Тема 10. Мистецтво Італійського Проторенесансу та раннього Відродження

1.  Умови розвитку та етапи мистецтва італійського Ренесансу;

2.   Особливості мистецтва Проторенесансу;

3.   Тенденції розвитку видів мистецтва раннього Ренесансу;

 

Умови розвитку та етапи італійського Ренесансу

Епоха Відродження – це період в історії культури Західної Європи, який розпочався в Італії наприкінці XIII ст. і тривав до XVI ст., а у деяких країнах до XVIІ ст. За цей період в свідомості народів європейських країн відбувся переворот, який визначив кінець середньовіччя і став початком нового часу. Була зломлена тривала диктатура церкви, величезних успіхів досягли позитивні науки, зокрема природознавство, затвердилися життєрадісне вільнодумство і сміливий політ філософських пошуків. В основі культури цієї епохи лежить принцип гуманізму, утвердження гідності і краси реальної людини, її розуму, волі та творчих сил. Людська особистість, до цього скута не тільки релігійними догмами, але і всієї ієрархічною системою застиглих феодальних суспільних відносин, завоювала небачену свободу для прояву індивідуальних здібностей у всіх сферах діяльності. Детальне пізнання реального світу, захоплення ним, сприяли піднесенню науки та призвели до відображення в мистецтві найрізноманітніших сторін дійсності. Крім того, важливу роль для становлення мистецтва Відродження мало нове розуміння античної спадщини.

Соціально-економічні основи цього перевороту народжували нові суспільні відносини. Розширення торгівлі, нові форми промислового виробництва та накопичення спонукали утворенню буржуазні відносини, що підривали основи феодального ладу. Італія стала в цей час центром нової епохи, в ній найперше зародилися нові форми виробництва і обміну, а породжена ними ідеологія створила нову культуру та мистецтво.

Мистецька епоха Італійського Відродження поділяється на декілька етапів, у кожному з яких створювалися неповторні твори, що відображають зміни у суспільній свідомості:

- друга половина XII – XIV ст. — Проторенесанс (дученто);

- XV ст. — раннє Відродження (кватроченто);

- кінець XV — перша третина XVI ст. - високий Ренесанс (треченто);

- XVI ст. – пізній Ренесанс (чінквіченто).

Ведучими художніми школами в мистецтві італійського Ренесансу були:

- в XIV ст. – сієнська і флорентійська,

- в XV ст. — флорентійська, умбрійська, падуанська,

- в XVI ст. — римська та венеціанська.

 

Особливості мистецтва Проторенесансу

Кінець XIII – початок XIV ст. в Італії називають «Проторенесансом», ніби передоднем Відродження. Він ознаменувався зростанням, у рамках середньовічного мистецтва, світських реалістичних тенденцій та інтересу до античної спадщини. Характеризується творчістю поета Данте Аліг'єрі, архітектора Арнольфо ді Камбіо, скульптора Ніколо Пізано і живописців Чімабуе та Джотто. В оцінці явищ цієї епохи ще дуже багато спірного, так як дуже сильно відчувався вплив середньовіччя, зокрема готичного мистецтва. Однак все ясніше стає значення творчості перелічених майстрів.

Одним із зачинателів мистецтва Ренесансу є Чімабуе (Ченні ді Пепо) — італійський живописець, представник флорентійської школи пізнього дученто, один із головних реаніматорів італійського живопису після його тривалого середньовічного застою. Основними роботами майстра є: “Мадонна з янголами”, “Мадонна на троні з немовлям та святими”, фрески трансепта і апсиди верхньої церки Сан-Франческо в Ассізі; мозаїка «Святий Іоанн» в апсиді собору в Пізі. Незважаючи на умовну симетрію, застиглість постатей, Чимабуе у своїх мадоннах (зображення богоматері з немовлям) виступає не як безіменний майстер, а як велика творча індивідуальність. Спокійним ритмом, композиційним ладом він досягає враження високої гідності і суворої величі своїх образів.

