Тема 2. Політична думка Стародавнього світу і доби Середньовіччя.

 

§1. Політична діяльність і політична думка виникають у людському суспільстві ще за стародавніх часів. Безпосередніми причинами появи по­літики стали суспільний розподіл праці та виникнення і розвиток на цій основі приватної власності на засоби виробництва, поділ суспільства на соціальні верстви, класи та утворення державності. Це вимагало певно­го правового закріплення управління суспільством, створення відповідних інститутів влади. Головним змістом політичної діяльності було мистец­тво управління суспільством, механізм здійснення влади і правосуддя. Тому в той період політичні дослідження мали переважно прикладний характер і ґрунтувалися на досвіді, традиціях, обрядах, ритуалах тієї чи іншої країни. Влада, управління країною її володарем трактувалося як божествене явище, а сам правитель найчастіше обожнювався або видава­вся за особу, яка діє від імені і з волі Всевишнього.

Однак уже в цей період постає проблема ролі народу у державі й політиці. З’являються перші демократичні форми правління, що набули найбільшого розвитку і філософського обґрунтування в Стародавніх Гре­ції та Римі. І якщо для давньосхідних політичних поглядів характерним було обґрунтування деспотичності, необмеженості влади правителя, то тогочасній європейській політичній думці було притаманне дослідження різних форм державного правління, пошук їх оптимальності, утвердження політичного статусу вільної людини, її прав та свобод.

Староєгипетські погляди на соціально-політичний устрій суспільс­тва знайшли відображення у настановах Птаххетена - візира єгипетського фараона Айсеса (2690-2625 до н.е.). Тут розкриваються сутність і струк­тура влади, подано ієрархічну піраміду суспільства. На вершині цієї піра­міди боги - покровителі Єгипту, нижче - їхні обранці - фараони, ще ниж­че - залежні від фараона і пов’язані з ним жерці, потім - рабовласники, під ними - вільні хлібороби й ремісники, а в основі піраміди - раби. Цю піра­міду можна вважати першою спробою наукового обґрунтування соціаль­но-політичної структури суспільства. За критерії такої побудови були прийняті соціальний статус людини, її майнове і політичне становище. У цих настановах висувається ряд положень щодо стратегії розвитку сус­пільства: принцип рівності та свободи людей при народженні; мета життя - щастя людини; проголошувався етичний принцип суспільної добропорядності та ін. Багато із цих настанов було покладено в основу подальшого розвитку політичної думки й політичної практики (вчення Платона про структуру суспільства і держави, розвиток структури та фун­кцій влади тощо.).

§2. Однією з найвпливовіших доктрин в історії політичної думки Ста­родавнього Китаю стало конфуціанство, родоначальником якого був фі­лософ Конфуцій (551-479 до н.е). Вислови, думки, настанови Конфуція зібрали його учні в книзі "Лунь-юй" (Судження та бесіди). Основними категоріями конфуціанства у політиці стали поняття благородного мужа, любові до людини і правил ритуалу. Управління країною, за Конфуцієм, здійснюється благородними мужами на чолі з правителем (імпе­ратором) - "сином неба". Він, як батько сімейства, піклується про всіх, керуючись принципом добродійності, порядності, чесноти, його "сім’я" - народ - шанує його беззастережно підкоряється; причому, форми прояву поваги, шанобливості, покори чітко визначені у вигляді ритуалів (правил поведінки, в яких визначалися, відображалися відносини між правителя­ми та підлеглими). Політика - сфера діяльності влади і тільки влади, на­род не має ніяких політичних прав, він - покірний, безсловесний викона­вець волі можновладців.

На відміну від конфуціанства, заснований китайською юридичною школою новий напрям вчення про державу, право, мораль базувався на узаконенні норм і правил поведінки, винагородженні і покаранні, наса­дженні страху перед законом та владою, невідворотності та жорстокості покарання за порушення або відступ від законів. Тобто, в систему законів були зведені всі, передусім економічні відносини (особливо формування казни за рахунок податків), жорстко регламентувалися всі сторони гро­мадського життя. Цей напрям пізніше одержав назву легізм (від грец. Legis - закон).

