Практична робота 2. Аналіз правової бази
створення та організації природно-заповідного фонду України
Аналітично-описова робота
Мета: вивчити основні поняття в сфері правового
регулювання діяльності об’єктів та територій ПЗФ України.
Питання до обговорення: 1. Поняття «правовий режим територій ПЗФ».
2. Особливості правового режиму та статусу
кожної з 11 категорій ПЗФ України.
3. Основні правові документи в галузі, їх
зміст та значення.
Завдання 1. Скласти хронологічний список основних
законодавчих документів України в галузі правового забезпечення створення та
функціонування природно-заповідного фонду (ПЗФ). України (за теоретичним
розділом методичних вказівок).
Завдання 2. Охарактеризувати один із законодавчих
документів у галузі
( на вибір студента).
Завдання 3. Проаналізувати теоретичні положення до
даної роботи та дати письмову відповідь на наступні запитання:
- Що
таке правовий режим територій та об’єктів ПЗФ?
- Які документи визначають правовий режим
територій та об’єктів
ПЗФ?
-
Охарактеризувати правовий режим окремих категорій ПЗФ України (заповідник,
заказник і т.д.),
- Що таке резервування? Як приймається
рішення про резервування територій та земель?
- Охарактеризувати типи права власності на
землі природно-заповідного фонду.
Висновок. Дати оцінку проблем та надбань у галузі
правового забезпечення режиму охорони в об’єктах ПЗФ України за період незалежності.
ТЕОРЕТИЧНІ
МАТЕРІАЛИ ДО ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНОЇ РОБОТИ
Аналіз правової бази
створення та організації природно-заповідного фонду України (подано за [1]: Заповідна справа в Україні
[Текст] : навчал. посібник / [за заг. ред. М.Д. Гродзинського, М.П. Стеценка].
– К. : Географіка, 2003. – 306 с.)
За перше десятиріччя незалежного державотворення та правотворення в Україні було створено досить струнку та
розгалужену систему правового регулювання
організації заповідної справи в державі. Ця система з
формально–юридичної точки зору є ієрархічною структурою,
кожний блок якої пов'язаний з іншими.
Верхній щабель відповідної структури посідають
норми екологічного спрямування, закріплені в
Конституції України, прийнятій Верховною Радою
України 28.06. 1996 р.[1] Таких норм в Основному Законі держави нараховується більше десяти. Ними
встановлено загальні засади відносин власності на природні ресурси (статті 13 та 14), екологічні права та обов'язки громадян (статті
50 та 66), основи забезпечення екологічної
безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України як обов'язок держави (стаття 16),
зафіксована вимога щодо регулювання
виключно законами основ екологічної безпеки та правового режиму зон
надзвичайних екологічних ситуацій (пункти 6 та 19 статті 92), визначено компетенцію Верховної Ради (пункт 31 статті 85) та Президента України (пункт 21 статті 106)
щодо оголошення окремих місцевостей
України зонами надзвичайної екологічної ситуації, віднесено до відання Автономної Республіки Крим деяких питань екологічної безпеки на території республіки
(пункт 10 статті 138) та врегульовано
деякі інші ключові питання.
Ідея комплексного підходу до регулювання охорони і
раціонального використання всього природного комплексу України була реалізована
в Законі України «Про охорону навколишнього
природного середовища» від 25 червня 1991 р.[2] Саме в цьому законі вперше введено
поняття «об'єктів особливої
державної охорони», яким, відповідно до статті 5 Закону, підлягають і території й об'єкти
природно–заповідного фонду. Разом з курортними,
лікувально–оздоровчими, рекреаційними, водозахисними, полезахисними та деякими
іншими типами територій природно–заповідний
фонд утворює єдину територіальну систему (стаття 60 Закону). Основи її правового статусу встановлено Розділом XII
зазначеного Закону.
