Тема 4
Роди і види сучасного красномовства (4 год.)
План
1.
Поняття про роди
сучасного красномовства та їх класифікація.
2.
Характеристика академічного
красномовства, його види
та основне призначення.
3.
Політичне
красномовство, його особливості і різновиди.
4.
Суспільно-побутове
красномовство, сфера його призначення.
5.
Дипломатичне
красномовство як особливо вишуканий, елітарний вид мовлення.
6.
Загальні правила і
норми дипломатичного красномовства.
1.
Поняття про роди сучасного красномовства та їх
класифікація:
У XVII—XVIII ст. автори риторик виділяли п'ять основних типів
красномовства:
1. Соціально-політичне красномовство — доповідь на соціально-політичні та
політично-економічні теми, звітна доповідь, політична дипломатія,
військово-патріотична, мітингова, ораторська промови, політичний огляд.
2. Академічне (наукове) та лекційне - лекція, наукова доповідь чи огляд, наукове
повідомлення або інформація.
3. Судове красномовство - прокурорська (звинувачувальна) промова.
Адвокатська (захисна) , самозахисна промова обвинуваченого.
4. Соціально-побутове - ювілейна,
застільна або поминальна промови, "світське базікання" як щось легке,
природне та приємне, без дискусій, суперечок і полемік.
5. Богословське — церковне (духовне) красномовство - проповідь, промова в
соборі.
Деякі фахівці виділяють ще дискутивно-полемічне (або діалогічне)
красномовство. Це суперечка, дискусія, диспут, полеміка, бесіда, ділова нарада,
інтерв'ю, прес-конференція, ділова гра, вечір запитань і відповідей.
Ще Аристотель у своїй
"Риториці" розподіляв промови на дорадчі, судові та епідейктичні
(урочисті). Сучасне ж ораторське мистецтво багатообразне, його можна поділити
на розділи та види (жанри) залежно від
конкретної сфери застосування:
1. Соціально-політичне красномовство — доповідь на соціально-політичні і
політико-економічні теми, звітна доповідь, політична дипломатія,
військово-патріотична, мітингова, агітаційна промови, політичний огляд.
2. Академічне (наукове) та лекційне красномовство - лекція, наукова
доповідь або огляд, наукове повідомлення або інформація.
3. Судове красномовство - прокурорська (звинувачувальна) промова,
адвокатська (захисна), суспільно-звинувачувальна або суспільно- захисна
промова, захисна промова обвинуваченого.
4. Соціально-побутове красномовство - ювілейна, застільна або поминальна
промови, "світське базікання" як щось легке, природне приємне, без
дискусій, суперечок і полемік.
5. Богословське — церковне (духовне) красномовство - проповідь, промова в
соборі.
6. Дипломатичне спілкування - дипломатичний мовний етикет з його обов'язковими
нормами, переговори й листування, складання юридичних документів, синхронний переклад.
7. Військове красномовство - бойовий заклик, бойовий наказ, статут,
військові мемуари, радіозв'язок.
8. Педагогічне спілкування — розповідь і пояснення викладача, егоцентрична
мова студента, усні розповіді студентів, їх письмові твори, лекція як складний
процес педагогічного спілкування.
9. Діалоги з самим собою (внутрішня мова, уявна) - уявна підготовка до
усного особливо письмового вислову, читання про себе, спогади та роздуми,
внутрішнє планування і репетиція.
2.Характеристика
академічного красномовства, його
види та основне призначення.
Найважливішим і найскладнішим у
риторичній практиці є публічне ораторство.
Антична риторика виникла як наука про публічну (на площах,
зборах, у судах) живу промову. Пізніше почалося розгалуження інших видів і
жанрів промов, розвинулося галузеве (академічне, військове, педагогічне та ін.)
красномовство, збагатилося мовними засобами і специфічними технічними
прийомами. Проте й досі головним випробуванням для ораторів залишається жива
публічна промова перед великою аудиторією, бо вона багатоаспектна,
відповідальна і трудомістка.
Публічне красномовство має такі ознаки:
а) за змістом воно є суспільно важливим і
проблемним;
б) за формою реалізації публічне мовлення є
писемно-усним;
в) за формою мовлення є книжно-розмовним;
г) за функціональним типом мовлення публічна
промова може бути синтезом усіх функціональних мовних типів — розповіді, опису,
міркування, монологу;
д) за характером реалізації публічне мовлення
є підготовлено-імпровізаційним.
У промовах, як правило, актуалізуються дуже
важливі й часто проблемні для їх вирішення питання суспільно-політичного,
громадського чи виробничого життя. Це ті, що потребують публічного ствердження
чи заперечення, аргументації чи спростування, розв'язання конфлікту та обрання
правильного варіанту.