Якщо конфуціанство виголошувало, то легізм законодавчо закріпив відсторонення народу від влади і від політики.

Легізм узаконював примусовість, жорстокість, зневажання права й моралі з боку правителів по відношенню до підлеглих, застосування сили для примусу в ім’я держави. А держава - це володар, який спирається на скарбницю і примус.

Історичне значення цього напряму полягає у тому, що політичні ві­дносини, влада, її повноваження, верховенство та недоторканість тут не тільки освячуються божественними силами, ґрунтуються на традиціях і ритуалах, а набувають нового законодавчого оформлення. До сили тради­цій додається сила закону, яка стає основою влади. Закони і їх верховенс­тво як головного засобу впливу влади на суспільство і нині є найважливі­шою складовою політичних систем у всіх державах світу.

Великий внесок у становлення світової політичної думки, форму­вання ідей організації суспільного життя і держави внесли старогрецькі філософи, особливо у VI-II ст. до н.е.

§3. Найвищого розвитку суспільно-політична думка Стародавньої Гре­ції того часу досягла у філософії Платона (427-347 до н.е.) та Арістотеля (384-322 до н.е). У трактаті "Держава" Платон аналізує форми держа­вного правління і поділяє їх на правильні та неправильні. При цьому пра­вильними він вважає монархію й аристократію, якщо вони законні, а їх діяльність спрямована на досягнення блага і справедливості. Неправильні форми: тимократія - панування честолюбців, що прагнуть до збагачення, займаються поборами і корупцією, тобто це влада користолюбців; олігар­хія - панування купки багатіїв, злодіїв, майстрів темних справ, здатних на злочин людей; демократія - влада більшості, що може бути законною (об­раною) і незаконною (якщо народ захоплює владу шляхом насильства). За демократії, на думку Платона, у будь-якому разі через нездатність демосу (народу) управляти державою із його маси виділяється демагог, який узу­рпує владу і стає тираном. Тиранія - влада одного над усіма, що прихо­дить на зміну демократії, яка вироджується. Платон стверджує, що тиран приходить до влади через популізм, брехливі обіцянки благ народові, а потім знищує непокірливих і невдоволених. Влада ця тримається на підс­тупництві та насильстві, а тому не може бути правильною.

Платон доходить висновку, що навіть правильна форма правління згодом перетворюється на свою протилежність - неправильну: монархія - на тиранію, аристократія - на тимократію та олігархію. Причиною такого переродження є пожадливість, яка панує над людиною, особливо, якщо ця людина перебуває при владі, спонукає до зловживання цією владою. Звідси такий висновок: жодна з існуючих на той час форм державного правління не може вирішити проблему блага і справедливості. Для її розв’язання і подолання "пожадливого інтересу" Платон пропонує про­ект "ідеальної держави", тобто правильно організованої і справедливої держави, в якій людина може розкрити свої найкращі здібності, досягти висот майстерності, не буде виявляти свої підлі риси і буде щасливою. Така ідеальна аристократична держава складається із трьох соціальних верств: правителів-філософів, воїнів-стражів і трудівників - хліборобів, ремісників, торговців тощо. Цей розподіл забезпечить стабільність дер­жави як спільного поселення громадян. Держава Платона - це афінська ідеалізація єгипетського кастового устрою суспільства. У цій державі кожний прошарок виконує тільки свої функції, усі підпорядковані прави­телям, а правління здійснюється мудрецями-філософами. Така держава справедлива, тому що всі верстви служать їй як певній цілісності і за­ймаються своєю справою, не втручаючись у справи інших. А, як вважає Платон, "займатися своєю справою і не втручатися в чужі - це і є спра­ведливість".

Сутність конструкції держави Платона полягає у фундаментальній перебудові полісного життєустрою: усунення від управління суспільством більшості вільних громадян і передача їх політичних прав замкненому прошаркові управлінців та їх помічників. У цій державі "жалюгідні до­магання" більшості підкоряються "розумним бажанням" меншості. Са­ме ця концепція лягла в основу тоталітарного державоцентризму. Лю­дина для держави, а не держава для людини - кредо політичної філософії Платона.