Закон «Про охорону навколишнього природного
середовища», який в різних джерелах називають «екологічною
конституцією», чи «екологічною
біблією», став базовим для подальшого регулювання відповідних відносин в Україні. Створюваний в
наступні роки правовий масив
екологічного законодавства лише розвивав і поглиблював базові принципи і
норми, закладені у цьому законі. Охорона навколишнього природного середовища розглядається ним як
неодмінна умова сталого розвитку
суспільства, як інтегральне поняття, що поєднує як класичне, суто охоронне його розуміння, так і
питання раціонального використання природних ресурсів та екологічної
безпеки. Розвиваючи адміністративні методи
впливу на вирішення проблем у даній сфері, водночас вперше нарівні
закону набули широкого розвитку економічні важелі природокористування та
охорони довкілля.
Істотним кроком у формуванні організаційно–правових
засад заповідної справи в
Україні, охорони навколишнього середовища засобами територіальної охорони стало прийняття у
червні 1992 р. спеціального Закону
України «Про природно–заповідний фонд України»[3]. У зазначеному правовому акті систематизовано
раніше діючі норми з цього питання, підвищено їх
правовий статус з відомчого до законодавчого
рівня. Затверджено класифікацію територій та об'єктів природно–заповідного фонду, врегульовано питання власності на природні ресурси у їх межах, встановлено
порядок визначення правових засад
функціонування, управління природними комплексами з метою їх збереження та
відтворення, види використання, спеціально уповноважені державні органи у цій
сфері. З точки зору формальної визначеності,
правового режиму окремих категорій територій та об'єктів, що охороняються, закладених наукових засад «консервативної»
охорони природи (тобто охорони шляхом
збереження) цей закон і сьогодні є
одним з найбільш детально регламентованих актів відповідного спрямування,
прийнятих в останнє десятиріччя в Європі.
Суттєво вплинула на подальший розвиток законодавства
про природно–заповідний фонд
кодифікація природоресурсного законодавства України, а саме прийняття Земельного кодексу (спершу в редакції від 18.12 1990 p., згодом
у новій редакції від 13. 03 1992 р. і нарешті – нового ЗКУ від 25.10. 2001 р.)[4], Лісового кодексу (1994 р.)[5], Водного кодексу (1995 р.)[6], Кодексу України про надра (1994 р.)[7], Законів України «Про
охорону атмосферного повітря» (від 16.10.1992 та нової редакції від 21.06.2001)[8], «Про тваринний світ» (від 3.03.1993 p., а згодом – нового закону за такою ж
назвою від 13.12. 2001
р.)[9], «Про рослинний світ» (1999 р.)[10], а також прийняття інших, некодифікаційних актів екологічного законодавства, таких
як Закони «Про екологічну експертизу» (1995
р.)[11], «Про мисливське господарство і полювання» (2000 р.)[12] та ряду інших.
Крім законів, що є нормативно–правовими актами
найвищої юридичної сили в
державі, Верховною Радою України приймаються також постанови, якими, як правило, затверджуються загальнодержавні та регіональні екологічні програми, підводяться
підсумки реалізації законодавства та
регулюються деякі інші питання. Так, в системі правових заходів, прийнятих з метою збереження та відтворення біологічного різноманіття, рідкісних і таких, що
перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу,
29.10. 1992р. Верховна Рада України своєю
постановою затвердила Положення про Червону
книгу України[13], яке протягом наступного десятиріччя склало основу правового регулювання
відповідної сфери, отримавши згодом більш високий, законодавчий статус у Законі України «Про Червону книгу України» (від 7.02. 2002 p.)[14].
Серед актів цієї ж групи особливе значення має
затверджена 22.09.1994р. Верховною
Радою України Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні. її метою визначено
поліпшення умов для збереження
територій та об'єктів природно–заповідного фонду як національного надбання. Передбачено також забезпечення подальшого наукового обґрунтування розвитку
заповідної справи в Україні до 2005 р.
на основі визнання її соціального, економічного та екологічного значення для сталого розвитку держави та народу України.
