Тема 20. Світові ідейно-політичні доктрини.

 

§1. Лібералізм

Ґрунтуючись на ідеях давньогрецьких мислителів Лукреція і Демокріта, лібералізм як самостійна ідеологічна течія в основ­ному сформувався на ґрунті політичної філософії кінця XVII — початку XVIII ст.

У політичних працях Томаса Гоббса (1588-1679) держава називається головним творінням людей, а не бога (чим продов­жує місію Н. Макіавеллі).

В його працях "Філософські елементи вчення про громадяни­на" (1642) і "Левіафан" (1651) він викладає свою теорію держа­ви, аналізує плюси і мінуси демократії, аристократії і монархії. Симпатії — на стороні монархії, оскільки відсутність влади як такої — ще гірша, ніж її надмірність. Що ж стосується обов’яз­ків суверена, то він мусить керуватися тезою: "благо народу — вищий закон".

У політичних ученнях Т. Гоббса і Ш. Монтеск’є порушують­ся питання походження і характеру держави, її права на приму­сову реалізацію влади.

Далі політична думка прямує до лібералізму, розвиток яко­го, як вважають, сприяв становленню сучасних європейських держав.

Взагалі політологи виокремлюють політичні доктрини арис­тократичного та демократичного лібералізму.

До теоретиків аристократичного лібералізму зараховують Дж. Локка, Дж. Віко, Ш. Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбаха, І. Кан­та, Б. Констана, А. Токвілля.

Майже всі вони спиралися на концепції природного права та суспільного договору, не виходили за межі конституційного мо­нархізму, парламентаризму, пошанування права й законності, права на приватну власність, її недоторканності, наполягали на політичних свободах і вільній конкуренції.

Автор соціально-політичної концепції лібералізму і понят­тя "громадянське суспільство" Джон Локк (1632-1704) розгля­дав відповідні проблеми у праці "Два трактати про державне правління" (1690).

На його думку, лише народ є повним носієм влади, якій він передає лише ті права, що пов’язані з діяльністю правосуддя, здійсненням виконавчих функцій управління державою та від­носин з іншими державами. Звідси й розподіл державної влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і федеральну (зов­нішні зв’язки).

Політичну владу Дж. Локк тлумачив як право людей ство­рювати закони для регулювання та збереження власності, а ос­новною метою об’єднання громадян у суспільство вважав охо­рону власності цих громадян.

Звідси й думка про те, що держава, політична влада вини­кають лише на певному етапі розвитку громадянського сус­пільства, коли в людей постає потреба у створенні держави. До речі, твердження Дж. Локка, що для жодної людини, яка живе у громадянському суспільстві, не може бути винятків щодо вико­нання законів цього суспільства, актуальне й сьогодні.

Ідеї суспільного договору знайшли втілення в концепції "правової держави", одним з основних творців якої був заснов­ник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724­1804).

Діалектично розглядаючи сутність громадянського стану,

І. Кант дійшов висновку, що останнє має бути побудоване на таких принципах:

- свободі члена суспільства як людини;

- рівності його з іншими як підданого;

- самостійності члена суспільства як громадянина.

І. Кант опрацював етичні принципи політики. Він вважав, що загальнообов’язкове право має обмежувати свавілля людей, а благо держави полягає в досконалому праві, якнайбільшій відпо­відності устрою та режиму влади принципам права. Свобода, на його думку, полягає у свободі критики, участі у встановленні пра­вопорядку через ухвалення конституції, яка легітимізує монар­хію. Водночас він вважав, що народ не має права на повстання, а має право лише на пасивний опір.

Бенжамен Констан (Анрі Констан де Ребек) (1767-1830), французький ідеолог лібералізму, виклав свою ліберально-кон­ституційну концепцію в книзі "Курс конституційної політики" (1818-1820), в якій розглядав питання співвідношення особи та держави. На його думку, людині властива свобода, з якої випли­вають фундаментальні права громадянина.

