Лекція 3. Регулювання зайнятості населення

 

1. Поняття і значення зайнятості.

2.Види зайнятості

3. Завдання управління зайнятістю населення

4. Державна служба зайнятості в системі управління трудовими ресурсами

5. Законодавство України про працю

 

1.   Поняття і значення зайнятості

 

Розвиток ринку безпосередньо пов’язаний з таким поняттям, як зайнятість населення, а через неї з таким негативними процесами , як соціальна поляризація суспільства, безробіття.

Поняття «зайнятість» включає економічний, соціальний та правовий аспект і розглядається як тріада категорій: економічної, соціальної та правової.

Зайнятість з економічної точки зору – це діяльність працездатного населення зі створення суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість, з точки зору корисності, для суспільства має вирішальне значення. Вона визначає як економічний потенціал суспільства, так і рівень та якість життя населення в цілому, а також добробут окремих громадян.

Зайнятість з соціальних позицій – це зайнятість такими видами корисної діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, середніх та вищих навчальних закладах, служба в армії, зайнятість в домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь в роботі громадських організацій.

Правовий зміст зайнятості - полягає в тому, що праця є природним правом людини і це право гарантується громадянину України державою. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю, а держава створює умови для здійснення цього права, гарантує однакові можливості у виборі професії і роду трудової діяльності, реалізує програму професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до потреб суспільства.

Відповідно до закону України «Про зайнятість населення», зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб і така, що , як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формах. Зайнятістю визначається діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці, і право власності на засоби виробництва для її здійснення.

До зайнятого населення сучасне законодавство відносить громадян України, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

- працюючих за наймом на умовах повного та неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах і організаціях незалежно від форм власності, в міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за її межами;

- громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів та членів їх сімей, що беруть участь у виробництві;

- обраних, призначених або затверджених на платних посадах в органах державної влади, управління, суспільних організаціях;

- обраних громадян, які служать у Збройних силах, Податковій поліції, органах національної безпеки, внутрішніх справ та ін.;

- направлених на виконання платних громадських робіт;

- громадян, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; тих, що навчаються в денних загальноосвітніх школах, середніх і вищих навчальних закладах;

- зайнятих вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та людьми похилого віку;

- працюючих громадян інших держав, які тимчасово проживають в Україні та виконують функції, не пов’язані з забезпеченням робіт посольств і місій.

Зайнятість населення в будь-якій країні, а тим більш в умовах формування ринкових відносин і , зокрема ринку праці, є центральною ланкою соціально-економічного розвитку суспільства. Спеціалісти вважають, що за рівнем зайнятості населення можна зробити оцінку загального рівня розвитку даної держави.

 

2.Види зайнятості

 

Виділяють види зайнятості: повну, ефективну і раціональну.

Повна зайнятість означає створення матеріально-технічних, організа­ційних, соціально-економічних умов, які забезпечили б можливість працевлаштування працездатного населення.

Ефективна зайнятість забезпечує баланс між попитом і пропозицією робочої сили, відповідність наявної кількості робочих місць професійно-кваліфікайній робочій силі. Ця зайнятість зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної та важкої праці.

Поєднання повної та ефективної зайнятості створює раціональну зайнятість. Вона має місце в суспільстві з урахуванням доцільного перерозподілу працівників між галузями та регіонами.

За формою зайнятості, враховуючи вид діяльності населення, розрізняють:

- економічно-господарську зайнятість, тобто всі види діяльності зі створення валового продукту і національного доходу;

- службову діяльність, пов’язану зі службою в Збройних силах, роботою на вибраних, назначених посадах;

- соціальну зайнятість, яка пов’язана з виконанням функцій соціального характеру ( творча, інтелектуальна зайнятість, навчання, релігія, а також догляд за дітьми, людьми похилого віку та інвалідами ).

Зайнятість доцільно розглядати як з режимом повного робочого дня, так і зайнятість з режимом неповного робочого дня.

Регламентована тривалість робочого дня в даний час для роботи в нормальних умовах праці складає 40 годин на тиждень. Повним робочим днем необхідно вважати передбачений законодавством скорочений робочий день для окремих категорій працівників: для працівників і службовців віком від 15-ти до 16-ти років – 24 години; від 16-ти до 36-ти років – 36 годин на тиждень.

Одним з важливих моментів, що дозволяє реалізувати робочу силу, є гнучка зайнятість з режимом неповного робочого часу. В більшості індустріально розвинутих країн світу робочий тиждень складає 35 годин. Високий темп зростання зайнятих за схемою гнучкої зайнятості властивий для таких країн, як Німеччина, Англія. 44% зайнятих жінок в цих країнах працюють за гнучким графіком і неповним робочим часом.

 

3. Завдання управління зайнятістю населення

 

Управління зайнятістю - це забезпечення ефективної зайнятості працездатного населення, недопущення надмірного безробіття, сприяння врівноваженню попиту і пропозиції робочої сили

Управління зайнятістю на державному рівні може здійснюватися за двома напрямами: активним і пасивним.

