ТЕМА 14 – СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО В ОРГАНІЗАЦІЇ

 

14.1. Сутність соціального партнерства та його роль у функціонуванні ринкової економіки.

14.2. Сторони соціального партнерства.

14.3. Принципи соціального партнерства.

14.4. Зарубіжний досвід та нормативно-правова база соціального діалогу.

 

Ключові слова: соціальне партнерство, соціальний діалог, профспілки,роботодавці, наймані працівники, тристороння рада, конвенції, рекомендації.

 

14.1. Сутність соціального партнерства та його роль у функціонуванні ринкової економіки

В економіці нашої країни відбувається ряд негативних процесів, які носять загрозливий характер, зокрема, варто зазначити, що значна частина трудових спорів визначається значною кількістю економічних факторів. Адже перехід до ринкових механізмів господарювання вимагає переосмислення та визначення пріоритетних напрямків діяльності, які включають у себе удосконалення насамперед, організаційної структури.

Слід зауважити, що дослідженню теоретичних аспектів поняття соціального партнерства в Україні приділяється чимало уваги з боку вітчизняних та зарубіжних науковців.

Зокрема, на думку Колота А., соціальне партнерство – система відносин у соціально-трудовій сфері, яка спрямована на узгодження та захист інтересів найманих працівників і роботодавців [14].

У свою чергу, Грішнова О. пропонує розглядати соціальне партнерство, як систему взаємозв’язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками, з одного боку, роботодавцями та їх об’єднаннями – з другого, і державою та органами місцевого самоврядування – з третього, їхніми представниками та спільно створеними органами з регулювання соціально-трудових відносин, які полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах для дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави [2].

Громадська Н. стверджує, що соціальне партнерство є системою відносин між роботодавцями, працівниками й державою, які за допомоги відповідних механізмів узгоджують свої інтереси в соціально-економічній і трудовій сферах [3].

Юрков М. зауважує, що соціальне партнерство є комплексним інститутом трудового права, який поєднує в собі сукупність правових норм, що регламентують колективно-правові відносини, спрямовані на забезпечення узгодження інтересів у сфері соціального забезпечення та трудових інтересів працівників і роботодавців [27].

Ярошенко О. пропонує розглядати соціальне партнерство як систему відносин між працівниками, роботодавцями й виконавчою владою під час реалізації їхніх соціально-економічних прав та інтересів, спрямовану на врахування інтересів працівників і роботодавців у спосіб взаємних переговорів, консультацій тощо для досягнення та укладення сторонами угод, колективних договорів і ухвалення спільних рішень [28].

Узагальнюючи вищезазначене слід відмітити, що предметом соціального партнерства є узгоджена соціально-трудова політика, яка на різних рівнях має своє конкретне наповнення.

Реалізується соціальне партнерство завдяки системі взаємних консультацій, переговорів, угод на державному, галузевому, територіальному рівнях, укладання колективних договорів на підприємствах або в їхніх підрозділах, укладання індивідуальних трудових контрактів між роботодавцем та працівником, а також через систе­му вирішення трудових спорів, узгодження й захисту інтересів сторін.

Сучасна вітчизняна наука розглядає соціальне партнерство у двох значеннях – вузькому і широкому, відповідно:

– як систему розвинених взаємозв’язків між працівниками, роботодавцями, державою на засадах співпраці, компромісів, узгоджених рішень із питань соціально-трудових відносин, тобто як прояв партнерських відносин у соціально-трудовій сфері;

– як принцип соціальної політики держави, що забезпечує справедливість розподілу матеріальних благ між сторонами соціально-трудових відносин в умовах ринкової економіки і як процес формування соціальної держави, досягнення суспільного діалогу, злагоди. Соціальне партнерство є передумовою, механізмом досягнення соціальної солідарності в суспільстві, системою урегулювання конфліктів в усіх сферах життєдіяльності, формою узгодження інтересів суб’єктів партнерства, що забезпечує їх конструктивну взаємодію.

Призначеннясоціального партнерства:

– створення і діяльність певних органів, упровадження в життя гуманістичних ідей та принципів регулювання соціально-трудових відносин;

– розробка, ухвалення та реалізація взаємови­гідних рішень для його сторін;

– втілення узгодженої соціально орієнтованої політики;

– сприяння урегулюванню соціальних конфліктів, подоланню кризових явищ;

– забезпечення зростання якості життя громадян країни в найширшому розумінні.