Писемно-усна форма реалізації публічної
промови означає, що вся підготовча робота (задум, концепція, створення тексту:
тези, положення, докази, факти, мовне вираження) фіксується на папері, тобто
має писемну форму і належить тільки оратору. Цей письмовий етап необхідний для
того, щоб промовець сам умів викласти хід своїх думок послідовно, логічно,
несуперечливо, нічого не забути
("не загубити думку"), докладніше розібратися у власних
судженнях і зрозуміти їх важливість. На цьому етапі оратор може виявити, що те,
яке здавалося йому важливим "в умі", виявляється не таким суттєвим,
якщо його вже написано на папері. Проте можуть з'явитися якісь нові ідеї. Д.
Карнегі радить постійно занотовувати свої думки, розмірковувати. В цей час ніби
"ваша свідомість перетворюється у
творчу силу... Записуючи, я відшліфовую як саму думку, так і її словесну
форму... значно легше аналізувати факти після їхнього попереднього запису:
добре сформульована проблема — наполовину розв'язана проблема".
Часто
людині здається, що вона скаже без написаного тексту швидше, більше, точніше,
тому що писання справді трудомістке. Однак, вона не може бути впевнена в тому,
як це скаже, а неоформлена знаково думка
або погано оформлена не зможе переконати слухачів, досягти мети.
На етапі виголошення промови підготовлений
текст на папері має бути «природно» озвучений. Тут настає зручний момент для
мовної імпровізації, але вона буде безпосередньою, якщо промовець досконало
знатиме написане. І якщо через брак доброго настрою чи з іншої причини у
процесі виголошення не виходить гарна
імпровізація, то ніколи не станеться провалу, бо можна скористатись писаним. Цю
звичку добре виробити тим, кому промовляти доводиться дуже часто незалежно від
бажання, а залежно від потреби (лекторам, викладачам).
Отже, у публічній промові роль писемної і
усної форм мови майже врівноважується. На сучасному етапі писемну підготовку
можна полегшити за допомогою комп'ютера. Писемно-усна форма реалізації
публічного мовлення надає промові книжно-розмовного характеру, що виявляється
найбільше на підготовчому етапі: у
граматичній правильності, дотриманні норм літературної мови, у логічній
послідовності, точності й стислості матеріалу, у доцільності добору художніх
засобів. Книжний характер публічної промови залежить від галузевої сфери
функціонального стилю, тому розрізняють такі типи промов залежно від стилю
спілкування: офіційно-ділова, виробнича, політична промова; навчальне, судове
красномовство тощо. Розмовний характер тексту, що виголошується, виявляється
передусім в усній формі й використанні тих мовних виражальних засобів, зокрема
емоційно-вольових, які впливають на слухачів і здатні активізувати їх
сприймання та пізнавальну й творчу діяльності.
Головна вимога до виголошення тексту — це
природність, а не штучність спілкування. Природність виявляється у
безпосередності мовного контакту, звертанні до слухачів та їхній адекватній
реакції, невимушеності розмови, спонтанності виникнення і виголошення думки,
відповідній інтонації, доцільності використання невербальних засобів
спілкування (міміки, жестів, положення, рухів), у пристойному вигляді особи
промовця.
Для аудиторії сприймання усної промови є
складнішим, ніж писаної, бо повертатися до сказаного неможливо, його вже немає.
Така природа живої мови, тому в процесі виголошення можуть залучатися засоби уснорозмовного
мовлення, не передбачені писемним текстом: звертання й запитання, вставні
слова, повторення, паралельні синоніми, пояснення окремих термінів чи інших
слів, їх тлумачення, що не спотворює істинного значення.
Підготовчо-імпровізаційний характер публічних
промов виявляється у тісному зв'язку двох основних етапів: підготовчого і
виконавчого. На виконавчому імпровізація
неминуча, тому що прочитаний без неї текст не стане промовою, а читанням, яке створюватиме ефект штучності.
Проте спонтанне мовлення буде вдалим тільки за умови наявності попередньої
доброї мовної підготовки.
Публічне мовлення має кілька різновидів, що
розрізняють, зважаючи на галузевий і
жанровий критерії. Лекційно-пропагандистське красномовство поділяється на три види виступів (лекцій):
а) власне наукові, теоретичні: лекції, наукові
доповіді й повідомлення;
б) науково-методичні: навчальні лекції;
в) науково-популярні: лекція-огляд,
лекція-екскурсія, кіно- чи телелекція.
Наукові доповіді, повідомлення, лекції мають теоретичні положення якоїсь
актуальної проблеми чи питання, докази і факти, ілюстративний матеріал. Виклад
повинен бути об'єктивним, незалежним від суб'єктивних уподобань доповідача,
добре аргументованим. Тут діють не емоції, а сила доказу, логічність міркувань
і закономірність результатів. Стан промовця також має бути стриманим. Такі
лекції, як правило, є монологічними.