Верховна Рада України періодично контролює
виконання прийнятих нею
законів і видає з цього приводу постанови. Так, 12.09.2002 р. Верховна Рада за результатами
обговорення інформації Уряду прийняла Постанову «Про інформацію Кабінету
Міністрів України про здійснення державної політики щодо виконання законів України «Про природно–заповідний фонд України» і «Про
охорону культурної спадщини» та про дотримання посадовими особами вимог чинного законодавства стосовно Національного заповідника
«Хортиця» й інших історико–культурних заповідників і об'єктів природно–заповідного фонду»[15], яким зокрема, проаналізовано хід
виконання законодавства України про природно–заповідний фонд і рекомендовано Кабінету Міністрів, іншим центральним органам
виконавчої влади підвищити ефективність правотворчої та правоустановчої діяльності у відповідній сфері.
Збереження природи шляхом функціонального
зонування, територіальної
організації охоронних заходів тісно пов'язане з заходами щодо видової охорони, збереження
біологічних ресурсів, різноманіття
останніх. Саме таке спрямування має прийнята 12 травня 1997 р. Кабінетом Міністрів України Концепція
збереження біологічного
різноманіття України, в якій підсумовується сучасний стан біологічних ресурсів країни і передбачаються перспективні заходи щодо їх збереження.
Нарешті, відповідний регулюючий блок, а саме
регламентація збереження біологічних ресурсів та середовища їх перебування,
набув
подальшого
розвитку з прийняттям 21.09. 2000 р. Закону України «Про Загальнодержавну програму формування національної
екологічної мережі України на 2000 –
2015 роки». Ця Програма є масштабним документом
перспективного характеру, що розроблений в контексті рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження
біологічного та ландшафтного різноманіття в частині формування Всеєвропейської
екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково
зміненим станом ландшафту.
Значну частину масиву правового регулювання відносин
щодо охорони та використання
територій та об'єктів природно–заповідного фонду складають міжнародно–правові документи, в
першу чергу, міжнародні
багатосторонні, двосторонні та регіональні договори (угоди, конвенції тощо), стороною яких є
Україна. Їх аналізу присвячений окремий розділ
цього посібника.
Правовий режим територій та об'єктів природно–заповідного фонду
Визначення природно–заповідного фонду (ПЗФ) дається
в Законах України «Про охорону
навколишнього природного середовища» та «Про природно–заповідний фонд України». ПЗФ становлять
ділянки суші і водного простору, природні комплекси
та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну
та іншу цінність і виділені з метою
збереження природної різноманітності ландшафтів,
генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення
фонового моніторингу навколишнього природного середовища.
Законодавством України для кожної категорії
територій та об'єктів ПЗФ
встановлено спеціальний правовий режим. Під режимом територій та об'єктів ПЗФ в законодавстві
розуміється сукупність науково обґрунтованих
екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та
об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів.
Конкретні вимоги до режиму окремих заповідних
територій та об'єктів в межах,
визначених законодавством, можуть встановлюватися положеннями про ці території чи об'єкти. Найбільше
регулююче значення мають положення
про конкретні заказники, оскільки в цих документах встановлено, яка саме діяльність обмежується або забороняється на території
відповідного заказника, маючи на увазі діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник. Зважаючи на множинність видів
заказників, визначення особливостей
правового режиму кожного з них виявилося доцільним встановити не на рівні закону, а саме в положеннях про конкретні території. При цьому загальним
правилом відносно заказників є здійснення господарської, наукової та
іншої діяльності, що не суперечить цілям і
завданням заказника, з додержанням загальних вимог екологічного законодавства.
Деякі вимоги щодо правового режиму територій та
об'єктів ПЗФ містяться і в
природоресурсових кодексах та законах. Ними зокрема обмежується режим
загального лісо–, водокористування, а також користування рослинним світом і об'єктами
тваринного світу на відповідних
територіях.
