Тема 12. Фізична
культура та спорт в Україні у ХІХ-ХХ ст.
План
1. Історичні передумови розвитку
фізичного виховання та спортивного руху в Україні.
2. Розвиток фізичної культури і
спорту в Східній Україні у ХІХ-ХХ ст.
3. Особливості
розвитку фізичної культури в Західній Україні (кінець ХІХ–30-ті рр. ХХ ст.).
4. Зародження та розвиток
спортивно-гімнастичного руху в Західній Україні. Діяльність сокільських,
січових, пластових, лугових та спортивних товариств Галичини.
5. Роль Івана Боберського в розвитку
західно-українського спортивно-гімнастичного руху.
1.
Історичні
передумови розвитку фізичного виховання та спортивного руху в Україні.
Розвиток
фізичної культури в Україні з кінця ХІХ ст. був досить різноплановим та пов’язаним
із політичною ситуацією. Становлення фізичної культури відбувалося за умов
бездержавності. Українські землі були розділені між різними імперіями: східна
частина належала царській Росії; західна поділена між Австро-Угорщиною, Польщею
та Румунією. Ознакою другої половини ХІХ ст. стала побудова системи фізичного
виховання, яка насамперед передбачала створення своєрідної структури: від
дитячих ясел, що забезпечували медичний і педагогічний нагляд, до навчальних
закладів і різноманітних товариств для дорослих. Поступово, завдяки просвітницькій
роботі інтелігенції, лікарів, педагогів елементи здорового способу життя,
зокрема й фізична культура, входять до системи національної культури. У другій
половині ХІХ ст. з’явилася велика група ентузіастів, які пропагували фізичну
культуру серед інтелігенції (спортивні організації, клуби, товариства, спілки)
та серед широких мас населення за допомогою просвітницької роботи. Окремі
поради та рекомендації поступово переростали у своєрідні методичні комплекси,
набуваючи системного характеру і досягаючи рівня наукових закономірностей.
Основною формою фізичного виховання молоді загальноосвітніх шкіл був урок, що
переважно проводився на свіжому повітрі. Кількість уроків була неоднаковою в
різних навчальних закладах. На землях, що відповідають сучасному
територіально-адміністративному устрою України, цей урок називався «руханкою».
Принципи побудови навчально-вихованого процесу шкільної молоді такі:
природовідповідності, здорового способу життя, гармонійності, відповідності національним
традиціям та врахування вікових особливостей. Як засоби фізичного виховання в
означений період реалізовувалися: боротьба, фізичні вправи, танці, забави,
ігри, ритміка, спорт, гігієнічні чинники, мандрівництво. Наголошувалося, що у
фізичному вихованні молоді повинні брати активну участь батьки, лікарі,
громадські організації. Вагоме значення у процесі фізичного виховання
відігравали спорт та спортивні клуби, секції, гуртки. За допомогою спортивних
змагань молодь мала можливість оцінити свої можливості порівняно з іншими
суперниками. Фізичне виховання дівчат дещо відрізнялося від фізичного виховання
хлопців. Якщо у навчальному закладі було два вчителі фізичного виховання, то
заняття проводились окремо для хлопців та дівчат. Упродовж першої третини ХХ
ст. у Західній Україні, регіоні на той час відокремленому від більшої частини
українських земель, функціонувала своя, особлива модель розвитку спортивного
руху.
У Наддніпрянській
Україні в перші десятиліття ХХ ст. на український спортивний рух впливала
царська Росія. В період існування УРСР розвивався радянський спорт. Своєрідним
відгалуженням історії розвитку українського спорту є система організованого
спортивного життя української діаспори у другій половині ХХ століття. Таким
чином, у ХХ столітті існувало декілька, історично завершених моделей розвитку
українського спорту.
2. Розвиток
фізичної культури і спорту в Східній Україні у ХІХ-ХХ ст.
У ХІХ–ХХ ст.
українські землі перебували під владою Російської імперії. Після поразки в
Кримській війні 1856 року в Росії настає загострення кризи феодально-кріпосної
системи. В 1861 році відбувається відміна кріпосного права. Ця подія стає
початком розвитку нових відносин у різних сферах життя суспільства. Почалися
прогресивні зміни, характерні для капіталістичних країн світу. Новий прошарок
населення – буржуазія, що виник з багатих селян і купців, європеїзується,
запозичує їхні засоби і методи, зокрема фізичного виховання та спорту.