Науково-популярні тексти до логічно
викладеного об'єктивного змісту потребують ще емоційно-експресивних доповнень
для того, щоб задіяти всі психічні можливості сприйняття у реципієнтів, тому
вони мають багато різновидів. Залежно від того, які елементи мовного
спілкування використовуються в лекції, зокрема діалоги чи полілоги, виділяють
такі різновиди: лекція-показ, лекція-огляд, лекція-бесіда, лекція-інструктаж,
лекція-інформація, лекція-підсумок тощо. Кожний із різновидів має свої композиційні особливості і прийоми
активізації перцептивно-пізнавальних можливостей реципієнтів, і кожен педагог,
як щоденний оратор, має знати про них і володіти ними. Лекція-показ —це
розповідь з демонстрацією того, що і як треба робити. Лекція-інформація — послідовний
виклад теоретичних положень з великим фактажем. Треба знайти спосіб так подати
його, щоб було все логічно і послідовно викладене. Лекція-бесіда — вміла
комбінація монологу і діалогу, що значно активізує увагу і мислення слухачів,
робить їх співучасниками творчого пізнання.
3.Політичне красномовство, його особливості і
різновиди.
Розрізняють такі різновиди політичних промов:
1) інформаційні - це пропаганда, політосвіта,
наука;
2) переконливі та закличні, що спонукають до
дії, — агітація (наприклад
передвиборна);
3) дискусійні, полемічні, навіть викривальні
(обговорення спірних питань).
У політиці активно використовуються засоби
масової інформації - радіо, телепередачі, але в моменти загострення політичної
боротьби зростає роль живого слова, імпровізації. Це виступи на мітингах,
демонстраціях, що потребують досконалого володіння мистецтвом слова. Тільки за
допомогою цього можна досягнути успіху. Тематика політичних промов
різноманітна: боротьба за владу, міжнародні та міжнаціональні питання,
економічні, етично-виховні, правові та науково-освітні, релігійно-конфесійні
проблеми і складні життєві, побуту, забезпечення людей.
На початку 1990-х pp. виразно прозвучала тема
"мова влади". Мова державних діячів,
керівників у сфері економіки, освіти та культури, у силових структурах
завжди привертає увагу населення,
оскільки в їхній мові, що передається через ЗМІ, міститься життєво важлива
інформація (модель "влада- народ"). На жаль, не завжди державні діячі
дотримуються правил і законів риторики, хоча це і не впливає на їхній успіх.
Риторична характеристика цього різновиду
політичних виступів така: про них судять за ступенем повноти,
"прозорості" у доборі фактів, зв'язків між ними і перспективою. Вони
сприймаються слухачами (читачами) неоднозначно.
Ще один різновид політичного красномовства -
риторика революцій, якою послуговувалось
чимало обдарованих ораторів: Че Гевара, Дж. Гарібальді. Для цього типу
промов характерна переконаність лідерів руху в своїй правоті, емоційність, натхнення, готовність до жертви,
проголошення боротьби за свободу і щастя людей, всього народу. Революційна
ораторика пристрасна, вона має впливати на багатьох.
У політичному красномовстві важливе дотримання
мовної норми, використання афоризмів, засобів наочної агітації: лозунги,
плакати, транспаранти, портрети, різноманітна символіка, а також музика,
кінофільми. Промови політичних ораторів нерідко видаються і перевидаються у
брошурах, книгах і навіть багатотомних збірниках.
4.Суспільно-побутове красномовство, сфера його
призначення.
Суспільно-побутове красномовство – це ораторство у
сфері соціального побуту (народження, одруження, вітання, ювілеї, зустрічі,
прощання тощо).
Соціально-побутове красномовство має виразно
окреслений національний характер, воно зберігає і продовжує традиції та звичаї
народу. Родини, хрестини, сватання, заручини, одруження, ювілеї, віншування й
привітання зі святами та пам'ятними подіями і датами завжди супроводжуються
красномовними звертаннями, вітальними промовами, тостами й побажаннями,
примовками, тому воно (красномовство) має масовий характер і помітний вплив на
культуру живої народної мови. На жаль, українське суспільно-побутове ораторство
недостатньо досліджене, бо воно народжується і зникає в усному мовленні
(фольклорні записи, спогади письменників, літературні тексти). Красномовними
оповідачами були Остап Вишня, Максим Рильський, Олександр Довженко, Василь
Сухомлинський, Олександр Ковінька, Юрій
Смолич та багато інших.
Діалогічне (полілогічне) красномовство формується не одним промовцем, а
двома або кількома. Основні види такого красномовства: бесіда, дискусія,
суперечка, диспут, нарада, прес-конференція, інтерв'ю, ділова гра, вечір
запитань і відповідей, вікторина, "круглий стіл" тощо. В умовах
правової держави, коли авторитарний стиль змінюється демократичним, зростає
роль конструктивного діалогу не тільки в політиці та пропаганді, а й у інших
сферах суспільного життя, зокрема в культурі, освіті. Невміння вести
конструктивний діалог призводить до непотрібного протистояння і протидії сил,
до гальмування демократичного розв'язання проблем.