Статус земель, які зайняті під територіями та
об'єктами ПЗФ, визначається Законом
«Про природно–заповідний фонд України» та Земельним кодексом України (ЗКУ). Відповідно до статей 19 та 43 ЗКУ ці землі віднесено до категорії земель
природно–заповідного та іншого природоохоронного
призначення.
Законодавство про природно–заповідний фонд щодо
кожної категорії ПЗФ передбачає особливості земельних правовідносин. Так, при створенні природних заповідників, національних
природних парків, ботанічних садів,
дендрологічних парків і зоологічних парків ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами повністю вилучаються з господарського використання
і надаються цим юридичним
особам, як правило, в постійне користування. При цьому до складу територій
національних природних парків можуть включатися
ділянки землі та водного простору інших землевласників та
землекористувачів.
Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх
складу територій та об'єктів
природно–заповідного фонду інших категорій та інших земель.
Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило,
без вилучення земельних ділянок, водних та інших
природних об'єктів у їх власників або користувачів, але законодавство не
виключає можливості такого вилучення.
Оголошення заказників, пам'яток природи та
заповідних урочищ провадиться
без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.
Одночасно власники або
користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених відповідними територіями чи
об'єктами ПЗФ, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони
та збереження.
Оголошення парків–пам'яток садово–паркового
мистецтва провадиться з вилученням у встановленому
порядку або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів
у їх власників або користувачів.
Якщо територія, на якій створюється об'єкт ПЗФ, що
потребує надання йому відповідної
ділянки, перебуває у власності або в користуванні громадян або юридичних осіб, земельне
законодавство дозволяє вилучення чи викуп таких земель органами державної влади
та органами місцевого
самоврядування відповідно до їх повноважень, відносячи викуп земельних ділянок
під об'єкти ПЗФ до вид викупу земель для суспільних потреб (п «в» частини 1 статті 146 ЗКУ).
Заповідним об'єктам законодавством надаються певні
податкові пільги. Так, відповідно
до статті 12 Закону України «Про плату за землю» (в редакції від 19.09. 1996 р.)
заповідники, національні природні парки, заказники (крім мисливських), регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні і
зоологічні парки, пам'ятки природи, заповідні урочища та парки–пам'ятки садово–паркового мистецтва звільняються від земельного податку[16].
Зміна цільового призначення земель
природно–заповідного фонду провадиться органами, які приймають рішення про створення об'єктів природо заповідного фонду.
Крім того, слід зазначити, що землі ПЗФ статтею 150
ЗКУ віднесено до особливо цінних
земель, для яких законодавством передбачений винятковий порядок вилучення з постійного
користування для суспільних та інших потреб. Такі земельні
ділянки можуть вилучатися (викуплятися) для
будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі
та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних
пунктів, житла, об'єктів соціально–культурного
призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд,
пов'язаних з їх експлуатацією. Цей порядок передбачає, що відповідні землі можуть вилучатися лише за згодою
землекористувачів (стаття 149,
частина друга) лише на підставі постанови Кабінету Міністрів України (стаття 149, частина дев'ята) за
згодою Верховної Ради України (частина 2 стаття 150). Встановлено, що до
розгляду питання у Верховній Раді України необхідно здійснити цілу низку
узгоджень, порядок яких детально
регламентовано Земельним кодексом України, зокрема його статтею 151.
Загальний механізм вилучення таких земельних
ділянок є багатостадійним, і жодну стадію не можна
обминути, адже порушення встановленої законом процедури є підставою для скасування прийнятого рішення. У разі відмови хоча б
одного із учасників вищевикладеного процесу, наприклад землекористувача,
сільської (селищної, міської) ради, органів державної влади, в погодженні місця розташування об'єкта ці питання вирішуються у
судовому порядку.
З метою недопущення знищення або руйнування в
результаті господарської діяльності цінних для
заповідання природних територій та об'єктів
до прийняття рішень про організацію чи оголошення територій та об'єктів ПЗФ проводиться їх резервування.
