Тема 4. Керівництво та лідерство у менеджменті

1. Поняття та загальна характеристика керівництва

2. Теорії походження лідерства

3. Стилі лідерства

1. Керівництво – це вид управлінської діяльності, який на засадах лідерства та влади забезпечує виконання функцій менеджменту.

Керівник – це особа, що персоніфікує функції управління: стратегічну, експортно-інноваційну, виховну, лідируючу.

Основна задача керівника полягає не в тому, щоб робити ту чи іншу роботу самостійно, а в тому, щоб вивчивши ситуацію і намітивши план дій, організувати на її виконання підлеглих, проконтролювати, оцінити результати їх праці і винагородити тих, хто відзначився.

Найкращий варіант для організації, при якому керівник є одночасно лідером.

В основі керівництва лежать такі категорії менеджменту, як лідерство, влада і вплив.

Лідерство – це здатність завдяки особистим якостям здійснювати вплив на поведінку окремих осіб та груп працівників з метою зосередження їх зусиль на досягненні цілей організації.

Влада – це можливість впливати на поведінку інших.

Вплив – це будь-яка поведінка індивіда, яка вносить зміни в поведінку, відношення, відчуття іншого індивіда.

Керівник - обирається колективом або призначається адміністративним органом працівник, наділений правами здійснювати управління колективом підприємства (організації) або соціально-територіальної спільністю, який здійснює функцію інтеграції спільної діяльності, спрямованої на досягнення загальних тактичних і стратегічних цілей.

Лідер - член групи, що володіє високим неформальним статусом, який має значний вплив на думку і поведінку членів групи і виконує на неофіційному рівні комплекс організаційних і управлінських функцій, схожих з функціями керівника.

У стабільній організації керівник може одночасно бути і лідером підрозділу. При цьому сама посада керівника через закони соціальної перцепції дає її власнику перевагу чисто психологічного характеру над рештою членів колективу, посилюючи його лідерський потенціал. Інша справа, якою мірою керівник здатен розпорядитися цією психологічною перевагою.

За словами фахівців в галузі управління Г. Кунца і З. О’Доннела, «Якщо підлеглі керуються лише правилами і потребами, що встановлені керівництвом, вони можуть працювати приблизно на 60 або 65% своїх можливостей, просто виконувати свої обов’язки задовільно, щоб утриматись на роботі. Щоб добитись повного використання здібностей підлеглих, керівник повинен викликати у них відповідний відгук, здійснюючи лідерство».

Лідери управляють, і керівники (менеджери) ведуть за собою, але, тим не менш, ці дві ролі не є тотожними.

Керівництво (адміністрування) розглядається як переважно соціальний за своєю природою феномен, воно є регламентованим функціонуючою системою формальних (офіційних, службових) стосунків людей з метою впорядкування, організації цих стосунків, управління ними для вирішення групових завдань. Основу керівництва складають повноваження влади, які обумовлюють субординаційність будови феномену «керівник - підлеглий».

Ініціативні, сміливі, новаторські рішення яскравого лідера можуть вступати у конфлікт із вимогами до гарантованої надійності і неухильного дотримання організаційних правил та обмежень, які виражаються ефективним адміністратором.

2. Уміння бути лідером і встановлювати особисті контакти з іншими — це одна з найважливіших професійних вимог, що висуваються до менеджера будь-якого рівня. Уміння налагоджувати взаємостосунки між членами колективу вважається для менеджерів середнього рівня набагато більш важливим, ніж технічні уміння. Найважливішою окремо взятою функцією керівників першої (низової) ланки є здійснення нагляду та керівництво підлеглими.

Під «лідерством» розуміється здатність вести за собою, керувати або управляти групою чи організацією. Лідерство може бути інструментальним та емоційним.

Існує три основні теоретичні підходи в розумінні походження лідерства: харизматичний, ситуаційний та системний.

Харизматична теорія лідерства (від «харизма» - благодать, що в релігії трактується як дещо таке, що сходить на людину), або «теорія рис» акцентує увагу на природжених властивостях лідера, тобто на володінні ним певним набором особистісних рис. Вважається, що людина проявляється як лідер внаслідок своїх виняткових фізичних або психологічних характеристик, які дають їй певну перевагу над іншими. Прихильники вказаного підходу ґрунтуються на передумові, що деякі люди «народжуються лідерами», тоді як інші, навіть опинившись в ролі офіційних керівників, ніколи не зможуть досягти успіху. Витоки таких теорій можна знайти ще у працях філософів Стародавньої Греції та Риму, які розглядали історичний хід подій як результат дій видатних людей, покликаних керувати масами внаслідок своїх природних якостей.

Істотним запереченням проти теорії рис стало зауваження Г. Дженнінгса про те, що ця теорія більшою мірою відображає риси експериментатора, аніж риси лідера. Розчарування в теорії рис було настільки великим, що на противагу була навіть висунуто теорію «лідера без рис».