Завдання влади він розглядав як запобігання внутрішнім конфліктам і захист держави від зовнішніх ворогів, а стриму­вальними умовами проти зловживань влади — силу громадян­ської думки, що зосереджена в парламенті, та збалансований поділ влади. Б. Констан одним із перших увів в обіг поняття політичної відповідальності уряду, який має узгоджувати за­гальні напрями своєї діяльності з програмними вимогами пар­ламентської більшості.

Історичну генезу, сутність і перспективи розвитку демокра­тії досліджував у своїх працях французький соціолог Алексіс де Токвілль (1805-1859), розглядаючи останню як принцип соціальної організації суспільства. У своїх міркуваннях він виходив з порівняння й певного протиставлення "аристокра­тичного" та "демократичного" суспільств. Аристократичне сус­пільство, за А. Токвіллем, уособлював "старий режим" феодаль­ної влади, а демократичне — політичний режим, встановлений у США [210].

На думку А. Токвілля, головною ознакою "демократичного етносу" є індивідуалістична життєва позиція, схильність покла­датися на власний розум, вивільнення від прив’язаності до гру­пи, відсутність надмірної пошани до авторитетів. Водночас він пише про "тиранію більшості", коли людина, позбавлена тради­ційних групових зв’язків і віри в авторитети, залишається оди­нокою у протистоянні з владою й безсилою проти маніпуляцій "центру".

Він вважав, що наслідком демократичних революцій є ще більша централізація влади, що небезпечно для людини.

Отже, А. Токвілль одним із перших відчув централізатор­ський інстинкт демократії, загрозу переростання "демократії на­товпу" в тоталітаризм.

Підсумовуючи, наведемо основні риси демократичного лібе­ралізму, які можна вважати притаманними лібералізму вза­галі:

- соціальний оптимізм, впевненість в необхідності поступо­вих і раціональних змін у суспільному житті;

- індивідуалізм у поєднанні з високою політичною відпові­дальністю громадян;

- широкі права й свободи особи;

- принцип приватної власності як основа свободи;

- критичне ставлення до держави, обмеження її функцій та влади державного апарату;

- толерантність, плюралізм, релігійна віротерпимість.

Напружена інтелектуальна робота щодо оновлення лібераліз­му сприяла появі багатьох новітніх його модифікацій. За вер­сією американського дослідника Д. Белла, серед них виокрем­люються течії:

- ліберального консерватизму (М. Фрідмен);

- консервативного лібералізму (С. Семуелсон);

- ліберального лібералізму (Дж. Макговерн).

Ліберальний консерватизм передбачає необхідність існуван­ня вільного ринку і забезпечення прав людей розпоряджатися своїм життям як заманеться, консервативний лібералізм — у необхідності існування змішаної економіки, а ліберальний лі­бералізм декларує необхідність існування великомасштабних урядових видатків на реалізацію соціальних програм, виступаю­чи водночас проти елітарної культури.

§2. Консерватизм

Якщо з ліберальною доктриною щодо народження та визна­чення ідеологічного батьківства все більш-менш зрозуміло, то з консерватизмом ситуація не така вже й однозначна.

Беручи до уваги формально-фактологічні критерії, можна стверджувати, що історія консерватизму починається з часів Ве­ликої Французької революції кінця XVIII ст., яка кинула ви­клик традиційним формам суспільно-політичного устрою у ви­гляді панування аристократії.

Прихильники цієї версії походження консерватизму вва­жають, що ця політична доктрина розпочала свою переможну ходу у політичному світі після опублікування праці британсько­го мислителя Е. Берка "Роздуми про Французьку революцію" (1790) і праць французьких мислителів Ж. де Местра і Л. де Бональда. Термін "консерватизм" почали активно використовува­ти після заснування 1815 р. Ф. Шатобріаном журналу "Консерватор".

