Тема 1 Макроекономіка як економічна наука

 

1. Предмет , методи та функції макроекономіки.

Макроекономіка – це частина економічної теорії, яка вивчає закономірності функціонування і тенденції розвитку економіки країни в цілому.

 Об’єктом макроекономічного аналізу виступає економічна система в цілому та її агреговані параметри.

 Економічна система – це певним чином упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних та нематеріальних благ та послуг.

 Агрегування – це поєднання окремих одиниць або даних в одну одиницю.

 

Цілі макроекономіки.

 

·          Економічне зростання;

·          Високий рівень зайнятості;

·          Стабільний рівень цін, стабільність валюти;

·          Зовнішньоекономічна рівновага;

·          Економічна ефективність виробництва;

·          Справедливий розподіл доходів;

·          Соціальний захист;

·          Економічна забезпеченість громадян;

·          Економічна свобода.

 

Методи макроекономічних досліджень.

 

Макроекономіка використовує діалектико-матеріалістичні методи, а саме:

·        наукової абстракції;

·        аналіз;

·        синтез;

·        індукція;

·        дедукція;

·        гіпотези;

·        економіко – математичне моделювання.

 

До інструментів макроекономіки відносять:

º       фіскальну (бюджетно-податкову) політику;

º       монетарну (кредитно-грошову) політику;

º       стабілізаційну політику;

º       політику регулювання доходів;

º       зовнішньоекономічну політику.

 

 

Функції макроекономіки.

 

·        Теоретично – пізнавальна - дослідження економічних процесів на макрорівні та побудова моделей цих процесів.

·        Практична – розробка практичних рекомендацій на основі економічного аналізу.

·        Світоглядно-виховна - макроекономіка покликана виробляти новий тип економічного мислення, формувати сучасний світогляд людини, економічної психології економічної культури.

·        Методологічна функція – сформульовані нею наукові уявлення про механізм функціонування національної економіки та поняттєво-категоріальний апарат використовують інші економічні науки – галузеві та функціональні.

·        Макроекономіка – це галузь макроекономічної науки, яка вивчає ефективність функціонування національної економіки як єдиного цілого з позиції усталеного економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, рівня інфляції та зовнішньої рівноваги.

 

Макроекономіку поділяють на позитивну і нормативну.

 

Позитивна макроекономіка – констатує факти й залежності між ними, не використовуючи суб’єктивні судження, тобто відповідає на питання як воно є. Позитивні твердження мають описовий характер, наприклад: „Рівень інфляції становить 15%”.

 

Нормативна макроекономіка – напрям в економічній науці, який оцінює цілі економічного розвитку, тобто міркування про те, якою повинна бути економіка. Нормативна економіка має рекомендаційний характер. Наприклад: „Дефляцію потрібно зменшити”.

 

Нормативна макроекономіка є науковою основою для розробки економічної політики держави.

 

2. Макроекономічні суб’єкти та їхня взаємодія.

 

Завдяки тому, що макроекономіка оперує агрегованими величинами, в національній економіці виділяють такі основні макроекономічні суб’єкти: домашні господарства, підприємницький сектор, державний сектор, сектор фінансових установ та зовнішньоекономічний сектор.

 

1. Домашні господарства – господарства, які веде одна або кілька осіб, що мають спільне майно, з метою відтворення робочої сили та розвитку особистості на основі кінцевого споживання. Вони є власниками економічних ресурсів: робочої сили, нерухомості, грошей тощо. Також вони отримують доход (заробітна плата, рента, відсоток, прибуток). Видатки домогосподарств – це податки, особисте споживання та заощадження. Головна мета домогосподарств – досягти максимального споживання та мінімальних витрат. Як економічне поняття „домогосподарство” не тотожне поняттю „сім’я”, хоч деякі економісти для простого аналізу

 

3. Історія формування макроекономічної науки.

 

Макроекономіка є однією із наймолодших економічних наук, своєї зрілості вона досягла у 30-ті роки ХХ ст., у період світової економічної кризи, коли набула здатності впливати на економічну практики.

 

Основні етапи розвитку макроекономіки.

Економічна теорія та школи	Представники	Основні положення.
Меркантилізм ХVІІ- ХVІІІст.	А. Монкретьен, Т.Ман, Ж.Б.Кольбер	Меркантилісти обґрунтували необхідність формування централізованих національних держав і захист національного ринку. Вони з’ясували, що саме веде до збагачення країни – перевищення експорту над імпортом, нагромадження золота і срібла. Економічною політикою держави, повинна стати політика протекціонапізму – обмеження доступу іноземних купців до внутрішнього ринку, і стимулювання вивозу готової продукції за кордон.
Фізіократи ХVІІІ ст.	Франсуа Кене	Ф.Кене розробив макроекономічну схему кругопотоку (економічна таблиця) між основними секторами національної економіки й класами суспільства.
Класична політекономія ХVІІ –  поч.. ХІХ ст.	В.Петі, А.Сміт, Д.Рікардо	В основі їх теорії лежало поняття ринкової економії як системи, що саморегулюється через механізм цін. Коливання ринкових цін автоматично встановлює рівновагу в економіці. Тому державне регулювання економіки не потрібне.
Марксистська ХІХ – ХХ ст.	К. Маркс	К.Маркс розробив дві моделі господарського кругообороту – моделі простого і розширеного відтворення. Він прийшов до висновку, що в умовах постійного нагромадження капіталу норма прибутку має тенденцію до зниження, внаслідок чого скорочується виробництво, виникає криза, що руйнує капіталістичну ринкову систему.
Кейнсіанство 30-х р. ХХ ст.	Дж.М.Кейнс	Дж.М.Кейнс піддав гострій критиці класичну школу, яка твердила, що ринкові ціни здатні автоматично встановлювати рівновагу в економіці. Він висунув тезу про те, що ринкова рівновага – ще не благо для економіки, так як може досягатися за неповної зайнятості, і для її усунення необхідне втручання держави у вигляді стимулювання сукупного попиту.

В 70-х р. ХХ ст. вперше у світовій практиці виникла стагфляція – поєднання спаду виробництва та інфляції. Це підірвало позиції кейнсіанської теорії. У цих умовах активно розвиваються різні напрямки неокласичної теорії – монетаризм, теорія раціональних очікувань, економіка пропозиції.

Література: 1.с.15-36; 10.с.29-50; 16.с.49-65.

 

Питання для самоперевірки

1.             Охарактеризуйте предмет макроекономіки.

2.                           Які основні питання досліджує макроекономіка?

3.                           Якими основними агрегатованими величинами оперує макроекономіка?

4.                           Що таке нормативна і позитивна економіка?

5.                           Що собою являють об'єкти і суб'єкти економічної системи?

6.                           Які специфічні методи аналізу макроекономічних процесів знаєте?

7.                           Що таке "економічна модель"?

8.                           Які типи економічних моделей економіки ви знаєте?

9.                           У чому суть економічної таблиці Ф.Кене?

10.        Сформулюйте закон Ж.Б.Сея.

11.                   В чому суть загальної рівноваги за А.Маршаллом?

12.                   Які умови досягнення рівноваги у моделі Л.Вальраса?

13.                   У чому значення теорії Д.М.Кейнса?

 

Тема 2 Макроекономічні показники і методи їх обчислення

 

1. Методи обчислення ВНП, ВВП.

 

У країнах з ринковою економікою обчислення макроекономічних показників ґрунтується на Системі національних рахунків (СНР).

 

Система національних рахунків (СНР) – це система взаємозв’язних показників і класифікацій, які використовуються для опису та аналізу найзагальніших результатів і аспектів економічного процесу на макрорівні. Основними показниками у СНР є валовий національний продукт (ВНП) і валовий внутрішній продукт (ВВП).

 

Валовий національний продукт – це сукупна ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених національними факторами виробництва на території країни та за її межами за певний проміжок часу.

 

Валовий внутрішній продукт – це сукупна ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених на економічної території країни протягом певного періоду часу,незалежно від національної приналежності факторів виробництв.

 

Кінцевий товар чи послуга – це те, що знаходить свого кінцевого споживача на ринку і не використовується в виробничих процесах.

 

 ВНП = ВВП – вироблена продукція + вироблена продукція            іноземними факторами    вітчизняними факторами виробництва на території країни виробництва за кордоном.

 

Методи розрахунку ВНП

Показник ВНП можна розрахувати трьома методами:

1.      за виробленою продукцією (виробничий метод);

2.      за витратами (метод кінцевого використання);

3.      за доходами (розподільчий метод).

 

·        Розрахунок ВНП виробничим методом

При розрахунку ВНП виробничим методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки:

валовий випуск – проміжне споживання = додана вартість.

 

·          Розрахунок ВНП за витратами

При розрахунку ВНП методом кінцевого використання підсумовуються витрати всіх економічних агентів, які використовують ВНП.

 

ВНП = С + І_В + G + NE

С – видатки домашніх господарств на різні види товарів та послуг;

І_В – інвестиційні витрати фірм:

·        будівництво будинків і споруд;

·        придбання обладнання, матеріалів, нових технологій;

·        створення товарно-матеріальних запасів;

·        амортизацію;

·        витрати домогосподарства на придбання житла.

 

І_В = І_Ч + А,

І_ч – чисті інвестиції (на приріст обсягів основного капіталу);

А – інвестиції на заміщення зношеного капіталу;

G – державні витрати, які йдуть безпосередньо на виробництво товарів та послуг;

Державні трансфертні платежі не включаються у ВНП, тому що вони не відображають зростання поточного виробництва.

 

NE – чистий експорт – це різниця між обсягами експорту і імпорту;

NE = Е – z ,

де Е – експорт;

z – імпорт.

 

·        Розрахунок ВНП за доходами

При розрахунку ВНП розподільчим методом підсумовуються всі види факторних доходів, а також два компоненти (амортизація і непрямі податки), які не є доходами.

 

ВНП = W + R + і + А + Т_н

W – заробітна плата – це грошова винагорода за працю робітників і службовців, яка включає додаткові виплати на соціальне забезпечення, соціальне страхування, виплати приватних пенсійних фондів;

R – рента, рентні доходи, які отримують домашні господарства за здані в оренду землі, приміщення, житло та ін;

Р – прибуток, який отримують власники одноосібних господарств, товариств та корпорацій:

 

Прибуток = Податок на прибуток + Дивіденди + Не розподільчий прибуток корпорацій

і – процент – дохід від грошового капіталу;

А – амортизація;

Т_н – непрямі податки – не факторний дохід держави, який здійснює витрати споживача вище, ніж валова виручка фірми від реалізації кінцевих товарів і послуг (акцизи, ПДВ, мито та ін.).

 

2. Основні показники системи національних рахунків.

 

Чистий Національний Продукт (ЧНП) представляє собою валовий національний продукт, з якого вилучена вартість засобів виробництва, зношених у процесі виготовлення продукції.

 

ЧНП = ВНП – А.

 

Національний дохід (НД) – це дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, де ці ресурси використовуються.

 

НД = ВНП – А – Т_Н,

НД = W + R + Р + і.

 

Особистий дохід (ОД) – це дохід, отриманий приватними особами. Він розподіляється на споживання, заощадження і виплату податків.

 

ОД = НД – виплати на соціальне страхування – податок на прибуток корпорацій – нерозподільчий прибуток корпорацій + трансфертні платежі.

 

Дохід кінцевого використання (ДКВ) – це частина особистого доходу, яка залишається після сплати індивідуальних податків. Дохід кінцевого використання розподіляється на споживання і заощадження.

 

ДКВ = ОД – Т_ІНД .

 

ВНП на душу населення більш повно характеризує економічний благоустрій членів суспільства. Він залежить від ступеня рівності в розподілі заходів, від динаміки рівня цін.

ВНП_{НА ДУШУ НАСЕЛЕННЯ} = ВНП / _{КІЛЬКІСТЬ НАСЕЛЕННЯ КРАЇНИ}

 

Потенційний ВНП – ВНП при повній зайнятості ресурсів.

 

Національне багатство – це сукупність матеріальних благ, створених працею людей за весь період існування країни, розвіданих природних ресурсів і нагромадження культурних та духовних цінностей.

 

3.Номінальні та реальні макроекономічні показники

На макроекономічні показники впливає зміна рівня цін. Розрізняють номінальний і реальний ВНП.

 

Номінальний ВНП – відображає фізичний обсяг вироблених товарів і послуг в поточних діючих в даному році цінах.

 

Реальний ВНП – це номінальний ВНП, скоректований з урахуванням зміни цін чи виражених в цінах базового року.

 

Для приведення номінального ВНП до його реального значення використовують два індекси:

1.      Індекс споживчих цін (ІСЦ);

2.      Дефлятор ВНП.

 

 

де Р_п,б – ціни, відповідно в поточному і базисному періодах;

Q_б,п – обсяг виробництва в поточному і базисному періоді.

 

Основними товарними групами у споживчому кошику є продукти харчування, одяг, житло, транспортні послуги, освіта, книги, медичні послуги тощо. Ринковий кошик у багатьох країнах охоплює близько 300 найменувань споживчих товарів і послуг. В Україні при обчисленні ІСЦ враховують поки що понад 60 найменувань.

 

Реальний ВНП = Номінальний ВНП / ІСЦ ,

Дефлятор ВНП – враховує індекс цін на всі товари і послуги, які купуються кінцевими споживачами.

 

 

де, Р_n і Р_б – ціни відповідно в поточному і базовому періодах;

Q_б,n – обсяг виробництва в базовому періоді і поточному.

 

Реальний ВНП =

 

Література: 1.с.80-84; 10.с.77-88; 16.с.98-121.

 

Питання для самоперевірки

1.             В чому відмінність системи національних рахунків від методу

2.             Назвіть і охарактеризуйте основні макроекономічні показники.

3.                            Які основні способи вимірювання ВНП?

4.                            В чому відмінність між показниками - ВНП та ВВП ?

5.             Чим відрізняються показники "продукту" від "доходу" (ВНП та ВВП). Дайте формулу розрахунку ВНП по доходах.

6.             Що включають в себе витрати на споживання, витрати на інвестиції, державні витрати?

7.             Дайте формулу розрахунку ВНП за доходом. Поясніть джерела кожного з видів доходів.

8.                            Як уникнути подвійного рахунку при вимірюванні ВНП?

9.                            Що таке НД? Які фактори його росту?

10.                     Чим відрізняється особистий доход від доходу кінцевого використання?

11.                     У чому різниця між номінальним і реальним ВНП?

12.                     Що таке дефлятор ВНП?

 

Тема 3 Циклічне коливання економіки

 

1. Економічні цикли-сутність, причини та види.

 

Економічний цикл – періодичне зростання та падіння ринкової кон’юнктури (рівня виробництва, зайнятість, доходи, рівня цін, темпів зростання ВНП та ін.)

Теорії економічних циклів.

№п\п	Найменування теорії	Представники	Причини циклів.
1	Теорія зовнішніх факторів.	І.Джевонс	Виникнення економічних циклів зв’язується з інтенсивністю сонячних плям
2	Теорія промислових циклів	К.Маркс, Ф.Енгельс	Кризи пояснюється протиріччям капіталізму: періодичність криз – масовим поновленням основного капіталу.
3	Теорія громадження капіталу	М.Туган-Барановський, А.Афтальон	Кризові явища виникають внаслідок диспропорції у структурі виробництва, т.д. перенагромадження основного капіталу
4	Кредитно-грошова концепція	Р.Хоутри, І.Фішер	Кризи виникають в наслідок порушення попиту і пропозиції грошей.
5	Кейнсіанська теорія	Дж.Кейнс
6	Теорія нововведень	Й.Шумпетер	Циклічність пов’язана зі скачкоподібних характером здійснення технічних винаходів.
7	Теорія недоспоживання	Ж.Сисмонді	Економічні кризи виникають внаслідок недостатнього споживання, зменшення заробітної плати в НД.
8	Монетариська теорія	М.Фрідмен	Циклічність пояснюється нестабільністю грошового обігу.

 

Причини економічних циклів

 

1.       Економічний цикл виникає в силу зовнішніх факторів: війн, революцій, політичних подій, наукові відкриття, землетруси та ін.