У рамках активної політики пріоритетними напрямками є:

- сприяння працевлаштуванню через удосконалення діяльності центрів зайнятості;

- організація професійного навчання, консультації та профорієнтація незайнятого населення;

- застосування гнучкої форми зайнятості, регулювання вивільнення працівників, надання кредитів для збереження робочих місць та створення додаткових робочих місць на діючих підприємствах;

- створення малих підприємств;

- сприяння самозайнятості безробітних і незайнятих;

- організація оплачуваних громадських робіт;

- квотування робочих місць;

- регулювання трудових міграцій.

Пасивна політика зайнятості включає в основному такі заходи:

- виплата допомоги по безробіттю громадянам, які зареєстровані у ЦЗ як безробітні, вони отримають виплату за період тривалості безробіття. Розмір її визначається залежно від виплати за останній місяць роботи, стажу, кваліфікації;

- оформлення дострокового виходу на пенсію за умови наявного трудового стажу, що дає право на одержання пенсії;

- підтримка безробітних, які відкривають власну справу. Соціальний захист;

- страхування від безробіття.

 

4. Державна служба зайнятості в системі управління трудовими ресурсами

 

Державна служба зайнятості як автономний орган при Міністерстві праці та соціальної політики України був створений у 1991 році. Вона складається з Національного центру, що контролює дворівневу мережу обласних і місцевих центрів зайнятості, одного Республіканського центру (в Криму ), 24 обласних центрів і двох міських центрів у Києві й Севастополі з однаковим статусом, а також 655-ти місцевих центрів, підпорядкованих попереднім.

Державна служба зайнятості – це централізована структура спеціальних органів, утворена для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян.

Служба зайнятості в період формування ринку праці зобов’язана вживати заходи для запобігання масового безробіття, сприяти громадському усвідомленню змін у державній політиці зайнятості, підвищувати рівень професійної мобільності тих, хто бажає працювати.

Основні завдання Державної служби зайнятості – розробка та здійснення заходів щодо реалізації державної політики зайнятості із забезпечення зайнятості працездатного населення, систематичне вивчення процесів, що відбуваються на ринку праці, і розробка на цій основі необхідних прогнозів.

Державна служба зайнятості виконує такі функції:

- аналізує попит і пропозицію на робочу силу, інформує населення і державні органи управління про стан ринку праці;

- консультує громадян, установи і організації про можливість отримання роботи та забезпечення робочою силою;

- здійснює облік вільних робочих місць і громадян, які звернулися у ЦЗ;

- надає допомогу громадянам у підборі роботи і власникам підприємств у підборі працівників;

- організовує профпідготовку та перепідготовку громадян;

- надає послуги з працевлаштування та профорієнтації вивільненим працівникам;

- реєструє безробітних і надає їм допомогу;

- бере участь у підготовці державних і територіальних програм зайнятості;

- готує пропозиції щодо визначення території пріоритетного розвитку, де збільшення кількості робочих місць заохочується державою;

- інформує населення про наявність навчальних закладів. Центрів, курсів. Технічних шкіл, комбінатів, пунктів підготовки та перепідготовки кадрів;

- проводить роботу з питань організації проф. діяльності громадян України за кордоном;

- розробляє статистичну звітність;

- здійснює облік та складає звіти про витрачання коштів Державного фонду.

Державна служба зайнятості має право:

- одержувати від усіх форм господарств, установ статистичні дані про наявність вакантних робочих місць, характері умови праці на них, про всіх вивільнених, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва;

- розробляти і вносити на розгляд місцевих рад пропозиції щодо встановлення квоти прийняття на роботу осіб, неконкурентоспроможних на ринку праці;

- направляти робітників для працевлаштування на підприємства всіх форм власності при наявності вакантних місць;

- розпоряджатися в установленому законодавством порядку коштами фонду сприяння зайнятості;

- сплачувати вартість профпідготовки осіб, працевлаштування яких вимагає набуття професії, а також платити стипендію на період навчання;

- надавати безробітним громадянам допомогу та припиняти чи скасовувати її;

- укладати за дорученням підприємств, установ договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім навчанням, сплачувати вартість проїзду, надавати допомогу в разі переїзду за рахунок коштів підприємства.

Важливе значення для нормальної роботи ДСЗ має організація інформаційного забезпечення. Для цього створена автоматизована інформаційно-довідкова система.

5. Законодавство України про працю

 

Законодавство України про працю складається з Кодексу законів про працю України, інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (ст.4 КЗпП України).

Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої приналежності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Особливості праці членів кооперативів та їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді , інвалідів надаються в порядку, передбаченому законодавством про працю.

Трудові відносини громадян України, що працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством сторони працевлаштування та міжнародними договорами ( угодами ) України.

Такі двосторонні угоди про працевлаштування та соціальний захист працівників – мігрантів, які працюють за межами своєї країни, вже укладені з Росією, Молдовою, Литвою, Вірменією, Республікою Білорусь, Латвією, Чехією, Польщею та В’єтнамом.

Якщо міжнародним договором або угодою, в яких бере участь Україна, встановлено правила, відмінні від тих, які містить законодавство України про працю, у такому випадку застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.