Тема 15. Особливості розвитку мистецтва періоду Відродження в європейських країнах (Англія, Іспанія).

 

Мистецтво Відродження в Іспанії

Відродження в іспанському мистецтві охоплює кінець ХV – ХVІ ст., розвиваючись етапами: ранній (кін. ХV – І пол. ХVІ ст.) і зрілий (ІІ пол. ХVІ ст.). Корінням іспанська духовна культура "золотого століття" сягає в епоху доби реконкісти – національно-визвольної боротьби іспанців з арабами, які з VIII ст. намагалися завоювати Піренейський півострів. А об'єднання країни внаслідок завершення реконкісти в кінці XV ст. під егідою "католицьких королів" — Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського спричинило її становлення як наймогутнішої держави Європи. Проте іспанське Відродження не скинуло духовної диктатури церкви. Церковний контроль над життя іспанців зумовив посилення уваги передусім до морального обличчя людини, а не до її тілесно-матеріальної оболонки.

Найвідомішим іспанським художником епохи Відродження був Ель Греко Доменіко Теотокопулі (1541 – 1614 рр.). За походженням критянин, отримав освіту в Італії, де і відбулося формування його творчої особистості. В Толедо, Ель Греко стає засновником толедської школи і виконує замовлення переважно місцевих монастирів і церков. У картині італійського періоду «Зцілення сліпого» (1570 р.) відчутно вплив венеціанської школи. Крім картин на релігійні сюжети («Моління про чашу», «Святе сімейство»), створює античні сцени («Лаокоон»), пейзажі Толедо; портрети. Напруження, збудження, неспокій присутні у всіх його картинах. Обличчя героїв подовжені, аскетичні, очі посаджені асиметрично і широко розплющені. Його персонажів спалює внутрішній вогонь, їх бліді обличчя виражають сильне духовне напруження, очі немовби дивляться вглиб самих себе.

Пейзажі Толедо під час грози, у спалахах блискавок, підкреслюють нікчемність людини перед розбурханою стихією.

Вже зрілим майстром, у 1576 р., Ель Греко запросили до іспанського двору. Найвідоміша з робіт цього періоду – «Поклоніння імені Христа (Сновидіння Філіпа ІІ)» (1580 р.). Проте через певний час Ель Греко переїжджає до м. Толедо. Тут він написав одну з найвідоміших своїх картин – «Погребіння графа Оргаса» (1586 р.), у якій створено гостропсихологічну галерею портретів. Узагальненням композиції більшості картин Ель Греко може бути картина «Воскресіння». Композиція будується на поєднанні випуклих форм, неспокійних хвилеподібних ліній, різких ракурсів, контрастах світла і тіні, динаміки і відчуття схвильованості.

Хусепе де Рібера (1591 – 1652 pp.) названий «Спаньолетто», зображав сцени мучеництва, у яких яскраво постає моральна сила героїв, торжество людського духу над стражданням і смертю («Мучеництво апостола Андрія»). Барви в картині стримані, похмурі, лише темно-червоний штандарт у руках чорного бородатого воїна зліва палає серед зловісних темних тонів. І ритм, і світлотінь, і колорит — усе використано художником. Успіх «мучеництв» Рібери був величезний, вони поширилися по музеях всіх країн у численних копіях та імітаціях. Саме тому про Ріберу часто судять тільки з цих робіт і говорять про нього як про художника жорстоких тортур і кар. Тим часом це не винахід Рібери, а популярний сюжет у період контрреформації.

Але Рібера знаменитий не тільки сценами «мучеництва». Цікава його галерея, що зображає філософів та апостолів: «Філософ», «Діоген», «Демокріт, який сміється», «Філософ із дзеркалом», в якій зображений Сократ у несподіваному ракурсі. Художник показує Сократа, який повернувся спиною до глядача і занурився у споглядання свого зображення. Його постать у лахмітті, яка виступає з густих тіней фону, сповнена величі, значущості і сили.

Визначним центром художнього життя Іспанії була Севілья, а головним її живописцем – Франсіско Сурбаран (1598 – 1664 pp.), якого називали «іспанським Караваджо». Для нього характерні лаконізм і виразність пластичних засобів, що особливо простежується на його натюрмортах. Художник умів виразити красу форми, фактури, кольору зображених речей. Розписуючи стіни монастирів та церков, подібно до інших іспанських художників, Сурбаран зображав монахів, але накладав на них відбиток світськості, веселості, чуттєвості, яка притаманна іспанцям.