Території, що резервуються з метою наступного
заповідання, залишаються у віданні їх
землевласників та землекористувачів і використовуються за цільовим призначенням з додержанням особливих вимог охорони
навколишнього природного середовища, що визначаються рішеннями про
резервування. Ці вимоги можуть стосуватись обмежень у використанні земельних ділянок, встановлення спеціального охоронного режиму на
відповідних територіях. При Цьому
власникам та користувачам природних ресурсів можуть відшкодовуватись збитки, пов'язані з встановленими обмеженнями У природокористуванні, а також в зв'язку з
неодержанням доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
Порядок такого відшкодування
встановлений Земельним кодексом України (глава 24). Статтею 157 ЗКУ як загальне правило, зокрема, встановлено, що відшкодування збитків власникам
землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні
ділянки, а також органи виконавчої влади,
органи місцевого самоврядування, громадяни
та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і
землекористувачів.
Одночасно стаття 49 Закону «Про природно–заповідний
фонд України» звільняє
природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки в
разі розширення їх території за рахунок земель сільськогосподарських,
лісогосподарських та інших угідь, що є
державною власністю, від відшкодування пов'язаних
з цим втрат сільськогосподарського, лісогосподарського та іншого виробництва. А резервування в даному
випадку може прирівнюватися до розширення.
У разі резервування земель, що перебувають у інших
формах власності, відшкодування
пов'язаних з цим виробничих витрат здійснюється за рахунок державного бюджету (для територій та об'єктів природно–заповідного фонду загальнодержавного значення),
бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих
бюджетів (для територій та об'єктів ПЗФ місцевого значення).
Порядок підрахунків розміру збитків, що підлягають відшкодуванню власникам землі та землекористувачам,
встановлюється Кабінетом Міністрів
України. Власникам (користувачам) земельних ділянок, що резервуються під
наступне заповідання, можуть також встановлюватися пільги щодо оподаткування прибутку, сплати земельного податку та деякі інші пільги з урахуванням статті 49 Закону
«Про природне заповідний фонд України».
Рішення про резервування приймаються органами,
уповноваженими приймати рішення про створення й оголошення
відповідних території та об'єктів
природно–заповідного фонду (тобто для територій та об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення –
Президентом України щодо територій та об'єктів ПЗФ місцевого значення –
обласними Київською та
Севастопольською міськими радами).
Так, Указом Президента України від 24.04. 1998 року
№ 374/98 «Про резервування цінних
природних територій для наступного заповідання» було затверджено Перелік цінних природних територій, що резервуються для створення нових
або розширення існуючих природних заповідників та заказників загальнодержавного значення». На територіях, що резервуються, не
допускається без погодження з центральним органом виконавчої влади в галузі навколишнього природного
середовища житлове, господарське, дачне будівництво, проведення меліоративних робіт, розорювання та
заліснення цілинних і перелогових
земель та інша діяльність, яка може призвести до знищення або руйнування цінних природних комплексів та
об'єктів.
Право власності на території та об'єкти природно–заповідного фонду
За загальним правилом, встановленим статтею 45 ЗКУ,
землі природно–заповідного
фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. При цьому право власності на земельну ділянку поширюється в її
межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться (стаття 79 ЗКУ). Що
стосується права власності на простір, що знаходиться над та під поверхнею такої ділянки, то воно розповсюджується на висоту та
глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Суб'єктом права державної власності на землю є
держава, яка реалізує це право через
відповідні органи державної влади: Кабінет Міністрів України, Раду міністрів Автономної
Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської
міських, районних державних адміністрацій
відповідно до закону.
Територіальні громади є суб'єктами права комунальної
власності, вони реалізують це право
як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські
ради). Громадяни та юридичні особи
виступають в якості суб'єктів права приватної власності.
Загальне правило щодо можливостей перебування
об'єктів ПЗФ у трьох формах
власності, знає ряд. виключень, передбачених спеціалізованим законодавством про
природно–заповідний фонд. Так, території природних заповідників, заповідні зони біосферних
заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю
Українського народу, тобто не підлягають приватизації та передачі у комунальну власність.