Але так само як не можна розпочинати відлік історії полі­тології лише з появи цього терміна як такого, не зовсім пра­вильно чинити аналогічно і з доктриною консерватизму, оскіль­ки насправді ключові проблеми консервативної теорії європей­ські мислителі й політики досліджували понад чотири століття (хоча й не називали себе консерваторами).

Про які ж проблеми насамперед йдеться? Передусім про ви­правдання абсолютизму та пристосування його до нових сус­пільно-політичних умов. Згодом з’явились інші провідні проб­леми, що опинилися в центрі уваги консерватизму, але спочатку ця політична течія саме й виправдовувала абсолютизм.

Серед мислителів і політичних діячів, які розробляли цю про­блематику, насамперед варто згадати Ж. Бодена, А. Рішельє, Дж. Мазаріні, С. фон Пуфендорфа, Р. Філмера.

Розвиток політичної теорії буржуазії взагалі, і консерватиз­му зокрема, тісно пов’язаний з ім’ям вже згадуваного нами ав­тора фундаментальної праці "Шість книг про державу", профе­сора права університету Тулузи (Франція) Жана Бодена (1530­-1596), який розглядав державу як сукупність родин. Але на від­міну від родини держава не має суверенітету, який передбачає вільну від підпорядкування законам владу над громадянами та підданими. Джерелом суверенітету він вважав як "божествен­ні", так і "людські" закони.

Ж. Боден відкидав лише божественне походження влади та обстоював ідею монархії, обмеженої законами, визнавав право народу на вбивство тирана.

Крім того, Ж. Боден у праці "Метод легкого вивчення істо­рії" (1566) започаткував становлення географічного напряму в соціології, розглядаючи географічне середовище як чинник сус­пільного життя. Він вважав, що клімат, рельєф, родючість земель тощо зумовлюють особливості суспільної побудови, психічні та інтелектуальні риси населення.

Найгіршою формою державного устрою, на його думку, є демо­кратія. Водночас він допускав ідею змішаної форми правління, коли королівський абсолютизм співіснує зі становим представ­ництвом у вигляді Генеральних Штатів.

Теоретиком і водночас практиком абсолютизму був і Арман Жан дю Плессі Рішельє (1585-1642), який зробив блискучу ка­р’єру, розпочавши її у 21 рік єпископом і закінчивши карди­налом, герцогом і керівником Королівської ради — першим міністром і фактично правителем Франції, визначаючи її по­літику упродовж 18 років без перерви.

По суті, його можна назвати державником, який дбав про зміцнення державних інститутів. Зокрема, він вважав податки головним двигуном держави, оскільки остання тримається на бюджеті, який не повинен бути надмірним тягарем для вироб­ників і бідних станів. Міць держави має спиратися на регуляр­ну армію, в якій чини слід надавати лише залежно від доблесті та відданості державі. Кардинал Рішельє значно підірвав вій­ськові можливості представників регіональної знаті, зруйну­вавши укріплення в їхніх замках, які відтоді стали не форте­цями, а чудовими архітектурними пам’ятками середньовічної Франції.

Його наступник — кардинал католицької церкви Джуліо Раимондо Мазаріні (1602-1661), рекомендований свого часу Рі­шельє королю Людовіку XIII, продовжив реалізацію планів свого попередника щодо перетворення Франції на могутню абсолют­ну монархію. Для вирішення цих завдань він змінив податкову політику, спираючись на провінційне чиновництво і в такий спосіб нейтралізуючи феодальну знать та провінційні парла­менти.

Концепція абсолютизму Дж. Мазаріні полягала в політиці підтримки церкви, за що остання мала захищати королівський абсолютизм. Обмеження політичних свобод, на його думку, мало компенсуватися послабленням податкового тиску на громадян. А дворяни мають служити королю, але не допускати його до вла­ди. Судова ж влада не повинна виходити за "межі своїх обо­в’язків".