Соціальне партнерство здійснюється на таких рівнях: міжнародному (мегаекономічному), національному (макроекономічному), галузевому і регіональному (мезоекономічному), виробничому (мікроекономічному). Ця система постійно перебуває під дією, з одного боку, регулюючого впливу соціальної системи, з іншого – впливу стихійних чинників суспільного життя.

Система соціального партнерства – складне й динамічне утворення, що поєднує взаємопов’язані та взаємозалежні елементи, форми, ідеологію, культуру, принципи, методи, засоби, тактику, технології відносин.

Зміст соціального партнерства передбачає визначення критеріїв соціальної справедливості, встановлення гарантій захисту суб’єктами соціального партнерства; спільний розгляд сторонами соціально-трудової політики на основі підвищення ефективності праці; переговорно-договірний характер відносин між сторонами у процесі вирішення розбіжностей.

Для виконання суспільних функцій соціальне партнерство повинне мати такі елементи (рис. 14.1):

Рис. 14.1. Елементи соціального партнерства під час виконання суспільних функцій (побудовано авторам на основі джерела [5])

 

– тимчасові і постійні органи (Національна тристороння соціально-економічна рада; Національна служба посередництва і примирення, галузеві та міжгалузеві тристоронні соціально-економічні ради; територіальні тристоронні соціально-економічні ради, регіональні представництва національної служби посередництва і примирення);

– спільні документи (договори, угоди, рішення);

– відповідні форми взаємодії зазначених органів і порядок розробки та виконання прийнятих документів;

– відповідну ідеологію, культуру, традиції, форми взаємодії, співвідношення вказаних органів і порядок, послідовність розробки й вико­нання, пріоритетність документів, що їх ці органи  приймають.

Роль соціального партнерства полягає в тому, що воно є:

– організаційно-економічним важелем підвищення ефектив­ності виробництва, що стає потужним чинником підвищення соціальних гарантій і прискорення нагромадження ка­піталу, реалізація інтересів сторін;

– елементом механізму розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки, за якої на основі узгоджених дій із реалізації інтересів кожного суб’єкта встановлюються оптимальні параметри процесів соціального розвитку і нагромадження капіталу;

– організаційно-економічно-правовою основою захисту інтере­сів суб’єктів соціального партнерства;

– чинником формування соціально-відповідальної політики, що передбачає різні форми відповідальності, висловлення недовіри уповноваженій особі, звільнення з посади, відшкодування завданих збитків за невиконання умов домовленості;

– організаційним принципом гармонізації відносин власності, що за погодженістю партнерів визначає рівнозначні умови створення та розподілу доданої вартості.

В Україні соціальне партнерство виконує не лише названі традиційні функції, а й специфічні завдання, зокрема:

– залучення всіх суб’єктів соціального партнерства до управління й подолання на цій основі монополізму в розподілі новоствореного продукту;

– посилення мотивації до праці, у т.ч. підприємницької діяльності, досягнення високих результатів роботи, ефективності виробництва як неомінної умови підвищення якості життя та економічного розвитку підприємства;

– усунення непорозумінь і суперечностей щодо намірів, що відображають законні інтереси кожної зі сторін;

– досягнення взаємного прагнення до виконання запланованих про­грам, сприяння утвердженню в суспільстві соціальної злагоди.

Функції партнерського управління:

– організаційна;

– мобілізаційна завдяки чому досягаються більша згуртованість як окремої територіальної громади, так і суспільства загалом;

– соціально-психологічна як інструмент управління соціальним настроєм, регулювання конфліктів тощо;

– мотиваційна та стимуляційна, що сприяє більш активній участі громадян у державному управлінні та місцевому самоврядуванні;

– соціально-творча як організаційна форма для соціальної творчості соціальних груп;

– контрольна як ефективний інструменту зворотного зв’язку.

Основні форми соціального партнерства:

– спільні консультації представників сторін на всіх рівнях;

– колективні переговори на всіх рівнях;

– укладання договорів та угод на всіх рівнях;

– погодження на національному й регіональному рівнях політики доходів і соціально-економічної політики загалом, включаючи основні критерії і показники соціальної справедливості, заходи щодо захисту місцевого ринку праці та виробника;

– спільне розв’язання колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання їм на всіх рівнях;

– організація примирних та арбітражних процедур на всіх рівнях;

– участь найманих працівників в управлінні виробництвом;

– участь представників сторін у роботі органів соціального парт­нерства на всіх рівнях;

– спільне управління через представників сторін фондами соціаль­ного страхування;

– участь найманих працівників у доходах підприємства на умо­вах, визначених колективним договором;

– розгляд претензій та розбіжностей, що виникають між сторонами соціального партнерства відповідного рівня і їх розв’язання за допомогою компромісів, співробітництва, узгодження позицій;

– обмін необхідною інформацією;

– контроль за виконанням спільних домовленостей на всіх рівнях тощо.