Діалог як вид красномовства є дуже давнім. Великим майстром діалогічного
ораторства був Сократ. У грецькій риториці мистецтво вести суперечку, полеміку
називалось еристикою. Еристика - складніший
вид, ніж монологічне красномовство. Зазвичай
учасникам діалогів і полілогів притаманні різні погляди, суперечливі
думки й емоції, а це потребує неабиякої уваги співрозмовників, підготовки,
відповідного настрою, переконливих доказів, тактовності тощо.
У діалозі-полілозі може відбуватись суперечка між людьми різних ідеологій, способів міркування, соціальних ролей,
неоднакового життєвого досвіду, діаметрально протилежних душевних станів,
різного рівня виховання, але, зрештою, їм
треба дійти згоди і знайти конструктивне рішення. Тому оратори і
педагоги, для яких також головною формою роботи з вихованцями є діалог-полілог,
мають зважати на всі аспекти підготовки
діалогу: мовний, логічний, психологічний, педагогічний, аксіологічний
(оцінний), політологічний і соціологічний.
У контексті проблеми виділяють декілька різновидів діалогічного мовлення:
дискусія, полеміка, диспут та ін.
Дискусія (від лат. discussio — розгляд,
дослідження) — це обговорення певної проблеми або групи питань чи одного дуже
важливого питання задля досягнення істини.
У дискусії ті, хто сперечається, називаються опонентами, у полеміці
—супротивниками, суперниками, конкурентами. У дискусії опоненти шукають істину,
компроміс, консенсус, угоду, злагоду; у полеміці найголовніше — утвердження
власного погляду, перемога своєї позиції. Дискусія ведеться за певними
правилами і за згодою її учасників, а її тема
формулюється заздалегідь або до початку спору. Її учасники почергово
висловлюють свої положення, думки, спростування, тому вона набуває логічного,
зв'язного характеру. Мовні засоби дискутування мають бути прийнятними для всіх
учасників, толерантними. Використання непередбачуваних засобів осуджується і
може зупинити дискусію без висновків і завершення.
Полеміка (від гр. polemikos — військовий,
ворожий) — обговорення певної важливої
проблеми чи окремого питання задля досягнення перемоги через антагонізм різних
поглядів, утвердження власного, хоч і на шкоду істині. У полеміці не дотримуються таких правил, тут перемагає ініціатива суперників,
ситуативність спілкування, непередбачувані і раптово знайдені "під
руку" засоби не завжди переконливої, але наполегливої аргументації.
Диспут (від лат. disputo —досліджую, сперечаюсь) — це
заздалегідь підготовлена і проведена у певний час на обрану тему (наукову,
політичну, літературну тощо) публічна суперечка між попередньо визначеними
опонентами. Обирається тема зі складною проблематикою, з різними тлумаченнями
або шляхами її розв'язання. Саме тому не
менше двох промовців повинні опонувати один одному, щоб уповні розглянути
проблему і знайти шляхи її вирішення.
Дебати (фр. debates, від
dеbattre—сперечатися) — це пропонування своїх ідей, поглядів, концепцій,
програм, свого бачення розв'язання важливих державних, громадських питань як
протиставлення ідей іншого учасника дебатів. У риториці діалогічного мовлення
сформувались певні правила, технологія і культура еристики. На основні та окремі
з них варто звернути увагу освіченим громадянам, особливо тим, хто готує себе
до активної державної, політичної, громадської чи якоїсь іншої публічної
діяльності.
Існують певні правила успішної суперечки:
·
ніколи не треба дискутувати чи сперечатися у питаннях, що є аксіомами і не
потребують доведення;
·
основною метою всіх суперечок є
змусити супротивника думати так, як ви, прийняти вашу позицію;
·
не викладайте відразу всі положення, тези чи аргументи. Тут монологи не
потрібні. Виберіть одне, але добре сформульоване положення, послідовно
додавайте до нього тези й аргументи, але завжди майте про запас що сказати;
·
опануйте себе, хвилювання, страх, бо інакше вони пригальмують вашу думку.