Регіональні ландшафтні парки, зони – буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму
біосферних заповідників, землі та інші
природні ресурси, включені до складу, але не надані національним
природним паркам, заказники, пам'ятки природи,
заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки–пам'ятки садово–паркового
мистецтва можуть перебувати як у
власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених
законодавством України, тобто в комунальній
та приватній.
Ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні
парки, створені до прийняття Закону «Про природно–заповідний фонд України»
(тобто до 16.06. 1992 р.), не
підлягають приватизації.
Відповідно до вимог земельного законодавства, землі
державної власності, зайняті під об'єктами ПЗФ
загальнодержавного значення, не підлягають
передачі ні в приватну, ні в комунальну власність. При цьому передачі в приватну власність не підлягають землі
державної власності з розташованими на
них об'єктами ПЗФ як загальнодержавного, так і місцевого рівня.
У разі зміни форм власності на землю, на якій
знаходяться заказники, пам'ятки
природи, заповідні урочища, парки–пам'ятки садово–паркового мистецтва, землевласники зобов'язані
забезпечувати режим їх
охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання.
На територіях, що зарезервовані під наступне
заповідання, також існують
специфічні правила щодо зміни форм власності. Так, за загальним правилом, до прийняття рішень про
створення або розширення в установленому порядку природних заповідників та національних природних парків землі державної
власності, що зарезервовані під наступне заповідання, залишаються у державній власності й приватизації не підлягають. Це
положення, як правило, фіксується у відповідному указі Президента України про резервування.
Законодавство України встановлює також засади
відносин власності на
об'єкти тваринного та рослинного світу. Згідно з загальним правилом, передбаченим Законом
України «Про тваринний світ», об'єкти тваринного світу в Україні можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
При цьому об'єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі і знаходяться в межах території України, її континентального шельфу та
виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права власності Українського
народу. Від імені Українського народу права
власника об'єктів тваринного світу, які
є природним ресурсом загальнодержавного значення, здійснюють органи державної влади та органи місцевого
самоврядування в межах, визначених Конституцією
України. Закон встановлює важливе правило про те, що об'єкти тваринного світу в
Україні знаходяться під охороною держави
незалежно від права власності на них (стаття 5 Закону).
Згідно зі статтею 6 Закону України «Про тваринний
світ», об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами,
установами та
організаціями державної або комунальної форми власності, є об'єктом права державної або
комунальної власності.
Об'єкти тваринного світу можуть також перебувати у
приватній власності юридичних та
фізичних осіб. Це стосується об'єктів, вилучених із стану природної волі,
розведених (отриманих) у напіввільних умовах чи в неволі або набутих іншим не забороненим законом шляхом. При цьому законність
набуття у приватну власність об'єктів тваринного світу повинна бути підтверджена відповідними
документами, що засвідчують законність вилучення цих об'єктів з природного середовища, ввезення в
Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які видаються в
установленому законодавством порядку. Не потрібно доводити законність набуття у
приватну власність лише об'єктів тваринного світу, добутих у порядку загального використання, а саме
риби, добутої шляхом любительського чи спортивного рибальства у водних об'єктах загального користування в межах встановлених законодавством
обсягів безоплатного вилову. Закон також
передбачає можливість обмеження права власників об'єктів тваринного світу в інтересах охорони цих об'єктів,
навколишнього природного середовища та захисту прав громадян.
Відповідно до Закону України «Про Червону книгу
України», об'єкти Червоної книги
України, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або
комунальної форми
власності, є об'єктами права відповідно державної або комунальної власності (стаття 6 Закону). А
об'єкти Червоної книги України, надані
відповідно до закону з дозволу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади
з питань екології та природних ресурсів у приватну власність, розведені (отримані) у штучних умовах від
законно набутих у приватну власність об'єктів Червоної книги України, а також ввезені в
Україну з–за кордону або
набуті в Україні в осіб, які мають право приватної власності на ці об'єкти, є
приватною власністю юридичних або фізичних осіб. При цьому обов'язковою умовою, яку висуває
законодавець, є документальне підтвердження законності
набуття у приватну власність об'єктів
Червоної книги України (стаття 7 Закону).
