Тема 5. Системний вимір політики.

 

§1. Сучасні політологічні дослідження свідчать, що сфера полі­тичного життя не обмежується відносинами "держава — сус­пільство". Отже, і терміни "держава", "уряд", "нація" набувають вужчого й інституціонального змісту, оскільки належать до кон­кретних інститутів, характерних для сучасних західних суспільств.

У середині XX ст. характер дослідження проблем державного управління радикально змінився після введення до наукового вжитку поняття "політична система", яке набуло значного по­ширення завдяки тому, що охоплює всю політичну сферу сус­пільства. Інакше кажучи, поняття "політична система" є шир­шим, аніж поняття "державне управління", оскільки стосується всіх осіб і всіх інститутів, які беруть участь у політичному про­цесі, а також неформальних і неурядових чинників, що вплива­ють на механізми виявлення й поставлення проблем, на генеру­вання та реалізацію рішень у сфері державних відносин.

Більшість суспільствознавців сходяться на тому, що суспільну систему становлять основні стани, прошарки та інші суспільні групи, створені ними інститути та механізми, що гарантують реалізацію групових інтересів і потреб, їх зв’язки та залежності, які об’єднують зазначені компоненти в суспільство, зорганізо­ване в державу.

Під політичною системою розуміють сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності й свідомості, які забез­печують панування правлячого стану, співіснування з ним ін­ших суспільних груп, дозволяють окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби й суспільну волю через вико­ристання загальних суспільно-політичних інструментів волеви­явлення.

Згідно з Г. Алмондом і Д. Пауеллом, спільним для всіх визначень терміна "політична система" є асоціація її з фізич­ним примусом у суспільстві, яке конституйоване законодавчо. Розвиваючи ці ідеї, Д. Істон писав про авторитарний розподіл цінностей, Р. Даль — про владу, управління й авторитет. Ці ви­значення передбачають законне право на санкції стосовно тих, хто не виконує "правил гри", встановлених у суспільстві. І хоча політична система не побудована виключно на силових засадах, однак її ставлення до насильства є важливою характеристикою системи. Вони визначають "політичний" компонент поняття. А "система" передбачає взаємозв’язок її складових, а також певні кордони між нею й зовнішнім середовищем. Кордони по­літичних систем можуть змінюватися. Наприклад, вони розши­рюються під час війни, коли великі маси населення мобілізу­ються, а вплив держави на галузі, що в мирний час практично не регулюються, значно посилюється.

§2. Структура політичної системи будь-якого суспільства включає в себе державу та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об’єднання громадян у поєднанні з нор­мативно-правовою основою й політичною ідеологією.

Кожний з названих компонентів реалізує свої цілі, завдання й функції, використовуючи власні специфічні методи, форми і засоби.

Отже, політична система є субсистемою (елементом) сус­пільної системи. Остання створює основу для існування полі­тичної системи, визначає спосіб її формування та функціонуван­ня. Саме вона визначає основні характеристики політичної сис­теми, сфери її функціонування, можливості розв’язання на рівні політики основних проблем суспільного життя.

Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) сус­пільних відносин та інститутів сприяють перетворенням у полі­тичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, "пра­вил гри".

Проте й елементи політичної системи впливають на еконо­міку, культуру, ідеологію суспільства, а отже, і на функціонуван­ня суспільної системи.

Політична система певною мірою є автономною сферою, хоча її самостійність не може виходити за певні межі. Інакше може виникнути загроза існуванню суспільного цілого як такого.

Основним обмеженням автономії політичної системи є еко­номіка. Економічний стан суспільства потрібно постійно вра­ховувати в діяльності суб’єктів політики, оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних потенцій неможливо приймати оптимальні політичні рішення. Отже, бажано додержувати принципу єдності економіки, політики та ідеології. Остання, до речі, також є чинником обмеження політичної системи. Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад у сфері економіки. Вона формує критерії оцінювання суспільних явищ і процесів, ефективності функціонування політичної та еконо­мічної систем загалом, сприяє цілеспрямованій перебудові сус­пільних відносин, механізмів їх регулювання, формуванню но­вих суспільних норм оцінки та поведінки.

Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії полі­тичної системи — суперечності між напрямами діяльності окре­мих політичних інститутів, суспільних груп і т. ін.