Того ж прагнуть і інші художники. Велична композиція, написана на дошці сіенцем Дуччо ді Буонінсенья, що зображає мадонну зі святими, так і називається «Маеста» - «Величність» (Рис. 1.). Новий крок зроблений у бік кольорового насичення творів, для передачі зображення «Маести» використаний чудовий колорит – яскраві сині, червоні, фіолетові, зелені тони. Відома композиція лише одна робота підписана Дуччо, проте йому присвоюють ще декілька праць: маленька «Маеста», «Францисканська Мадонна», «Мадонна з немовлям», відома як «Мадонна Строганова», «Мадонна з немовлям і шістьма ангелами», і невеликий «Триптих № 566», «Поліптих № 47».

Не менш цікаві роботи Пьетро Кавалліні – італійського живописця Проторенесансу. Майстер виконав мозаїки на теми життя богоматері в церкві Санта-Марія ін Трастевере і фрески в церкві Санта-Чечилія ін Трастевере в Римі. Спираючись на традиції пізньоантичного живопису, художник першим відійшов від канонів візантійського мистецтва і додав зображенням матеріальну відчутність і об'ємність, використовуючи пластичне моделювання форм світлотінню і кольором.

Досить швидкими темпами, на етапі зародження культури Ренесансу, розвивалася скульптура. Італійський скульптор і архітектор, основоположник нової скульптури Нікколо Пізано (1220/25 - 1278/84 рр.) у своїй творчості активно використовував здобутки античності. Звичайно, у його роботах ще зберігаються старі алегорії і символи: у рельєфах відсутній простір, фігури тісно заповнюють поверхню тла. І все ж реформи Нікколо значущі. Використання класичної традиції, акцентування обсягу, матеріальності і вагомості фігури, предметів, прагнення внести до зображення релігійної сцени елементів реальної земної події створили основу для широкого оновлення мистецтва.

Найвідоміша робота скульптора – шестикутна мармурова кафедра для баптистерія в Пізі (1260 р.) з білого, рожево-червоного і темно-зеленого мармуру являє собою цілу архітектурну споруду. У цьому творі релігійна догматична сторона грає ще вагому роль, але в декоративних рельєфах і округлих фігурах видно вже почала зовсім іншого порядку. Згідно середньовічної традиції, на парапетах (стінках кафедри) представлені рельєфи на сюжети з життя Христа, між ними розташовуються фігури пророків і алегоричних чеснот. Особливо яскраво вплив мистецтва античності проявився в алегоричній фігурі «Сили», втіленої в образі молодого оголеного атлета. Це вже не «грішна плоть», яку за догматами церкви потрібно соромитися і закривати, а захоплене ствердження фізичної краси і сили людини. У художньому відношенні це одна з найвдаліших частин всього комплексу кафедри.

 

Тенденції розвитку видів мистецтва раннього Ренесансу

Кватроченто стало часом експериментальних пошуків. Якщо в епоху Проторенесансу художники працювали інтуїтивно, то час Раннього Відродження висунув на перший план точні наукові знання. Мистецтво стало виконувати роль універсального пізнання світу. Воно відзначалося розробкою наукових, художніх і технічних методів для все більш повного оволодіння природою і ствердження краси земного буття. Видатні майстри поглиблювали свої засоби і методи, прагнучи здійснити завдання, які ставилися перед художниками державою, містом, меценатами, цехами. Величезне значення в художній культурі століття мала архітектура, яка за сто років пройшла великий шлях розвитку, створила новий високий стиль, що зробив глибокий вплив на архітектуру всіх країн Європи. У творах архітекторів готика була замінена новими формами зодчества, що сполучили античну спадщину (розуміння пропорцій, ордеру тощо) з новаторським втіленням власного світовідчуття. Виникає нове розуміння містобудівних завдань, створюються потужні будівлі не тільки церковного призначення, а й світські - громадські будівлі й палаци (капела Пацці і Оспедале дельї Інноченті - Брунеллески, палаццо Медічі-Ріккарді - Мікелоццо, палаццо Ручеллаї - Альберті у Флоренції та ін.) В XV ст. з’явився ряд наукових трактатів про мистецтво. Першим теоретиком в галузі живопису і архітектури став Леон Баттіста Альберті (1404 – 1472 рр.). Ним була розроблена теорія лінійної перспективи, тобто правдивого зображення глибини простору в картині.

