-х років зводився до художнього
коментування сталінських «теоретичних положень», прославляння радянської
дійсності. До тих, хто не міг чи не бажав пристосовуватися, було вжито
репресії.
Весною 1933 р., у розпал голоду,
розпочалася хвиля переслідувань українських письменників. Був заарештований
талановитий поет, прозаїк і драматург, член більшовицької партії М. Яловий. За
абсурдними звинуваченнями 1933 р. були репресовані О. Слісаренко, О. Досвітній,
Остап Вишня. Наступного року розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, О.
Близька, К. Буревого. 1935 р. потрапив за грати й загинув у таборах ГУЛАГу М.
Зеров — один з найяскравіших
письменників України післяжовтневого періоду. У 1937 р. розстріляли М. Семенка.
З 259 письменників, що друкувалися в 1930 р., після 1938 р. залишилося лише 36.
Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, які жили
і працювали в Україні. Це — четверта частина всіх репресованих літераторів СРСР
у 20—50-ті роки. «Розстріляним
українським відродженням» назвали дослідники 1922—1933 рр.
Незважаючи на величезний тиск
репресивного апарату, українське художнє слово не вмерло. У деформованому,
спотвореному вигляді література існувала й у 30-ті роки. Більшовицький режим
прагнув використати авторитет красного письменства для зміцнення своєї влади
над Україною. Публікувалися твори письменників П. Тичини, М. Рильського, В.
Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, П. Панча, Ю. Яновського, А. Головка, Н. Рибака,
Ю. Смолича, І. Микитенка, О. Копиленка й багатьох інших. Але це була особлива
література.
Подібні процеси відбувались і в
театральному мистецтві, музиці, кіно, живопису, графіці, скульптурі тощо. Ім'я
реформатора українського театрального мистецтва, актора-новатора багатогранного
таланту Леся Курбаса було відоме далеко за межами України. На театральних
сценах республіки лунали імена корифеїв української сцени П. Саксаганського і
М. Садовського, акторів Н. Ужвій, А. Бучми, Г. Борисоглібської, Ю. Шумського,
В. Добровольського, оперних співаків М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинського,
О. Петрусенко, Б. Гмирі, 3. Гайдай. Фільми Олександра Довженка ввійшли до
скарбниці світового кіномистецтва. Частиною історії світового живопису стала
творчість М. Бойчука. Значною подією
було спорудження в 1935 р. пам'ятника Т. Шевченку в Харкові (скульптор М.
Манізер). Широкої популярності в Україні й за її межами набула хорова капела
«ДУМКА», якою до 1938 р. керував Н. Городовенко.
Сталінізм згубно відбився на
творчості багатьох із цих митців. Леся Курбаса звинуватили в націоналізмі, звільнили
з роботи у театрі «Березіль», а потім після арешту в 1933 р. відправили в
табір, де він і загинув. Був репресований талановитий художник М. Бойчук,
розгромлена школа молодих його послідовників. Зазнали переслідувань десятки
інших новаторів, що не змогли пристосуватися до системи
адміністративно-директивного керівництва мистецтвом або стали жертвами
наклепів.
У своєму прагненні встановити
тотальний контроль над культурним життям України ідеологічно-репресивна машина
не обминула й народну творчість, яка завжди була підґрунтям національного
мистецтва.
Трагічна розв'язка настала в грудні
1934 р., коли до Харкова, на заключний етап Республіканської олімпіади міста й
села, було завезено майже триста кобзарів і лірників. Неймовірне віроломство і
підступність влади проявилися на повну силу: цих похилого віку людей, багато з
яких були незрячими, каліками, заарештували й розстріляли.
Та попри всю складність і
суперечливість умов кінця 20—30-х років, культурний процес в Україні не згас і
тривав, зберігши українську літературу й мистецтво, забезпечуючи прогрес у
народній освіті, підготовці кадрів, науці.
3. Політичний курс правлячої
більшовицької партії був спрямований на формування в суспільстві атеїстичного
світогляду. За цих обставин
традиційна для України громадська інституція — православна церква, єдина
легальна організація, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної
ідеології, відчувала на собі дедалі зростаючий тиск держави. 1 січня 1928 р.
був введений у дію Адміністративний кодекс УСРР, котрий поміж інших містив
розділ «Правила про культи».
З його прийняттям декрет уряду УСРР
про свободу совісті втратив чинність. Слід відзначити, що роком пізніше
подібний закон було затверджено в РСФРР. Таким чином, у справі відходу від
демократичних норм державно-церковних відносин УСРР тримала сумнівну першість.
На зламі 20—30-х років, в умовах різкої зміни політичної атмосфери в країні,
ставлення до релігії й церкви стало зовсім нестерпним.
Особливо жорстоких гонінь зазнала
Українська автокефальна православна церква (УАГЩ). У 1929 р. органи ОДПУ
звинуватили її в антирадянській діяльності. Церква на початку 1930 р. на своєму
надзвичайному з'їзді змушена була заявити про свою самоліквідацію. Розгорнулася
кривава розправа над священиками, церковним керівництвом. Було заарештовано
близько 2000 священиків і майже всіх ієрархів УАПЦ, у т. ч. митрополитів В.
Липківського, М. Борецького, І. Павловського. В другій половині 30-х років в
Україні не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Смертю
мучеників загинули тисячі представників інших напрямів у християнстві та інших
релігійних конфесій України.
Другу п'ятирічку Й. Сталін оголосив
«безбожною п'ятирічкою», «п'ятирічкою знищення релігій». У 1934—1935 рр. розгорнулося здійснення
плану масового нищення культурних споруд.
Жертвами цього варварства радянської влади стали численні пам'ятки церковної
архітектури України. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський
військовий собор, Трисвятительська церква, Богоявленський собор Братського
монастиря і церква Успіння Богородиці (Пирогоща) у Києві, Свято-Миколаївський
монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві.
Тисячі культових споруд стояли пустками чи були перетворені на склади,
кінотеатри, божевільні і навіть в'язниці. У середині 30-х років в Україні
залишилося лише 9 % діючих церков (у порівнянні з 1913 р.). Віруючі України
перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись на людей нижчого
ґатунку.
Пануючий державний атеїзм посилював
вплив на населення більшовицької партії, але разом з тим спричиняв глибокі
моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.
Запитання
для закріплення матеріалу
1. Які
завдання прагнула вирішити більшовицька партія, проголошуючи культурну
революцію?
2. Поясніть
термін «розстріляне відродження».
3. Які
процеси відбувалися в 30-ті роки в образотворчому мистецтві?
4. Яку
позицію займало керівництво УСРР стосовно релігії та церкви?