У надрах політичної системи формуються нові суспільні рі­шення, мобілізуються суспільні ресурси та енергія, необхідні для впровадження у суспільну практику зазначених рішень, ство­рення інститутів, що впливають на постійне перетворення еле­ментів суспільної системи. З цього погляду політична система відіграє роль важливого інструмента суспільної системи, оскіль­ки забезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій, підвищенню ефективності вирішення конфліктів і суперечностей.

Політична система є автономною і відкритою. Вона має по­стійні відносини та взаємообмін з іншими субсистемами сус­пільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип об­міну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).

Найбільший внесок у розвиток цього напряму політології зробили Т. Парсонс, який започаткував основи системного аналізу суспільного життя загалом, і Д. Істон, який застосував загальну теорію систем в аналізі політики. Останній, до речі, як вхід до політичної системи розглядав ви­моги й підтримку, між якими мають бути збалансовані відно­сини. Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обид­ва чинники разом можуть призвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регла­менти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т. ін.

У. Мітчелл вважав, що вхід політичної системи не має обмежуватися вимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування та ресурси, на які спирається сис­тема. А вихід має розглядатись як поєднання мети, цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і витрат.

Політична система повинна мати "петлю зворотного зв’язку", оскільки без цього механізму коригування поведінки політич­ної системи неможливо позбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати на зміну ситуації.

Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по- своєму унікальна й специфічна.

Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показо­во, що антипода демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.

Арістотель на розвиток ідей Платона запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли мож­новладці керують в інтересах усіх, а коли — у власних інтере­сах. У першому випадку він виокремив монархію, аристократію та "політику", у другому — тиранію, олігархію та демократію.

М. Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі тра­дицій, харизми й легітимізму.

Г. Алмонд розглядав англо-американську, кон­тинентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну систе­ми, Дж. Коулмен — конкурентну, напівконкурентну та автори­тарну системи, а Д. Ептер — диктаторську, олігархічну, опосеред­ковано представницьку й пряму представницьку.

К. Гаджієв запропонував враховувати однолінійну типо­логію систем на кшталт:

рабовласницькі — феодальні — капіталістичні;

патріархальні, традиціоналістські — раціоналістські;

колективістські — індивідуалістські;

диктаторські — ліберальні;

тоталітарні — демократичні політичні.

Крім того, він вважає, що треба враховувати співвідношення різних типів типологізації: демократія — унітаризм; тоталіта­ризм — федералізм; демократія — федералізм.

У першому випадку він говорить про типи політичних сис­тем, у другому — про типи політичних режимів, у третьому — про форми державно-адміністративного устрою.

§3.Функції політичної системи

Для політології політична система є важливою не стільки сама собою, скільки через суспільні функції, які вона виконує. Йдеться про те, що має робити політична система і як (за допо­могою яких структур, з якою ефективністю) це робиться?

Погоджуючись з Д. Істоном, пов’язують політичну систему із суспільством уже згадувані Г. Алмонд і Д. Пауелл, які виокрем­люють у функціонуванні політичної системи три аналітичних рівні: розглядування системи у взаємодії останньої із зовніш­нім середовищем, її внутрішньому функціонуванні, збереженні та адаптації.

Ці автори поділяють функції політичної системи на вхідні та вихідні.

Функціонування політичної системи відбувається на двох рівнях:

як елемента суспільства;

усередині політичної системи.

У першому випадку розглядають дії політичної системи ви­ходячи з чотирьох основних її цінностей: регулювальної, видо­бувної, розподільної, реагуючої та символізуючої здатностей.

Регулювальна здатність полягає в управлінні, координації поведінки індивідів і груп. Ця здатність може бути реалізована введенням юридичних та інших норм, адміністративного впли­ву і т. ін. У тоталітарних суспільствах регламентація є більшою, у ліберальних — меншою, однак загалом без неї неможливо обійтися.

Видобувна здатність полягає у спроможності здобувати не­обхідні для функціонування економічні, фінансові, політичні (у вигляді підтримки) ресурси, які можуть братися з внутріш­нього або зовнішнього середовища.