Повалення монархії у Франції мало всесвітнє значення для перемоги капіталізму й зростання популярності демократично­го лібералізму. Це спонукало частину мислителів-консерваторів звернутися до проблеми адаптації монархії до капіталізму, за­хисту монархізму як політичного устрою.

Едмунд Берк (1729-1797), член англійського парламенту й один із керівників британської партії консерваторів, вважав ре­волюції злочином, виступав за еволюційні реформи монархії та пристосування її до нових умов. Зокрема, він був прихиль­ником меншого втручання держави в економічну сферу, її опі­кування соціальними проблемами, питаннями виховання в родині, формування здорового індивідуалізму. Провідне місце в його концепції відводилося пи­танням захисту власності, свобод, незалежності, децентралізації держави.

Отже, на думку консерваторів, на суспільство слід дивитись як на органічну й цілісну систему, що не повинна змінюватися революційним шляхом. Ідеям індивідуалізму, прогресу та раціоналізму, які породжені лібералізмом, мають протистояти усталені традиції, звичаї, стабільні суспільно-політичні інсти­тути, що становлять моральні та матеріальні цінності суспіль­ства.

Засновники консерватизму вважали, що політичні принципи потрібно пристосовувати до існуючих реалій і традицій, оскіль­ки ці інститути й відносини між суб’єктами політики мають не­заперечну перевагу перед будь-якою теоретичною схемою, хоча б раціонально виваженою й побудованою.

На відміну від лібералізму та соціалізму, які були провід­ними політичними доктринами відповідно буржуазії та робіт­ничого класу, консерватизм характеризується дещо іншою соці­ально-психологічною та соціальною базою.

Тут йдеться не тільки і не стільки про класи та інші соці­альні чи етнічні групи, які мають панівне, привілейоване стано­вище в суспільстві. Часто-густо консерватизм є своєрідною за­хисною реакцією середніх, а то й знедолених верств населення (підприємців, фермерів, ремісників, селян), які відчувають страх перед невідомим майбутнім і можливістю втратити навіть те, що вони досі мають.

На ці складні процеси впливають традиційні соціальні та психічні норми регулювання поведінки, а також традиції, звичаї, цінності, що укорінилися в суспільній свідомості широких на­родних мас.

Таким чином, можна стверджувати, що консерватизм було б правильно розглядати як:

- психологічну настанову або інерційний стиль мислення;

- особливу ідеологічну позицію, що ґрунтується на певній "охоронній" філософії;

- певну модель існування і політичної поведінки.

Отже, можна зробити висновки, що консерватизм зосереджу­ється на збереженні традиційних правил, норм поведінки, ієрар­хії влади, соціальних і політичних структур та інститутів. Однак це абсолютно не означає, що дана політична докт­рина відкидає можливість і необхідність урахування змін і при­стосування до них існуючих структур та інститутів.

§3. Соціалізм

Як революційний виклик індивідуалізмові, приватній влас­ності, жорстокій державі та лицемірній релігії виникла кон­цепція утопічного соціалізму, основоположниками якої були Томас Мор (1478-1535) і Томмазо Кампанелла (1568-1639).

Ця доктрина пропагувала колективізм, істинну віру та спра­ведливу державу. Вона передбачала виборність і колективне ке­рівництво суспільством, обов’язкове виконання громадянами со­ціальних норм співіснування. Це, на думку утопістів, мало за­безпечити рівність, справедливість і загальне щастя людей.

Отже, політичну діяльність громадян вони розглядали через парадигму комунітарних принципів організації суспільства. Попри певні проблеми, пов’язані з домінантою колективного, концепція утопічного соціалізму несла в собі паростки парла­ментського демократизму.

§4. Соціальна демократія

Надалі соціалістичні ідеї розробляли Е. Бернштейн, К. Каутський, Г. Плеханов та ін.

Едуард Бернштейн (1850-1932), якого називають "батьком сучасної соціал-демократії", на відміну від К. Маркса вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, ос­кільки останній не має відповідного рівня інтелекту і мораль­ного духу для управління суспільними процесами. Він вважав, що демократизація буржуазного суспільства може сприяти роз­витку еволюційного соціалізму.