2.       Економічний цикл виникає в силу внутрішніх факторів: перенагромадження основного капіталу, порушення грошового обігу, диспропорційність у структурі виробництва.

3.       Економічний цикл виникає в силу синтезу зовнішніх та внутрішніх факторів.

 

Види економічних циклів.

 

За тривалістю:

·           короткі;

·           середні (промислові);

·           довгі.

 

За сферою в дії:

·        промислові;

·        аграрні.

 

За специфікою прояву:

·        нафтові;

·        продовольчі;

·        енергетичні;

·        сировинні;

·        екологічні;

·        валютні.

 

За формами розгортання:

·        структурні;

·        галузеві.

 

За просторовою ознакою:

·        національні;

·        міжнаціональні.

 

 

Основні типи циклів.

Тип	Тривалість цикла	Головні особливості
Китчина	2-4 років	Величина запасів → коливання ВНП, інфляція, зайнятості, товарні цикли.
Жуглара	7-12 р.	Промисловий цикл → коливання ВНП, інфляції і зайнятості.
Кузнєца	16-25 р.	Дохід → житлове будівництво → сукупний попит → дохід
Кондратьєва	40-60 р.	Технічний прогрес, структурні зміни
Форрестера	200 р.	Енергії і матеріали
Тоффлера	1000-2000 р.	Розвиток цивілізації

 

2. Структура економічних циклів.

 

Класична схема промислового економічного циклу об’єднує чотири фази: криза, депресія, пожвавлення, піднесення.

 

Основні ознаки фаз економічного циклу.

 

Криза:

·        перевиробництво товарів стосовно платоспроможного попиту на них;

·        значне скорочення обсягів виробництва;

·        падіння цін

·        дефіцит вільних грошових коштів, необхідних для платежів;

·        біржовий крах і банкрутство підприємців;

·        зростання безробіття;

·        зниження рівня заробітної плати;

·        спад рівня прибутку;

·        масове знищення товарів, устаткування тощо;

·        дезорганізація кредитної системи.

 

Депресії:

·        застій виробництва;

·        низький рівень цін;

·        незначний обсяг торгівлі;

·        не висока ставка позичкового відсотка;

·        ліквідація товарного надлишку.

 

Пожвавлення:

·        розширення обсягів виробництва до масштабів докризового рівня;

·        зростання цін;

·        підвищення прибутку;

·        зростання зайнятості;

·        пожвавлення торгівлі;

·        посилення оптимістичних очікувань.

 

 

Піднесення:

·        перевищення максимального обсягу виробництва докризового рівня;

·        швидке зростання зайнятості;

·        підвищення заробітної плати й інших видів доходів;

·        кредитна експансія;

·        штучне стимулювання сукупного попиту, зумовлене очікуванням торговців на зростання цін та їхнім бажанням купити більше товарів за нижчими цінами;

·        розширення пропозиції, яка з часом перевищує попит і готує нову кризу.

 

Сучасна економічна теорія визначає дві фази економічного промислового циклу:

·        регресія – включає кризу та депресію;

·        піднесення – пожвавлення і піднесення (бум)

 

Особливості сучасних економічних циклів

Сучасні економічні цикли істотно відрізняються від циклів кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.

 

·        зменшилось тривалість промислового економічного циклу;

·        змінилися амплітуда коливань економічного циклу: фаза економічного спаду стала коротша, а фаза піднесення – триваліша. Відсутня фаза депресії, хоча якщо спад дуже глибокий і тривалий, то фазу рецесії називають депресією.

·        зникло чітке розмежування між пожвавленням та піднесенням. Ці фази об’єднуються в одну, яку називають розширенням виробництва. Виділяються верхня (бум) та нижня (спад) точки ділового циклу.

·        змінилися й економічні показники у фазах циклу.

 

Це пов’язано з тим, що на сучасний цикл суттєвий вплив здійснюють ряд факторів:

1.        Швидкоплинний розвиток НТР спричиняє потребу і робить можливим частіше оновлення основного капіталу внаслідок чого повторюваність криз стає частішою.

2.        Інтернаціоналізація виробництва, поглиблення науково-технічного співробітництва, глобалізація економіки та розвиток НТП зумовлюють синхронізацію економічних циклів у різних країнах та регіонах світу.

3.        Перевиробництво супроводжується не тільки зростанням безробіття, а й підвищенням цін та інфляцією – стагфляцією. Це пояснюється монопольним ціноутворенням та надмірними державними витратами, які покриваються додатковою грошовою емісією, що порушує нормальний грошовий обіг.

4.        Більшість держав світу проводить антициклічну політику, спрямовану на згладжування коливань в економіці. Існують два типи заходів держави: політика стримування і політика експансії. Усі ці заходи пов’язані з регулюванням сукупного попиту і впливом на величину витрат, що здійснюються економічними агентами.

 

Політика стримування – це заходи держави на обмеження сукупного попиту і застосовуються, коли економіка перебуває у фазі піднесення:

• збільшення податкових ставок;
• скорочення державних витрат;
• скорочення державного виробництва;
• збільшення облікової ставки;
• продаж державних цінних паперів на відкритому ринку;
• підвищення норм обов’язкових банківських резервів;
• зниження заробітної плати.

 

Політика експансії – це заходи держави, спрямовані на розширення сукупного попиту, які використовуються на фазі спаду:

• скорочення податкових ставок;
• додаткові державні витрати;
• прискорення виконання інвестиційних програм;
• зниження облікової ставки;
• купівля державних цінних паперів на відкритому ринку;
• зниження норм обов’язкових банківських резервів;
• зростання заробітної плати.

 

4. Інфляція – сутність, причини, види та наслідки.

 

Термін „інфляція” вперше почав використовуватися у Північній Америці за часів громадянської війни 1865 р. та ха­рактеризувався розбуханням паперово-грошового обігу.

 

Інфляція (лат. - здуття) – це процес знецінення грошей внаслідок перевищення кількістю грошових знаків, які перебувають в обігу, суми цін товарів та послуг, то вияв­ляється у їх зростанні.

 

Також іншими словами можна сказати, що інфляція – це падіння купівельної спроможності грошей, підвищення гро­шової вартості життя. Інфляція – це приріст цін, викликаний надлишком грошей щодо товарів та послуг.

 

Виділяють два показники інфляції:

Рівень інфляції (π) – показує зміни цін в економіці. Він вимірюється за допомогою індексів цін, як різниця між:

 

π = І_цін – 100% ,

 

де І_цін – індекс цін аналізованого (поточного) періоду, за 100% приймається індекс цін попереднього (базового) періоду.

 

2. Темп інфляції (ТІ) – показує, як змінилася сама інфляція за певний період:

 

 

де Р_п - індекс цін аналізованого (поточного) періоду,

Р₆ - індекс цін попереднього (базового) періоду.

Протилежним до інфляції поняттям є дефляція, коли за­гальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується. Дефляція трапляється вкрай рідко.

 

Дезінфляція означає сповільнення темпів інфляції.

 

До внутрішніх причин належать:

—деформація економіки, яка пов'язана з відставанням галузей, що виробляють предмети споживання, від га­лузей, що продукують засоби виробництва;

—дефіцит державного бюджету, пов'язаний із ростом урядових витрат;

—високий рівень невиробничих витрат держави (особ­ливо військових);

—диспропорції на макро- і мікрорівні, що є проявом циклічного характеру розвитку економіки;

—монополія держави на зовнішню торгівлю;

—монополія великих компаній на встановлення цін;

—високі податки та висока відсоткова ставка за кредит;

—помилки в економічній політиці держави тощо.

 

Зовнішніми причинами інфляції є:

—структурні світові кризи (сировинні, енергетичні та ін.), що супроводжуються багаторазовим зростанням цін на сировину, нафту, імпорт яких став приводом
для різкого підвищення цін монополіями;

—обмін банками національної валюти на іноземну, внаслідок чого виникає потреба у додатковій емісії па­перових грошей, що поповнює канали грошового обігу;

—зменшення надходжень від зовнішньої торгівлі;

—від'ємне сальдо зовнішньоторговельного та платіжно­го балансу тощо.

 

Поняття інфляції містке та багатопланове. Є декілька видів інфляції.

 

Залежно від причин, які викликають інфляцію наявні:

Інфляція попиту – спостерігається, коли сукупний по­пит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а то­му ціни, що намагаються зрівноважити пропозицію і попит, зростають.

 

Інфляція попиту безпосередньо пов'язана з дією моне­тарних факторів, насамперед – з надлишковою емісією гро­шей, яка призводить до перевищення попиту над існуючою пропозицією товарів та послуг.

 

Інфляція попиту, як правило, виникає в умовах повної зайнятості та повної завантаженості виробничих потужностей. У цих умовах зростання попиту не супроводжується еластич­ним розширенням пропозиції, тому ціни зростають.

 

 

Інфляція попиту

 

Як бачимо на рисунку, зростання сукупного попиту (криві АD₁ та АD₂) призводить до інфляційного зростання ціни при сталому об'ємі виробництва - Q₁- Q₂

До причин інфляції попиту можна віднести:

• розширення соціальних та військових державних замовлень;

• зростання попиту на засоби виробництва в умовах майже повної завантаженості виробничих потужностей;

• зростання доходів населення в результаті узгоджених дій профспілок тощо.

 

Інфляція витрат (або інфляція пропозиції) - виникає через зростання витрат у періоди високого безробіття і непо­вного використання виробничих ресурсів.

 

Інфляційний процес розвивається під впливом ряду немонетарних факторів, що зумовлюють зростання цін через збільшення витрат виробництва і собівартості продукції.

 

До причин інфляції витрат (пропозиції) можна віднести наступні:

—державну фінансову політику та політика ціноутво­рення;

—зростання цін на сировину (економіка, яка не має ре­зерву ресурсів, більш схильна до інфляції);

—збільшення податків;

—боротьбу профспілок за підвищення заробітної плати.

 

Інфляція витрат, як правило, супроводжується падінням виробництва, таке явище дістало назву стагфляції. Вона ви­никає, коли одночасно зростають ціни і безробіття та скоро­чується виробництво.

 

Залежно від темпу приросту цін інфляцію можна поділити на такі види:

Помірна (повзуча) інфляція – коли річний приріст цін складає не більше 10%. Характеризується прискореним нагро­мадженням грошей в обігу без помітного підвищення цін, що спостерігається на початку розвитку інфляційного процесу. В цілому не має негативних наслідків для економічних суб'єктів.

 

Галопуюча інфляція – коли річний приріст цін вимірюється десятками або сотнями відсотків (від 20% до 300% на рік). Інфляція виходить з-під контролю держави, різко впливаючи на всі сфери економіки та соціального життя.

 

Гіперінфляція – коли річний приріст цін вимірюється тисячами або мільйонами відсотків на рік. Інфляція стає некерованою, гроші втрачають здатність виконувати свої функції, починається натуралізація господарських зв'язків, порушу­ються фінансовий та кредитний механізми, розвиваються стихійні процеси в економіці.

 

Залежно від можливості передбачати зростання цін виділяють:

Очікувану інфляцію, яка спричиняється певними тен­денціями в економіці або заходами, запланованими державою, тому вона очікувана і можне бути врахована заздалегідь.

 

Неочікувану (непередбачену) інфляцію яка результа­том непередбачених змін в економіці, наслідком виникнення незапланованих змін у сукупному попиті та пропозиції. Характеризується різким стрибком цін. що негативно впливає на грошовий обіг та систему оподаткування.

 

За характером перебігу інфляція може бути:

Збалансованою – це помірне, найчастіше передбачене зростання цін, що не впливає на загальний обсяг виробництва чи перерозподіл доходів. Характеризується незначним, помірним ростом цін одночасно на всі товари та послуги. Про­те така інфляція дуже рідкісна.

 

Незбалансованою, що являє собою різні темпи зрос­тання цін на різні товари та послуги. Впливає на затрати та податки.

 

За характером інфляційного процесу або знецінення грошей буває:

Відкрита інфляція — характеризується зростанням цін на вільному ринку при невтручанні держави у процес їх фор­мування. Найбільш відчутна у монополізованих секторах еко­номіки.

 

Прихована інфляція – збереження сталих цін та за­робітної плати при зростанні продуктивності праці; зниження якості товарів та послуг при сталому рівні цін; зростання рівня державних роздрібних цін через вільно вибраний споживчий кошик.

 

Придушена інфляція – проявляється у зростанні незадоволеного попиту та грошових заощаджень населення, які не знаходять реалізації.

 

Економічні та соціальні наслідки інфляції

Наслідки інфляції складні і різноманітні. Найбільші її темпи сприяють росту цін і норми прибутку. Високий рівень інфляції перетворюється у серйозну перешкоду для вироб­ництва, обумовлює економічну і соціальну напруженість у суспільстві.

 

Економічні та соціальні наслідки інфляції:

—інфляція дезорганізує господарства, наносить серйоз­ний економічний збиток як великому, так і малому бізнесу, насамперед через невизначеність ринкової кон'юнктури;

—заважає проведенню ефективної макроекономічної політики;

—нерівномірне зростання цін підсилює диспропорцію між галузями економіки, спотворюючи структуру спо­живчого попиту;

—ціна перестає виконувати свою головну функцію у ринковому господарстві – бути об'єктивним інфор­маційним сигналом;

—відбувається відтік капіталу у торгівлю;

—інфляція загострює товарний голод, підриває стимули до грошового обігу;

—прискорюється матеріалізація грошей, під час інфляції зростають ціни на нерухомість та товарно-матермальні запаси, тому домогосподарства та підприємства намагаються позбутися грошей і вклас­ти їх у нерухомість та товарні запаси;

—порушує функціонування грошово-кредитної системи, відроджує бартер;

—знецінює надходження від оподаткування, тим самим негативно впливає на фіскальну політику;

—підриває курс національної валюти;

—знижує мотивацію до інвестування, інвестиції стають ще більш ризикованими;

—знижує мотивацію до праці;

—зниження реальних доходів населення, насамперед це стосується осіб, які отримують фіксовані номінальні доходи (працівники бюджетних організацій, пенсіоне­ри, студенти). Зміна реального доходу виражається приблизно у такому вигляді:

—реальний доход (%) = номінальний доход (%) – зрос­тання цін (%) ;

—знецінювання заощаджень населення, інфляція знецінює їх вартість;

—погіршення умов життя тощо.

 

Антиінфляційна політика держави

Основними формами стабілізації грошового обігу, що залежать від стану інфляційних процесів, є грошові реформи й антиінфляційна політика.

 

Антиінфляційна політика – комплекс заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією.

 

Дотепер сформульовано два основних напрямки, спря­мованих на зведення темпів інфляційних процесів до мінімального рівня: кейнсіанський та монетарний.

 

Кейнсіанська антиінфляційна політика полягає у стабілізації сукупного попиту, але досвід довів, що цього зама­ло для приборкання інфляції.

 

Існують кілька напрямків монетарної антиінфляційної політики:

Політика шокової терапії (активна політика) – ба­зується на різкому скороченні темпів зростання грошової ма­си, особливо прийнятна в умовах гіперінфляції, передбачає зменшення дефіциту бюджету за рахунок:

—скорочення витрат на соціальні програми;

—збільшення відсоткової ставки;

—зменшення податкових ставок;

—обмеження грошової маси тощо.

У результаті подорожчання кредиту підприємства бан­крутують, а низька податкова ставка заохочує сильні підприємства. Таким чином інфляція призупиняється.

 

Негативний наслідок цього методу полягає у зниженні добробуту населення.

 

Політика градуювання або поступових змін (адаптивна політика) – метод монетарного напрямку, що проявляється у пристосуванні до умов інфляції, у пом'якшенні її негативних наслідків, полягає у поступовому зниженні темпів зростання грошової маси. Політика проводиться за рахунок:

—стабілізації інфляційних очікувань;

—поступового обмеження грошової пропозиції;

—індексації грошових доходів населення.

 

Ця політика дає позитивні результати за умови, що темп приросту грошової маси та рівня цін не перевищує 20% на рік.