Пам'ятайте: тут, як у монолозі, чим більше хвилюватиметесь, тим гірше думатимете
і говоритимете;
·
будьте уважними до опонента,
суперника, конкурента, запам'ятовуйте не тільки те, що він каже, а й те, що
казав раніше. Помітивши суперечність у його висловлюваннях, повертайтеся до
раніше сказаного ним та вже забутого і методом сократівської іронії «заженіть у
кут»: ставте запитання, поки він не стане сам собі заперечувати;
·
не підмінюйте тему суперечки і не дозволяйте опонентові це робити, якщо
сперечаєтеся чесно. Змінюючи часто тему, ви жодної не розглянете вичерпно і не
буде з чого робити висновок. Упорядкуйте спочатку всі питання і послідовно
обговорюйте кожне, виділяючи результат одним реченням, а потім із цих речень
сформулюєте висновки;
·
на початку розмови домовтеся про метамову (терміни, дефініції, поняття,
категорії, класифікації, джерела тощо);
·
не намагайтеся все заперечувати. Використайте прийом умовного схвалення,
при якому можна погодитися з певними положеннями опонента.Ніби погодьтесь із
ним, але потім заперечте йому у найсуттєвішому;
·
уникайте суперечок про те, чого добре не знаєте. Вчіться вчасно переводити
розмову на іншу тему. Майте для цього якісь заготовки, свіжі новини, події,
факти, сенсації, приказки, дотепи тощо. Не смійтеся зі своїх жартів, хай інші
сміються;
·
будьте завжди готові не тільки до кроку вперед, але й до кроку назад, не
соромтеся попросити пробачення;
·
якщо дискусія чи полеміка публічна, не забувайте про аудиторію, залучайте
її до паритету (колеги знають.., слухачі підтвердять.., студенти
пам'ятають...), але з повагою і не висловлюйте негативних оцінок;
·
намагайтеся основні положення,
поняття, дефініції, ознаки повторити, підкреслити у різних контекстах декілька
разів, щоб ваша позиція запам'яталася і закріпилася;
·
пам'ятайте, що, як і в монологічній промові, головними в діалогічному
спілкуванні (і суперечці) є тези й аргументи. Для діалогу вони мають бути дуже
короткими, точними. Тези формулюються за принципом актуального членування
речення: тема (дане) — рема (нове);
·
аргументація має складатися на основі
причинно-наслідкових зв'язків і законів формальної логіки: це є так,
тому-то...; якщо це є таким, то...;
·
найкращими аргументами в суперечці є доказові положення, точні факти і
цифри, конкретні явища, події;
·
завжди починайте розмову якомога приємнішим, спокійнішим і тихішим голосом,
щоб був простір для наростання суперечки і щоб завжди відчували, що є
можливість підвищення тону, але не зривайтеся на крик, бо смішно виглядатимете
в очах присутніх. Зробіть паузу і, якщо
не зможете приємно, то хоча б байдуже завершіть розмову (на жаль, Ви мене не
зрозуміли; шкода, що ми не домовилися; це втрата для мене, як, можливо, і для
Вас; продовжимо розмову наступного разу; шкода, що ніхто з нас не переконав
іншого).
·
у розпалі суперечки, коли можете
наговорити супротивнику зайве, негайно зупиніться (глибоко дихайте). Пам'ятайте,
що після будь-якого конфлікту доведеться
миритися і щось прощати, тоді самому буде незручно за слова. Не дискутуйте, коли поганий настрій, бо
програєте, й уникайте ситуацій "з'ясування стосунків";
·
продумайте тактику відступу, відкладання на потім — у разі неуспіху чи
поразки (сьогодні справді ще не час, але...; ми до цього ще повернемося
пізніше, а зараз...; ви самі з часом переконаєтеся...);
·
якщо програли, поводьте себе чемно і гідно. Придумайте варіанти: вчуся
дискутувати; хотів переконатися в тому, що Ви знавець; Ви для мене зразок для
наслідування; я поступаюсь Вам і залишаюсь зі своїми переконаннями; і все ж
аргументи не вичерпані.
·
пам'ятайте про мовний етикет, про
ввічливість і пошанні мовні формули навіть тоді, коли програєте суперечку.
Програвайте красиво — це також одна з ваших перемог.
5.Дипломатичне
красномовство як особливо вишуканий, елітарний вид мовлення.
Дипломатичне красномовство має кілька видів промов,
серед яких поширені такі:
а) промови на міжнародних та міждержавних
конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;
б) промови під час дипломатичних актів (угод,
контактів, комюніке);
в) промови під час візитів, прийомів, прощань,
нагород тощо;
г) дипломатичне листування.
Дипломатичне красномовство розвивається тільки
у вільних державах, що проводять активну міжнародну політику. Воно потребує від
ритора бездоганного володіння рідною літературною та іноземними мовами,
бездоганної вимови, розвиненого чуття мови, вміння долучатися до потрібних тем,
ідей, думок, цікаво розповідати, вимагає такту й коректності. Для
оратора-дипломата потрібні воля, сила, інтелект, обережність та обачність.
В
Україні дипломатичне красномовство започаткувалося в часи Київської Русі,
продовжувалося в періоди державного будівництва за часів Богдана Хмельницького,
Козаччини і Гетьманщини, в період Української Народної Республіки (1917—1920
рр.) і нині активно розвивається, набирає сили в Українській державі з 1991 р.
Дипломатичне красномовство належить до особливо вишуканого виду. Це елітарний,
вищий рівень мовлення. Навчитися цьому самостійно неможливо. Його треба
спеціально вивчати як засіб професійної дипломатичної майстерності.