Карл Каутський (1854-1938) визнаний політологами як ідеолог соціал-демократії та видатний популяризатор марксиз­му. Висловив кілька нових ідей: про перенесення центру революційного руху із Західної Європи на Схід, закінчення мир­ного розвитку європейської історії та початок епохи революції, про специфіку марксизму в різних країнах. К. Каутський наго­лошував на необхідності легального, мирного завоювання по­літичної влади в розвинених країнах, а більшовицьку практику оголосив псевдомарксизмом. Він сформулював і альтернативу більшовизму у вигляді соціал-демократичної концепції.

Георгій Плеханов (1856-1918), російський філософ і полі­тичний діяч, стояв на позиціях марксизму до 1903 р., а після розколу Російської соціал-демократичної партії на більшовиків і меншовиків став на позиції останніх. Цей авторитетний со­ціал-демократ негативно поставився до Жовтневої революції й до кінця життя виступав проти більшовизму.

§5. Комунізм.

У середині ХІХ ст. на авансцену виходить радикально-комуністична течія суспільно-політичної думки, творцями якої були Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895).

У концептуальному сенсі ця течія містила такі тези:

- рушійною силою в антагоністичних формаціях є класова боротьба;

- за капіталізму вирішальну роль відіграє пролетаріат, кот­рий виконує месіанську роль;

- пролетаріат має здійснювати свою диктатуру;

- пролетарська місія полягає у зламі буржуазної державної машини через здійснення революції та побудову комуни;

- для перемоги пролетаріату потрібна своя політична пар­тія;

- пролетарська партія очолить цю боротьбу лише за умов рішучої ідеологічної непримиренності як щодо відвертих супротивників, так і щодо колишніх однодумців.

За Марксом та Енгельсом, рушійною силою заміни "способу виробництва" є внутрішні суперечності, що підривають його із ­середини та готують перехід до наступного способу виробни­цтва. По суті, марксизм є певною філософією історії, позначеною детермінізмом та утопізмом. Скажімо, Р. Арон вбачав у марк­сизмі "світську релігію", що базується на обіцянці спасіння. Комунізм — безкласове, справедливе суспільство, здатне функ­ціонувати без держави, суспільство, покликане забезпечити щас­тя всім людям.

Піка популярності марксизм досяг у XX ст., але наприкінці його практично зійшов нанівець — більшість передбачень цієї доктрини щодо капіталізму так і не справдилися, до того ж за­знала повного краху система так званих соціалістичних країн. Виявилася не зовсім виправданою в оцінці суспільних явищ і ставка марксизму на класову боротьбу як рушійну силу розвит­ку суспільства.

Слід наголосити, що за основними тезами марксизму про ре­волюцію, непримиренну класову боротьбу, диктатуру пролета­ріату на початку XX ст. відбувся розкол у робітничому русі та соціал-демократії. Інституціоналізувався цей розкол після біль­шовицької революції в Росії та утворення ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу.

§6. Фашизм.

Назва цієї ідейно-політичної течії походить фашизм від лат. слова fascio — пучок, в’язка, об’єд­нання.

Сформувалася вона 1919 р. на базі злиття концепту нації, як вищої і одвічної реальності і догматичного принципу справед­ливості.

Цей екстремістський політичний рух базується на єдності нації, заснованої на спільності крові, раси, і об’єднаної в одну державу.

Ідеологія фашизму спрямована проти ідеалізму і лібераліз­му, абстрактних демократичних цінностей, асоціативних про­явів.

На відміну від націоналізму, расизму або шовінізму фашизм (наприклад, в італійській версії) на перших етапах свого існу­вання намагався поєднати піднесення національної величі (від­родження історичного значення Риму) з політичною демагогією псевдосоціалістичного типу.