Альберті був пристрасним шанувальником античності, прагнув не тільки відродити античну традицію, але й перевершити древніх. Кожна його споруда – сміливий експеримент як у сфері типології будівлі, так і у творчому осмисленні архітектурної мови античності, у створенні на її основі нових прийомів художньої виразності. Найбільш яскраве нововведення в його творчості, яке знайшло своє продовження у архітектурі подальших століть – це застосування ордеру в усіх трьох ярусах традиційного фасаду флорентійського палаццо (наприклад, палаццо Ручелаї у Флоренції).

Альберті вперше запропонував для церковного фасаду (у двох варіантах) античний мотив тріумфальної арки, який згодом був використаний у найрізноманітніших контекстах (капела Сан-Андреа в Мантуї та Санта-Марія Новелла).

Одним із засновників архітектури Раннього Відродження за традицією вважається Філіппо Брунеллескі (1377 – 1446 рр.) – архітектор, скульптор і вчений, який працював у Флоренції у першій половині XV ст. Брунелескі був творцем світської за духом архітектури. Він один із перших в зодчестві Італії творчо осмислив і оригінально тлумачив античну ордерну систему і почав створювати купольні храми на основі античного ордеру. Самі ж елементи античного ордеру були перетворені ним у привабливу декорацію. Його найкращим творінням стала капелла Пацци, виконана на замовлення заможного флорентійського сімейства. Наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. XV ст. Філіппо Брунеллескі був зведений славнозвісний купол собору Санта Марія дель Фьоре. Цей купол, що урочисто підіймається над містом, на віки визначив силует Флоренції. Брунелескі, як архітектора, вважають автором нового стилю, оскільки він уперше вивів ордер на фасад споруди.

Велике значення в сакральному зодчестві мав декор інтер’єрів. Художники намагалися не залишати незаповнених площин між картинами, оздоблюючи їх, а також пілястри, цоколі, колони різноманітними орнаментами, медальйонами, рослинними мотивами. Розписи виконувалися в двох стилях «сграфітто» та «гротеско».

В XV ст. італійська скульптура відокремлюється від архітектури, перетворившись на незалежне явище. В практику художнього життя починають входити замовдення заможних ремесленних та купецьких цехів на оздоблення громадських будівель, проводяться художні конкурси. В 1401 році цехом Калімали був оголошений конкурс на рельєфи із бронзи других північних дверей флорентійського баптистерія. Для одного з клейм дверей необхідно було зобразити Авраама, що приносить у жертву свого сина. Серед учасників була така відома постать як Ф.Брунеллескі, але перемогу отримав Лоренцо Гіберті.

Лоренцо Гіберті (1378 – 1455 рр.) присвятив своє життя одному виду скульптури — рельєфу. Головним принципом свого мистецтва Гіберті вважав рівновагу і гармонію всіх елементів зображення. Вершиною творчості Гіберті стали східні двері флорентійського баптистерія (1425 – 52 рр.). Декорація дверей включає десять квадратних композицій із позолоченої бронзи. Майстру вдалося передати глибину простору, насиченого картинами природи, фігурками людей, архітектурними спорудами. Східні двері флорентійського баптистерія стали називати «Воротами раю». Скульптор витончено вписав свою композицію в площину квадрифолія (чотирилисника). У композиції Гіберті зробив акцент на юнацькому торсі сина, біля якого спокійно стоїть патріарх. Дверні лиштви Гіберті прикрасив гірляндою із листя і грон винограду. Кожну частину дверей він обрамив прямокутниками із нішами, в нішах розташовує зображення пророків, а між ними – медальйони. “Ворота раю” Гіберті сворював 27 років, тому він дозволив собі в двох медальйонах зробити портрети сина і себе.