Механізм функціонування системи соціального партнерства включає процесуальну (громадські слухання, дорадчі комітети, партнерські переговори) і нормативну сторони (принципи соціально-партнерського управління).

Соціальне партнерство може розглядатися як змістовний процес досягнення угод між суб’єктами партнерства.

Послідовність суспільно-договірного регулювання передбачає такі процедури:

1) аналіз проблемної суспільно-політичної ситуації;

2) доведення інформації до широкого загалу й залучення до її аналізу громадськості;

3) суспільне обговорення проблеми та вироблення альтернативних варіантів розв’язання проблеми;

4) спільний аналіз переваг і недоліків кожної з альтернатив та ухвалення найбільш оптимального рішення;

5) реалізація прийнятих державно-управлінських рішень і взаємних зобов’язань;

6) контроль, взаємоконтроль, корекція дій на підставі зворотного зв’язку.

Важлива частина механізму соціального партнерства як виду управління – соціальна відповідальність. Вона конкретизується, розкривається через зміст і структуру державно-управлінських рішень, ухвалених у процесі соціального партнерства, у залученні механізмів зворотного зв’язку, контролю громадськості за виконанням державними органами прийнятих програм і стратегій соціально-економічного розвитку [5].

 

14.2. Сторони соціального партнерства

Національна соціально-економічна тристороння рада була створена на виконання вимог Закону України «Про соціальний діалог в Україні» та діє згідно з Указом Президента України від 02 квітня 2011 року. Національна соціально-економічна тристороння рада була утворена за пропозицією об’єднань роботодавців, профспілок та Кабінету Міністрів України для вирішення таких основних завдань [19]:

1) вироблення консолідованої позиції сторін соціального діалогу щодо стратегії економічного і соціального розвитку України та шляхів вирішення існуючих проблем у цій сфері; 

2) підготовка та надання узгоджених рекомендацій і пропозицій Президенту України, Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України з питань формування і реалізації державної економічної та соціальної політики, регулювання трудових, економічних, соціальних відносин.

Національна рада має тристоронню структуру представництва сторін соціального діалогу: по 20 представників від: сторони органів виконавчої влади, сторони профспілок і  сторони роботодавців. Очолює Раду Голова, який призначається Президентом України за поданням Президії Національної ради строком на один рік. Співголови Національної ради є координаторами сторін, їх налічується три. Персональний склад Національної ради визначається у порядку, встановленому статтею 9 Закону України «Про соціальний діалог в Україні» [19].

Сторони соціального діалогу в Україні, які здійснюють взаємодію соціального діалогу, зображено на рисунку 14.2.

Рис. 14.2. Сторони соціального діалогу в Україні (складено авторами на основі [1])

 

Однією із сторін соціального діалогу в Україні є Федерація профспілок України. Федерація профспілок України – це найбільше всеукраїнське об’єднання, до його складу входить більше 85% членів профспілок всієї країни.

Метою діяльності Федерації профспілок України є вираження, представлення інтересів і захист прав організацій – членів Федерації профспілок України, координація їхніх колективних дій, представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, їх організаціями і об’єднаннями, а також з іншими об’єднаннями громад[1]:

Крім мети, Федерація профспілок України виконує також певний ряд завдань. Серед них можна виділити такі [1].

– захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок;

– соціальний захист членів профспілок та їхніх сімей;

– удосконалення системи соціального партнерства: профспілки, роботодавці, держава;

– розвиток співпраці з іншими профспілками та їх об’єднаннями;

– забезпечення прав та можливостей жінок і чоловіків.

Федерація профспілок України співпрацює з Міжнародною організацією праці та підтримує зв’язки з професійними спілками інших країн. Зокрема, такими як Бельгія, Угорщина, Франція, Польща, Китай, Індія, В’єтнам та багатьма іншими. Також Федерація профспілок України входить до Міжнародної конфедерації профспілок та Всезагальної конфедерації профспілок.

Наступною із сторін соціального діалогу в Україні є Федерація роботодавців України. Федерація роботодавців України – це всеукраїнське об’єднання роботодавців, яке створене для захисту інтересів роботодавців в економічному та соціально-трудовому плані. Федерація роботодавців України співпрацює з органами влади та профспілками для вирішення тих чи інших питань, які виникають у їх компетенції. Федерація роботодавців України є найчисельнішим об’єднанням, що наділене широким спектром компетенцій.