 

Політика доходів — припускає контроль над цінами і зарплатою шляхом повного їх заморожування або встановлен­ня меж їх зростання, з соціальних мотивів цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко, оскільки, по-перше, уповільнення зростання цін викликає дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримується лише на визначе­ний час, а при скасуванні обмежень прискорюється.

 

Варіант анти інфляційної політики вибирають залежно від темпів інфляції та пріоритетів. Якщо ставиться мета при­боркати інфляцію за будь-яких умов, то паралельно викорис­товують кілька методів антиінфляційної політики.

 

Також при інфляції здійснюють грошові реформи.

 

Грошові реформи використовують для ліквідації зайвих грошей в обігу. Основними прийомами грошових реформ є:

Нуліфікація — оголошення про анулювання сильно знеціненої грошової одиниці і введення нової валюти. Напри­клад, нуліфікація була проголошена у Німеччині 1925 р., Угорщині 1946 р., Україні 1994 р.

 

Ревальвація – процес збільшення вартості національної валютно-грошової одиниці порівняно з валютами інших країн.

 

Девальвація – процес офіційного зниження курсу національної валюти стосовно валют інших країн.

 

Деномінація – процес укрупнення національної грошо­вої одиниці шляхом обміну за встановленим співвідношенням старих грошових знаків на нові.

 

Отже, головним принципом боротьби з інфляцією є усу­нення джерел її походження. Оскільки об'єктивні причини ви­никнення інфляції існують, то повністю усунути її неможливо. Тому антиінфляційна політика полягає не у ліквідації інфляції, а у зниженні високих та утриманні стабільно низь­ких темпів передбачуваної інфляції.

 

Література: 1.с.134-152; 10.с.194-210; 16.с.366-389; 17.с.176-193. 1. с.115-132; 10.с.170-189; 16.с.402-418; 17.с.159-176;

Питання для самоперевірки

1.       Дайте характеристику економічному циклу.

2.       Чим. пояснюється наявність економічних циклів, як економісти пояснюють цей процес?

3.               Хто з економістів вніс визначний вклад в теорію економічного циклу?

4.       Назвіть і охарактеризуйте основні фази економічного циклу.

5.       Визначте матеріальну основу коротких, середніх, довгохвильових та великих циклів.

6.               Чому економічний цикл більше впливає на виробництво в галузях, які випускають товари довгострокового використання, ніж в галузях, які випускають товари поточною споживання?

7.               В чому сутність принципу акселерації?

8.  Назвіть найважливіші характеристики економічного циклу.

9.     Які види економічних криз Ви знаєте?

10.   Дайте характеристику економічної криви в Україні у 90-их роках.

11.        Що являє собою антикризова політика держави, на що вона націлена та основні її заходи?

 

Тема 4 Споживання, заощадження та інвестиції.

 

1.      Споживання і заощадження

Дохід домогосподарств після сплати податків розпадається на споживання і заощадження.

 

Споживання – це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людей.

 

Заощадження – це частина доходу, що не витрачається на споживання.

 

V – Т_інд = C + S,

де V –особистий дохід;

Т_інд – податки індивідуальні;

С –обсяг споживання;

S –обсяг заощаджень.

 

Споживання в першу чергу залежить від доходу тобто існує функціональна залежність споживання від доходу:

C = C (V)

C_o – автономне споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить від поточного доходу (життя в борг або за рахунок попередніх заощаджень, він визначається прожитковим мінімумом).

 

На графіку обсяг споживання визначається відстанню від лінії доходу (V) до лінії споживання(С) . В точці К перетинається функція споживання та бісектриса, тобто при даному рівні доходу споживання дорівнює доходу (С = V). При зростанні доходу з’являється заощадження . Обсяг заощаджень визначається відстанню від лінії споживання до бісектриси.

 

 Однак, дохід є не тільки фактором, який визначає величину споживання, але й заощадження, тобто існує функціональна залежність між обсягом заощаджень і доходом S = S (V), це можна показати за допомогою графіка. На графіку обсяг заощаджень визначається відстанню від лінії доходу (V) до лінії заощаджень (S).

 

 

Крім доходу на споживання і заощадження впливають:

·        податки (їх ріст зменшують споживання і заощадження, і навпаки);

·        величина багатства (збільшення багатства збільшує заощадження і споживання );

·        рівень цін (зростання цін скорочує і споживання і заощадження);

·        ріст пропозиції на ринку призводить до зменшення заощаджень;

·        споживча заборгованість (якщо заборгованість досить висока, то поточне споживання і заощадження зменшується).

 

Внаслідок впливу названих факторів обсяг споживання та заощадження збільшується чи зменшується, на графіку відбувається зсув лінії споживання та заощадження в гору чи вниз.

 

2. Середня та гранична схильність до споживання і заощадження.

 

В макроекономічному аналізі розрізняють середню та граничну схильність до споживання та заощадження.

 

Середньою схильністю до споживання (с) називають частку доходу (V), що використовується на споживання (С) (у %):

 

 

Середньою схильністю до заощадження (s) називають частку доходу, що використовується на заощадження (S) (у %):

 

s = або s =

 

Закономірним є перевищення середньої схильності до споживання середньої схильності до заощадження, тобто: c > s

Крім того: с + s = 1, чи с + s = 100%

Гранична схильність до споживання (с^/) показує, яка частка додаткового доходу іде на додаткове споживання (у %):

 

c^/ = × 100% або c^/ =

 

Аналогічно гранична схильність до заощадження (s^|) вказує на співвідношення між додатковими заощадженнями та додатковим доходом, що викликав ці заощадження (у %);

 

s^/ =  або s^/ =

 

Сума граничних схильностей до споживання та заощадження для будь-якої зміни у доходах після сплати податків завжди дорівнює одиниці або 100 %:

 

с^/+s^/=1 або с^/+s^/ = 100%

 

Введемо у функції споживання і заощадження граничні величини, тоді їх можна показати у вигляді:

 

С= С₀ + с^/ (V – Т)

S = -С₀ + (1 – с^/) , або S = -С₀ + s^/ - (V – Т)

 

Світова статистика свідчить про те, що в міру збільшення доходів зростають також споживання та заощадження, але при цьому гранична схильність до споживання має тенденцію до зниження, а гранична схильність до заощадження – до зростання.

 

3. Інвестиції та фактори інвестування.

 

Інвестиції – це вкладання у капітал, тобто видатки на виробництво і нагромадження капітальних благ.

 

Є три види інвестиційних видатків:

·        Інвестиції в основний капітал;

·        Інвестиції у житлове будівництво;

·        Інвестиції у матеріальні запаси.

 

Величина інвестиції залежить від:

1. величини чистого прибутку від цих інвестицій. Чистий прибуток розраховується:

 

NP = (GP – TP) – I × r_p ,

 

де NP – чистий прибуток;

GP – валовий прибуток;

TP – податок на прибуток;

I – величина інвестицій;

r_p – реальна процентна ставка

 

Попит на інвестиції має місце лише тоді, коли NP>0.

 

2.      відсоткової ставки. Існує зворотна залежність між ставкою проценту й попитом на інвестиції, яку можна показати за допомогою графіка

3.       

 

При цьому враховується реальна процентна ставка, яка обчислюється за формулою: r_P = r – i ,

де r – номінальна процентна ставка;

і – рівень інфляції.

 

3. податку на прибуток. Збільшення податків призведе до зниження попиту на інвестиції, і навпаки.

 

4. технологічні змін. Прискорення науково-технічного прогресу збільшує інвестиції.

 

5. обсягу виробництва.

 

6. кон’юнктурних коливань.

 

7. сподівань на майбутнє.

 

Література: 10.с.148-160; 17.с.139-159.

 

Питання для самоперевірки

1.    На які цілі використовується доход?

2.    Що таке "гранична схильність до споживання" та "гранична схильність до засадження"?

3.       Побудуйте графік функції доходу, споживання та заощадження.

4.       Назвіть основні фактори доходу та заощаджень.

5.               Що таке валові і чисті інвестиції?

6.               Чим відрізняються автономні та ініційовані інвестиції?

7.               На які потреби використовуються інвестиції?

8.               Від яких факторів залежить попит на інвестиції?

 

Тема 5 Економічна рівновага в умовах ринку

 

1.      Сукупний попит.

 

Сукупний попит (АD) – це величина обсягу продукції, яку готові купити за кожного рівня цін макроекономічні суб’єкти.

 

Сукупний попит можна визначити за формулою розрахунку ВНП методом витрат:

ВНП = АD = C + I + G + NE

Тому існують чотири основні складові сукупного попиту.

 

1.      Споживання (С) – сума видатків домогосподарств на різні товари і послуги.

2.      Інвестиції (І) – видатки фірм на купівлю устаткування, виробничих будівель та видатки домогосподарств на купівлю житла.

3.      Державні закупки (G) – уряд купує певні товари і послуги.

4.      Чистий експорт (NE) – різниця між вартістю експорту та імпорту товарів і послуг.

 

Графічне відображення сукупного попиту.

 

 

Крива сукупного попиту має від’ємний нахил, тобто існує обернена залежність між рівнем цін і об’ємом сукупного попиту, це виникає внаслідок трьох причин:

1.      Ефект процентної ставки. Підвищення рівня цін призводить до росту номінального попиту на гроші, і відповідно до росту процентної ставки, внаслідок чого, зменшуються інвестиції, споживчі витрати і об’єм сукупного попиту.

 

Р↑ = > M_D↑ = > r↑ = > I↓ і С↓ = > AD↓

 

2.      Ефект багатства. Підвищення загального рівня цін призводить до зниження споживчої здатності фінансових активів з фіксованою грошовою вартістю, внаслідок чого зменшуються споживчі витрати і сукупний попит.

 

Р↑ = > Реальна вартість активів↓ = > С↓ = > AD↓

 

3.      Ефект імпортних закупок. Підвищення рівня цін призводить до збільшення імпорту та зменшення експорту, внаслідок чого зменшується об’єм сукупного попиту.

 

Р↑ = > NE↓ = > AD↓

 

Перелічені чинники називають ціновими, крім них на сукупний попит впливають нецінові чинники:

·        Добробут населення;

·        Очікування споживачів;

·        Податки на споживачів;

·        Заборгованість населення по споживчому кредиту;

·        Процентна ставка;

·        Очікування прибутку від інвестицій;

·        Податки з підприємств;

·        НТП, зміни в технологіях;

·        Надлишкові потужності;

·        Політика в галузі державних витрат;

·        Величина національного доходу;

·        Валютні курси.

 

Графічно вплив їх відображається зміщенням кривої сукупного попиту вправо чи вліво.

 

 

2. Сукупна пропозиція.

 

Сукупна пропозиція.(AS) – це обсяг товарів та послуг, який фірми готові виробляти та продавати за кожного рівня цін.

 

Крива сукупної пропозиції.

Стосовно залежності сукупної пропозиції від ціни в теорії існують дві моделі: класична і кейнсіанська.

 

Класична модель.

В її основі лежить положення про абсолютну гнучкість цін і зарплати. Якщо, наприклад, сукупний попит падає порівняно з потенційним ВНП, то: з одного боку, знижуються ціни; з іншого – падає попит на ринку праці та адекватно зменшується зарплата. Внаслідок цих змін прибутковість фірм не змінюється, тому у підприємств не виникає мотивації до зменшення сукупної пропозиції. Вона залишається на рівні ВНП, але при нижчій ціні і зарплати. Тому на графіку крива AS – це вертикальна лінія, яка започатковується в точці потенційного ВНП.

 

 

Практика показує, що фактичний ВНП досить часто і на тривалий період відхиляється від потенційного ВНП. Це означає, що ринок не може швидко відновити сукупну пропозицію на потенційному рівні, можливо лише в межах довгострокового періоду. Тому класична модель – це модель сукупної пропозиції для довгострокового періоду.

 

Кейнсіанська модель.

В основі даної теорії – положення про негнучкість зарплати протягом короткострокового періоду. Це пояснюється існуванням колективних угод між профспілками і підприємцями. Отже, згідно з кейнсіанською моделлю, в короткостроковий період гнучкими є лише ціни, а зарплата тимчасово не змінюється.

Якщо, сукупний попит падає відносно ВНП, то, за логікою цієї моделі, знижуються ціни, а зарплата залишається стабільною. За цих умов прибутковість виробництва зменшується, внаслідок чого скорочується сукупна пропозиція. Тому на графіку крива АS набуває вигляду додатньо похилої лінії, а кейнсіанська модель – це модель сукупної пропозиції для короткострокового періоду.

 

 

Об’єднуючи класичну і кейнсіанську модель, криву AS можна умовно поділити на три ділянки:

І. горизонтальний, або кейнсіанський;

ІІ. висхідний, або проміжний;

ІІІ. . вертикальний, або класичний.

 

ІІІ

 

На горизонтальній ділянці економіка характеризується в умовах глибокого падіння виробництва, коли фактори виробництва використовуються не повністю. Із збільшенням об’ємів виробництва і застосуванням вільних факторів у процес виробництва, ціни залишаються стабільними до певного рівня ВНП (V₁), після чого ситуація на ринку змінюється.

 

На висхідній ділянці поступове залучення вільних факторів виробництва призводить в кінцевому результаті до збільшення витрат, що позначається на вартості продукції. Відбувається поступове зростання рівня цін і сукупної пропозиції.

 

На вертикальній ділянці, економіка знаходиться в умовах повної зайнятості, і в таких умовах при збільшенні сукупного попиту сукупна пропозиція тимчасово збільшитись не може. Тому єдиним наслідком є зростання цін.

 

Крім ціни, на сукупну пропозицію впливають нецінові чинники:

·        ціни на ресурси;

·        продуктивність праці;

·        податок на прибуток;

·        субсидії підприємствам.

 

В графічній моделі це викликає зміщення АS у відповідний бік.

 

3. Сукупний попит – сукупна пропозиція як модель економічної рівноваги.

 

Рівновага на товарному ринку виникає тоді, коли сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції. Перетин кривих AS і AD визначає рівноважний об’єм випуску і рівня цін в економіці (Е).

 

 

Модель AS – AD є базовою моделлю економічної рівноваги. Між сукупним попитом і сукупною пропозицією постійно виникає розбіжність. Але вона постійно відновлюється ринком. Найбільш нестабільним компонентом економічної рівноваги є сукупний попит.

 

 

Якщо сукупний попит змінюється в межах кейнсіанського відрізку, то зростання попиту призводить до реального обсягу національного виробництва і зайнятості при сталих цінах.

 

 

Якщо сукупний попит змінюється в межах кейнсіанського відрізку, то зростання попиту призводить до реального обсягу національного виробництва і зайнятості при сталих цінах.

 

 

Якщо сукупний попит зростає на проміжному відрізку, це призводить до зростання реального обсягу національного виробництва, рівня цін та зайнятості.

 

Якщо сукупний попит зростає на класичному відрізку AS, це призводить до інфляційного зростання цін та номінального ВНП при незмінному обсязі реального ВНП.

 

Економічна рівновага може порушуватися і сукупною пропозицією.

 

Література: 1.с.134-152; 10.с.194-210; 16.с.366-389; 17.с.176-193. 1. с.115-132; 10.с.170-189; 16.с.402-418; 17.с.159-176.

 

Питання для самоперевірки

1.         Що слід розуміти під макроекономічною рівновагою?

2.    Назвіть основні умови економічної рівноваги.

3.         Дайте визначення сукупного попиту. Які фактори впливають на нього?

4.         Які цінові фактори впливають на траєкторію сукупного попиту?

5.    Проаналізуйте вплив нецінових факторів на криву сукупного попиту.

6.    Дайте визначення сукупної пропозиції.

7.         Як можна охарактеризувати стан економіки на різних відрізках кривої сукупної пропозиції?

8.         Які існують розбіжності між неокласиками і кейнсіанцями з приводу графічного відображення кривої сукупної пропозиції?

9.         Які ненецінові фактори впливають на сукупну пропозицію?

10. Дайте визначення рівноважного рівня цін та рівноважного обсягу виробництва.

11. Проаналізуйте варіанти макрорівноваги.

 

Тема 6 Сукупні видатки і ВНП

 

1. Визначення рівноважного ВНП основі методу „витрати – випуск”.