Розподільна здатність пов’язана з розподіленням через по­літичну систему благ, послуг між окремими особами (дотації, фінансування, пільги, нагороди тощо) або соціальними групами. Ці блага й послуги перерозподіляються після їх отримання із зовнішнього середовища. Наприклад, податкова система, що е ви­добувним механізмом, може, по-перше, розподіляти податкові пільги, а по-друге, і сама споживати частину тих самих фінансо­вих ресурсів, що витрачаються на оплату персоналу, оренду при­міщень, придбання й експлуатацію техніки і т. ін.

Реагуюча здатність покликана "відповідати" на імпульси (вимоги, побажання, очікування), які надходять на вхід політич­ної системи. Одні системи можуть бути гнучкими й динамічни­ми в цьому контексті, інші — досить жорсткими та консерватив­ними. Зрозуміло, що перевагу мають ті політичні системи, що можуть швидко адаптуватись і адекватно реагувати на суспіль­ні потреби.

Розрізняють також символізуючу здатність політичної си­стеми, що пов’язана з потребами легітимності та суспільної підтримки, зі здатністю системи формулювати популярні сим­воли й гасла, переконання, погляди, соціальні міфи, маніпулю­ванням суспільною свідомістю з метою підтримки та підсилен­ня легітимності влади задля ефективного здійснення своїх функцій.

Оцінка політичної системи за цими параметрами (регулююча, видобувна, розподільна, реагуюча та символізуюча здатності), яка дає змогу оцінити владу уряду над суспільством, ступінь впливу на суспільну свідомість і поведінку людей в інтересах досягнен­ня цілей уряду, е дуже важливим компонентом функціонально­го аналізу політичної системи суспільства.

Другий рівень функціонування політичної системи віддзер­калює те, що відбувається в ній самій. Ідеться про функції пере­творення вхідних імпульсів на вихідні, до яких належать нормотворчість, застосування правил, контроль за виконанням норм, політична комунікація, збереження та адаптація системи. Конкретизуємо кожну з цих функцій.

Функція нормотворчості полягає в підготовці правових доку­ментів, що визначають поведінку людей та груп у суспільстві. У демократичних суспільствах термін "нормотворчість" практич­но збігається з терміном "законотворчість", що перебуває в ком­петенції парламенту й значно меншою мірою — виконавчих органів та інституцій — президента, уряду та ін. А в більшості авторитарних, тим паче тоталітарних, систем нормотворчістю займаються виконавчі органи. Як правило, процес прийняття рішень складається з кількох етапів: вироблення політики, вибір загальних цілей і стратегії їх реалізації, розробка й реалізація рішень — конкретних правил, спрямованих на реалізацію стра­тегічних цілей.

Функція застосування правил передбачає приведення роз­роблених правил або законів у дію. Ця функція є надзвичайно важливою, оскільки часто прекрасні з погляду права закони й постанови просто не виконуються.

Слід зауважити, що в багатьох політичних системах реаліза­ція цієї функції стимулює діяльність не лише виконавчої влади, а й законодавчих структур. Отже, чітких кордонів між вироб­ленням правил та їх виконанням немає.

Функція контролю за виконанням норм охоплює тлумачен­ня законів і постанов, а також дії щодо запобігання їх не­виконанню. Хоча контроль переважно перебуває в компетенції судових органів, ця функція має посісти відповідне місце в ді­яльності законодавчої та виконавчої гілок влади.

Зазначимо, що ця функція може тісно пов’язуватись із функ­цією законодавчою. Наприклад, Верховний суд США завдяки своєму праву інтерпретувати Конституцію цієї країни відіграє важливу роль і в законотворчості, оскільки має право скасову­вати, коригувати й ратифікувати закони та постанови, ухвалені законодавчими та виконавчими органами на конституційній основі.

Функція політичної комунікації забезпечує розповсюдження й передавання політичної інформації між різними елементами політичної системи, між правителями й тими, ким керують.

У принципі функція політичної комунікації діє у двох на­прямах і забезпечує двосторонній зв’язок, взаємообмін інформа­цією, хоча й класифікується здебільшого як функція виходу по­літичної системи.

Особливе значення мають функції збереження та адаптації системи, тобто політичне рекрутування та політична соціаліза­ція. Перша полягає в реалізації процесів підготовки та селекції персоналу, який візьме на себе функції управління політичною системою, друга сприяє засвоєнню індивідами соціальних, право­вих і психологічних норм, прийнятих у суспільстві.