Відбувається багато нових реформ. Зокрема, в ході військової реформи було скорочено
25-річну службу до 4–6 років і введено загальну військову повинність. Це
висунуло потребу в належній фізичній підготовці юнаків. Унаслідок цього
відбувається реформа і в освіті – було введено урок гімнастики. Реалізація
змісту фізичного виховання відбувалася за такими напрямками: - уведення уроків
фізкультури (гімнастики та військового строю) у режимі навчального дня; -
організація позаурочних форм фізичного виховання (заняття гімнастикою,
військовим строєм, рухливими іграми, фехтуванням, легкою атлетикою, танцями); -
організація позашкільних занять спортом (веслування, плавання, вітрильний спорт
та ін.); - проведення серед учнів спортивно-масових фізкультурно-оздоровчих
заходів (спортивні змагання, військові та морські огляди, гімнастичні свята,
водні походи на човнах); - організація активного відпочинку учнів під час
канікул (літні дачі-колонії), а також уведення рекреаційних позаурочних форм
занять (екскурсії, прогулянки). У країні виникає спортивно-гімнастичний рух.
У другій половині
XIX ст. засновуються перші спортивні товариства та виникають гуртки любителів
спорту в Харкові, Юзівці (Донецьк), Києві, Одесі. Починають розвиватись окремі
види спорту. Серед найпоширеніших був футбол, а також традиційна для України
боротьба. Її поширення було пов’язане із цирковим мистецтвом (це світова
тенденція). Змагання з боротьби були дуже популярними. Один із найяскравіших
українських борців – Іван Піддубний, який упродовж 40 років знаходився на
високих щаблях спортивної боротьби, був 6-разовим чемпіоном світу. Популярним
був і велоспорт. По всій країні організовуються гуртки любителів велоспорту,
будуються велодроми. Один із перших гуртків було засновано 1900 року в Розівці
на Донеччині.
В 1914 році
проведено велопробіг Маріуполь – Бердянськ – Мелітополь – Сімферополь –
Севастополь. Серед відомих велосипедистів – імена Івана Підгайського та Сергія
Уточкіна, учасників багатьох велопробігів. Популярною була також важка
атлетика. Перший гурток було відкрито в 1896 році у Маріуполі, який стає одним
із центрів розвитку цього виду спорту. Розвивалися спортивно-гімнастичні
організації, зокрема популярним був сокільський рух. У 1907 році у Києві було
зафіксовано утворення перших сокільських організацій. У Києві,
Кам’янець-Подільському, Вінниці організовуються «Січі».
Існували також і
скаутські організації. Але вже в 1911– 1912 роках усі ці товариства було
заборонено царським урядом через те, що вони пропагували визвольні ідеї та
патріотизм. У Харкові у футбол заграли мешканці у 1908 р., коли влітку учнями
середніх навчальних закладів була створена перша харківська футбольна команда
із двома групами гравців – «червоною» та «зеленою», а десь вже на початку 1910
року з’явилася й друга харківська футбольна команда. Вже після матчу між ними
друга команда Харкова обрала собі назву «Спортсмен». На початку 1910 року
існувала ще й футбольна команда велосипедно-спортивного гуртка (ВСГ), а влітку
1910 року бельгійці та німці заснували в Харкові елітний «Стортинг-клуб»,
футбольна команда якого власне й була першою офіційною командою в місті й,
звісно, до неї запрошували лише кращих із кращих.
До
Першої світової війни відмічаються перші виступи представників Росії в
Олімпійських іграх. Відома активна участь у зародженні та становленні олімпійського руху
російського генерала, українця за походженням – Олексія Бутовського. Вперше
команда Росії бере участь офіційною делегацією (до якої входили й українські
спортсмени) на Іграх Олімпіади в 1912 році. Команда Росії символічно розділила
15–16-те місця із командою Австро-Угорщини, під владою якої перебувала інша
частина українських земель. Для Російської імперії це був невдалий виступ, який
вразив самолюбство правителів держави. Для покращання розвитку спорту в країні
та відбору кращих спортсменів регулярно проводилися Всеросійські олімпіади. Першу
таку Всеросійську олімпіаду було проведено у 1913 році в м. Києві. Вибір
міста-організатора був зумовлений наявністю в Києві єдиного в країні стадіону.