Гіберті також виконав бронзові скульптури Іоанна Крестителя, Св. Матфея, Св. Стефана, що розташовані в нішах церкви Ор Сан Мікеле у Флоренції.

У конкурсі 1401 року брав участь також чудовий скульптор Якопо делла Кверча (1374 – 1438 рр.), автор фонтану «Фонте Гайа» ("Джерело радості") в Сієні. У 1409 році Якопо отримав замовлення на створення фонтану Гайя на центральній площі Сієни, роботи над створенням якого тривали до 1419 року. Фонтан мав прямокутний видовжений басейн, три боки якого облямовані мармуровими панелями з рельєфами. Центр був акцентований фігурою мадонни з немовлям в оточенні християнських чеснот.

Рельєф "Захарія в храмі" — справжня картина ренесансного майстра, передана скульптурним засобом: чим далі від першого плану, тим менше висота рельєфу, що створює враження перспективи.

У рельєфах порталу готичної базиліки Сан Петроніо в Болоньї він далеко випередив свій час, виходячи з традицій Нікколо Пізано. Теми рельєфів — сцени із Старого Завіту, сцени створення Єви та Адама - прабатьків людства, їх вигнання із раю, Адама, що копає землю, Єви за пряжею і т. д. Всі фігури зображені оголеними, художник виявляє глибоке розуміння рухів оголеного тіла і передає їх мовою потужної пластичності. Скульптор працював з дуже твердим істрійським каменем, що не сприяв створенню тонких деталей і дрібниць. Всі композиції подані узагальнено, а скульптор зосередився на головних подіях і фігурах, лише знаками подаючи оточення.

В період раннього Відродження творив великий скульптор Донателло (1386 – 1466 рр.). У його реалістичній творчості тосканська скульптура піднялася на незвичні висоти. Він зображував героїчних юнаків, мадонн, хороводи пустуючих немовлят-ангелів, апостолів та пророків. У скульптурі Донателло втілилися пошуки нових, реалістичних засобів зображення дійсності, велика увага до людини, її духовного світу. Він переосмислив досвід античного мистецтва і створював класичні форми ренесансної скульптури (Давид, 1408 – 1409 рр.; св. Георгій 1415 – 1417 рр., церква Ор Сан Мікеле у Флоренції) (Рис. 4.).

Величезною сили досяг Донателло в кінній бронзової статуї кондотьєра Гаттамелати в Падуї. На могутньому бойовому коні Гаттамелати, невеликого росту, худий, трохи сутулий, з круглою лисіючою головою. Але в жесті руки з жезлом, яким він заспокоює інохідця, видно стриману, владну, розумну, вольову і сильну людину.

Донателло створював чудові мадонни - суворо-серйозні і величаві. Діапазон скульптора широкий, він передає і жіночну витонченість та наївність пустотливого дитини. До кінця життя реалізм Донателло загострюється до трагічного пафосу (бронзовий Іоанн Хреститель, Сієнський собор, 1457 р.; статуя самітниці Магдалини у флорентійському баптистерії, 1455 р.). Трагічна, але стримано благородна бронзова статуя Юдифь, що відрубує голову Олоферна (бл. 1455 р., площа Синьорії у Флоренції) (Рис. 5.).

У живописі раннього Відродження теж відбуваються кардинальні зміни. Кінець XIII ст. ознаменувався народженням геніального художника, чиї творіння зараховуються до вічних цінностей мистецтва – Джотто ді Лондоні (1266/76 – 1337 рр.). За тематикою своєї творчості Джотто ще людина середньовіччя, але в його фресках виражається нове світосприйняття (Рис. 2). Джотто був не тільки живописцем, але й видатним архітектором, чому свідчення незвичайно витончена кампаніла (дзвіниця) біля головного собору Флоренції Санта Марія дель Фьоре. У творчості Джотто художня сторона завдання виступає на перший план. Пластичне почуття, композиційний талант поєднуються із реалістичними картинами та явищами життя. У своїх роботах Джотто часом досягає такої сили в зіткненні контрастів і передачі людських почуттів, яка дозволяє бачити в ньому попередника найбільших майстрів Відродження.