Найвидатніший митець "золотого іспанського віку" Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599 – 1660 pp.) працював на зламі двох епох, тому лише його ранні роботи можна віднести до періоду Відродження. Веласкес був придворним художником, тому значну частину його творчого наробку становлять портрети короля і членів королівської родини. Серед них варто відзначити «Портрет Філіпа IV» (1628 р.). Він також створив галерею образів представників іспанського суспільства – аристократів, чиновників, полководців, кардиналів, дворян. Прикладом може бути картина «Герцог Оліварес» (1630 – 1640-ві рр.).

Особливу увагу привертає серія портретів шутів і карликів іспанського двору, в яких яскраво відобразилася повага художника до людської гідності, внутрішнього світу знедолених. Наприклад, «Портрет шута Дона Себастьяно» (1640-ві рр.). Новаторською була його картина «Здача Бреди» (1634 – 1635 рр.), присвячена єдиній переможній події у безславній для іспанців війні з голландцями: тлумачення теми, коли і переможці, і переможені подані як достойні особистості. Веласкес відмовився від парадно-алегоричного трактування теми і заклав початок реалізму в історичному живописі.

Цікаво, що у Веласкеса, типового іспанця, майже відсутні релігійні сюжети. Майже всі його картини трактуються близько до «бодегонес» (від слова bodegon — трактир, харчевня), як жанрові сцени («Христос в гостях у Марії і Марфи», міфологічний сюжет «Вакх», або «П'яниці»).

В останні десятиріччя життя Веласкес створив три найвідоміших свої твори. «Венера із дзеркалом» - перше в Іспанії зображення оголеного жіночого тіла. Венера, яка лежить спиною до глядача, немовби завершує собою композицію, що характерно для мистецтва бароко. Груповому портрету під назвою «Меніни» (фрейліни) властиві риси жанрового живопису. Стоячи біля мольберта, сам художник малює короля і королеву, відображення яких глядачі бачать у дзеркалі. На передньому плані інфанта Маргарита в оточенні фрейлін, карлиць, придворних і собаки. У дверях покою — канцлер. Обличчя інфанти, сповнене дитячої зверхності, її легке волосся, її кволе тільце у парадному вбранні моделюються тисячею кольорових відтінків, мазками різного напряму, густоти, розміру і форми. Третя з названих картин «Прялі» є жанровою.

Пошуки тону, проблема передачі світло-повітряного середовища, яка хвилюватиме художників XIX ст., були головними у живописі Веласкеса.

Відродження в іспанській архітектурі охоплює кінець ХV-ХVІ століття:

-                     Рання стадія архітектурного стилю, що відрізнявся тонким декоративним оформленням будівель, отримала назву платереско (ювелірний). Цей термін зумовлений тим, що обробка фасадів набула у той час кружевного, філігранного характеру, а основним засобом архітектурної обробки стали орнаментальні мотиви. Ренесансні нововведення торкнулися переважно композицій фасадів, в загальній конструкції будівель і раніше зберігалися готичні традиції.

Любов до декоративно насиченої обробки була вихована, так званою мавританською архітектурою, а також стилем мудехар, який передував платереско і був сумішшю готичних і мавританських мотивів. Яскравими прикладами цього стилю є колегія Сан Грегоріо у Вальядоліді (1496 р., арх. Хуан де Гуас) і замок герцогів Інфантадо в Гвадалахарі (1480 – 1493 рр). Окрім палаців і королівських резиденцій у католицькій Іспанії кінця ХV-ХVІ століть будувалися муніципальні і культові споруди, шпиталі, а також навчальні заклади – духовні школи і університети, наприклад, університет в м. Саламанка (1515 – 1533 рр.).

-                     Період зрілого Відродження, що припав на другу половину ХVІ ст., проходив в умовах зміцнення королівського абсолютизму і католицизму. Відбулися зміни стилістичної спрямованості в архітектурі. Різноманітна в декоративному відношенні архітектура першої половини ХVІ ст. змінюється суворою за формами, стриманою і академічною в основі. Символом християнізації держави став палац Карлоса V в Гренаді (арх. Педро Мачука поч. XVI ст.), в основу якого був покладений квадрат з вписаним колом. Круглий внутрішній двір з двоярусною колонадою доричного і іонічного ордерів був просторим і світлим. Для оздоблення інтер’єрів застосовувалися доричний і тосканський ордери. Палац був двоповерховий: перший рустований; другий прикрашало безліч іонічних напівколон, що надавали йому легкість і декоративність. На обох поверхах, щоб уникнути монотонності, прямокутні віконні прорізи чергувалися з круглими.