В цих змаганнях взяли участь представники 20 міст царської Росії (Санкт-
Петербург, Москва, Київ, Харків, Чернігів, Одеса, Луцьк, Кам’янець-Подільський,
Севастополь, Катеринослав, Рівне, Варшава, Рига, Тирасполь та ін.), близько 600
учасників, які змагались у 11 видах спорту (легка атлетика, важка атлетика,
греко-римська боротьба, плавання, стрибки у воду, фехтування, гімнастика,
стрільба, кінний спорт, велоспорт, мотоциклетний спорт). Географія
міст-учасників турніру засвідчує активний розвиток спорту на Україні. Період
1917–1922 рр. характеризується активною військово-фізичною підготовкою.
Поширюються розвиток січових товариств та скаутський рух.
3.
Особливості розвитку фізичної культури в Західній Україні (кінець ХІХ–30-ті рр.
ХХ ст.).
Своєрідно
розвивалася фізична культура в Західній Україні, яку було поділено між
декількома державами: Австро- Угорською імперією, Польщею, Румунією. Порівняно
із землями Східної України тут склалися більш сприятливі умови для розвитку
спортивно-гімнастичного руху, у зв’язку з тим, що в Росії була більш сильна
централізована влада. Кінець ХІХ – початок ХХ століття в Західній Україні ознаменувався
піднесенням національно-культурного життя серед українців. Однією із
особливостей цього процесу було те, що важливою складовою культурного,
національного й політичного життя став спортивно-гімнастичний рух.
Осередком
спортивно- гімнастичного руху на Західній Україні другої половини ХІХ – початку
ХХ ст. були створені товариства, що одержали можливість офіційного існування
завдяки загальнодержавному закону 1867 р. Спортивно-гімнастичний рух структурно
поєднував сокільські, січові (пізніше лугові), пластові організації та
спортивні товариства. Розвиваючись самостійно, але об’єднуючись довкола української
державницької ідеї, ці товариства становили, з одного боку, потужний спортивно-гімнастичний
рух, а з іншого – були стрижнем національно- виховного процесу. Гімнастичний
рух в означений період часу розвивався досить жваво і відрізнявся різноманіттям
спортивних уподобань мешканців краю. Переважного розвитку набули стратегічні
види спорту – гімнастика, кульова стрільба, їзда верхи, плавання, веслування,
фехтування, туризм, боротьба, а також велоспорт та футбол. Більшість товариств
різнилися національним складом своїх членів. Діяльність переважної кількості
клубів мала не лише спортивне, а й культурно-освітнє спрямування:
влаштовувалися прогулянки, концерти, публічні лекції, танці, театральні
постановки. Більшість товариств утримували бібліотеки, передплачували фахові та
інші часописи. Вважаємо актуальним та перспективним для сьогодення поєднання
спортивного та культурно-освітнього напрямів роботи клубів та товариств.
Характерними рисами спортивно-гімнастичних товариств Західної України була їх
заполітизованість і чітка націоналістична позиція. Тут спортивні організації
утворювалися за національною ознакою: польські, угорські, румунські,
українські. Так, наприклад, у Львові існував одночасно польський та український
«Сокіл». Ще одна особливість західноукраїнського спортивно- гімнастичного руху
– поширення товариств у сільській місцевості. Зокрема, саме серед сільського
населення були поширені осередки «Січей». Така тенденція тоді не спостерігалася
ніде в Європі.
4. Зародження
та розвиток спортивно-гімнастичного руху в Західній Україні. Діяльність
сокільських, січових, пластових, лугових та спортивних товариств Галичини.
Домінуючий вплив
на розвиток системи фізичного виховання молоді на територіях, що відповідають
сучасному територіально – адміністративному устрою України, мали спортивні
товариства. Гімнастично-спортивні організації відігравали велике значення у
популяризації фізичного виховання серед молоді. Так, на Західній Україні з
кінця ХІХ ст. постає новітній спортивно-гімнастичний рух. Своїм завданням цей
рух ставив гармонійне, всебічне фізичне й психічне виховання українського
народу в співпраці із формуванням характеру в дусі потреб української нації.