Основною роботою Джотто є розпис капели дель Арени в місті Падуя (1303 – 1306 рр.), побудованої на місці античного цирку. У трьох рядах композицій на стінах капели художник зобразив сцени з життя Христа, Марії, Іоакима і Анни, а також алегоричні фігури чеснот і вад. На цоколі з рожевих і сірих квадратів розміщені 14 алегоричних фігур-пророків. Над входом в капелу розташована розпис "Страшний суд", на протилежній стіні – сцена “Благовіщення". 38 сцен з життя Христа та Марії Джотто зв'язав в одне струнке ціле, створивши величавий епічний цикл. Євангельські сюжети Джотто представлені як реально існуючі події. Живою мовою розповідається про проблеми, що хвилюють людей у всі часи: про добросердість і взаєморозуміння ("Зустріч Марії та Єлизавети", “Зустріч Іоакима і Анни біля Золотих воріт"), підступність і зраду ("Поцілунок Іуди", "Бичування Христа"), про глибину скорботи, лагідності, смирення й одвічної всепоглинаючої материнської любові ("Оплакування").

Продовжуючи пошуки Джотто, ще один прекрасний майстер Мазаччо (1401 – 1428/29 рр.) сміливо пориває з середньовічними художніми традиціями (Рис. 3.). У фресці «Трійця» (1426 – 27 рр.), створеною для церкви Санта-Марія Новелла у Флоренції, вперше в настінному живописі Мазаччо застосовує повну перспективу. У розписах капели Бранкаччі церкви Санта-Марія дель Карміне у Флоренції (1425 – 28 рр.) художник додає зображенням небачену раніше життєву переконливість, підкреслює тілесність і монументальність своїх персонажів, майстерно передає емоційний стан та психологічну глибину образів. У капелі Мазаччо зобразив ряд сцен з життя апостола Петра. У сцені, що зображає Петра, який хреститиме навернених, привертає до себе увагу оголена змерзла людина, готова вступити в воду, відтворена художником надзвичайно реально. Чудова також група вигнаних з раю Адама та Єви: широко крокуючий Адам, закриваючий руками очі та Єва з спотвореним від горя обличчям. Художник вирішує складне на той час завдання – зображення оголеної людської фігури.

Розвиток живопису Раннього Відродження відбувався неоднозначно: художники йшли власними, іноді різними дорогами. Світський початок, прагнення до цікавого оповідання, ліричне земне відчуття знайшли яскраве вираження в творах Фра Філіппо Ліппі (1406 – 69 рр.), ченця ордена кармелітів. Майстер, автор багатьох вівтарних композицій, серед яких кращою вважається картина «Поклоніння Немовляті», створена для капели Ріккарді в палаццо Медічі. Філіппо Ліппі зумів передати в них людську теплоту і поетичну любов до природи. Його мадонни, земні жінки, овіяні поезією. У них він звеличує любов матері до дитини як велике диво життя.

В середині XV ст. живопис Центральної Італії пережив бурхливий розквіт, яскравим прикладом якого є творчість Пьеро делла Франческа (1420 – 1492 рр.), найбільшого художника і теоретика мистецтва епохи Відродження. Найчудовіше творіння Пьеро делла Франческа – фрески в церкві Сан-Франческо в Ареццо, в основу яких покладена легенда про Животворяще древо хреста. Розташовані в три яруси фрески розповідають історію животворящого хреста від самого початку, коли з семені райського дерева пізнання добра і зла на могилі Адама виростає священне дерево і до кінця, коли візантійський імператор Іраклій торжественно повертає християнську реліквію в Єрусалим. Франческа висловлює в композиціях фрески своє розуміння життя. Ці картини повні величних образів людей - мудрих жінок, великодосвідчених старців, «чоловіків ради», воїнів. Об'ємні фігури об'єднані в строгі групи, часто розташовані на тлі пейзажу. Художник висловив в них своє високе поетичне сприйняття людини і природи. Особливому складу форми відповідає і колорит, стриманий, але вишукано легкий в поєднаннях блідо-рожевих, фіолетових, червоних, сірих і синіх тонів.