Ситуаційна теорія лідерства прийшла на зміну теорії рис. У новій концептуальній схемі стверджується, що в основному лідерство – це продукт ситуації. Отримано немало даних про те, що лідер, постійно ефективний в межах ситуації одного типу, нерідко виявляється абсолютно неефективним в інших умовах. Отже, для успішного лідерства в одних умовах лідеру необхідно бути наділеним одними рисами особистості, в інших умовах — рисами, іноді прямо протилежними. Звідси є зрозумілим виникнення та зміна неформального лідерства: в залежності від вимог ситуації, лідером буде той член групи, риси особистості якого будуть в даний момент «рисами лідера».

В системній теорії лідерства воно інтерпретується як функція групи, її мети та завдань, хоча структура особистості лідера також не повинна бути виключеною. Лідерство розглядається як процес організації міжособистісних стосунків у групі, а лідер – як суб’єкт управління цим процесом. Системна теорія враховує обидві крайні точки зору попередніх концепцій.

Систематичне вивчення форм поведінки, які асоціювались із ефективним лідерством, призвело до виявлення двох важливих «поведінкових чинників», дією яких можна пояснити значну частину індивідуальних відмінностей у поведінці керівників. Один чинник, що отримав назву «уваги», включав соціо-емоційні, експресивні форми поведінки, пов’язані із проявом інтересу та турботи щодо думок, почуттів, потреб та благополуччя підлеглих. Інший чинник, «структурування», включав планування та організацію діяльності, розподіл ролей і завдань серед членів групи, установку стандартів, оцінку виконання і фокусування на виробничих задачах.

2. Методи діяльності лідерів відрізняються значним різноманіттям. Найбільш поширена класифікація стилів лідерства бере початок від робіт К. Левіна. В основу цієї класифікації покладено такий важливий компонент поведінки лідера, як підхід до прийняття рішень. При цьому виділяються наступні стилі лідерства.

1. Автократичний лідер приймає рішення одноосібно, визначаючи всю діяльність підлеглих і не даючи їм можливості виявити ініціативу. Автократичний стиль характеризується високим ступенем контролю лідера над групою при значних обмеженнях свободи її членів або їхньої участі у прийнятті групових рішень.

2. Демократичний лідер залучає підлеглих до процесу прийняття рішень на основі групової дискусії, стимулюючи їхню активність і розділяючи разом із ними всі повноваження із прийняття рішень.

3. Вільний (потураючий) лідер уникає будь-якої власної участі у прийнятті рішень, надаючи підлеглим повну свободу приймати рішення самостійно.

Як демократичний, так і потураючий стилі передбачають низький ступінь контролю лідера за групою. Однак демократичний відрізняється від потураючого тим, що лідер першого типу виявляє активність у стимуляції групових обговорень та прийнятті групових рішень, тоді як при потураючому типі поведінки лідер займає пасивну позицію невтручання, обмежуючи свою участь наданням ресурсів та демонстрацією дружньої підтримки.

Спостереження над експериментально створеними групами, проведені під керівництвом Левіна, виявили найбільші переваги демократичного стилю лідерства. При цьому стилі група відрізнялася найвищою задоволеністю, прагненням до творчості, найбільш сприятливими взаєминами із лідером. Однак показники продуктивності були найвищими в умовах автократичного лідерства, дещо нижчими – при демократичному стилі, найнижчими – при вільному стилі.

Кожен із розглянутих стилів лідерства наділений і перевагами, і недоліками, породжує свої проблеми.

Автократичне лідерство дозволяє швидко приймати рішення. У практиці діяльності різних організацій нерідко виникають ситуації, в яких рішення треба приймати оперативно, а успіх досягається при беззаперечному підкоренні наказу керівника. Вибір стилю лідерства в такому разі повинен визначатися часом, відведеним на прийняття рішення. Один із головних недоліків такого стилю – часто виникаюча незадоволеність підлеглих, які можуть вважати, що їхні творчі сили не знаходять належного застосування. Крім того, автократичний стиль лідерства звичайно породжує зловживання негативними санкціями (покараннями).

Висока ефективність демократичного лідерства базується на використанні знань та досвіду членів групи, однак здійснення такого стилю вимагає від керівника значних зусиль із координації діяльності підлеглих.

Вільний стиль лідерства надає членам групи велику ініціативу у вирішенні питань, що виникають в ході роботи. З одного боку, це може сприяти прояву активності людей, розумінню того, що багато що залежить від них самих. З іншою – пасивність лідера деколи призводить до повної дезорієнтації членів групи: кожен чинить на свій розсуд, що не завжди є сумісним зі спільними завданнями.

Разом із тим, результати численних досліджень в різноманітних організаціях продемонстрували відсутність стилю лідерства, який би виявився ефективним у всіх ситуаціях. Головною рисою ефективного керівництва людьми є гнучкість. В залежності від специфіки ситуації керівник повинен уміло використовувати переваги того чи іншого стилю лідерства і нейтралізувати його слабкі сторони.

Між лідерством і керівництвом існує немало спільного. Окремі види лідерства, взагалі важко диференціювати від керівництва. Таким є, наприклад, політичне лідерство, що зовсім не є стихійним процесом, але багато в чому є детермінованим набором зарані встановлених соціальних вимог і має складну ієрархічну структуру.