 

Модель AD = AS – є базовою моделлю економічної рівноваги. Рівноважний ВЕП можна визначити двома методами:

1)     витрат – випуск;

2)     вилучення – ін’єкції.

 

Метод „витрат – випуск” спирається на тотожність сукупних витрат (СВ) і ВНП, що його економіка пропонує для продажу. СВ = ВНП в умовах закритої приватної економіки, ця тотожність виглядає так: V = C + I_Ч.

 

 

Умови досягнення рівноваги між сукупними витратами і ВНП можна продемонструвати на базі графічної моделі. В точці К₂ досягається рівновага, при якій величина ВНП (відрізок ОО₂) є оптимальною, тобто на весь вироблений продукт є попит з боку населення і фірм.

 

У процесі економічного кругообігу сукупні витрати, зазвичай, не збігаються з ВНП. Якщо СВ < V, то це означає, що економіка виробляє продукції більше, ніж цього вимагає сукупний попит. Це свідчить, про виникнення перевиробництва, яке супроводжується збільшенням товарних запасів і незапланованим приростом інвестицій у товарні запаси (+І^/). За цих умов підприємства зменшують виробництво до рівня попиту, що породжує тенденцію до відновлення рівноваги між ВНП = СВ.

 

Якщо навпаки СВ >V, то це означає не до виробництво, яке супроводжується незапланованим зменшенням інвестицій у товарні запаси (-І^/), внаслідок чого підприємства збільшують виробництво до рівня попиту, і відновлюється рівновага.

 

Незаплановані інвестиції виконують балансову роль в економіці.

 

2. Визначення рівноважного ВНП НП основі методу „вилучення – ін’єкції”.

 

В основі методу „вилучення-інєкції” лежить той факт, що в економічному кругообігу постійно мають місце вилучення (зменшення витрат) або ін’єкції (збільшення витрат). Вилучення відбувається у формі заощаджень, податків, імпорту інвестицій, державних витрат, експорту. Економічна рівновага існує лише за умов, коли вилучення дорівнюють ін’єкціям.

 

У спрощеному варіанті, яким є приватна економіка закритого типу, вилучення відбуваються у формі заощаджень, а ін’єкції – інвестиції. За цих умов модель економічної рівноваги: S = І, де І – заплановані інвестиції.

 

 

Фактичні інвестиції частіше відхиляються від запланованих на величину незапланованих інвестицій: І ± І^/. Завдяки незапланованим інвестиціям фактичні інвестиції завжди дорівнюють заощадженням: S = І ± І^/.

 

3. Мультиплікатор інвестицій.

 

Попередній аналіз ВВП привів нас до висновку, що рівноважним (стабільним) може бути тільки такий його рівень, який дорівнює сукупним витратам. Але насправді фактичним ВВП рідко буває стабільним, а піддається циклічним коливанням. Одним з найбільших факторів, який викликає нестабільність ВВП, є інвестиції як складова частка сукупних витрат.

 

Вплив змін, які відбуваються з інвестиціями на ВВП можна показати за допомогою графіків „витрат-випуск”, „вилучень-ін’єкції”.

 

На графіку бачимо, що зміни в інвестиціях викликає зміщення лінії сукупних витрат і лінії інвестицій вгору чи вниз.

 

Кінцевим результатом цих змін є зростання (зменшення) рівноважного ВВП на величину яка дорівнює відрізку (VV₂) чи (VV₁).

 

 

Як бачимо на графіку приріст чи зменшення доходу виявляється більш значним, ніж зміни інвестицій. Дане явище називають "ефектом мультиплікатора". Вперше воно було відмічено в 1931 р. американським економістом Р. Каном. В науковий обіг це поняття ввів Дж. Кейнс.

 

Мультиплікатор - це числовий коефіцієнт, який показує, у скільки разів зростає (скорочується) ВВП за певного зростання (скорочення) інвестицій:

 

 

В чому причина цього явища? Річ в тому, що Дж. Кейнс пов'язував мультиплікативний ефект не з віддачею від інвестицій у вигляді випуску додаткової продукції чи послуг. Він вважав, що збільшення інвестицій призведе до збільшення доходів фірм, які виробляють інвестиційні товари (обладнання, будматеріали). Збільшення доходу, в свою чергу, збільшувало їх особисте споживання, виробництво, зайнятість, і попит на продукцію сировинних і суміжних галузей. Ріст зайнятості і доходів робітників, збільшило споживчі товари і т.д. Таким чином ланцюгова реакція захоплює все більше віддалені один від одного галузі. Виникає свого роду „ефект кіл по воді”. Причому, чим ширше стає цей процес, тим ефект стає менш інтенсивним. Затухання пояснюється тим, що не весь отриманий на кожному етапі дохід витрачає на нове споживання. На кожному етапі частка отриманого доходу зберігається. Таким чином, сила ефекту мультиплікатора залежить від граничної схильності до споживання.

 

m_I =  =

 

Висновок: Чим більша схильність до споживання (менше схильність до збереження), тим більший мультиплікатор, а значить тим більше буде приріст ВВП за рахунок приросту інвестицій.

 

Мультиплікативний ефект можуть визначати любі автономні витрати, не тільки інвестиції (нове споживання, державні закупки, експорт). Тоді говорять про мультиплікатор витрат. Він розраховується як відношення приросту ВВП до зміни автономних витрат, які призвели до його приросту.

 

4. Макроекономічна рівновага в умовах повної та неповної зайнятості та інфляції.

 

Рівновага в економіці може забезпечуватися в умовах повної або неповної зайнятості, на інфляційній основі або на основі стабільних цін. Це залежить від співвідношення між сукупними витратами і потенційним ВНП. Ідеальним є такий варіант, коли сукупні витрати дорівнюють потенційному ВНП. Проте, як правило, сукупних витрат або не вистачає для закупівлі потенційного ВНП, або вони є надмірними щодо потенційного ВНП.

 

Перший варіант спостерігається в умовах неповної зайнятості, якщо СВ₁ < ВНПn_ОТ., то в економіці виникає рецесійний розрив.

 

 

На графіку ВНП потенційному (Vn) відповідають видатки на рівні СВ₂. Але фактично економіка витрачає СВ₁, що менше СВ₂. Тому фактичний ВНП (Vф) менше потенційного ВНП (V_п): Vф < Vn. Це явище має назву рецесійного розриву.

 

Рецесійний розрив – це величина, на яку сукупні витрати мають початково зрости (+∆Р.Р), щоб фактичний ВНП збільшився до потенційного рівня. В умовах прецесійного розриву економіка потенційно втрачає певну величину ВНП.

 

 

Протилежний варіант має місце в умовах повної зайнятості, коли сукупні витрати є надмірними порівняно з потенційним ВНП (СВ > ВНП_n). У цьому разі в економіці виникає інфляційний розрив.

 

Згідно з графіком для закупівлі потенційного ВНП економіка має здійснювати витрати на рівні СВ₂. Але насправді її витрати становлять СВ₁, що більше СВ₂. Внаслідок цього фактичний ВНП (Vф) номінально перевищує потенційний ВНП (Vn). Це явище отримало назву „інфляційний розрив”. Він виникає у зв`язку з тим, що зростання сукупних витрат, не супроводжується таким же зростанням виробництва.

 

 

Інфляційний розрив – це величина, на яку сукупні витрати мають початково зменшитися (– ∆І.Р), щоб усунути інфляційний надлишок ВНП, на умовах збереження повної зайнятості.

 

–

 

Література: 1.с.134-152; 10.с.194-210; 16.с.366-389; 17.с.176-193.

 

Питання для самоперевірки

1.    На яких принципах грунтується метод "витрати - випуск"? Зобразіть його графічно.

2.      На яких принципах ґрунтується метод "вилучення - ін'єкцій"? Зобразіть його графічно.

3.      В чому полягає суть ефекту мультиплікатора? Поясніть його графічно.

4.    Який зв'язок між ефектом мультиплікатора і граничною схильністю до споживання та заощадження.

5.    Дайте графічну модель рівноважного обсягу ВВП.

6.         Що таке рецесійний та інфляційний розрив?

 

Тема 7 Держава як суб’єкт макроекономічного регулювання.

 

 

1. Необхідність та функції державного регулювання економікою.

 

Державне втручання в економіку є об’єктивно необхідним для будь-якої країни з ринковою економікою. Держава коректує ті недоліки, які притаманні ринковому механізму. А саме:

·        він схильний до нестабільного розвитку з рецесійними та інфляційними процесами;

·        задовільняє потребу тих, хто має гроші і не пропонує соціально-необхідні потреби;

·        не створює товари колективного використання;

·        не гарантує право на дохід і працю;

·        не забезпечує розвиток фундаментальної науки;

·        не сприяє збереженню невідтворюваних ресурсів і захисту навколишнього середовища;

·        не регулює використання ресурсів, які належать всьому людству.

 

Основні функції держави:

·        створення правової бази функціонування суб’єктів ринкової економіки;

·        формування конкурентного середовища і його захист;

·        усунення (мінімізація) негативних екстерналій;

·        розподіл і перерозподіл доходів;

·        виробництво суспільних товарів і благ;

·        розробка і здійснення науково обгрунтованої і цілеспрямованої державної структурної політики.

 

Державне регулювання економікою – це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об’єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб’єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації конкретних цілей.

 

Об’єкти державного регулювання економікою: економічний цикл; структура економіки; умови нагромадження й інвестиційна діяльність; науково-технічний прогрес та інноваційні процеси; грошовий обіг, інфляція; ціни; платіжний баланс; блок соціальних проблем (зайнятість і дохід населення; підготовка і перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо); умови конкуренції; навколишнє середовище, регіони тощо.

 

Суб’єкти державного регулювання економікою: держава та її інституційні органи (законодавчі, виконавчі і судові органи різних рівнів), громадські й політичні об’єднання, засоби масової інформації, окремі особистості.

 

2. Методи та інструменти державного регулювання економікою.

 

Залежно від строкової розмірності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання.

 

Довгострокове регулювання – обумовлення необхідністю досягнення стратегічних цілей.

 

Короткострокове регулювання – це антициклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупний попит.

 

За характером впливу на господарські суб’єкти державне регулювання економікою поділяється на пряме і непряме.

 

Прямі методи державного регулювання економікою – методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси (держконтракт, держзамовлення, субсидії, субвенції, дотації, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, ліцензування тощо).

 

Непрямі методи державного регулювання економікою – це сукупність опосередкованих засобів державного впливу на діяльність суб’єктів економіки. Вони поділяються на:

·        правові методи державного регулювання економікою – система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб’єктів господарювання;

·        адміністративні методи – це заходи державної влади: заборони, дозвіл або примус (укази, розпорядження, ліцензування тощо);

·        економічні методи державного регулювання економікою – це створення державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання і зумовлювати їхню поведінку (ставка податку, облікова ставка, митний тариф, норма амортизації).

 

 

3. Класична модель макроекономічної рівноваги.

 

В економічній науці ведеться дискусія про те, які механізми – ринкові чи державні – здатні як найефективніше підтримувати в економіці повну зайнятість.

 

Прихильниками класичної теорії отстоюють думку, що повна зайнятість – це норма ринкової економіки. Неповна зайнятість, якщо і виникає, то виникає під впливом випадкових, зовнішніх щодо ринкової економіки (війни, політичні перевороти, стихійне лихо тощо) чинників. Якщо це відбувається, то ринок здатний швидко відновлювати повну зайнятість без державного втручання.

 

Основні положення класичної теорії:

1.      Досліджується економіка в довгостроковому періоді.

2.      Ціни на товари і послуги, як і на фактори виробництва, є абсолютно еластичними, і за їх допомогою економіка адаптується до будь-яких змін.

3.      Рівність сукупного попиту і сукупної пропозиції забезпечується автоматично. Це здійснюється на основі закону Сея – пропозиція сама створює собі попит.

4.      Якщо і відбувається втеча в економіці у вигляді заощаджень домогосподарств, закон Сея порушується, оскільки сукупний попит стає меншим сукупної пропозиції. Однак через ринок грошових ресурсів заощадження знову повертаються в потік „доходи – витрати” у вигляді інвестицій (S=I). Вирішальна роль у цьому належить процентній ставці.

5.      В економіці існує автоматична тенденція до повної зайнятості і максимально ефективному використанню ресурсів.

6.      Головну роль в економіці відіграє сукупна пропозиція.

 

 

3.    Кейнсіанська теорія макроекономічного регулювання.

 

Положення класичної теорії про здатність ринку до швидкого відновлення повної зайнятості починаючи з кінця 20-х років ХХ ст. входить у суперечність із реальною економікою. Досвід багатьох країн свідчить, що економіка досить часто і тривалий період може перебувати в умовах неповної зайнятості, і без державного втручання не здатна швидко вийти їз цього стану.

 

Вперше такого висновку дійшов англійський економіст Д.М.Кейнс. Спираючись на світову економічну кризу (1929-1933рр.) він піддав конструктивній критиці класичну теорію і запропонував альтернативну теорію, яка отримала назву „кейнсіанська теорія”.

 

Кейнс вважав, що періодичні повторення спадів і депресій, які супроводжуються значним безробіттям, є не випадковістю, а закономірною рисою ринку. Це явище він пояснював двома обставинами.

 

По-перше – нестабільністю сукупного попиту, яка зумовлюється внутрішніми властивостями ринкової економіки. З одного боку, при збільшенні доходів населення, їх гранична схильність до споживання зменшується („основний психологічний закон” Кейнса). За цим законом динаміка споживання відстає від динаміки виробництва, що викликає його падіння. З іншого боку, внаслідок падіння виробництва і виникнення песимістичних очікувань, зменшується схильність до інвестування, а відсоткова ставка не здатна виправити ситуацію.

 

По-друге, ціни і зарплати не є гнучкими в короткостроковому періоді і не можуть знижуватися в умовах падіння сукупного попиту. Єдиним наслідком цього падіння є скорочення обсягів виробництва і зайнятості при стабільних цінах.

 

Спираючись на перелічені аргументи, кейнсіанці доходять висновку про необхідність державного втручання в економіку. При цьому об’єктом державного впливу має бути сукупний попит, який отримав назву „ефективний попит”. Це означає, що, збільшуючи сукупний попит, держава отримує здатність компенсувати дефіцит попиту з боку приватної економіки і завдяки цьому відновлювати повну зайнятість.

 

Основним методом стимулювання сукупного попиту кейнсіанці вважають фіскальну і грошово-кредитну політику на основі збільшення державних закупівель, трансфертів та зниження податків. Оскільки стимулювальна фіскальна політика може викликати бюджетний дефіцит, то для його фінансування пропонується використовувати державні позички і в певних межах грошову емісію.

 

5. Альтернативні теорії державного регулювання.

 

Наприкінці 70-х р. XX ст. в економіці багатьох країн з'явили­ся інші негативні явища. Особливої гостроти набули пробле­ми подолання інфляції при одночасному падінні вироб­ництва, тобто стагфляція. Виявилося, що кєйнсіанські реко­мендації, в основі яких лежало збільшення бюджетних вит­рат і застосування при цьому дефіцитного фінансування, в нових умовах виявилися неефективними. Суттєва зміна еко­номічної кон'юнктури й неефективність економічних кон­цепцій знову, як це було у 30-х р., викликали появу нових економічних теорій. Серед них найвідомішими є погляди інституціоналістів, монетаристів, прибічників теорії еко­номіки пропозиції, концепції раціональних очікувань та не­олібералізму.

 

Монетаризм

 

Теоретичну концепцію моиетаризму розглядають як заперечення кейнсіанських поглядів – так звану „контрре­волюцію", здійснену засновником цього напряму Мільтоном Фрідменом. Найбільш відомими представниками монетаризму є К. Бруннер, Ф. Коган, Д. Ландер, А.Мальтцер, Дж. Стайн. Основи монетаристських поглядів викладено у праці М. Фрідмена „Кількісна теорія грошей: нове формування"(1956) та у книзі „Історія грошей у Сполучених Штатах. 1867 - 1960", написаній у співавторстві з А. Шварц(1963).

 

Відзначимо основні концепції М. Фрідмена і його прихильників.