Розвиток дипломатичного красномовства розпочався
в античній риториці. Для того, щоб досягти успіху в переговорах з
представниками інших країн, треба було бути майстерним оратором. Бувало так, що великі оратори
ставали послами своїх країн і домагалися значних успіхів (Горгій, Демосфен).
Упродовж віків міжнародне співробітництво
виробило певні правила і норми дипломатичного спілкування, порушення яких не
допускається й нині. Їх треба суворо дотримуватися в дипломатичних промовах та
інших жанрах цього спілкування, як усних, так і писемних, бо вони закріпилися
традицією і стали тими складовими, що допомагають підтримувати процеси
міждержавного спілкування.
6.Загальні правила і норми
дипломатичного красномовства.
Єдність загальноприйнятих правил, традицій,
умовностей називають дипломатичним протоколом. Цим поняттям окреслюють практично
всі сфери дипломатичної діяльності: визнання нових держав, встановлення
дипломатичних відносин, відкриття місій і представництв, призначення глав
дипломатичних представництв, вручення вірчих грамот, здійснення дипломатичних
візитів, бесід, переговорів, скликання міжнародних нарад і конференцій,
підписання конвенцій, комюніке, заяв, угод, договорів, зустрічі офіційних делегацій, реагування на святкові і
трагічні події, на державну символіку країни-представника і країни перебування,
дипломатичні прийоми і листування.
Основою дипломатичного протоколу є правила
міжнародної ввічливості, закріплені Віденською конвенцією про дипломатичні
відносини 1961 р. Протокол передбачає правила реакцій, дій, учинків, поведінки,
проте основну і найбільшу частину його складають морально-етичні правила
поводження і мовний етикет в різних ситуаціях дипломатичного спілкування.
Етика красномовства виявляється через такі
мовні знання й уміння промовця:
— знання, крім предмета викладу, дипломатичної
термінології, яка здебільшого має іншомовне походження;
—знання мовних формул усіх типів
(номінативних, атрибутивних, предикативних, адвербіальних) та умов використання
їх відповідно до дипломатичних рангів промовців;
— володіння дипломатичним мовним етикетом залежно від рівня спілкування, рангів
співрозмовників і жанрів дипломатичного дискурсу;
—володіння мовними засобами ідентичності,
тотожності (різними видами синонімії) та опозиційності, контрастивності,
альтернативності (різними видами антонімії), яке дає промовцеві можливість
уникати прямолінійності суджень, категоричності відповідей (вміння не сказати
ні "так", ні "ні");
— володіння такими комунікативними якостями
мовлення, як логічна послідовність, точність, зрозумілість, стислість,
доречність, виразність, образність і національна традиційність.
Оскільки традиції і правила дипломатичного
спілкування сформувалися як результат довготривалого досвіду міждержавної
співпраці, то до сучасної української
дипломатичної термінології належить багато слів іншомовного походження. І хоча
майже кожному з них є український відповідник, мовний етикет і правила
дипломатичного мовлення потребують обов'язкового вживання слів і висловів саме
іншомовного походження. Наприклад: агреман
(фр.) — у міжнародному праві попередня згода держави на прийняття певної особи
як глави дипломатичного представництва іншої держави (отримати агреман, запит
на агреман, відмова в агремані). Аташе
(фр.) — ранг співробітника дипломатичного представництва та відомства
закордонних справ або особа, що відповідає за певні питання у дипломатичній
місії (аташе з питань культури, військовий аташе); комюніке (фр.) — офіційне повідомлення про хід або наслідки
дипломатичних переговорів (в комюніке повідомляється, опубліковано комюніке) та
ін.
Частина дипломатичних термінів має вторинне
значення і вважається суспільно-політичними чи загальнонауковими: аудієнція,
альянс, глобалізація, декларація, імунітет, коаліція, конгрес, легалізація,
місія, церемонія тощо. За походженням більшість іншомовних слів у дипломатичній
лексиці, як і у правничій галузі, є запозиченнями з класичних мов — грецької
(протокол — prцtokollor, protos — перший + kollo — приклеюю) та переважно
латинської (кодекс — codex — книга; декларація — declaratio, declaro — заявляю,
оповіщаю; агент — agens (agentis) — діючий; місія — missio—посилка, доручення;
конгрес — congressus — зустріч, збори; імунітет — immuni tas (immunitatis) —
звільнення, свобода; нота — nota—знак, зауваження; ратифікація — ratificatio <
ratus — затверджений + facere — робити.
Класичні правила геополітики та дипломатії (а
саме Віденський конгрес 1814—1815 pp. та Аахський протокол 1818 р., що
сформували правила і традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу) склались у період панування у Європі
французької мови. Багато дипломатичних термінів, що мають класичну основу,
прийшли до нас через французьку: акредитація (фр. accrйditif < лат.
accreditivus — довірчий); глобальний (фр. global < лат. globus — куля);
регламент (фр. reglaement < лат. regula — правило); комюніке (фр. communiquй
< лат. communico — повідомляю); резидент (фр. resident < лат. residens —
той, що залишається на місці).