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:
1.
Заповідна справа в Україні: Навчальний посібник./За загальною редакцією
М.Д.Гродзинського, М.П.Стеценка. – К.: 2003. – 306 с.
Додаткова література:
1. Андрієнко Т.П., Онищенко В.А., Клестов М.Л., Прядко О.І., Арап Р.Я. Система категорій природно-заповідного фонду України та питання її оптимізації (під ред. д.б.н. проф. Т.Л. Андрієнко). - К.: Фітосоціоцентр, 2011. - 60 с.
2. Бишоп К., Гріш М., Филипс А. Модели национальных парков. - М., 2010.
3. Буре Г. С. Роль в Україні Конвенції про охорону
дикої флори, фауни та природних
середовищ існування в Європі (Бернська конвенція) // Збереження і
моніторинг біологічного та ландшафтного різноманіття в Україні. - К.: Національний екологічний центр
України, 2009. – С. 15-18.
4. Всеєвропейська стратегія збереження
біологічного та ландшафтного різноманіття (переклад українською мовою). - Київ: Авалон, 2008. - 52 с.
5. Заповідники і національні природні
парки України. - К., 2009
6. Меллума А.Ж. Особо охраняемые природные объекты на
староосвоенных территориях. - Рига, 2008.
7. Міждержавні природно-заповідні
території. / Під загальною ред. Т.Л.Андрієнко. - Міжвідомча комплексна лабораторія наукових основ заповідної справи НАН
України та Мінекобезпеки України. - Київ, 2008. – 132с.
8. Проблеми збереження та відновлення
біорізноманіття в Україні. – К., 2010.
9. Програма Літопису
природи для заповідників та національних природних парків. / За ред. Т.Л. Андрієнко. - К.: Академперіодика, 2002. -103 с.
10. Реймерс Н.Ф., Штильмарк Ф.Р. Особо охраняемые природные территории. - М.: Мысль, 1998. - 295 с.
11. Розбудова екомережі України. / Під наук. ред. Ю.Р.Шеляг-Сосонко. - К.: Програма розвитку ООН (UNDP), 1999. -
127 с.
Web-сторінки в INTERNET, що подають інформацію з заповідної справи:
http://www.rada.gov.ua/laws/ - сторінка законодавства України.
http://www.menr.gov.ua/ - сторінка Міністерства екології та природних ресурсів
України.
http://unesco.org.ua/ - сторінка Національної комісії України у справах ЮНЕСКО
http://www.coe.int/ - сторінка Ради Європи.
http://www.nature.coe.int/ - сторінка Центру Naturopa при Раді Європи.
http://unesco.org/mab - сторінка Програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера",
в рамках якої створена Світова мережа біосферних резерватів
http://www.ecnc.nl/doc/lvnx/ - сторінка Всеєвропейської екомережі на сайті
Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття
http://www/panda/org/ - сторінка Міжнародного фонду охорони природи (WWF
International)
http://whc.unesco.org/heritage.htm - сторінка Конвенції про охорону всесвітньої культурної
і природної спадщини (Париж, 1972 р.)
http://ramsar.org/ - сторінка Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають
міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів
(Рамсар, 1971)
http://cites.org/ - сторінка Конвенції про міжнародну торгівлю видами
дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES, Вашингтон,
1979 р.)
http://www.wcmc.org.uk/cms/ - сторінка Конвенції про збереження мігруючих видів
диких тварин (Бонн, 1979 р.)
http;//www.grid.unep.ch/bsein/redbook/index.htm
- сторінка Червоної книги Чорного моря (Конвенція про захист Чорного моря від
забруднення, Бухарест, 1992).