Особливої уваги заслуговує діяльність товариства «Сокіл». Головною прерогативою
товариства була теза про те, що розвиток особистості знаходиться у неподільній
єдності із фізичною культурою – складовою частиною загальної культури
суспільства, спрямованою на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних,
морально-вольових здібностей людини. У 1894 р. засновано перше українське
товариство «Сокіл» у Львові за ініціативи першого голови Василя Нагірного. За
ініціативи Альфреда Будзиновського «Сокіл», поряд з руханками і змаганнями,
присвятив увагу пожежній справі (до 1932 р.), мандрівництву, фехтуванню,
велосипедному спорту, а з 1912 р. стрільбі. У 1889 році О. Попович у Чернівцях
видав перший український підручник руханки. Популяризації сокільського руху в
Галичині сприяв приклад Чехії, де 1862 р. створено гімнастичне товариство
«Сокіл». Усі тогочасні тіловиховні системи були гімнастичними: лише гімнастика
давала змогу розвивати різні частини тіла. Сокільські організації здійснювали
фізичну підготовку, підносили національний дух, відігравали культурно-
просвітницьку роль. Від заснування українського гімнастичного товариства
«Сокіл» у Львові почалася систематична праця над національною системою
тіловиховання. Серед перших діячів руханки можна відзначити Володимира
Лаврівського, пропагандиста й агітатора, який підготував статут товариства
«Сокіл» і переклав українською мовою книги з футболу й тенісу; Василя Нагірного
– першого голову товариства та ініціатора сокільської ідеї, Йосифа
Коциковського – одного з перших зачинателів вправ. Активно поширювалася
географія сокільської ідеї. Впродовж першого десятиліття минулого століття весь
галицький край було охоплено мережею сокільських товариств: у 1902 р. засновано
сокільські товариства в Станіславі, Перемишлі, Коломиї, у 1903 р. – у Самборі,
Чорткові, Тернополі; у 1904 р – у Бучачі, Кутах, Бережанах, Золочеві, поступово
знаходячи зацікавлених навіть серед найвідоміших околиць. В історії сокільства
початку ХХ ст. чимало яскравих сторінок пов’язано з діяльністю його керівників
Альфреда Будзиновського (1871–1942 рр.) та Івана Боберського (1873– 1947 рр.).
За період
головування А. Будзиновського створено Вищий музичний інститут у Львові.
Особливого розмаху діяльності українського сокільства надав Іван Боберський.
Діапазон діяльності цього діяча в галузі фізичного виховання досить широкий.
Він був талановитим пропагандистом, просвітителем, організатором спортивного та
сокільського руху в Галичині; завдяки особистій ініціативі І. Боберського в
1911 р. розпочато акцію викупу земельної площі для спортивного майдану, а
пізніше стадіону для українського населення. Також придбано велику кількість
протипожежного приладдя, гімнастичних снарядів, обладнання руханкових домівок,
сотні прапорів, десятки власних оркестрів.
У 1900 році
доктор Кирило Трильовський заснував руханково-пожежне товариство «Січ». Відділи
цього товариства розвивалися переважно на Гуцульщині. Спочатку вони працюють
самостійно, а потім з’єднуються (1912 рік) в Український січовий союз.
Завершенням праці всіх українських фізкультурників і грандіозною маніфестацією
українства був другий крайовий (так званий шевченківський) здвиг 28 червня 1914
року у Львові (12000 учасників), де взяли участь «Сокіл», Український січовий
союз, спортові клуби, пластові гуртки, стрілецькі відділи (що у 1914 році
створили легіон Українських січових стрільців). У 1914 році «Сокіл» об’єднував
974 гнізда. Спортові клуби організувала спершу університетська молодь, яка 1911
року заснувала спортивне товариство «Україна» у Львові. Це товариство
влаштовувало змагання з копаного м’яча з поляками, чехами, угорцями, німцями,
легкої атлетики, дужання, сітківки, наколесництва та інші. 1911 року відбулися
І Запорізькі Ігрища (Львів), 1914 року – ІІ Запорізькі ігрища. 1911 року О.