Метою діяльності Федерації роботодавців України є консолідація зусиль роботодавців України для покращення ділового середовища, підвищення статусу українського бізнесу у світі та підтримка балансу інтересів суспільства, влади та бізнесу [11]. Федерація роботодавців України, як найбільший орган захисту прав та інтересів роботодавців, виконує широкий спектр завдань. Серед них можна виділити такі (сайт, пріоритети):

–зменшення розміру єдиного соціального внеску; 

–ліквідація обов’язків роботодавця щодо виплати лікарняних у перші 5 днів непрацездатності;

–скасування навантаження на роботодавців із відшкодування пенсій за роботу у шкідливих та важких умовах праці; 

–формування системи професійних кваліфікацій в Україні; 

–сприяння розробці професійних стандартів та системи підтвердження професійних кваліфікацій.

Федерація роботодавців України є однією із найвпливовіших організацій і співпрацює з органами виконавчої влади. Зокрема, активна співпраця здійснюється з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, з Антимонопольним Комітетом України, з Державного податковою адміністрацією України та іншими органами виконавчої влади держави.

Однією із сторін соціального діалогу є Кабінет Міністрів України, що є одним із найвищих органів виконавчої влади, оскільки має відповідати перед Верховною Радою України та Президентом України. Цей орган наділений широким колом повноважень, які стосуються законодавства та забезпечення прав і свобод населення країни.

До основних завдань Кабінету Міністрів України належать [11]:

– вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості;

– забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров’я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

– розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм;

– спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

Регулювання соціального діалогу в Україні обмежується не лише взаємодією описаних вище сторін. Дуже часто в процесі цієї взаємодії виникають розбіжності в поглядах, конфлікти, в соціально-трудовій сфері – колективні трудові спори. Для врегулювання таких конфліктів Указом Президента України від 17 листопада 1998 року було створено Національна служба посередництва і примирення. Згідно з Указом Президента «Про утворення Національної служби посередництва та примирення» [19], ця структура є постійно діючим державним органом, створеним Президентом України для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів).

В Указі Президента «Про утворення Національної служби посередництва та примирення» визначено коло завдань, які виконує служба. Головними завданнями служби є [22]:

– сприяння взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними;

– прогнозування виникнення колективних трудових спорів (конфліктів) та сприяння своєчасному їх вирішенню;

– здійснення посередництваіпримиренняпідчасвирішення колективних трудових спорів (конфліктів);

– забезпечення здійснення соціального діалогу, вироблення узгоджених пропозицій щодо розвитку соціально-економічних та трудових відносин в Україні;

– здійснення заходів із запобігання виникненню колективних  трудових спорів (конфліктів);

– підвищення рівня правової культури учасників соціально-трудових відносин.

Тобто, Національна служба посередництва і примирення слугує арбітром або посередником у вирішенні колективних трудових спорів. На сьогодні, Служба не є підконтрольною будь-якому державному органу країни, тобто, є самостійною і незалежною організацією.

Соціальний діалог в Україні здійснюється на різних рівнях:

– національному;

– галузевому;

– територіальному;

– локальному.

На кожному із цих рівнів існують певні особливості функціонування соціального діалогу (табл. 14.1) [7]. На кожному рівні визначені певні критерії репрезентативності, які є основними для кожного суб’єкта соціального діалогу залежно від рівня його здійснення. Згідно з Законом України «Про соціальний діалог в Україні» на національному рівні участь у міжнародних заходах мають право брати зареєстровані всеукраїнські профспілки, які налічують не менше як 150 000 членів та всеукраїнські об’єднання роботодавців, на підприємствах членів яких працюють не менш як 200 000 працівників.

На галузевому рівні репрезентативними будуть ті профспілки, членами яких є не менше як 3% працівників, зайнятих у відповідній галузі. Об’єднання роботодавців на галузевому рівні повинні налічувати не менше як 5% працівників, які зайняті у відповідних видах економічної діяльності.

На територіальному рівні репрезентативними вважаються ті спілки, членами яких є не менше 2% зайнятого населення у відповідній адміністративно-територіальній одиниці. Об’єднання роботодавців вважаються  репрезентативними тоді, коли на підприємствах-членах працюють не менше як 5% зайнятого населення у відповідній адміністративно-територіальній одиниці.

На локальному рівні критерії репрезентативності значно відрізняються. У разі відсутності профспілкових організацій їх заміняють представники працівників. Зі сторони роботодавців репрезентативними вибираються роботодавець або представники роботодавця.

Тобто, як бачимо, критерії репрезентативності значно відрізняються залежно від рівня здійснення соціального діалогу.