 

1.                 Монетаристи вважають, що ринкове господарство в силу внутрішніх тенденцій прагне до стабільності, саморегу­ляції. Якщо мають місце диспропорції, порушення рівно­ваги, то це відбувається в результаті зовнішнього втру­чання. Дане положення спрямоване проти ідей Д. Кейнса. Було висунуте гасло: „Назад, до Сміта", що означало відмову від втручання держави в економіку. Відповідно до поглядів монетаристів гроші є головною сферою, що визначає рух і розвиток виробництва. Попит на гроші мас постійну тенденцію до росту і, щоб забезпечити відповідність між грошовим попитом і пропозицією, не­обхідно жорстко контролювати кількість грошей в обігу.

2.                 В якості головного регулятора, що впливає на госпо­дарське життя, служить грошова емісія (грошові імпульси) М.Фрідмен стверджував, посилаючись на „монетарну" історію США, що між динамікою грошо­вої маси й динамікою національного доходу існує тісний кореляційний зв'язок й що грошові імпульси - найбільш надійне настроювання економіки. Грошова маса впливає на розмір витрат споживачів, фірм; збільшення маси грошей призводить до зростання ви­робництва, а після повного завантаження потужнос­тей - до росту цін.

3.                 Оскільки зміни грошової маси позначаються на економіці не відразу, а з деяким запізненням (лагом), що може призвести до невиправданих порушень рівноваги, варто відмовитися від короткострокові грошової політики. Її варто замінити довгостроковою політикою, розраховано на тривалий, постійний вплив на економіку. Дане положення також спрямоване проти кейнсіанського курсу на поточне регулювання кон’юнктури, тому що кейнсіанський корективи запізнюються й можуть призводити до протилежних результатів. Тривалість лагів М. Фрідмен визначає від 6 місяців до 2 років.

4.                 Приріст грошової маси (монетарного базису) повинен відповідати росту ВНП з врахуванням змін у швид­кості обертання грошей. Фрідмен виходив з того, що грошова політика повинна бути спрямована на досяг­нення відповідності між попитом на гроші та їх пропо­зицією. Для цього необхідно, щоб відсоток приросту грошей в обігу відповідав приросту цін національного доходу або ВНП. У цьому полягає грошове правило Фрідмена. Практично стосовно США приріст грошо­вої маси повинен здійснюватися на рівні 4-5% щорічного приросту.

5.                 Монетарне також вважають, що число державних регуляторів має бути скорочене до мінімуму: виключається податкове, бюджетне регулювання (так звані адміністративні методи).

 

Теорія економіки пропозиції

 

Суть концепції прихильників економіки пропозиції – у перенесенні зусиль із керування попитом на стимулювання сукупної пропозиції, активізацію виробництва й зайнятості. Представниками теорії є такі американські вчені, як М. Фельдштейн, Г. Гільдер, А. Лаффер та ін. Назва „економіка пропозиції" походить від основної ідеї авторів концепції – сти­мулювати пропозицію капіталів і робочої сили. Вона містить обгрунтування системи практичних рекомендацій у галузі економічної політики, насамперед податкової.

 

На думку представників зазначеної концепції, ринок є не тільки найефективнішим способом організації господарства, а й єдино нормальною, природною системою обміну. Як і монетаристи, прихильники теорії економіки пропозиції виступа­ють за ліберальні методи керування економікою, критикують методи прямого державного регулювання. Погляди цієї шко­ли на роль держави схожі з позицією економіста Фрідріха фон Хайека (1899—1992), який наполегливо проповідував вільне ринкове ціноутворення.

 

Зупинимося коротко на рекомендаціях школи еко­номіки пропозиції у сфері податкової політики. На їх думку, збільшення податків призводить до росту витрат і цін, що у кінцевому рахунку перекладається на споживачів. Високі по­датки стримують інвестування, вкладення коштів у нові тех­нології та в удосконалення виробництва. На відміну від Кейнса, прихильники економіки пропозиції стверджують, що по­даткова політика країн Заходу не стримує, а підсилює інфляцію, не стандартизує економіку, а підриває стимули до зростання виробництва. Прихильники цієї теорії виступають за скорочення податків з метою стимулювання інвестицій. Пропонується відмовитися від системи прогресивного оподатковування (одержувачі високих прибутків є лідерами у відновленні виробництва й підвищенні продуктивності), зни­зити податкові ставки на підприємництво, на зарплату й дивіденди. Зниження податків збільшить прибутки і заощад­ження підприємців, зменшить рівень процентної ставки, внаслідок чого будуть зростати накопичення й інвестиції. Для одержувачів зарплати зниження податків збільшить при­надність додаткової роботи й одержання додаткових за­робітків. Зростуть стимули до праці, збільшиться пропозиція робочої сили.

 

Рекомендації цієї школи щодо збільшення пропозиції капіталів і робочої сили використовуються в економічних програмах США та інших західних країн. Варто згадати й інші рекомендації прихильників школи економіки пропозиції.

 

Оскільки зниження податків веде до скорочення доходної частини бюджету, пропонуються різні способи подолання дефіциту держбюджету. Так, рекомендується урізувати соціальні програми, скоротити управлінський держапарат, позбутися малоефективних федеральних витрат (наприклад, субсидій промисловим підприємствам, витрат на розвиток інфраструктури тощо).

 

Політика заморожування соціальних програм, здійснювана у США, Англії, Франції й інших країнах, спирається на обгрун­тування прихильників економіки пропозиції й монетаристів.

 

Концепція раціональних очікувань

 

Концепція раціональних очікувань є одним із наймолод­ших напрямків сучасної економічної думки. Широке застосу­вання для побудови економічних моделей вона одержала ли­ше у 70-х роках внаслідок використання методологічних принципів класичної економіки.

 

Автор концепції раціональних очікувань Роберт Лукас – професор Чиказького університету – одержав Нобелівську премію з економіки у 1995р. Основоположниками теорії є також Т. Дж. Саржент та Н. Уолес.

 

Одна з центральних ідей неокласиків полягає в тому, що економічні агенти, використовуючи економічну інформацію, спроможні самостійно прогнозувати економічні процеси та приймати оптимальні рішення. При цьому споживачі прагнуть до максимізації корисності.

 

Іншим основним положенням теорії раціональних очікувань є ідея про те, що ринки товарів і чинників вироб­ництва є висококонкурентними, і тому ставка на зарплати й ціни на товари і чинники виробництва гнучко реагують на зміни у сфері виробництва й обміну. Масштаби пропозиції і рівноважних цін швидко пристосовуються до змін у техно­логіях виробництва, ринкових потрясінь і перерв у еко­номічній політиці держави. Під впливом нової ринкової си­туації споживачі й підприємці приймають адекватні еко­номічні рішення, внаслідок чого ціни на товари й ресурси змінюються.

 

Подібна реакція споживачів, підприємців і власників чинників виробництва зводить нанівець результати дискрет­ної стабілізаційної політики. Наприклад, центральний банк проводить політику „дешевих" грошей, здатну викликати інфляцію. У відповідь робітники вимагають підвищення зар­плати, підприємці підвищують ціни на товари й послуги, кре­дитори збільшують процентну ставку. В результаті стимулю­юча політика „дешевих" грошей поглинається ростом цін і зар­плати, а реальний обсяг виробництва й зайнятості не розши­рюється. Таким чином, раціональне поводження споживачів, підприємців і власників чинників виробництва зводить до ну­ля дієвість стабілізаційної політики.

 

Однак економічні агенти можуть приймати й помилкові неправильні рішення через неадекватну оцінку наявної інфор­мації. Наприклад, виробники можуть сприйняти загальний ріст цін як ріст попиту на конкретний товар і збільшать пропозицію товару. Оскільки ця помилка набуває повсякденного ха­рактеру, то через визначений час сукупна пропозиція починає перевищувати сукупний попит. В міру того, як це стає очевид­ним, виробництво скорочується.

 

Помилкова оцінка ситуації, на думку неокласиків, має місце у тому випадку, коли уряди приймають несподівані рішення, що впливають на перемінні, та беруть участь у визна­ченні обсягу сукупної пропозиції. Тому уряди повинні відмо­витися від кон'юнктурної антициклічної політики. Така політика не в змозі забезпечити тривалу рівновагу в економіці. Це досягається шляхом прийняття оптимальних рішень гос­подарюючими суб'єктами, якщо є стабільність умов, що регла­ментують економічне життя.

 

Не заперечуючи необхідності участі держави в еко­номічних процесах, прихильники концепції раціональних очіку­вань вважають неефективною як кейнсіанську, так і монетаристську концепції. Неефективність кейнсіанської та, меншою мірою, монетаристської політики полягає в нестабільності, непередбачуваності чинників, що визначають прийняття рішень еко­номічними агентами. Вони виступають за створення стабільних правил, відповідно до яких могли б приймати рішення й уряд, і економічні агенти. Серед цих правил, наприклад, пропонується прийняти закон, згідно з яким прийняті урядом рішення у сфері грошової і фіскальної політики могли б вступати у дію тільки че­рез два роки після їх прийняття. Це дозволило б запобігти прий­няттю кон'юнктурних, несподіваних для економічних агентів рішень, що диктуються, крім іншого, й політичними мотивами, наприклад тактикою передвиборної боротьби тощо.

 

Перелічені альтернативні концепції макроекономічного ре­гулювання не знижують значення кейнсіанської теорії, а швидше доповнюють її, поглиблюючи наші уявлення про складний механізм функціонування економіки. Практичний досвід переконує, що у нинішніх умовах буде помилкою надавати перевагу лише кейнсіанським чи монетаристським концепціям. У процесі дер­жавного регулювання економіки найкращий ефект досягається за умов поєднання фіскальної та грошово-кредитної політики.

 

Література: 1.с.39-40, 84-85; 10.с.124-144; 16.с.221-241

 

Питання для самоперевірки

1. В чому полягають регулюючі функції ринкового механізму та його обмеження?

2. Назвіть економічні функції держави.

3.    Які інструменти застосовує держава в виконанні своїх функцій?

4.На яких основних принципам базується класична модель економічної рівноваги?

5.В чому відмінність кейнсіанської моделі від класичної?

6.Розкрийте зміст кейнсіанського механізму впливу на сукупний попит і забезпечення повної зайнятості?

7.    Які основні принципи сучасного монетаризму?

8.    Як використовується грошове правило М.Фрідмена?

9. Поясніть, чому монетаристи вважають фіскальну політику слабкою та неефективною.

10.     В чому суть теорії раціональних очікувань?

11. Назвіть приклади практичної реалізації макроекономічних теорій та виходу країни із кризи та досягнення сталого економічного росту.

 

Тема 8 Механізм фіскальної політики

 

1. Сутність фінансів і фінансової системи держави.

 

Економічна структура будь-якого суспільства не може функціонувати без нормальної організації потоку грошових засобів між державою і виробничими структурами, державою і населенням, між регіонами і окремими державами.

 

Фінанси – це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами, а також між окремими державами і міжнародними економічними інститутами й організаціями щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового національного продукту і національного доходу.

 

Фінанси виникають як реакція на реальні потреби суб’єктів суспільного життя. Завдяки акумуляції грошових ресурсів, тобто зібранню та накопиченню їх у спільному фонді, і розподілу їх незалежно від внеску суб’єктів, що формували цей фонд, здійснюється стабілізаційний вплив на економічний стан членів сім’ї, економічний і соціальний клімат підприємства, відбувається економічне та соціальне вирівнювання в суспільстві.

 

Фінансова система включає:

·       фінанси домогосподарств, це грошові фонди, що утворюються з доходів домашніх господарств;

·       фінанси підприємств, установ і організацій, за допомогою їх створюється національний продукт, який є джерелом фінансових ресурсів населення і держави;

·       фінанси держави – сукупність грошових засобів, зосереджених у руках держави і призначених для виконання властивих їм функцій.

 

Всі елементи фінансової системи тісно взаємозалежні між собою і спрямовані на здійснення фінансової політики держави

2. Державний бюджет.

 

Система фінансових відносин різних рівнів та інститутів, що забезпечують їхнє функціонування, називається фінансовою систему країни.

 

Найважливішою ланкою фінансової системи держави є державний бюджет.

 

Державний бюджет – це грошове вираження збалансованого кошторису доходів та видатків за певний період.

 

Функції державного бюджету

 

Фіскальна функція бюджету полягає в тому, що акумульовані в державному бюджеті грошові засоби уряд використовує для перерозподілу, спрямовуючи їх на розвиток виробничої та соціальної інфраструктури, інвестування в капіталомісткі галузі, на структурну перебудову, прискорення НТП, зростання життєвого рівня населення, вирішення соціальних проблем.

 

Стимулююча функція бюджету проявляється в тому, змінюючи базу та ставки оподаткування, використовуючи пільги, тарифи тощо, уряд здійснює стимулюючу політику, впливаючи на циклічні коливання економіки.

 

Головні джерела формування надходжень до державного бюджету:

·        податки;

·        відрахування на соцстрах та інші види відрахувань;

·        доходи від зовнішньоекономічної діяльності;

·        рентні платежі;

·        продаж державного майна;

·        державна позика;

·        емісія грошей.

 

Форми виплат із державного бюджету:

асигнування – видатки на утримання підприємств та установ;

субсидії – державна допомога організаціям, установам, громадянам;

субвенції – грошова допомога місцевим органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку;

дотації – допомога підприємствам, установам, організаціям для покриття збитків з метою підтримки.

 

Головні видатки державного бюджету:

·        національна оборона;

·        утримання державного апарату;

·        фінансування бюджетного сектору економіки;

·        соціальні видатки;

·        фінансування розвитку економіки;

·        проценти за державний борг.

 

 

3. Податки та їх види.

Податки – обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня платниками податків у порядку та умовах, визначених законодавством.

 

Функції податків:

·        Фіскальна – централізація частини ВНП у бюджеті на загальносуспільні потреби.

·        Розподільча – перерозподіл вартості ВНП між державою (юридичними та фізичними особами).

·        Регулююча – вплив податків на різні сторони діяльності їхніх платників.

 

Елементи системи оподаткування:

·        суб’єкт (платник податків) – юридична чи фізична особа, що сплачує податки;

·        об’єкт оподаткування – кількісно визначений економічний феномен, який служить базою лдя оподаткування;

·        джерело оподаткування – дохід платника податку, що підлягає оподаткуванню.

·        Податкова ставка (норма оподаткування) – законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування.

 

Форми податкових ставок:

·        середня податкова ставка – відношення обсягу податків до величини доходу, який оподатковується;

·        гранична податкова ставка – відношення приросту виплачуваних податків до приросту доходу;

·        податкові пільги – звільнення від податків або зменшення податкових ставок.

 

Класифікація податків:

Залежно від рівня державних структур:

·        загальнодержавні – встановлюються державними органами влади вищого рівня;

·        місцеві – встановлюються місцевими органами влади та управління.

 

За об’єктом оподаткування:

·        податки на доходи фізичних і юридичних осіб (заробітну плату, прибуток, ренту тощо);

·        податки на майно – сплачуються постійно впродовж усього часу перебування майна у власності;

·        податки на споживання – сплачуються при використанні доходів.

 

За формою оподаткування:

·        прямі – вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу;

·        непрямі – вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня доходу.

 

Переваги непрямих податків:

·        швидке надходження до бюджету, оскільки оподатковуються реалізація та споживання;

·        рівномірність вилучення у територіальному аспекті;

·        мотиваційна роль у створенні державою умов для виробництва і реалізації як передумови стабільності податкових надходжень;

·        обмеження споживання одних груп товарів та послуг і розширення інших завдяки диференціації податкових ставок державою.

 

Недоліки непрямих податків:

·        неадекватність податків розміру доходів платників;

·        непомірна обтяжливість для малозабезпечених верств населення.

 

Сукупність вилучених у державі податків, а також форм і методів їх побудови утворюють податкову систему.

 

Податкова система – сукупність чинних у країні податків, фірм, принципів та методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують вилучення їх, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.

 

Принципи оподаткування:

·        обов’язковість;

·        оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості;

·        відносна стабільність у коротко- та середньостроковому періоді і гнучкість у довгостроковому періоді;

·        прогресивний характер оподаткування;

·        захист вітчизняного виробника;

·        уникнення подвійного оподаткування.