Тисовський організує «Пласт». Із 1912 р., за почином І. Чмоли, українські
студенти Львівського університету створюють стрілецькі гуртки, проводять
змагання зі стрільби. Спортові клуби існують у Перемишлі («Сянова Чайка»),
Тернополі та ін. Під час визвольної боротьби 1917–1920 рр. в Україні,
незважаючи на воєнний стан, голод, окупацію, фізична культура на всіх
українських землях не завмирала. По всій Україні були створені напіввійськові,
напівспортивні юнацькі загони, що відіграли чималу роль у визвольних змагання
українського народу. Після війни розвиток української фізичної культури на
теренах, окупованих Польщею, Чехословаччиною й Румунією, затримувався владою, яка
намагалася ввести фізичне виховання українців у рамки своїх державних
спортивних і фізкультурних товариств. Однак українська громада весь час уперто
боролася за власні національні форми фізичної культури.
На
українських землях під Польщею фізичне виховання молоді в школі, крім руханки
(за шведською й данською системою з елементами німецької), поєднувало
різноманітні заняття на свіжому повітрі влітку й зимою, мандри та таборування
(організовані «Пластом»). Рівень фізичної культури порівняно з австрійською
передвоєнною школою дуже зріс. Після війни змагання проводила шкільна й університетська
молодь. Відновили свою діяльність «Соколи». У 1923 році «Сокіл» відновив
змагання. Відновлюють свою працю також «Січі», а коли влада заборонила їх
діяльність у 1924 році, Роман Дашкевич заклав замість них у 1925 році «Луги». У
1939 році «Луги» налічували 805 товариств, проводили окружні й крайові здвиги.
Постали нові спортивні клуби, товариства, секції (чоловічі й жіночі). У 1925 р
було засновано Український студентський спортовий клуб (УССК), що об’єднував
студентів вищих шкіл. У 1925 році було створено Український спортивний союз
(УСС) (голови: О. Навроцький, Є. Савшак, Б. Гнатевич, С. Дмоховський, Б.
Макарушка, С. Шухевич, О. Радловський), який проводив окружні й крайові
змагання, курси та вишкільні табори. УСС на перший план ставив масовий спорт й
ігри, легку атлетику, плавання, зимові види спорту, бокс та інші, досягаючи
щораз більших успіхів. У 1939 році вже існувало понад 200 клубів.
5. Роль Івана
Боберського в розвитку західно-українського спортивно-гімнастичного руху.
Батьком
українського тіловиховання, руханки та змагу називали Івана Боберського ще за
його життя. Народився він 14 серпня 1873 року у селі Доброгостів на Львівщині
первістком у багатодітній родині священика Миколи Боберского. Навчався в
Самбірській класичній гімназії, яку закінчив 1891 року. студіював на
філософському факультеті Львівського університету, продовжив навчання в
австрійських університетах Відня та Ґраца, подорожував Швецією, Німеччиною,
Чехією, де пізнавав справу тіловиховання (фізкультури) та спорту. Його кумирами
стали «батько німецького спорту» Фрідріх Ян та засновник чеського «Сокола»
Мирослав Тирш. Саме в австрійському Ґраці як активний член тутешнього
українського товариства «Русь» він захопився ідеєю фізичного виховання молодого
покоління. У кращих спортивно- гімнастичних осередках Німеччини, Чехії, Швеції,
Франції Іван Боберський детально ознайомлюється з передовими методиками, тенденціями,
напрямками фізичної культури. Почавши педагогічну діяльність у Європі, І.
Боберський на початку 1901 року повертається в Галичину, до Львова, щоб своїм
досвідом енергією, завзяттям захопити й показати українському юнацтву значення
та роль фізичного виховання в житті людини та нації. Його подвижницьку працю в
цьому напрямку не можна оцінювати без подиву. Серед інертного до будь-яких
гімнастичних занять українського загалу за короткий період виникає ціла низка
українських спортивно-гімнастичних товариств. Крім німецької мови в Академічній
гімназії Львова, Іван Боберський викладає гімнастику в гімназії
черниць-василянок. Професор Боберський стає відразу одним із найкращих
германістів усієї Східної Галичини. Його як учителя вирізняла особлива
обдарованість. Учнів захоплювала не лише зовнішність, а й поведінка професора.