 

 

Таблиця 14.1. Сторони та рівні соціального діалогу в Україні

Рівні соціального діалогу
	Національний рівень	Галузевий рівень	Територіальний рівень	Локальний рівень
Сторони соціального діалогу	Всеукраїнські професійні спілки та їх об’єднання	Всеукраїнські профспілки та їх об’єднання, що діють у межах певного виду або кількох видів економічної діяльності	Профспілки відповідного рівня та їх об’єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці	Первинні профспілкові організації, а в разі їх відсутності – вільно обрані для ведення колективних переговорів представники (представник) працівників
	Всеукраїнські об’єднання організацій роботодавців	Всеукраїнські об’єднання організацій роботодавців, що діють у межах певного виду або кількох видів економічної діяльності	Організації роботодавців та їх об’єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці	Роботодавець та/або уповноважені представники роботодавця
	Органи виконавчої влади – Кабінет Міністрів України	Відповідні центральні органи виконавчої влади	Сторона органів виконавчої влади, суб’єктами якої є місцеві органи виконавчої влади, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці	–
Органи соціального діалогу	Національна тристороння соціально-економічна рада	Галузеві тристоронні соціально-економічні ради	Територіальні тристоронні соціально-економічні ради	Сторона працівників, суб’єктами якої є первинні профспілкові організації, а в разі їх відсутності – вільно обрані представники (представник) працівників. Сторона роботодавця, суб’єктами якої є роботодавець та/або уповноважені представники роботодавця

Примітка. Узагальнено авторами на основі Закону України «Про соціальний діалог» [9].

 

Загалом, соціальний діалог є одним із найефективніших способів урегулювання та узгодження конфліктів у системі соціально-трудових відносин. Соціальний діалог виступає важливим інструментом досягнення миру та соціальної злагоди. Яскравим прикладом цього є країни-члени Європейського союзу, які, завдяки злагодженій взаємодії сторін країни змогли досягти економічного процвітання та високого рівня життя населення.

Саме тому вважаємо, що соціальний діалог, як ефективний інструмент узгодження інтересів сторін, повинен бути активізований на усіх рівнях управління, що передбачає наступне вивчення методичних підходів до проведення аналізу та оцінки ефективності його реалізації.

Серед тих трансформацій, які відбуваються у соціально-трудовій сфері на сьогодні та враховуючи ситуацію в Україні, ми вважаємо, що найбільш важливою і складною є проблема ефективності соціального діалогу. Сторони соціального діалогу не мають потрібної взаємодії між собою. Тому, для того, щоб визначити ефективність реалізації соціального діалогу в Україні вважаємо потрібним проаналізувати ряд показників. Взаємодія трьох сторін соціального діалогу передбачає реалізацію соціального діалогу на національному рівні.

 

14.3. Принципи соціального партнерства

Основу цивілізованих відносин, що складаються між соціальними партнерами, повинні складати принципи, вироблені Міжнародною організацією праці (МОП), які мають універсальний, загальносвітовий характер.

Перший принцип полягає в тому, що загальний і міцний мир у світовому співтоваристві може бути встановлений тільки на основі соціальної справедливості.

Другий принцип проголошує необхідність створення нормальних, «людських» умов праці у всіх країнах. Соціальні партнери даної країни, регіону, підприємства під час вирішення соціально-трудових проблем, повинні враховувати ті наслідки, які можуть викликати їхні дії в інших країнах чи регіонах. 

Третій принцип – дотримання свободи слова та свободи об’єднання є необхідними умовами постійного прогресу, оскільки сутність соціального партнерства ґрунтується на рівноправному функціонуванні одного партнера – підприємця та іншого – профспілки як представника працюючих.

Четвертий принцип проголошує, що бідність у будь-якій країні є загрозою для загального добробуту.

П’ятий принцип: усі люди, незалежно від раси, віри та статі, мають право на матеріальний добробут і духовний розвиток в умовах свободи і гідності, сталості в економіці та рівних можливостей.

Шостий принцип: сприяння забезпечення повної зайнятості і підвищення життєвого рівня [7].Поряд із загальними принципами МОП, на яких будується ідеологія всієї системи соціального партнерства, існують специфічні принципи організації роботи партнерів під час ведення колективних переговорів та взаємних консультацій: 

1) принцип трипартизму – представництво уряду (або виконавських органів чи виконавських органів державної влади, профспілок і підприємців; 

2)  принцип рівності та рівноцінності сторін під час ведення взаємних переговорів і недопустимість обмежень законних прав працюючих і підприємців;

3) паритетність представництва (однакова кількість представників усіх сторін);

4) регулярність проведення переговорів та консультацій;

5) довіра у відносинах, знання і повага прав та обов’язків суб’єктів переговорів, недопущення протистояння інтересів сторін;

6) обов’язковість виконання досягнутих домовленостей та відповідальність за виконання прийнятих зобов’язань.