 

Зв’язок між розміром податкової ставки та обсягами податкових надходжень до бюджету дослідив американський економіст А.Лаффер. Графічне зображення цієї залежності відоме як „крива Лаффера”.

 

Ця крива виявляє таку ставку оподаткування, за якої податкові надходження досягають максимального обсягу (N). При подальшому зростанні податкової ставки, нівелюються стимули до підприємництва та праці, знижується податкова база та податкові надходження до бюджету. При податковій ставці 100% держава не отримуватиме доходу, оскільки охочих працювати безплатно немає.

 

 

4. Дискреційна фіскальна політика.

 

Під фіскальною (бюджетно-податковою) політикою розуміють сукупність фінансових заходів держави щодо регулювання бюджетних доходів і витрат (видатків) з метою цілеспрямованого впливу на соціально-економічний розвиток країни. Тобто фіскальна політика – це система регулювання, пов’язана з державними витратами на утримання держави, а також державні закупки товарів і послуг (на будівництво доріг, шкіл, медичні заклади, сільськогосподарську продукцію тощо).

 

Фіскальна політика, яку проводить держава повинна відповідати суспільним цілям:

·        згладжувати коливання економічного циклу;

·        підвищувати темпи економічного зростання;

·        досягнення високого рівня зайнятості;

·        досягнення незначних темпів інфляції.

 

Існують два види фіскальної політики: дискреційна та автоматична.

 

Дискреційна фіскальна політика – це свідома маніпуляція урядовими витратами і доходами, яка здійснюється на підставі державних рішень (парламенту і уряду).з метою досягнення макроекономічної рівноваги на рівні повної зайнятості при відсутності інфляції.

 

Основні інструменти дискреційної фіскальної політики:

1.      Зміна об’єму державних закупок товарів і послуг (G).

2.      Зміна суми оподаткування (Т).

Зміна об’єму державних закупок товарів і послуг.

 

Під час економічного спаду з метою збільшення об’єму виробництва і зайнятості здійснюється збільшення державних закупок товарів і послуг. Таким чином, державні витрати (G) збільшують розмір сукупних витрат, тим самим стимулюючи сукупний попит і виробництво ВНП.

 

Вплив державних закупок на ВНП можна показати за допомогою методу „витрат-випуск”.

 

Збільшення державних закупок товарів і послуг на ∆G піднімають функцію сукупних витрат вгору і зміщують точку рівноваги з К₁ в К₂. Зміна об’єму державних витрат має мультиплікативний ефект.

 

Мультиплікатор державних витрат показує приріст ВНП внаслідок приросту державних витрат, витрачених на закупку товарів і послуг.

 

; ; ;

 

t – частка податків у сукупних доходах.

 

.

 

Зміна суми оподаткування

Змінюючи ставку податку держава також може впливати на об’єм виробництва і зайнятості населення.

 

Мультиплікатор податків показує на скільки зміниться ВНП в наслідок зміни ставок податку.

 

 

  

 

Держава може застосувати одночасно ці два фіскальних засобів. Тоді зміна доходу визначається за формулою:

 

ВНП = ΔG ∙ m_G – ΔT ∙ m_T .

 

5. Автоматична фіскальна політика.

 

У національній економіці є кілька механізмів, що автоматично, без дій уряду, дають змогу певним чином стабілізувати економічні процеси і впливати на відносні рівні державних видатків і податків автоматично, у результаті дії вбудованих стабілізаторів економіки.

 

Автоматичний («вбудований») стабілізатор – механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без зміни податкового законодавства. Такими стабілізаторами є:

·                    прогресивна податкова система;

·                    трансферні платежі;

·                    допомоги по безробіттю у період економічних криз.

 

Вбудовані в державні закони автоматичні стабілізатори стимулюють або гальмують економічне зростання без спеціального корегування економічного курсу. Тому в період економічного зростання податкові надходження автоматично зростають, що впливає на зниження сукупного попиту і стримування економічного зростання. І навпаки, у період економічного спаду податкові надходження автоматично скорочуються, а сума вилучених доходів зменшується, тобто відбувається поступове зростання купівельної спроможності. Аналогічно відбувається і з трансферними платежами та допомогою по безробіттю. У період підйому економіки і скорочення безробіття виплати різних допомог зменшується, що стримує сукупний попит, але підчас кризи система виплат по безробіттю та соціальної допомоги збільшується, що перешкоджає різкому скороченню сукупного попиту.

 

Вбудовані стабілізатори не здатні повністю скорегувати небажані кон`юктурні зміни. Вони лише обмежують амплітуду і тривалість економічних коливань. Для коригування інфляції чи спаду виробництва потрібно застосовувати паралельно дискреційну та недискреційну фіскальну політику, тому розробка і проведення оптимальної фіскальної політики – завдання дуже складне і відповідальне.

 

6. Державний дефіцит та проблеми його збалансування.

 

За станом розрізняють державний бюджет:

·        нормальний (збалансований), коли надходження і видатки врівноваженні;

·        дефіцитний, коли видатки перевищують доходи;

·        профіцитний, коли доходи перевищують видатки.

·         

Дефіцитний бюджет, зазвичай, має місце у період спаду обсягів національного виробництва, коли податкові надходження зменшуються, а потреба у видатках зростає.

 

Профіцитний бюджет характерний для періоду економічного зростання і застосовується як засіб для упередження економічного буму, за яким неминуче наступає економічний спад.

 

Причини бюджетного дефіциту:

·        спад виробництва внаслідок циклічних коливань, який призводить до зниження рівня доходів (а відтак і податків), що надходять до державного бюджету;

·        збільшення державних витрат на розвиток військово-промислового комплексу (ВПК), реалізацію соціальних програм, фінансування збиткових підприємств тощо;

·        значний сектор „тіньової економіки”, що уникає сплати податків;

·        зростання витрат на утримання управлінського апарату;

·        непомірні втрати, приписки, розкрадання державних ресурсів тощо.

 

Види державного дефіциту:

·        фактичний – відображає реальні надходження і видатки за певний період часу;

·        структурний – показує, якими можуть бути надходження, урядові витрати і дефіцит при потенційному обсязі національного виробництва;

·        циклічний – відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.

 

Способи фінансування державного дефіциту:

·        грошово-кредитна емісія;

·        позика.

 

Нагромаджена сума позичених урядом коштів для фінансування дефіциту державного бюджету утворює державний борг.

 

Державний борг існує у двох формах:

·        внутрішнього боргу перед юридичними та фізичними особами країни;

·        зовнішнього боргу перед іноземними країнами (міжнародними фінансовими організаціями, урядами іноземних країн та іноземними приватними особами й організаціями).

 

Управління державним боргом – це система заходів держави, пов’язана з:

·        вивченням кон’юнктури на ринку позичкового капіталу;

·        випуском та розміщенням нових боргових зобов’язань;

·        погашенням нових боргових зобов’язань;

·        виплатою відсотків на позики;

·        зміною строків позик;

·        зміною відсоткових ставок на позики (конверсія);

·        анулюванням боргу (у випадку фінансової неспроможності держави).

 

Держава може розфінансувати свій борг, тобто випустити нові боргові зобов’язання для розрахунку за старі борги.

 

 

Література: 1.с.80-84; 10.с.77-88; 16.с.98-121.

 

Питання для самоперевірки:

1.        В чому сутність фінансів та фінансових відносин?

2.        Визначте суб"єкти та об'єкти фінансових відносин?

3.        Які основні джерела доходів держави?

4.        Які основні статті видатків держбюджету?

5.    Що являється податком , які функції вони виконують?

6.    У чому суть кривої Лаффера та її недосконалість?

7.    Дайте класифікацію податків , а також назвіть основні види податків?

8.    Дайте визначення фіскальної політики?

9.    Які основні функції виконує фіскальна політика?

10. В чому відмінність дискреційної фіскальної політики від автоматичних стабілізаторів?

11.         Які ви знаєте мультиплікатори фіскальної політики. Як вони впливають на прибуток держави?

12.   Дайте визначення автоматичних і дискреційних стабілізаторів. Який з дискреційних стабілізаторів ви можете запропонувати:

а)      для боротьби з інфляцією;

б)      для боротьби зі спадом.

13.   Назвіть причини дефіцит}' державного бюджету. Які заходи може запропонувати уряд для зниження бюджетного дефіциту?

14.         Які види державного дефіциту ви знаєте?

15.         Проаналізуйте вплив державного боргу та дефіцитів бюджету на економіку?

 

Тема 9 Грошовий ринок та монетарна політика

 

1.      Грошова пропозиція та грошові агрегати.

 

Гроші – загальновизнаний засіб платежу за товари та послуги.

 

 

Вся сукупність готівкових і безготівкових грошей складає грошову масу. Об’єм грошової маси залежить від багатьох факторів, але визначними є попит і пропозиція грошей, які визначають об’єм і кон’юнктуру грошового ринку.

 

Пропозиція грошей – загальний обсяг загально визначених платіжних засобів, які знаходяться в обігу.

 

M_S = C + D,

 

де M_S – грошова маса яка знаходиться в обігу (пропозиція в вузькому значенні слова);

C – кількість готівкових грошей в обігу;

D – об’єм депозитів до запитання.

 

Існують два джерела пропозиції грошей:

1.      Центральний банк, який випускає готівкові гроші;

2.      Комерційні банки, які відкривають вклади до запитання, тобто створюють кредитні гроші.

 

Грошова пропозиція складається з різних форм грошових активів. Залежно від рівня ліквідності всі вони об’єднуються зростаючим підсумком в окремі грошові агрегати.

 

Ліквідність – відносна легкість і швидкість, з якою фінансовий актив виконує функцію платіжного засобу.

 

М₀ = готівкові гроші (гроші поза банками);

М₁ = М₀ + кошти на поточних та розрахункових рахунках;

М₂ = М₁ + строкові депозити;

М₃= М₂ + кошти клієнтів за трастовими операціями банків.

 

 

Грошова пропозиція не залежить від відсоткової ставки, а може змінюватися Національним банком згідно з цілями монетарної політики. Тому в графічній моделі грошової пропозиції її крива набирає вигляду вертикальної лінії.

 

2. Попит та гроші. Механізм досягнення рівноваги на грошовому ринку.

 

Попит на гроші – це попит на реальну грошову масу, який складається з двох елементів: попиту на гроші для угод (трансакційний попит) і попиту на гроші як активи (спекулятивний попит).

 

Попит на гроші для угод випливає з їхньої функції виступати платіжним засобом.

Тому його величина залежить від:

1.   Реального обсягу виробництва – з його зростанням зростає і попит на гроші.

2.   Швидкість і обертання грошей – чим вища швидкість обертання грошей, тим менша їх кількість необхідна.

 

Ця залежність випливає з рівня Фішера.

 

,

 

Отже, попит на гроші для угод не залежить від відсоткової ставки. Тому в графічній моделі крива цього попиту набирає вигляду вертикальної лінії

 

 

Попит на гроші як активи впливає з їхньої функції виступати засобом збереження вартості. Щоб зрозуміти, від чого залежить цей попит, слід розглянути, як приклад, два альтернативних варіанти збереження вартості:

1)     у формі грошей;

2)     у формі акцій, облігацій, які належать до альтернативних активів.

 

Порівнюючи цих два види активів, потрібно врахувати їх переваги й недоліки. Перевагою грошей як засобу збереження вартості є висока ліквідність, але вони не приносять дохід їх власникам. Переваги облігацій в тому, що вони приносять дохід у формі відсотку, але мають низьку ліквідність.

 

Для вирішення альтернативи власники фінансових активів враховують відсоткову ставку. Чим вища відсоткова ставка, тим більші втрати від зберігання вартості у формі грошей, тим менший попит на гроші і більший – на облігації. Це свідчить про те, що попит на гроші як активи перебуває в оберненій залежності від відсоткової ставки. Тому на графіку крива цього попиту набирає вигляду від’ємного – похилої лінії.

 

Отже, сукупний попит на гроші – це реальна грошова маса, яка необхідна економічним суб’єктам для оплати угод та в якості фінансових активів. Виходячи з цього, функція попиту виглядає наступним чином:

 

M_D = L (V, r).

 

Спираючись на визначення грошової пропозиції і грошового попиту, можна побудувати графічну модель грошового ринку

 

 

Перетин кривих М_D і M_S1 у точці T₁ засвідчує початкову рівновагу на грошовому ринку з рівноважної відсоткової ставки на рівні r₁. Рівноважна ставка проценту водночас є і рівноважною ціною грошей.

 

Якщо припустити, Нацбанк збільшив грошову пропозицію то крива зміниться в положення M_S2. За даної відсоткової ставки рівновага порушується. Але ринок тяжіє до рівноваги. Механізм відновлення рівноваги виглядає так:

1)    перевищення пропозиції над попитом викликає появу надлишкових грошей, які спрямовуються на придбання облігацій;

2)    надлишкові гроші збільшують попит на облігації, що підвищує їх ціну;

3)    зростання цін на облігації викликає зниження відсоткової ставки, що впливає із її формулами:

4)     

r = %

 

Тому в разі зростання цін на облігації відсоткова ставка падає. На графіку вона зменшиться до r₂, що збільшить грошовий попит до рівня грошової пропозиції і рівноважить грошовий ринок.

 

3. Банківська система та грошова пропозиція.

 

Структура сучасної кредитно-фіскальної системи.

 

·        Центральний Банк;

·        Депозитні інститути (комерційні банки, інвестиційні банки, ощадні банки, судно-ощадні асоціації, кредитні союзи).

·        Ощадні інститути договірного типу (страхові компанії, приватні і державні пенсійні фонди);

·        Інвестиційні інститути (фінансові компанії, інвестиційні компанії).

 

Центральний банк – головний банк країни, який відповідає за проведення грошово-кредитної політики.

 

Особливості Центрального банку:

1.      Метою діяльності не є отримання прибутку.

2.      Не надає банківських послуг ні фізичним особам, ні небанківським закладам.

 

Основні функції Центрального ринку:

1.      Емісія грошей.

2.      Збереження золотовалютних резервів.

3.      Банкір уряду:

·        відкриття вкладів уряду (казначейству);

·        надання позику ряду.

 

4.      Банкір банків:

·        відкриття вкладів комерційних банків та інших депозитних закладів;

·        надання суди комерційним банкам і депозитним закладам.

5.      Контроль та нагляд за діяльністю комерційних банків.

6.      Проведення грошово-кредитної політики.

 

Головним посередником фінансових послуг є комерційні банки. Вони виконують дві основні функції:

1)     залучення грошей на депозити;

2)     надання кредитів.

 

Пасиви банку – поточні рахунки, заощадження та строкові депозити (те що банк заборгував).

 

Активи банку – це напрями використання коштів банку. Основними статтями активів банку є резерви, цінні папери, надання позик та інші активи.

 

Активи = пасиви + власний капітал.

 

Баланс банку – перелік активів і пасивів банку.

 

Резерви – це частина депозитів, яку банки зберігають у Центральному банку у вигляді обов’язкових резервів.

 

Загальна норма банківських резервів визначається відносно депозитних грошей (D) за формулою:

 

rr = R/ D,

 

де R – резервні гроші;

D – депозитні гроші.

 

Кредитні гроші (МС), обчислюються як різниця між депозитними грошима і банківськими резервами за формулою:

 

MC = D – R

 

Головна особливість комерційних банків полягає в тому, що, залучаючи початково на депозит певні суми грошей, вони володіють здатністю створювати нові депозити. Це означає, що між початковим приростом депозитних грошей () і створеними депозитами існує не проста, а помножена, тобто мультиплікована залежність.

 

Механізм примноження депозитних грошей можна розглянути за допомогою схеми, де rr = 0,2

	DD
Банк №1	100	20	80
Банк №2	80	16	64
Інші банки	320	64	256
Усього	500	100	400

 

Здатність банківської системи примножувати початкову величину депозитних грошей визначається депозитним мультиплікатором

 

 

Однак ми розглядали спрощену модель грошової пропозиції, яка складається лише із депозитних грошей, тобто М_S = D. Насправді грошова пропозиція включає як депозитні так і готівкові гроші (С), тобто М_S = С + D. За цих умов грошовий мультиплікатор визначається за формулою:

 

,

 

де сr – коефіцієнт готівки, який відображає відношення готівкових грошей до депозитних грошей .