Трапляються у дипломатичних текстах і окремі
сталі вислови латинського походження. Деякі з них подаються літерацією
оригіналу: modus procendi (спосіб визначення засобу дії) — дипломатичний
термін, що означає спосіб дії, тобто визначення, як і в якому порядку має бути виконане якесь
зобов'язання чи дія; ad interim (par interim) — латинський термін, частіше вживається
скорочено а. і/р. і перед назвою посади дипломатичної особи, яка підписує акт
чи документ, і означає, що вона лише тимчасово виконує ці обов'язки. Modus
vivendi (спосіб співіснування) —дипломатичний термін, що позначає тимчасову, як
правило, короткотермінову угоду. Ne variertur (не підлягає зміні) — латинський
вираз, що звичайно вживається при кінцевому узгодженні чи при парафуванні
якоїсь угоди; означає, що при остаточному оформленні тексту в нього не може
бути внесено ніяких змін.
Деякі вислови функціонують як українська
літерація, проте не перекладаються: де-юре (лат. de jure) — юридично, за
правом, формально; де-факто (лат. de facto ) — фактично; персона грата (лат.
persona grata — букв, бажана особа) — особа, кандидатура прийнята урядом цієї держави; персона нон
грата (лат. persona non grata — букв, небажана особа) — дипломатичний
представник, який не користується довірою уряду однієї чи іншої держави, куди
він призначається, або той, що втратив довіру і має бути відкликаний.
Ряд сталих висловів, запозичених з історії
світової дипломатії, фігурують у практиці українських дипломатичних текстів у
перекладеній формі: джентльменська угода (gentleman agreement) — усна
дипломатична угода без будь-яких письмових доказів; блискуча ізоляція (splendid
isolation) — термін виник на позначення англійської дипломатичної
доктрини, якій властиве утримання від
усіляких попередніх і довготривалих союзів з іншими державами і збереження
повної свободи дії; озброєний нейтралітет — термін виник за назвою принципу
ліги нейтральних держав, що була утворена 1780 p. у період війни
північноамериканських колоній за незалежність (суч. позиція озброєного
нейтралітету у відносинах з...).
Деякі слова й вислови у дипломатичній практиці
і на сьогодні прийнято вживати французькою мовою. Наприклад: charge d'affaires
(фр.) — повірений у справах; особа, яка заміщає посла у його відсутність.
Існує система коротких записів на
візитних картках, які передають певне ставлення до особи: p.f (pourfiliciter) —
поздоровлення; p. r. (pour remercier) — подяка; p. c. (pour condolіance) —
співчуття; p.f N. A. (pour fіliciter Nouvel An) — привітання з Новим роком.
Ознакою дипломатичного мовлення є й активне використання
стійких словосполучень, які усталились як мовні формули обов'язкового
використання. Це складні назви держав,
міжнародних організацій, назви представництв і офіційних осіб за посадами,
рангами: Співдружність незалежних держав, Сполучені Штати Америки, Велика
Британія, Організація Об'єднаних Націй.
Дипломатичним протоколом окремо передбачено,
коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Президент —
глава держави — найвища посадова особа держави; Прем'єр-міністр — глава Кабінету
Міністрів — глава уряду країни; глава управління закордонних справ держави —
глава зовнішньополітичного відомства — особа, яка очолює відомство закордонних
справ — міністр закордонних справ (в Україні). Є також офіційний реєстр
складноскорочених слів (абревіатур), які можна вживати.
Для дипломатичних промов обов'язковим є етос
"міжнародної ввічливості", поваги і шани всього, що презентує і
символізує свою державу і державу партнера. Він виявляється через мовні формули
міжнародної і національної ввічливості та компліментів, без яких немислиме
дипломатичне спілкування ні в усній формі (промови, заяви, виступи, діалоги,
інтерв'ю), ні в писемній (дипломатичне листування). Такі етикетні формули в
дипломатії складалися віками, поєднуючи в собі елементи міжнародної й
національної етики.
Синтез етикетних мовних формул, формул
ввічливості (у всіх можливих варіантах) формує систему мовного етикету кожної
нації (і не тільки) у сфері дипломатії.
Правила мовного етикету, що витворювалися
століттями українським народом, становлять особливу групу стереотипних, стійких
форм спілкування, які реалізуються переважно в одиницях лексичного
("дякую", "добридень"), фразеологічного ("ні пуху ні
пера") і частково морфологічного рівнів (вживання займенникових і
дієслівних форм пошанної множини, наприклад: Ви чарівні; бабуся стомилися
тощо).
Більшість етикетних формул, які ми вживаємо у
повсякденному житті, закладені у нашій свідомості як своєрідні кліше або
заготовки адекватні тій чи іншій ситуації. У структурі мовного етикету виділяють
формули, що вживаються при зав'язуванні контакту між мовцями — звертань і вітань; при підтриманні контакту
між мовцями — формули вибачення, прохання, подяки та ін., при припиненні
контакту — прощання, побажання тощо. Це
— власне етикетні мовні формули.