Певний час концепція виключної ролі держави стосовно нації і соціальної спільноти визначала в середині XX ст. роз­виток суспільно-політичного життя в багатьох європейських країнах (Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Румунії, Словаччині та ін.), Японії та ін.

За методами політична доктрина націонал-соціалізму (А. Гітлер, А. Розенберг) і фашизму (Д. Джентіле, А. Рокко, Б. Муссоліні) була близька до більшовизму. Спільні характерні риси цих доктрин такі: 1) встановлення однопартійної системи, єдино­владдя однієї партії; 2) будівництво тоталітарної держави (по­літична диктатура, зрощення партапарату з держапаратом, при­мусова регламентована праця, безальтернативність прийняття політичних рішень); 3) уніфікація всього громадського життя, єдність усіх громадських об’єднань; 4) авторитарний спосіб мис­лення, панування ідеології, ідеологізація всього суспільного жит­тя, крайня його політизація.

Сіонізм отримав своє найменування від гори Сіон поблизу Єрусалима.

Автором терміну вважається письменник Натан Біренбойм, а політична програма була сформульована австрійським худож­ником Теодором Герцлем ("Єврейська держава", 1896), який сформулював основоположні тези доктрини сіонізму про:

- існування "єдиного єврейського народу";

- "виключну" роль євреїв у світовій історії;

- необхідність концентрації євреїв на одній території;

- "одвічність антисемітизму" і т. ін.

Всесвітня сіоністська організація була створена 1897 р. в Базелі (Швейцарія), а до складу її на сьогодні входять сіоніст­ські політичні партії з більш як 50-ти країн світу, а також між­народні рабинські (релігійні) організації трьох основних деномінацій іудаїзму (ортодоксальної, реформованої і консерватив­ної).

Основна ідея сіонізму полягала в утверджені єврейської дер­жави в Палестині, хоча розглядалися на перших етапах угандійський (Африка), аргентинський (Латинська Америка), крим­ський (Україна) та інші проекти.

§7. Анархізм.

Критиками політичних доктрин лібералізму (окрім соціа­лістів і комуністів) були й представники політичних концепцій анархізму, з-поміж яких найпомітнішими є постаті М. Штірнера, П. Прудона, М. Бакуніна і Ж. Сореля.

Макс Штірнер (справжнє ім’я Шмідт Каспар) (1806-1856) виступав з крайніх ідеалістичних та егоїстичних позицій. Він називав себе "смертельним ворогом держави", в якої є лише альтернатива: "вона або я". Власність для нього лише те, що в його владі. Отже, основне кредо М. Штірнера: "Для мене немає нічого вищого за Мене".

П’ер Жозеф Прудон (1809-1865), депутат Національних збо­рів Франції, заперечував будь-яку державність як основне сус­пільне зло, не схвалював ідею класової боротьби, а найважливі­шою умовою свободи особи вважав дрібну власність. Його ідеал — суспільна асоціація дрібних власників, які б мали рівну за роз­мірами власність. П. Прудон заперечував комуністичне і капі­талістичне суспільство, обстоюючи "третю форму суспільства" як синтез спільності й власності. Цей ідеальний стан він і нази­вав анархією.

На думку П. Прудона, треба повалити буржуазну державу, ліквідувати центризм і загальнонаціональну владу, замінивши їх федерацією самостійних територіальних одиниць на основі угод між ними. Такі територіальні одиниці можуть утворювати будь-які групи населення: раси, національності, міста тощо.

Організація суспільства на принципах комунального устрою повинна мати "аполітичний" характер і не передбачати поділу на володарів і підлеглих. А замість політики має з’явитися нау­кова організація суспільства, де законодавча влада повинна на­лежати розуму, а виконавча — народу як охоронцеві закону. Саме тому П. Прудон писав про "науковий соціалізм", який має перемогти ненасильницьким шляхом за умови становлення ро­бітничого класу як рушійної сили прогресу.