Найвідомішим архітектором періоду зрілого Відродження був Хуан де Еррера – автор королівського замку Ескоріал, зведеного для Філіпа ІІ північніше Мадрида (Рис. 7). Ескоріал включає монастир, семінарію, бібліотеку, госпіталь, королівські палаци і усипальницю королів. В плані – це великий прямокутник, розчленований зсередини корпусами на кілька менших дворів. За центральним двором – Патіо дель Рейос (Двором Королів) – розміщений собор св. Лаврентія. У правій частині палацу знаходиться монастир, у лівій – духовна семінарія, а за собором – палацеві покої.

Головний двох’ярусний портал собору св. Лаврентія увінчаний високим фронтоном. По кутах фасаду розташовані чотирикутні вежі. У внутрішньому просторі собору переважають елементи доричного ордера. У великих гладких нішах біля вівтаря розміщені бронзові статуї.

Ескоріалу притаманні строга пропорційність, єдність всіх частин і спільність об’ємно-просторової композиції. Особливо привабливий південний фасад з підкресленим лаконізмом гладкої площини стіни. Єдиному суворому ритму підпорядковані горизонтальні тяги і близько розташовані вікна.

 

Мистецтво Відродження в Англії

Стиль Відродження в Англії розпочався з середини ХVІ ст. і протримався до середини ХVІІ ст. Яскраві та самобутні реалістичні пошуки, які виявилися вже наприкінці XІV та в XV ст. в релігійному та портретному живописі, були перервані внутрішніми війнами та реформами Генріха VIII. В XVІ ст. мотиви Відродження (під впливом Г. Гольбейна) знайшли вираження в мініатюрному портреті (Ніколас Хілліард, Ісаак Олівер); в XVІ ст. вони позначили також і в садибному будівництві (раціональні за плануванням цегляні будинки з холом та галереєю) і в палацовій архітектурі.

Серед великої кількості портретів створених в XVI ст. англійськими майстрами виділяється реалістичний психологічний портрет, однак існували його певні канони, що виразилися в статичності композиційних рішень, млявості облич, деталізуванні вбрання.

І все ж творчі пошуки були незупинні. В першу чергу вони виявились в портретній мініатюрі, яка набрала виняткового значення. У ній нові впливи реалістичного мистецтва поєднуються з тонкістю виконання, виразним силуетом, вишуканими фарбами, успадкованими від традицій середньовічної книжкової мініатюри. Мініатюри включали складну систему символів і алегорій - певних аксесуарів, кольорів. При цьому за цими деталями не втрачається пильна увага до самої людини. Зачинатилем портретної мініатюри в Англії вважається Ніколас Хілліард (1547 – 1619 рр.) – англійський художник, ювелір, ілюстратор манускриптів, який намагався в своїх мініатюрних портретних зображеннях добитися реалістичної психологічної характеристики образів та став зачинателем англійської школи портретного живопису. В 1570 р. Хілліард став придворним мініатюристом королеви Єлизавети. Близько 1600 р. він написав трактат "Про мистецтво мініатюри", де називав себе послідовником Гольбейна. Проте для Гольбейна мініатюра – це лише портрет маленького розміру, а для Хілліарда це особливий жанр, в якому він розвинув камерність і особливу техніку. Наприклад, художник уникав гри світлотіні, оскільки вважав, що лінія володіє більшою виразністю. До самої смерті Хілліард залишався монополістом на мініатюрні зображення королеви. Наприклад, портрет Королева з пеліканом, портрет Королеви з лютнею, портрет з феніксом і т.д. Крім королівських портретів Хілліард виконував мініатюри на замовлення аристократії, наприклад, портрети Джоржа Кліффорда, Аліси Брендон, Уолтера Рейлі, герцога Алонсонського та ін.

Другим визначним портретистом ренесансу в Ангілї вважається учень Хілліарда Ісаак Олівер (1568 – 1617 рр.). Його мініатюрні портрети надзвичайно пластичні, а в зображеннях облич з’являється світлотінь, що дозволяє йому виявити психологічний стан моделі, добитись реалістичного зображення образу. Декоративні деталі, котрі могли б вказувати на соціальну приналежність зображуваного у Олівера не грають жодної ролі, натомість тонкий і пружний малюнок, пластична форма найточніше характеризують образ. Прикладами творчості Олівера є портрет Едварда Герберта, портрет Арундела Телбота (Рис.13.).