Ефективне функціонування системи соціального партнерства забезпечується рівноправністю та рівноцінністю сторін. Нерівноправність веде до вищості одних над іншими, до диктату сильнішого та ігнорування інтересів слабкого партнера. Тому баланс інтересів можуть забезпечити тільки рівноправні сторони. Якщо рівноправність забезпечується нормативними актами, то рівноцінність багато залежить від самих партнерів, від їхніх особистих якостей, професійної підготовки, знань, вмінь і навичок. Партнери на переговорах та під час консультацій повинні бути рівною мірою компетентними, тому важливим завданням є формування професійнокомпетентних органів та інших інститутів соціального партнерства [6].

 

14.4. Зарубіжний досвід та нормативно-правова база соціального діалогу

Соціальний діалог в Україні має напрочуд невелику історію порівняно з історією розвитку соціального діалогу в Європейському союзі. При цьому, взаємодія суб’єктів соціального діалогу знаходиться на доволі високому рівні, що забезпечує великий вплив на його розвиток.

У Європейському союзі соціальний діалог став регулятором стабільності життя населення та забезпечення його благополуччя. Аналізуючи досвід європейських країн можна дійти висновку, що рівень життя суспільства буде високим лише тоді, коли відбудеться поєднання економічного та соціального розвитку і підтримання один одного на належному рівні. Тобто, економічні показники залежать від соціальних показників і навпаки.

У Європейському союзі не існує єдиної системи або ж моделі соціального діалогу. Їх рівно стільки ж, скільки і країн-членів. Тобто, кожна країна має свою певну програму, модель чи інструменти для вирішення тих чи інших проблем у соціально-трудовій сфері.

Вибір певної моделі соціального діалогу залежить не лише від політичних поглядів певної країни, але й від сильних і слабких сторін держави, у якій він здійснюється, від традицій і звичаїв країни, від інноваційних процесів, тобто, потенціалу країни в цілому. У країнах Європейського союзу надають особливої важливості проблемам благополуччя та соціального захисту громадян. Саме тому, Україні – країні, яка прагне отримати членство в ЄС, потрібно детально вивчити соціальну політику та механізми регулювання соціального діалогу на прикладі країн, громадяни яких соціально захищені для того, щоб на основі їх позитивного досвіду розробити свою ефективну систему соціального діалогу.

Більшість країн, які вдало розвивають соціальний діалог, схиляються до трипартизму, тобто, здійснення соціального діалогу на тристоронньому рівні. Проте, існують і країни, у яких двосторонній рівень діалогу залишається пріоритетним. У цьому випадку держава не бере участі у регулюванні відносин, які виникають у соціально-трудовій сфері.

Для того, щоб вибрати потрібну для України систему соціального діалогу або перейняти ті чи інші особливості регулювання соціального діалогу, вважаємо за потрібне вивчити особливості організації процесу соціального діалогу в провідних зарубіжних країнах (табл. 14.2).

 

Таблиця 14.2. Особливості організації процесу соціального діалогу в провідних зарубіжних країнах