Видатним учнем Платона був Арістотель. Він продовжив його по­літичні дослідження і водночас піддав ґрунтовній критиці ідеалізм учите­ля. Головний політичний твір Арістотеля "Політика" - винятково гли­боке і всебічне політичне дослідження держави, форм влади.

Прийнявши ідею Платона про правильні і неправильні форми дер­жавної влади, він вводить класифікацію цих форм за числом правлячих осіб та метою використання влади в державі. До правильних форм він від­носить монархію - правління однієї особи заради загального блага, арис­тократію - правління деяких кращих в інтересах усіх та політію - збала­нсоване правління виборної більшості заради загального блага. До непра­вильних - тиранію - необмежене правління одного заради власного бла­га, олігархію - правління купки багатіїв, що використовують владу для власної наживи, і демократію - необмежене правління незаможної біль­шості, яке здійснюється в інтересах її самої.

Для Арістотеля не так важливо, скільки осіб здійснює державну владу, це залежить від конкретних умов: в одній державі доцільніша царська влада, в іншій - аристократія. Для нього перш за все були важливі внутрішні прин­ципи організації влади - те, заради чого вона діє. Головне - щоб вона була не абсолютною, а відносною; не необмеженою, а регульованою. Найповніша реалізація задуму такої форми володарювання можлива, вважає Аристо­тель, у політії (системі регульованої демократії), яка являє собою аристотелівську конструкцію еталону влади взагалі.

Аристотель вважає, що фундаментальною основою стійкої "пра­вильної" демократії має стати "середній елемент", який, нейтралізуючи крайні претензії протилежних соціальних полюсів, може об'єднати їх до стану хоча й відносної, але досить стабільної цілісності.

Політія в Аристотеля означала одночасно і "конституцію", і "рес­публіку". За цієї форми державного управління здійснювалося більшістю, яка володіла майновим цензом, обиралася народом і контролювалася ним. У "Політиці" Аристотель вперше в історії політичної думки підкреслює, що держава водночас із управлінням суспільством повинна виконувати і морально-виховну функцію, піклуватись про освіченість народу, адже тільки такий народ може створити політію. Інструмент політики - держава, а державним благом є справедливість, при цьому останньою є те, що слугує для загального добра. Аристотель вперше зв’язав політич­ну форму з соціальною структурою суспільства і висунув ідею змішаних, помірних режимів. Ця ідея стала однією з фундаментальних в історії політичної думки і лежить в основі демократичних форм держави доте­пер. Отже, в розумінні політики, і у визначенні ролі держави та мети дер­жавного управління погляди Аристотеля принципово відрізнялися від поглядів Платона.

§4. Серед політичних мислителів Стародавнього Риму особлива пос­тать - Марк Тулій Цицерон (106-43 до н.е). Йому належать праці "Про державу", "Про закони", "Про природу богів" та ін. Цицерон обстоював ідею природно-історичного походження держави: держава і право вини­кають не довільно, а за вимогами природи, що включають також і люд­ську природу. І хоча держава-республіка заснована на велінні загального розуму і справедливості, вона одночасно являє собою справу народу і ви­никає в результаті його згоди у питаннях прав і спільності інтересів. Головним із прав народу є право приватної власності та інтереси, що ви­никають на цій основі. Тому первинною причиною виникнення держави була охорона власності. Основу права становить справедливість, першою вимогою якої є не шкодити іншим і не порушувати чужої власності.

Цицерон дотримується поглядів Аристотеля щодо форм держави: царська влада, влада оптиматів (аристократія), народна влада (демокра­тія). Як і Аристотель він обґрунтовує доцільність змішаної форми влади, найважливішою перевагою якої є стабільність держави і правова рів­ність його громадян. Цицерон виділяє також категорію "право народів", істотним принципом якого є необхідність дотримання зобов'язань, що накладаються міжнародними договорами. Ідеї цього вченого, трибуна будуть підняті з глибини віків і ляжуть в основу цілого ряду сучасних по­літичних теорій і напрямків політичної думки: походження держави і вла­ди, правової держави, права і відповідності йому законів та ін.