Серед формул ввічливості найпершим,
безсумнівно, є звертання. Звертання є необхідним початковим компонентом
будь-якої промови. Без нього не буває й діалогу. Це граматично незалежний та інтонаційно
відокремлений компонент речення чи більш складного синтаксичного цілого, що
позначає особу або предмет, до якого безпосередньо звернена мова того, хто
говорить або пише. Як правило, категоріальним засобом вираження звертання в
українській мові є кличний відмінок (вокатив) іменника або будь-яка рівнозначна
йому словоформа у поєднанні з особливою кличною інтонацією.
Звертання буває поширене й непоширене, до його
складу може входити прикладка або ціле підрядне речення, що підпорядковується
основному компоненту звертання. Як граматично незалежний компонент речення
звертання має вільну позицію у ньому, може стояти на початку, всередині і в
кінці речення. Якщо звертання вживається як окреме висловлювання, що виражає
емоційно забарвлені спонукання до якоїсь дії або почуття радості, докору, осуду
тощо, то воно становить еквівалент речення або особливий тип речення —
вокативне.
Звертання належить до найдавніших риторичних
фігур. Підручники з дипломатичного протоколу радять, готуючи той чи інший
дипломатичний документ, ретельно продумувати формулу звертання. Найпоширенішою
формулою є "Шановний пане + посада, звання або прізвище у кличному
відмінку". Наприклад: Шановний пане
Міністре, Шановний пане Посол, Шановний пане Петренку... Показовим є те, що
за звертанням, яким починається нота або лист, можна визначити тональність
документа. Наприклад, якщо нота починається словами: Пане Міністре, Пане Посол
(без слова шановний), то це свідчить про стриманий або навіть напружений
характер листа. Актуальними для дипломатичних текстів є згадані вище прикметники, які характеризують ставлення
до адресата як до людини поважної і шанованої: Його Високоповажності Надзвичайному і Повноважному Послу Федеративної
Республіки Німеччини в Україні...; Вельмишановний Едгергардте Гейкен!...
У дипломатичному листуванні між представниками східнослов'янських країн,
країн СНД, часто вживається така форма звертання, як ім'я та по батькові,
також, як правило, з прикметником шановний і вельмишановний: Надзвичайному та Повноважному Послу України
в Польщі Дмитру Васильовичу Павличку!..
Комплімент (фр. compliment) є,
мабуть, чи не найдавнішим засобом мовного впливу, він може виразити приязнь,
увагу, вдячність, сподівання і т. ін. Формула компліменту ("формула
трафаретної ввічливості") є невід'ємною складовою дипломатичної практики.
Він вказує на принцип взаємності, особливо за умови направлення ноти-відповіді.
Комплімент зазвичай «обрамлює» текст — лист
починається і закінчується формулою ввічливості, тобто можна говорити про
спеціальні формули початку і кінця тексту. Оскільки метою початкового
компліменту є встановлення контакту, приязного тону, він містить, найперше,
засвідчення поваги: Міністерство
закордонних справ України засвідчує свою повагу…, Посольство України в
Австрійській республіці засвідчує свою повагу... Часто засвідчення поваги
поєднується з повідомленням: засвідчує свою повагу і має честь повідомити або з
вишуканою формою прохання: Дипломатична
академія при Міністерстві закордонних справ України засвідчує свою повагу
Посольству Королівства Нідерландів в Україні і має честь звернутися до Вас, Вельмишановний
пане Посол, з проханням.... Залежно від ситуації прохання може бути
висловлене в різних формах: ...має честь
звернутися з проханням; ...звертається з проханням...; ...просить Вас...; ...
висловлює прохання... Засвідчення поваги є також обов'язковим компонентом
для прикінцевої формули: Міністерство користується нагодою, щоб
поновити Посольству запевнення у своїй вельми високій повазі. В одній
розгорнутій комбінованій формулі можливе поєднання засвідчення поваги і
сподівання на співпрацю: Користуючись
можливістю, Дипломатична академія України при МЗС України засвідчує свою
глибоку повагу до Посольства Німеччини в Україні і сподівається на подальшу
плідну співпрацю. Окремої уваги заслуговує вислів користуючись нагодою. Він вживається переважно як складова
прикінцевого компліменту на знак того, що автор хоче висловити своє ставлення
або ставлення організації до особи чи організації, якій адресується лист.
Інколи слова користуючись нагодою в
компліменті не вживають, наприклад, якщо у ноті повідомляється про якісь
трагічні події, що відбулися в країні, про людські жертви тощо. Комплімент не
застосовують, якщо повідомляється про траур у країні, коли висловлюється
співчуття, а також тоді, коли відомства закордонних справ тієї чи іншої країни
з якихось причин не використовують компліменти у своєму листуванні.