Особливо добре володіння світлотінню Олівер показав в численних жіночих і дитячих портретах, або в портреті Філіпа Сидні.

І Хилліарда, і Олівера об'єднує прагнення до використання символів і алегорій. Хороший приклад алегорії, яка не ставить в безвихідь сучасного глядача, можна побачити в портреті «Невідомого на фоні полум'я» (1600 р.) Хилліарда, де вогонь за спиною молодої людини означає всепоглинаюче полум'я пристрасті.

Англійський стиль в архітектурі житлових споруд (високі дахи, кілька димоходів, великі вікна і великі еркери на фасадах) виявився досить консервативним і не використовував ордерної архітектури італійців. У будівництві для пересічних мешканців переважало дерево й фахверкова конструкція споруд (спосіб будівництва, при якому монтувався дерев'яний каркас, а проміжки заповнювалися камінням або цеглою змазаними глиною). Так виникає котедж, тобто будинок для однієї сім'ї: компактний, відносно дешевий, відокремлений від інших.

Англійські замки були переважно триповерховими. В центральному корпусі розміщувалися галереї. З входом пов’язане головне приміщення будинку – хол, який був одночасно вестибулем і парадною залою. Характерною ознакою англійських замків було поєднання готичної архітектури з архітектурою Відродження. Наприклад, у замку Уоллтон-хол (кін. ХVІ ст.) великі вітражні вікна з вузькими простінками, баштовидні крила, центральний об’єм холу – це спадщина готики; а симетрія споруди з виділенням центрального об’єму, членування будівлі за поверхами із застосуванням ордерів у кожному з поверхів – це прийоми архітектури Відродження. Відомим архітектором Англії є Роберт Лаймінг, який створив Хардвік-хол в Дербширі (1590 – 1597 рр.). Рисою палацу є переважання вертикальних вікон над площиною стіни, а також димові труби-стояки, зібрані в жмутки, що було притаманним для архітектури цього часу в цілому. Хетфілд-хауз в Хетфордширі (1605 – 1612 рр.) вирізняється триповерховою вежею центрального входу з класичним чергуванням ордерів на фасаді.

Цікавим прикладом громадської будівлі є Бодлеянська бібліотека в Оксфорді (1613 – 1618 рр., арх. Томас Холт), де розміщені всі п’ять ордерів Віньоли, що свідчить про спрощене розуміння ордерної системи як такої.

Відомий архітектор англійського відродження Ініго Джонс (1573 – 1652 рр.) навчався в Італії і був палким прихильником архітектурних традицій Андреа Палладіо. Він розробив проект Уайтхолу – королівського палацу, задуманого у вигляді великого прямокутника (350х226 м), розділеного на три частини. В центрі розміщувався парадний двір, а бокові частини ділилися на три менші двори. Триповерхові фасади великої довжини також ділилися на три частини відповідно структурі плану. На кожному поверсі використано свій ордер. Стіни оброблено рустом. Бокові двоповерхові частини центруються портиками з фронтонами. Незважаючи на високу архітектурну і містобудівельну якість проекту, він не був реалізований, окрім невеликої зали Банкеттінг-хауз (1619 – 1622 рр.).

Ще одним із талановитих творців архітектури англійського Відродження був Крістофер Рен (1632 – 1723 рр.), автор проекту собору святого Павла, який мав стати найбільшим протестантським собором. Сама модель дуже нагадувала римський собор св. Петра – символ католицизму, тому проект довелося переробити. Центричний план був замінений планом у формі латинського хреста, видозмінено купол, а стіни видовженої нави приховано за високими декоративними стінами бічних фасадів.

До творчої спадщини Крістофера Рена належать також Королівський морський шпиталь у Гринвічі (1694 р.), палац Хемптон-корт (1690 – 1696 рр.) та проект реконструкції Лондона з ідеєю створення регулярного плану міста. Проект полягав у створенні двох променевих вулиць, які б починалися біля західних воріт Сіті на соборній площі і прямували на схід. В центрі Сіті передбачалася велика овальна площа, на якій планувалося розмістити біржу та банки, а від неї розходилися б численні вулиці. Прямокутна система вулиць біля собору святого Павла і живописніша біля біржевої площі поєднувалися в єдине композиційне ціле радіальними вулицями і парадною набережною.