Отже, політична думка Стародавнього світу характеризується до­сить інтенсивними і всебічними дослідженнями. Багато із тих набутків покладено в основу не лише подальших теоретичних досліджень, але й практики політичної діяльності наступних періодів розвитку людства, аж до сучасності.

§5.  Політична думка Середньовіччя розвивалася не так інтенсивно. Це обумовлено рядом обставин. Насамперед, це слабкість світської влади через слабкість самих держав, що утворилися на руїнах древніх імперій. Звідси виникає друга обставина - сила релігії, яка піднеслася над держав­ністю, була регіонально-інтернаціональною і закріпила своє панування в різних державах. Такими основними релігіями стали християнство, іслам, буддизм. Із зміцненням феодальних держав, посиленням в них світської влади виникала необхідність теоретичного обґрунтування та юридично­го закріплення цієї влади і тих відносин, які вона утверджувала. Тому го­ловною політичною проблемою середньовіччя стає проблема співвідно­шення церковної і світської влади, церкви і держави.

Спад у розвитку політичної думки призвів до переміщення центру тяжіння в суспільній свідомості від держави до церкви, тому переважна частина суспільства знаходилась під панівним впливом догматичного релігійного мислення.

Проте навіть у цей період (друга половина І ст. н.е. - початок XVII ст.) політична думка розвивається: вивчаються і формулюються принци­пи влади, державного устрою, ролі соціальних груп і класів та ін.

У період раннього Середньовіччя політична думка розвивалася го­ловним чином на Сході. Найбільш відомими іменами цього часу і цього регіону були: проповідник Мані (216-277), що розробив вчення про боро­тьбу Добра і Зла, Світла і Темряви; філософ Аль-Фарабі (870-950), який спробував викласти свій проект ідеального міста-держави, побудованого не у відповідності до вимог Корану, а на основі суспільних, світських від­носин; Абу Алі Ібн-Сина (Авіценна, 980-1037), котрий також працював над проектом розумного (ідеального) суспільства і держави, в якому роз­робив соціальну структуру суспільства (правителі, трудівники, воїни), а також визначив принципи взаємовідносин між ними, що базувались на засадах ієрархії (послідовній підпорядкованості за підлеглістю).

Для європейської політичної думки Середньовіччя характерним є пошук вирішення проблем політики і влади на основі двох суб’єктів останньої: духовної (церква) і світської (держава). І якщо Аврелій Авгус­тин (354-430) проголошував пріоритет церкви над державою: "держава, не підпорядкована церкві, нічим не відрізняється від зграї розбійників", то інший ідеолог католицизму чернець Фома Аквінський (1236-1274), не заперечуючи вищої ієрархії "небесної істини", обстоює незаперечність феодальних законів, неприпустимість їх порушення, тому що вони випли­вають із волі та розуму бога. Світська (феодальна) влада освячена, на його думку, богом, а тому вона пріоритетна.

З розвитком економічного потенціалу держав, виникненням третьо­го суспільного стану - бюргерства - завойовує визнання юридичне конс­труювання держави, а в політичній сфері з’являються представницькі органи: кортеси (Арагона, Кастилія), парламент (Англія), Генеральні Штати (Франція), які істотно регламентують (обмежують) прерога­тиви монархів. Англійський правознавець Фортескью пояснює: "Крім влади короля над народом, повинна існувати влада над королем". Поява міст-республік (Венеція, Генуя, Флоренція, Гамбург та ін.) затвердила представницьку владу як засіб вираження інтересів різноманітних соціа­льних груп. Марсилій Падуанський (бл. 1280-1343) у трактаті "Захисник світу" висовує ідею суспільного договору як чинника виникнення держави та обґрунтовує ідею народного суверенітету у формуванні влади, згідно з якою верховним законодавцем і єдиним джерелом влади у державі є на­род-суверен. Він перший відмежовує законодавчу владу від виконавчої, рішуче виступає проти панування церкви над державою, заперечує пра­вомірність церковного суду, інквізиційних трибуналів, примусовості у справах релігії. У 1327 р. М. Падуанського за його політичні погляди су­дом інквізиції було відлучено від церкви і засуджено до страти на кострі. Але йому вдалося уникнути цієї кари завдяки друзям.