 

3.      Грошово-кредитне регулювання економіки.

 

Грошово-кредитне регулювання економіки здійснює Національний банк за допомогою монетарної політики. Теоретичною базою монетарної політики слугує монетаристська теорія, в основі якої лежить кількісне рівняння: MV = PV

Згідно з монетариською теорією, швидкість обертання грошей (V) є стабільною, а можливі її зміни можна легко передбачити. За цих умов держава, регулюючи грошову масу (М), може цілеспрямовано впливати на ВНП через усі компоненти сукупного попиту.

 

↑М → ↑AD → ↑ВНП

 

Спираючись на це положення, М.Фрідмен, який є засновником монетаристської теорії, запропонував встановити „монетарне правило”, за яким грошова маса має щорічно збільшуватися такими самими темпами, що й темп приросту реального ВНП.

 

Δ ВНП = ΔМ

 

Монетарна політика – це сукупність певних цілей (економічне зростання, зайнятість, стабільність цін) та інструментів їх досягнення. Існують також проміжні цілі (грошова пропозиція, відсоткова ставка). За допомогою проміжних цілей Національний банк впливає на кінцеві цілі.

 

Основною проміжною ціллю є грошова пропозиція. На її динаміку Національний банк впливає трьома головними методами:

1)       Операції з державними цінними паперами. В процесі цих операцій Національний банк купує державні облігації або продає їх. При купівлі цих облігацій продавці їх отримують гроші, на величину яких збільшується грошова база. Протилежний результат досягається при продажу облігацій.

2)       Зміна норми обов’язкових резервів. За підвищення цієї норми зменшується грошовий мультиплікатор, що адекватно зменшує вплив грошової бази на грошову пропозицію. І навпаки.

3)       Зміна облікової ставки, згідно з якою Національний банк надає кредити комерційним банкам. Змінюючи облікову ставку, Національний банк регулює попит комерційних банків на свої кредити, що адекватно впливає на величину грошей, залучених банками на депозит, і в останньому підсумку – на грошову пропозицію.

 

Література: 1.с.15-36; 10.с.10-23; 16.с.9-37.

 

Питання для самоперевірки:

1.    Назвіть які функції виконують гроші?

2.    Що таке ліквідність, чому гроші є високоліквідним товаром?

3.    Дайте визначення грошових агрегатів?

4.    Як визначається розмір грошової бази країни?

5.    Як визначається попит на гроші для угод?

6.    Від яких факторів залежить попит на гроші як активи?

7.    Що таке грошова пропозиція?

8.    Поясніть механізм досягнення рівноваги на грошовому ринку?

9.    Дайте визначення банківських резервів і кредитних грошей?

10.   Як діє банківський мультиплікатор?

11.   Що таке операції на відкритому ринку?

12.   Що означає норма обов'язкових банківських резервів?

13.   Що таке політика облікової ставки?

14.        В чому особливості кейнсіанської та монетаристської концепції грошової політики?

15.        Назвіть методи грошово-кредитної політики і розкрийте суть кожного з них?

16.   Які заходи держава застосовує в боротьбі з інфляцією?

 

Тема 10 Ринок праці та соціальна політика.

 

1. Ринок праці та механізм його функціонування.

 

На ринку праці домогосподарства в якості найманих робітників пропонують свою робочу силу (N), а підприємці, як роботодавці, задовольняють свій попит у робочій силі залежно від співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили формується зарплата (W) і певний рівень безробіття.

 

Безробіття – це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї.

 

 

Існує кілька теорій, які по-різному пояснюють механізм функціонування ринку праці. Згідно з класичною теорією, зарплата є основним регулятором ринку праці, а попит і пропозиція на цьому ринку є високо еластичними щодо зарплати. Це означає, що в умовах зростання зарплати попит скорочується, а пропозиція збільшується. І навпаки. Отже, рівновага на ринку праці забезпечується автоматично за допомогою абсолютно гнучкої зарплати.

 

На графіку початкова рівновага в точці Т₁ забезпечується рівноважною зарплатою на рівні W₁. Якщо через зовнішні причини зарплата збільшиться до W₂, то попит на робочу силу впаде до N₂, а її пропозиція збільшиться до N₃. Внаслідок цього виникає безробіття. Згідно з класичною теорією причиною його виникнення є надмірна зарплата.

 

Проте ринок здатний усунути нерівновагу через вплив попиту і пропозиції на зарплату. Недостатній попит і надлишкова пропозиція швидко примусять зарплату зменшитися до рівноважного рівня (W₁), що відновить рівновагу на ринку праці.

 

Згідно з класичною теорією, надмірна зарплата викликає безробіття, а безробіття, зменшуючи зарплату, відновлює рівновагу і в такий спосіб само себе усуває. Якщо певна частка робітників не бажає найматися на роботу за зниженої зарплати, то, за теорією, таке безробіття є добровільним.

 

Але, як показує практика, зниженню зарплати протистоять наймані робітники та профспілки. Це враховує кейнсіанська теорія, згідно з якою в короткостроковому періоді зарплата майже не змінюється під впливом попиту і пропозиції на ринку праці, особливо в бік зниження. Тобто ринок неспроможний швидко усувати безробіття і забезпечувати повну зайнятість. Вирішити цю проблему можливо за умов державного втручання в економіку. Відповідно до кейнсіанської теорії держава, застосовуючи політику стимулювання сукупного попиту, може викликати збільшення попиту на ринку праці, що дозволяє зменшити безробіття і підвищити номінальну зарплату.

 

Теоретичною основою державного регулювання зайнятості слугує кейнсіанська теорія, згідно з якою усунення вимушеного безробіття має досягатися за допомогою політики стимулювання сукупного попиту. Але така політика має і негативні побічні наслідки – породжує інфляцію. Це означає, що між безробіттям та інфляцією існує обернена залежність, яку можна показати за допомогою кривої Філіпса.

 

Крива Філіпса свідчить, що за зменшенням безробіття від V₁ до V₃ інфляція зростає від і₁ до і₃. Спираючись на криву Філіпа, можна зробити висновки:

1)                      велике безробіття не може існувати одночасно з високою інфляцією;

2)                      стимулювальна політика може забезпечити зменшення безробіття лише ціною підвищення інфляції;

3)                      вибір співвідношення між безробіттям та інфляцією залежить від пріоритетів уряду.

 

 

Проте наведений варіант кривої Філіпса адекватно описує залежність між безробіттям та інфляцією лише в короткостроковому періоді. В довгостроковому періоді між безробіттям та інфляцією не існує альтернативи. В довгостроковому періоді проблему зайнятості можна вирішити за рахунок нагромадження капіталу і збільшення потенційного ВНП.

 

2. Види безробіття та його показники.

Для аналізу безробіття розглянемо структуру населення країни.

 

Працездатне населення – населення працездатного віку, який встановлюється законодавством.

 

Непрацездатне населення – населення непрацездатного віку (діти, пенсіонери), а також інваліди і особи, які знаходяться в інституйних закладах (тюрмах, колоніях, психіатричних лікарнях).

 

Вибувши зі складу робочої сили – працездатне населення, яке не має роботи і її не шукає (студенти, домогосподарки).

 

 

Робоча сила (R) – це сукупність зайнятих і безробітних.

Зайняті (L) – населення, яке має роботу.

Безробітні (F) – працездатне населення, яке не працює, але шукає роботу.

 

В макроекономіці існує декілька показників, які характеризують безробіття:

·        Рівень фактичного безробіття – частка безробітної частини робочої сили виражена в процентах.

 

 

·        Рівень зайнятих – частка зайнятих в складі робочої сили.

 

 

Види безробіття.

 

1.      Природне безробіття:

а) фрикційне безробіття – тимчасове безробіття, яке пов’язане з добровільним чи вимушеним пошуком або очікуванням роботи;

б) структурне безробіття – вивільнення робочої сили під впливом структурних зрушень в економіці, які змінюють попит на окремі професії і фахи та пропозицію робочої сили по них.

 

2. Вимушене (циклічне) безробіття - вивільнення робочої сили викликане загальним спадом виробництва з кризовими явищами в економіці, скороченням сукупного попиту, відповідним скороченням зайнятості та ростом безробіття.

 

Природний рівень безробіття – рівень безробіття при повній зайнятості ресурсів, який відповідає потенційному ВНП. Він включає фрикційне і структурне безробіття.

 

Фактичний рівень безробіття – включає природне і циклічне безробіття.

 

Закон Оукена: в ситуації, коли фактичний рівень безробіття перевищує її природний рівень на 1% відставання обсягу ВНП становить 2,5%.

 

 ,

 

де V_ф – фактичний рівень виробництва;

V_n – потенціальний ВНП;

u_ф– фактичний рівень безробіття;

u_п – природний рівень безробіття;

β – коефіцієнт Оукена.

 

3. Державне регулювання зайнятості.

 

Державне регулювання ринку робочої сили здійснюється за трьома основними принципами:

·        Працевлаштування працездатного населення та надання допомоги щодо підготовки і перепідготовки кадрів.

·        Стимулювання формування гнучкого ринку праці. Правове забезпечення трудових відносин.

·        Соціальний захист потерпілих від безробіття людей.

 

Механізм державного регулювання зайнятості має такі складові:

·        система вивчення і прогнозування стану загальнонаціонального та локального ринків праці;

·        розробка загальної стратегії та конкретних науково обґрунтованих програм регулювання зайнятості;

·        система професійної підготовки та перепідготовки;

·        розгалужена система органів працевлаштування;

·        централізовані й місцеві банки даних попиту на робочу силу та її пропозицію;

·        спеціальні програми стимулювання зайнятості у праценадлишкових регіонах.

 

Методи впливу на рівень зайнятості:

Активні: ·        перепідготовка та підвищення кваліфікації; ·        сприяння в пошуках роботи; ·        сприяння підприємствам у заповненні вакансій; ·        стимулювання створення нових робочих місць; ·        організація громадських робіт; ·        сприяння мобільності робочої сили.

Пасивні: ·        виплати вихідної допомоги та допомоги по безробіттю; ·        стипендії в період перепідготовки та підвищення кваліфікації; ·        дострокове оформлення пенсій за віком.

 

1.                      Доходи в ринковій економіці та проблема їх перерозподілу.

 

Дохід – це сума грошових засобів отриманих за певний проміжок часу, що використовуються для отримання баг і послуг особистого споживання, а також для здійснення заощаджень.

 

Джерела доходів:

1.      Заробітна плата;

2.      Доходи від власності ( прибуток, рента, процент, дивіденди);

3.      Соціальні виплати.

 

Функції доходів в ринковій економіці:

·        добробуту – забезпечують певний рівень життя населення;

·        мотиваційну – сприяють ефективному включенню до виробничого процесу шляхом створення системи нових стимулів;

·        соціальну – формують відповідну якість життя.

 

Ринковій економіці притаманна нерівномірність в доходах домогосподарств. Це пов’язано з:

·        відмінністю в освіті й особистих здібностях;

·        нерівномірним розподілом економічних ресурсів;

·        відмінністю у становищі на ринку;

·        різному ставленні до ризиків;

·        наявністю зв’язків або дискримінації.

 

 

Для визначення нерівномірності розподілу доходів використовується крива Лоренца.

 

Лінія ОА відображає ситуацію абсолютної рівності у розподілі доходів. Фактичний рівень розподілу доходів відображає крива L, тобто опукла крива, яка відхиляється від бісектриси і свідчить про існування певної нерівності в доходах.

 

Дискримінація доходів з одного боку – важливий чинник стимулювання людей до праці, з іншого – породжує проблему бідності, яка унеможливлює нормальний розвиток людини. Це вимагає від держави здійснення політики соціального захисту населення.

 

5. Соціальна політика держави.

 

Соціальна політика – це скоординована діяльність держави по створенню сприятливих умов життя населенню. Соціальна політика спрямовується на захист населення від безробіття, інфляції, на забезпечення права їх на працю, відпочинок, освіту, на зростання життєвого рівня населення.

 

Соціальна політика проводиться на рівні підприємства, фірми, на загальнодержавному та міжнародному.

 

Для оцінки результативності соціальної політики держави існують показники результативності соціальної політики.

 

Система показників рівня життя, рекомендована ООН:

1.        Народжуваність, смертність, тривалість життя та інші демографічні показники.

2.        Санітарно-гігієнічні умови життя.

3.        Споживання продовольчих товарів.

4.        Житлові умови.

5.        Освіта і культура.

6.        Умови праці і зайнятість.

7.        Доходи і витрати населення.

8.        Вартість життя і споживчі ціни.

9.        Транспортні засоби.

10.   Організація відпочинку.

11.   Соціальне забезпечення.

12.   Свобода людини.

 

Крім зазначених показників і для отримання більш реальної картини треба мати точку відправлення, для цього вводяться додаткові показники:

1. Мінімальний рівень споживання – це такий споживчий набір, зменшення якого ставить споживача за межу забезпечення нормальних умов існування; тут проходить межа бідності.

 

2. Раціональний рівень споживання – відображає кількість і структуру споживання, найбільш сприятливу для індивіда .

 

3. Фізіологічний мінімум споживання – нижче якого людина просто не в змозі існувати фізично.Точкою відліку для всіх цих показників є „споживчий кошик”, який включає певний набір благ і послуг, що які забезпечують нормальний рівень споживання.

 

Структура соціальної політики:

1.      Політика формування доходів.

2.      Політика зайнятості.

3.      Політика соціального захисту.

4.      Антиінфляційна політика.

5.      Політика захисту інтересів споживача.

6.      Політика розвитку соціальної інфраструктури.

 

·        розвиток закладів культури, театрів, музеїв і бібліотек;

·        розвиток закладів охорони здоров’я;

·        розвиток закладів освіти і науки;

·        розвиток торгівельних закладів, побутового обслуговування населення;

·        розвиток транспортної системи.

 

Державний соціальний захист, в свою чергу, може здійснюватися двома шляхами: через соціальне страхування та соціальну допомогу. Найбільш масштабна частина – це державне соціальне страхування. Переважна частка виплат іде на пенсії за віком, інвалідністю, у випадку смерті годувальника, на медичну допомогу. Однак соціальні виплати компенсують лише частину загального фонду засобів життя.

 

Державна соціальна допомога також здійснюється двома шляхами:

·        програми допомоги в грошовій формі;

·        допомога в натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлової допомоги, позичок студентам тощо.

 

За умов інфляції очевидним є різке зниження рівня життя осіб з фіксованими доходами: викладачів, лікарів, студентів, пенсіонерів тощо. В такому випадку держава використовує тимчасові заходи або запроваджує окремі елементи системи соціального захисту. До тимчасових заходів належать закони та постанови про компенсацію та індексацію доходів населення.

 

Література : 1.с.37-51; 10.с.98-114; 16.с.253-272.

 

Питання для самоперевірки:

1.     Які питання охоплює соціальна політика?

2.     Які показники результативності соціальної політики ви знаєте?

3.     Чим визначається попит на робочу силу та її пропозиція?

4.     В чому полягає суть моделі рівноважного стану ринку праці?

5.     Назвіть особливості формування ринку праці України?

6.  Які види безробіття ви знаєте? Охарактеризуйте їх.

7.       Опишіть класичні та кейнсіанські підходи до проблеми безробіття?

8.       Що характеризує крива Філіпса?

9.       Розкрийте зміст і принципи формування державної політики зайнятості населення?

10.         10 Що таке економічна нерівність?

11.        Визначте зміст кривої Лоренца?

12.        Які види прибутків мають місце в ринковій економіці?

13.        Яким чином держава здійснює соціальний захист населення?

14.        Назвіть особливості соціального захисту населення в Україні?

 

Тема 11 Механізм зовнішньоекономічної політики держави

 

1. Міжнародні економічні відносини.

 

Світове господарство – це багатогалузева глобальна економіка, яка пов’язує національні господарства в єдину систему обміном результатами економічної діяльності, міжнародним поділом праці.