І. Боберський активно займався спортом: влітку бігав з молоддю по Погулянці та
Кайзервальді. А взимку демонстрував неперевершену техніку їзди на лещатах
(лижах). Професор Боберський справляв на учнів глибоке враження, що зберігалося
в пам’яті довгі роки. Іван Боберський організовує перший спортивний гурток,
який переріс згодом у знамените спортивне товариство «Україна». Це вихованці
Боберського з гімназії утворили у вересні 1911 року спортове товариство
студентів вищих шкіл, давши йому, за порадою свого вчителя, назву «Україна». І.
Боберський стає лідером українського сокільства й згодом очолює львівський
«Сокіл-Батько» – головну централь українського сокільського руху. З приходом
професора Боберського до «Сокола» у товаристві об’єднується передова молодь й
передова українська інтелігенція в особі Ярослава Вітковського, Дениса
Січинського. Івана Белея, Сеня Горука (майбутнього лідера січового стрілецтва),
Осипа Коциловського (майбутнього д-ра теології, єпископа в Перемишлі), героя
визвольної війни Федя Черника. Цікаво, що з музичної комісії «Сокола-Батька»
постає у Львові Вищий музичний інститут. Розуміючи важливість популяризації,
Боберський уперше починає активно використовувати засоби друкованого слова. Від
1903 року з’являються перші його книги із записами дитячих рухливих ігор та
забав, а також описи окремих спортивних ігор. 1904 року виходить у Львові
перший підручник Боберського «Забави і гри рухові», що зазнав до кінця 30-х
років ще п’ять видань. Перу Боберського належать і перші праці організаційно
методичного характеру з фізичного виховання та ідейно-теоретичних засад
розвитку українського спортивно-гімнастичного руху. З 1903 по 1905 р. виходять
у світ підручники для народних учителів руханки, зокрема «Копаний м’яч»,
«Вільно ручні вправи», «Про рух», «Нові шляхи до тілесного виховання», «Народні
вправи» та ін. 1907 року з ініціативи та фінансування І. Боберського почали
виходити «Сокільські Вісті», які були основним видавництвом сокільства в
Україні. Неабияку роль відіграв Боберський у становленні української спортивної
періодики. З вересня 1908 року починають виходити у Львові «Сокільські Вісті» у
вигляді додатку при «Свободі» і «Народнім слові». У жовтні 1910 року
«Сокіл-Батько» починає видавати двосторінковий додаток до «Нового Слова» –
газету «Вісти з Запорожа». Під цією самою назвою із січня 1911 року, маючи вже
перший досвід, «Сокіл- Батько» починає видавати самостійний часопис
«руханкових, змагових і пожарних товариств» за редакцією Івана Боберського та
Сеня Горука. Удвох вони готують щорічні календарі «Вістей з Запорожа». Сам
Боберський активно дописує і до інших українських видань. Його журналістський
хист розкрився на шпальтах «Діла», «Нового часу», а також у виданнях української
еміграції. Однією з важливих сторін діяльності Боберського було те, що йому
вдалося створити своєрідну систему української спортивної термінолексики. Саме
його стараннями стали поширеними на західноукраїнських землях такі терміни, як
лещатерство (лижний спорт), наколесництво (велосипедний спорт), гаківка
(хокей), копаний м’яч (футбол), відбиванка (волейбол), змаг, змагунка тощо.
Сокільський рух по усьому краю буяв. Поряд із ним розвивається Січовий рух під
орудою Кирила Трильовського, з’являються перші пластові осередки й спортивні
гуртки. «Де сила – там воля!», «Не плачем – а мечем!». Ці гасла Івана
Боберського гуртували українську молодь, ставлячи перед нею великі завдання.
Якщо на початку століття спортивно-гімнастичних товариств налічувалося в
Галичині менше десятка, то на початку 1914 року їх уже було біля двох тисяч.
Самі лише сокільські осередки об’єднували понад 30 тис. членів. 11 вересня 1911
року перший Сокільський здвиг зібрав до Львова близько 8 тисяч українських
руховиків. Така масова акція потребувала відповідного місця, де, як зазначав І.