В другій половині XV ст. в Північній Італії в містах Вероні, Ферраре, Венеції серед живописців найбільше відомий Андреа Мантенья (1431 – 1506 рр.) – майстер станкового і монументального живопису. Живописна манера художника відрізняється чеканністю форм і рисунку, строгістю й правдивістю узагальнених образів. Він старанно вивчав зліпки з античних скульптур. Завдяки просторовій глибині і скульптурності фігур Мантенья досягає враження застиглої на хвилину реальної сцени. Три цикли монументальних творів складають творчість Мантеньї: розписи капели Оветарі в церкві Єремітані в Падуї (легенда про життя і смерть св. Якова і св. Христофора), фрески в палаці герцога Гонзага в Мантуї і дев'ять великих полотен на тему «Тріумф Цезаря». Для Мантеньї все архітектонічно: і споруди, і уступи скель, і людські фігури. У чудових мантуанських розписах особливе значення отримали ракурси, перспективні скорочення фігур у створенні ілюзії глибини простору. Найвідоміший твір Мантеньї – розпис «Камери дельї Спозі» в заміському замку маркіза Гонзага. Лише одними засобами живопису він створив розкішний ренесансний інтер’єр, місце для свят та прийомів. В одному із залів палацу Мантенья зобразив сім'ю герцога в оточенні родичів, придворних, і слуг. Фігури трактовані дуже пластично. Характеристика окремих персонажів життєва і гостра. У розписі плафона Мантенья одним із перших зробив спробу ніби розширити склепіння: плафон зображує відкриту круглу галерею з проривом в небо, по краях її видно фігурки ангелів-амурів, павичі, кілька жіночих голів.

Крім фресок, Мантенья створив і ряд чудових станкових творів: «Розп'яття», «Св. Себастьян»,«Мадонна з Йосипом, Анною та Іоанном»,«Мертвий Христос».

Творив також в XVI ст., вчитель Рафаеля - П'єтро Вануччі, прозваний Перуджіно (1445 – 1523 рр.). Перуджіно шукає гармонійної ясності. Настрій своїх композицій він посилює пейзажами фону з їх сріблястими далями і тонкими деревами, що легко підносяться вгору. Його образи передають враження спокою, дещо манірної витонченості. Кращі роботи виконані Перуджіно ще в епоху кватроченто. Найвдалішим його творінням є розписи на поздовжніх стінах знаменитої Сікстинської капели у Ватикані, виконані в останні десятиліття ХV ст. Особливо виділяється композиція «Передача ключів святому Петру»: на передньому плані просторої площі назустріч один одному рухаються дві групи людей, одягнених у плащі з широкими складками. Їх рухи розмірені та ритмічні. Цей ритм надає сцені характер урочистої процесії. У середині сцени, в місці зустрічі груп, Христос передає ключі Петру, що стоїть на колінах. Далі на просторі площі видно фігури юнаків, що дивляться на дійство. Силуети легких дерев у проміжках між будинками замикають далечінь.