Країна	Суб’єкти	Особливості
1	2	3
Польща	Уряд, представники найманих працівників та представники роботодавців	Тристороння комісія з соціально-економічних питань регулює питання, які виникають із приводу трудового законодавства,  процесу соціального діалогу та його розвитку, соціального забезпечення громадян країни, підвищення кваліфікації та професійної підготовки. Після прийняття в Польщі Закону «Про Тристоронню комісію із соціально-економічних питань та воєводські комісії із соціального діалогу» сформувались воєводські комісії соціального діалогу. Загалом, у Польщі їх є 16, тобто, Комісія регулює всі соціально-економічні питання, які виникають у регіоні. Засідання відбуваються не рідше, ніж 1 раз на 3 місяці. Більшість питань, які обговорюються на місцевому рівні адресовані Тристоронній комісії із соціально-економічних питань, проте, рішення воєводських комісій не завжди враховуються. У Польщі соціальний діалог відбувається переважно на рівні підприємства
Франція	Тристоронній рівень змішаного представництва: на підприємстві до ради, яку обирає колектив, включаються представники роботодавця	Коло питань, які можуть бути винесені на обговорення та з приводу яких можуть бути складені рішення, обмежені законодавством та угодою. Також, голова підприємства повинен щорічно звітуватись перед комітетом про стан підприємства, виплати заробітних плат, умови праці та охорону праці. У країні регулювання соціально-трудових відносин відбувається завдяки Економічній та соціальній раді. Тобто, найбільш розвиненим у країні є галузевий діалог та діалог на рівні підприємства
Угорщина	Уряд, представники найманих працівників та представники роботодавців	У країні, яку називають «піонером» трипартизму існує повна рівноправність трьох сторін соціального діалогу. Однією із цікавих відмінностей соціальної політики Угорщини є відсутність закону, який регулює тристороннє співробітництво. Тобто, соціальний діалог базується на рішеннях представників влади та домовленостях представників найманих працівників та роботодавців
Японія	Уряд, представники найманих працівників та представники роботодавців	Держава не так сильно опікується робітниками та профспілками, їй більше належить регуляторна роль у питаннях соціального характеру, наприклад, встановленні норм робочого часу, оплати праці, умов роботи. У випадку порушення цих встановлених стандартів підприємців для початку штрафують
Великобри-танія	Організації роботодавців, профспілки	Основна роль у регулюванні та вирішенні проблем належить представникам профспілок та представникам роботодавців. Держава не втручається у їхні взаємозв’язки, проте, у вирішенні соціальних конфліктів вона залишається посередником
Австрія	Уряд, представники найманих працівників та представники роботодавців	Соціальними партнерами є Палата праці, Торгова палата, Палата сільського господарства та  профспілка. Головна роль відведена галузевому соціальному діалогу. Основними документами у регулюванні соціального діалогу є колективні договори, які укладаються на кожному підприємстві і стосуються усіх працівників підприємства.  Основним членом асоціації роботодавців є Торгова палата, членство у якій є обов’язковим

Примітка. Узагальнено автором на основі [11, 17, 20, 21, 23, 26].

 

Виходячи з вищевикладеного, можна побачити, що в кожної країни існує свій власний підхід до регулювання соціального діалогу.

В Україні ухвалюють ряд нормативно-правових документів, які дозволяють регулювати соціальний діалог на всіх рівнях (рис. 14.3).

Одним із основних нормативно-правових документів у сфері соціального діалогу є Конституція України [16]. У статті 36 передбачено, що «громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України».

 

Рис. 14.3. Нормативно-правова база України з питань соціального діалогу

 

У статті 44зазначається, що «ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів».

Кодекс законів про працю регулює відносини та правові засади у сфері праці працівників. У розділі II передбачено всі основні засади щодо розробки та укладення колективних договорів та угод. XVI розділ присвячений обговоренню всіх прав профспілок та їх об’єднань.

Одними із головних нормативно-правових актів у сфері регулювання соціального діалогу є Закони України та Укази Президента. Особливо велика увага приділяється Закону «Про соціальний діалог в Україні». Детальний опис Законів України та Указів Президента представлено у таблиці 14.3.

 

Таблиця 14.3. Законодавчі та нормативно-правові акти з питань регулювання соціального діалогу в Україні

Закони України	Основний зміст
1	2
Закон України «Про соціальний діалог» від 23.12.2010 р.	Визначає правові засади соціального діалогу, описує рівні, на яких здійснюється соціальний діалог, сторони та основні органи соціального діалогу на кожному з рівнів
Закон України «Про професійні спілки,  їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 р.	Визначає правові засади регулювання профспілок, описує права та гарантії їх діяльності
Закон України «Про організації роботодавців, їх об’єднання, права та гарантії їх діяльності» від 22.06.2012 р.	Визначає правові та економічні засади діяльності організацій роботодавців та їх об’єднань, а також особливості взаємодії з органами державної влади
Закон України «Про колективні договори і угоди» від 01.07.1993 р.	Визначає правові засади розробки та укладання колективних договорів
Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», від  03. 03. 1998 р.	Передбачає правові засади функціонування низки заходів, пов’язаних із вирішенням трудових спорів (конфліктів)
Закон України «Про охорону праці» від 14. 10. 1992 р.	Передбачає основні положення щодо охорони життя і здоров’я працівників, регулює відносини між працівниками та роботодавцями  із питань безпеки та гігієни праці
Закон України «Про оплату праці» від 24. 03. 1995 р.	Передбачає економічні, правові та організаційні засади стосовно оплати праці, яка регулюється трудовим договором. Має на меті реалізовувати стимулюючу функцію заробітної плати
Закон України «Про загальнообов’язкове соціальне страхування”	Визначає принципи та загальні організаційно-правові засади загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 09. 07. 2003 р.	Визначає основні засади регулювання та функціонування загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.
Указ Президента України           від 17. 11. 1998 р. «Про утворення Національної служби посередництва та примирення»	Указ виданий із метою врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), а Національну службу посередництва та примирення створено як постійно діючий орган
Указ Президента «Про Національну тристоронню соціально-економічну раду», виданий від 02. 04. 2011 р.	Указ виданий з метою забезпечення ефективного функціонування соціального діалогу в Україні

Примітка. Узагальнено авторами на основі [9–11,24–27].