Боберський, наша молодь мала б «свою Хортицю». Голова «Сокола-Батька» знайшов і
винайняв для цього майдан біля Стрийської рогачки у Львові. Здвиг минув, але
потреба окремого власного стадіону не полишала думок Івана Боберського. Як
гімнастичний професор він бачив, наскільки обмежені у своїх можливостях
займатися на львівських стадіонах українські діти. Польські, німецькі та
єврейські спортивні бази були практично недоступними. Іван Боберський скликає
заможніших громадян міста на нараду і пропонує їм план викупу 11,5 морга поля з
тим, що «Сокіл-Батько» із часом поверне їм гроші. Одинадцятеро львів’ян
підтримало цю ідею. Боберський разом зі старшиною «Батька-Сокола» розпочав збір
грошей для майбутнього стадіону: «Від Народу, для Народу» – таким було їхнє
гасло. Усю площу було вирішено розділити на 22,620 метра і після вдало
проведеного Сокільського здвигу старшина «Сокола» засипала всю Галичину листами
й листівками із закликом викупити бодай один квадратний метр площі (який
коштував тоді в австрійських грошах 5 крон).
Упродовж
1911–1912 рр. було випущено близько 30 тисяч листівок, відозв, плакатів до
українського громадянства, виготовлені поштові марки. Заклики до викупу
знаходили підтримку в пресі. Пропагандою цього патріотичного вчинку зайнялись
Остап Грицай та Петро Карманський. Боберський хотів залучити до викупу стадіону
і Велику Україну. За його дорученням на Придніпрянщину виїхав представник
«Сокола-Батька» Софрон Шебець. І хоч його шестимісячна поїздка не дала
сподіваних пожертв, усе ж свою лепту на викуп майдану прислав Нечуй-Левицький,
пожертвувала коштовності дружина відомого одеського професора пані Набоких.
Допомагали Д. Яворницький та А. Кримський. Однією з найбільших заслуг
Боберського, певно, варто вважати його мрії про об’єднання всіх
спортивно-гімнастичних товариств Галичини і насамперед «Сокола» із «Січовим
Союзом» Кирила Трильовського. Злука відбулася в червні 1914 року в рамках
загального Здвигу, коли вперше вулицями Львова пройшли вишколені колони
«соколів», «січовиків», пластунів і спортовців. Тоді вперше Львів побачив
однострої січових стрільців, які демонстрували на площі «Сокола-Батька» вправи
зі зброєю. Така потужна сила дала змогу з початком війни відразу утворити
військовий легіон – славнозвісне Українське січове стрілецтво. Іван Боберський
увійшов до складу Боєвої управи УСС, був скарбником. Із перших днів листопада
1918 року Іван Боберський працює у секретаріаті військових справ ЗУНР. 1919
року перебуває в Кам’янець-Подільському, звідти виїжджає до США для організації
допомоги стрілецькому війську. Як представник уряду ЗУНР виступає з доповідями
у Нью-Йорку, Бостоні, Чикаго та інших містах, інформуючи українське суспільство
про становище в Європі. Одночасно співпрацює з Українським Червоним Хрестом.
Однак на рідну землю вже не мав змоги повернутися. У листопаді 1920 року Іван
Боберський оселився в канадському Вінніпезі. На чужині його талант, енергія та
бажання піднесення рідного народу виявилися з новою силою. «Де злука – там
сила!» – свій сокільський клич переніс 47-річний професор і в організацію своєї
праці в Канаді. Із самого початку він дбав про згуртування українців, плекання
національної культури та мови. 1932 року Боберський залишив Канаду і переїхав
наприкінці квітня на батьківщину дружини (яка також докладала чималі зусилля у
відродження українського тіловиховання) до словінського містечка Тржич. На
схилі віку професор Боберський працював над спогадами. Доля не дала йому змоги
закінчити цей задум. На 74-му році серце його перестало битися. У жовтні 1947
року професор Іван Боберський помер. Похований у м. Тржичі. Ідея Івана
Боберського у розвитку сокільського руху сприяє вихованню національної
свідомості молоді, її об’єднанню, гордості за героїчне минуле свого народу та
сучасної популяризації «Сокола».