Особливе місце в живописі Раннього Відродження належить Сандро Боттічеллі (1445 – 1510 рр.), сучаснику Леонардо да Винчі і молодого Мікеланджело. Вишукане мистецтво Боттічеллі з елементами стилізації (тобто узагальнення зображень за допомогою умовних засобів - спрощення кольору, форми, об’єму) користувалося великим успіхом у колі освідчених флорентійців. В основі мистецтва Боттічеллі на відміну від більшості майстрів Раннього Відродження лежало особисте переживання. Чутливий Боттічеллі пройшов складний і трагічний шлях творчих пошуків – від поетичного сприйняття світу в юності до містицизму і релігійної екзальтації в зрілому віці. В основі його мадонн лежить тип жінки з довгастим овалом обличчя, піднятими бровами, ніби заплаканими, облямованими довгими віями очима, важкими спадаючими косами, що поєднуються з тонкими лініями витонченого тіла. Високого художнього рівня Боттічеллі досяг у своїх «тондо» - круглого формату картинах. Прославилася його мадонна «Магніфікат» з сонмом ангелів, підносячи корону над головою Богоматері схиленою над дитиною. Хоч як прекрасні мадонни Боттічеллі, ще прекрасніше його великі композиції на теми античної міфології - «Весна», «Народження Венери» (Рис. 6.). Венера, народжена з морської піни, наближається на раковині до берега під подихом вітрів. Служниця, чекаючи її, розгортає вишите квітами покривало. Трохи сумно дивляться в далечінь очі богині. Золотисті коси своїми вигинами доповнюють ніби хвилясті обриси тіла. Ритмічний лінійний візерунок утворюють і риси трьох танцюючих німф у «Весні». На тлі темної трави, всіяною квітами, майже чорної зелені гаю з золотими апельсинами виділяються світлі кольорові силуети фігур. У цьому гімні життя і радості, виконаному в ритмічній гармонії, відчувається подих нової звільненої людини і разом з тим  смуток.

Поряд з мрійливо емоційним мистецтвом Перуджіно, Липни і Боттічеллі розвинулася більш мужня лінія реалізму. Представниками цієї лінії в мистецтві були Доменіко Гірландайо (1449 – 1494 рр.), Лука Синьорелли (1450 – 1523 рр.).

Доменіко Гірландайо, в майстерні якого у свій час навчався Мікеланджело, не був настільки глибоким художником, як П'єро делла Франческа або Мантенья. Але і його мистецтво - гімн високій гідності людини. Гірландайо - чудовий портретист, він дуже виразно передає характерні риси моделі. Але і в портретних зображеннях так само, як і в багатофігурних композиціях, він прагне довести свої образи до можливого узагальнення. Гірландайо найбільше захоплював фресковий живопис. Виділяються його фрески в церкві Санта Марія Новела у Флоренції («Різдво Марії», «Народження Іоанна Хрестителя» та ін.)

Ще одна велична і полум'яна фігура наближає нас в останній десятиліття раннього Відродження до Мікеланджело – Лука Синьорелли. У його мистецтві з особливою силою виявляється інтерес до зображення оголеного тіла з підкреслено анатомічним трактуванням. Своє сприйняття життя найповніше Синьорелли висловив у величезних фресках собору міста Орв’єто на тему страшного суду. Вони насичені пристрастю, рухом, суворої патетикою. Художник прагне передати своє трагічне сприйняття життя як зіткнення потужних протиборчих сил – боротьбу, загибель і перемогу, відчай і захоплення. Всю сукупність хвилюючих його пристрастей і почуттів Синьорелли висловлює величезним числом динамічних оголених фігур і груп, повних енергії і сили.

Число яскравих талантів, якими багатий в італійському живописі XV ст., не вичерпується названими іменами. Не тільки Флоренція та Рим стали центрами високої художньої культури. Мілан, Генуя, Неаполь, Венеція і більш дрібні міста-держави – Сієна, Урбіно, Ріміні, Феррара, Мантуя, Болонья мали не тільки своїх видатних майстрів, а й створювали свої школи, що впливали одна на одну, обмінювалися традиціями, технікою та поглядами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1. Дуччо ді Буоісенья. Триптих Мадонна. Рис. 2. Джотто ді Лондоні. Мадонна в славі Рис. 3. Мазаччо. Портрет молодого чоловіка Рис.4. Донателло. Статуя Св. Георгія Рис. 5. Донателло. Фрагмент скульптури Юдифь відрубує голову Олоферну