 

Як бачимо, нормативно-правове підґрунтя соціального діалогу в Україні є доволі хорошим. Проте, аналізуючи нормативно-правові акти та законодавство в цілому бачимо, що воно є зовсім недосконалим і має велику кількість неточностей. Саме тому, на нашу думку, потрібно проаналізувати міжнародну законодавчу базу, яка регулює відносини з приводу соціального діалогу для того, щоб максимально широко розкрити питання нормативно-правових актів та законодавчої бази соціального діалогу в Україні в цілому (табл. 14.4).

 

Таблиця 14.4. Міжнародні нормативно-правові акти з питань регулювання соціального діалогу

Конвенції та Рекомендації	Основний зміст
1	2
Конвенція № 87 «Про свободу асоціації та захист права на організацію» (1948р.)	Гарантує працівникам та роботодавцям право створення організації і можливість вступу до організації без отримання попереднього дозволу
Конвенція № 98 «Про застосування принципів права наорганізацію і ведення колективних переговорів» (1949 р.)	Передбачає захист працівників від будь-яких дискримінацій, які можуть бути спрямовані на зменшення свободи об’єднань, які створюються у трудовій сфері. Також у документі вказана необхідність заохочення до розвитку проведення переговорів на добровільних засадах
Рекомендація № 91 «Щодо колективних договорів» (1951 р.)	Документ регулює процедуру ведення колективних договорів, встановлює межі їх дії і контролює їх дотримання
Рекомендація № 92 «Щодо добровільного примирення та арбітражу» (1951 р.)	Передбачає регулювання питань, які можуть виникнути під час добровільного примирення, докладно описує, що примирення повинне бути безкоштовним і максимально оперативним, допомагати у вирішенні трудових конфліктів
Рекомендації № 113 «Щодо консультацій та співробітництва між державною владою та організаціями підприємців і працівників у галузевому та національному масштабі» (1960 р.)	Визначає межі національного соціального діалогу, мету консультацій і взаєморозуміння між соціальними партнерами
Конвенція № 144 «Про тристоронні консультації для сприяння застосуванню міжнародних трудових норм»(1976 р.)	Визначає необхідність проведення консультацій із дотриманням міжнародних трудових норм на національному рівні
Рекомендація № 152 «Щодо процедури тристоронніх консультацій для сприяння застосуванню міжнародних трудових норм та національним заходам, що стосуються діяльності МОП»(1976 р.)	Передбачає викладення проведення процедури консультацій. Також пропонує проводити консультації, які стосуються підготовки і здійснення заходів щодо виконання цих положень
Конвенція № 154 «Про сприяння колективним переговорам»(1981 р.)	Передбачає розгляд форм взаємовідносин сторін соціального діалогу щодо колективних переговорів
Рекомендація № 163 «Щодо сприяння колективним переговорам»(1981 р.)	Передбачає визначення засобів сприяння колективним переговорам

Примітка. Узагальнено авторами на основі [15].

 

Виходячи з даних таблиці 14.4, можна побачити, що міжнародні нормативно-правові документи також мають значний вплив на регулювання і проведення соціального діалогу в Україні. Тобто, зі сторони уряду, приділяється увага для покращення взаємовідносин та взаємодії інтересів сторін, проте, більшим чином всі нормативно-правові акти є нормами і носять більше ознайомлюючий та, свого роду, рекомендуючий характер, аніж повною мірою регулювальний.

Отже, соціальний діалог виступає одним із найважливіших інструментів для досягнення компромісу між роботодавцями, працівниками та органами влади. Також соціальний діалог є основою досягнення миру в країні та економічного зростання та добробуту населення.

Проаналізувавши досвід зарубіжних країн у веденні соціального діалогу можна побачити, що моделі ведення значно різняться. На нашу думку, для України важливо детальніше вивчити ці підходи та вибрати ті моменти, які будуть найбільш прийнятними. Виходячи з позитивного досвіду зарубіжних країн у здійсненні соціального діалогу, вважаємо, що потрібно приділяти все більше уваги його розвитку та ефективному функціонуванню.