 

Існують різні форми міжнародних економічних відносин: міжнародна торгівля товарами та послугами, міжнародний рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини, міжнародне науково-технічне та виробниче співробітництво тощо.

 

Активність країни у світових економічних відносинах можна оцінити такими показниками:

1)            Рівень експорту. Це відсоткове відношення обсягу товарів та послуг, що експортуються, до обсягу ВНП.

2)            Структура експорту. Питома вага окремих груп товарів залежно від ступеня їх переробки, у загальному обсязі експорту.

3)            Рівень імпорту. Характеризує рівень залежності національної економіки від світового господарства, тобто потребу в товарах, які не виробляються в даній країні.

4)            Структура імпорту.

5)            Співвідношення між імпортом та експортом капіталу.

 

Здійснення зовнішньоекономічних зв’язків між країнами передбачає необхідність норм і правил для всіх суб’єктів економічних відносин. У сфері міжнародної торгівлі товарами та послугами такий режим регламентується міжнародною організацією ГАТТ/СОТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі – світова організація торгівлі). Основні завдання ГАТТ/СОТ полягають у тому, щоб протидіяти протекціонізму, сприяти лібералізації міжнародної торгівлі.

 

У сфері міжнародних валютно-фінансових відносин велику роль відіграє Міжнародний валютний фонд (МВФ). В основі діяльності МВФ лежить надання кредитів країнам-членам цього фонду для підтримки курсу національної валюти, на фінансування дефіциту платіжного балансу та обслуговування зовнішнього боргу. Капітал фонду утворюється за рахунок внесків країн-членів.

 

Крім МВФ важливу роль у міжнародних валютно-фінансових відносинах відіграє Світовий банк (СБ).

 

У межах Європи важливу роль у Міжнародних фінансових відносинах відіграє Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк). Мета діяльності цього банку полягає у фінансовому сприянні переходу країн Центральної та Східної Європи до ринкової економіки.

 

Участь кожної країни у світовому поділі праці породжує проблему її економічної доцільності. Тож одним з основних питань теорії міжнародної торгівлі є з’ясування того, чим визначаються напрями зовнішньоторговельних потоків. Обґрунтуванням зовнішньоекономічної доцільності міжнародного поділу праці є теорія порівняльних переваг, обґрунтована Д.Рікардо в роботі „Початки політичної економії і оподаткування”.

 

Під порівняльною перевагою розуміють здатність країни виробляти той чи інший товар з дещо нижчими альтернативними витратами порівняно з іншими країнами.

 

2. Платіжний баланс. Зовнішня торгівля.

 

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє відображення у спеціальному документі – платіжному балансі. Він охоплює всі зовнішньоекономічні операції країни за певний період. Ці операції включають товарний експорт та імпорт, надання і отримання послуг, трансферти тощо.

 

Рух товарів, послуг, матеріальних активів називають реальними потоком, а рух вимог та зобов’язань, що виникають у зв’язку з рухом реальних цінностей – фінансовими потоками. Вартісні обсяги реальних потоків відображаються на рахунку поточних операцій, а обсяги фінансових потоків – на рахунку операцій з капіталом і фінансами. Платіжний баланс складається або в національній, або в іноземній валюті.

 

Всі операції, які забезпечують надходження цінностей у країну, відображаються в дебеті, а операції, пов’язані з вивезенням цінностей за кордон,-у кредиті. Співвідношення між надходженнями та вилученнями породжує сальдо платіжного балансу з відповідним знаком.

 

Платіжний баланс складається із великої кількості статей, що об’єднуються в розділи.

 

Головним є рахунок поточних операцій. Його можна поділити на три частини:

·        баланс товарів та послуг – надходження від імпорту та експорту товарів і послуг.

·        доходи – міжнародний рух доходів від послуг (оплата праці працюючим за кордоном, інвестицій, боргових зобов’язань). Сальдо доходів обчислюється як різниця між отриманими і сплаченими доходами.

·        поточні трансферти (пенсії, дарунки, грошові перекази за кордон, гуманітарна допомога тощо).

 

Другим розділом платіжного балансу є рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок. Він характеризує міжнародний рух активів та кредитів. Рахунок операцій з капіталом та фінансами об’єднує два самостійні рахунки – операцій з капіталом та фінансовий.

 

Платіжний баланс повинен бути врівноваженим, тобто надходження і вилучення повинні взаємно покриватися.

 

Активний (позитивний) платіжний баланс вважається показником економічно­го здоров'я країни, а пасивний – мірою її негараздів. Дефіцит торговельного балансу може бути наслідком низької конкурентоспроможності виробництва, невисокої якос­ті продукції тощо. Але пасивний баланс торгівлі не завжди свідчить про низьку кон­курентоспроможність товарів або важкий економічний стан країни. Причиною торго­вого дефіциту можуть бути: освоєння нових територій, індустріалізація або приско­рення економічного розвитку країни, модернізація капіталу й реструктуризація наці­ональної економіки. Великий надлишок торговельного балансу, у свою чергу, може свідчити не лише про успіхи розвитку, а обумовлюватися обмеженням внутрішнього споживання та інвестицій.

 

Постійна рівновага торговельного балансу – не лише недосяжна, але й недале­коглядна мета. Країна, яка намагається підтримувати нульовий торговельний баланс. відмовляється від вигод зовнішньої торгівлі та міжнародного кредиту. У довгостро­ковому періоді платіжний баланс вважається врівноваженим, якщо сума балансів офіційних розрахунків за період дорівнює нулеві.

 

У короткостроковому періоді нерівновага платіжного балансу припустима. Для попередження кризи платіжного балансу необхідно підтримувати обсяг валютних резервів на достатньому рівні. Достатнім вважається обсяг валютних резервів, здат­ний забезпечити оплату імпорту країни протягом 3-х місяців.

 

Посеред усіх видів зовнішньоекономічної діяльності країни безпосередній вплив на ВВП справляє лише зовнішня торгівля.

 

Експорт впливає на ВВП, як і споживання, валові інвестиції і державні закупки. Чим більший експорт, тим більше витрат несуть іноземці на виробництво національ­ного ВВП. Імпорт, навпаки, означає, що певна частка наших витрат на товари є ви­тратами на виробництво іноземного ВВП. Отже, щоб визначити вартість продукту, виробленого всередині країни, потрібно із суми витрат відняти ту їх частку, яка спрямовується на імпортні товари і послуги.

 

Якщо врахувати одночасно експорт та імпорт, то результатом є чистий експорт, тобто різниця між експортом (витратами іноземців на наш ВВП) та імпортом (нашими витратами на іноземний ВВП).

 

Позитивний чистий експорт збільшує сукупні витрати порівняно з їх величи­ною її закритій економіці і викликає зростання ВВП, а від'ємний – зменшує сукупні витрати і викликає зменшення ВВП.

 

Ступінь впливу чистого експорту на ВВП залежить від величини, на яку він змі­нюється. На чистий експорт впливають три фактори: динаміка доходу (ВВП) у торго­вих партнерів; зовнішньоторговельна політика, коливання курсу національної валюти.

 

Так, при зростанні доходу в торгових партнерів їхній попит на наш експорт збільшується, що збільшує чистий експорт, і навпаки. Тому кожна країна зацікавлена в економічному зростанні своїх торгових партнерів.

 

Торговельна політика може стимулювати або стримувати експортно-імпортні операції. Наприклад, торгові партнери підняли мито або податок на додану вартість на товари з метою скорочення свого імпорту. Оскільки їхній імпорт – це наш екс­порт, то внаслідок цього чистий експорт скорочується. Аналогічні заходи може застосувати наша країна щодо імпортних товарів.

 

Обсяг експорту та імпорту залежить від курсу національної валюти: девальва­ція гривні означає, що ціна українських товарів за кордоном буде падати, унаслідок чого збільшується попит на наш експорт.

 

Чистий експорт, як і інші елементи сукупних витрат, впливає на ВВП мультиплікативно. Це означає, що вплив чистого експорту на ВВП залежить не лише від величини його зміни, а від мультиплікатора витрат.

 

Формула мультиплікатора витрат в умовах відкритої економіки:

 

,

 

де с – гранична схильність до споживання;

z – гранична схильність до імпорту;

t – граничний коефіцієнт податків.

 

 

3. Валютний курс.

 

Результати зовнішньоекономічної діяльності кожної країни значною мірою пов'язані з курсом національної валюти.

 

Валютний (обмінний) курс – це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти. Національна грошова одиниця стає валютою, якщо вона ви­користовується в міжнародних розрахунках.

 

Валютний курс може встановлюватися у двох формах:

• у формі прямого котирування — одиниця іноземної валюти виражається через певну кількість національної валюти: $ 1дол. = 5грн., 100 яп. єн = $ 0,8;

• у формі оберненого котирування — масштабна одиниця національної валюти виражається через певну кількість іноземної валюти: 1 грн. = $ 0,25; $ 1 = 125 яп. єн.

 

Між курсами національної та іноземної валют існує обернено пропорційна залежність, тобто якщо курс іноземної валюти падає, то курс національної валюти зростає.

 

Дії уряду рідко бувають насипними щодо курсу національної валюти, оскільки він має значний вплив на торговельний баланс, рівень виробництва і зайнятості і державі. Залежно від ступеня втручання органів грошово-кредитного регулювання формування курсу національної валюти, їх поділяють на гнучкі та фіксовані.

 

Гнучкі курси можуть бути вільними або регульованими. Вільні курси складаються на валютних ринках під впливом попиту і пропозиції без втручання держави. Регульовані курси складаються на ринку під впливом валютної політики держави.

 

Залежно від режиму формування валютного курсу слід розрізняти такі його ви­ди:

1)     вільний плаваючий валютний курс – складається під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку незалежно від курсів інших валют при помірних інтервенціях центральних банків (США. Японія. Аргентина, Великобританія, Австралія, Венесуела та ін.);

2)     керований плаваючий валютний курс – коливання регулюється центральними банками держав за набором показників (Греція, Туреччина, Індія, Південна Корея та ін.);

3)     спільне плавання – система гнучких обмінних курсів валют декількох кран з узгодженими межами курсових коливань. Розрізняють жорстке прив'язування курс національної валюти змінюється так само, як і базової, або м'яке прив'язування – врахування додаткових умов.

 

Особливим різновидом регулювання валютного курсу є фіксований валютний курс – курс, який держава підтримує на фіксованому рівні і за яким зобов'язується вільно обмінювати національну валюту на іноземну без обмеження. Різновидом фіксованого курсу є валютний коридор.

В основі валютного курсу лежить паритет купівельної спроможності окремих валют – закон єдиної ціни, згідно з яким відносні ціни благ мають бути однаковими на всіх національних ринках. При зіставленні купівельної спроможності окремих валют до уваги береться ринковий кошик – набір доступних і найбільш вживаних товарів та послуг).

 

Ціна валюти перебуває залежності від попиту і пропозиції на валютному рин­ку. Попит на національну валюту визначається попитом на вітчизняний експорт, а її пропозиція – попитом на вітчизняний імпорт товарів та послуг. Якщо експорт збі­льшується, то іноземні покупці збільшують попит на гривню, а якщо зростає наш імпорт, то вітчизняні покупці збільшують пропозицію гривні.

 

Усі фактори, від яких залежить валютний курс, знаходять своє відображення через стан платіжного балансу. Особливо це стосується торговельного балансу.

 

Між торговельним балансом і валютним курсом існує обернений зв'язок.

 

4. Зовнішньоекономічна політика.

 

До основних елементів зовнішньоекономічної політики належать такі: торговельна політика, валютна політика, політика іноземного інвестування.

 

Торговельна політика – державна політика, яка впливає на обсяги зовнішньої торгівлі через податки, суб­сидії та прямі обмеження на експорт або імпорт. Слід розрізняти два типи торговель­ної політики: протекціонізм і вільна торгівля.

 

Протекціонізм – це політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Вона реалізується через підтримку національ­ного виробництва, стимулювання експорту, обмеження імпорту. Недоліком є те, що, захищаючи національну економіку від зовнішньої конкуренції, вона сприяє знижен­ню конкурентоспроможності національних товарів, позбавляє країну можливості використовувати вигоди від передових науково-технічних досягнень інших країн.

 

Вільна торгівля (торговий лібералізм) – це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання – ринок регулює експорт та імпорт товарів послуг. Вільна торгівля стимулює конкуренцію ї обмежує монополію.

 

У реальній практиці зовнішньоторговельна політика кожної країни є змішаною. Вона поєднує елементи протекціонізму і вільної торгівлі. Елементи протекціонізму переважають у періоди економічного падіння, а вільної торгівлі – у періоди еконо­мічного піднесення.

 

В умовах змішаної зовнішньоторговельної політики значну роль відіграє держава. У своїй діяльності вона спирається на певну систему інструментів:

 

1) Митні засоби. Застосовується імпортне та експортне мито.

 

Імпортне мито – податок, який накладається на кожну одиницю товару, що завозиться до країни. Існує три види митних податків:

• адвалерне мито – запроваджується у вигляді відсотка від митної вартості товару;
• специфічне мито – визначається у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, обсягу та ін.);
• комбіноване мито – визначається як поєднання ставок адвалерного та специ­фічного мита.

 

Експортне мито застосовується щодо товарів, ціна на які перебуває під контро­лем держави і утримується на нижчому за світовий рівні завдяки субсидіям виробни­кам. Іншою причиною запровадження такого мита може бути забезпечення держав­ного бюджету податковими надходженнями. Експортне мита використовують в ос­новному країни, що розвиваються та країни з перехідною економікою. Промислове розвинені країни використовують його рідко, а в США оподаткування експорту заборонене конституцією.

 

Важливим Митним засобом є так зване антидемпінгове мито. Це додаткове ім­портне мито, яким обкладаються товари, які ввозяться у країну за демпінговими пі­нами, тобто за цінами, нижчими від собівартості їхнього виробництва.

 

2) Немитні засоби та заходи – адміністративні та економічні методи впливу на зовнішню торгівлю. Квотування – встановлення квот на експорт або імпорт певних товарів.

 

Добровільне обмеження експорту (ДОЕ) – країни-експортери добровільно беруть на себе зобов'язання щодо обмеження експорту в певну країну.

 

До немитних належать також такі засоби:

• введення державної монополії на торгівлю певними видами товарів;
• впровадження технічних бар'єрів – дискримінація імпортних товарів на ко­ристь вітчизняних за допомогою специфічних стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень тощо;
• пільгове кредитування експортерів. Унаслідок цього експортери отримують можливість продавати товар на зовнішньому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому.

 

Надзвичайною формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є торговельне ембарго – заборона державою ввозу до якої-небудь країни або вивозу із якої-небудь країни товарів.

Важливим фактором макроекономічної стабілізації є валютна політика До ос­новних елементів валютної політики можна віднести такі:

• регулювання рівня лібералізації валютного ринку;

• нормування обов'язкових валютних резервів комерційних банків;

• встановлення режиму формування валютних курсів;

• впровадження контролю за розподілом іноземної валюти;

• застосування валютних інтервенцій.

 

Література : 10.с.148-160; 17.с.139-159. 1.с.39-40, 84-85; 10.с.124-144; 16.с.221-241.

 

Питання для самоперевірки:

1.  Перерахуйте фактори, які викликають посилення інтернаціоналізації виробництва?

2.  Назвіть основні форми міжнародної економічної діяльності?

3.    Які форми інтернаціоналізації виробництва ви можете назвати? Дайте їм характеристику.

4.    Що являє собою принцип порівняльних переваг?

5.    Які основні міжнародні фінансові організації ви знаєте?

6.    Назвіть основні розділи платіжного балансу?

7.    Які методи використовуються для регулювання сальдо платіжного балансу?

8.    Що таке валютний курс?

9.    Що означає термін "вільно конвертована валюта"?

10.          Які існують види валютних курсів?

11.      Які заходи може здійснити уряд з метою впливу на курс національної валюти?

12.      Що включає в себе політика протекціонізму?

13.      Назвіть основні методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності?

14.      Яка структура експорту і імпорту характерна для України?

 

Тема 12 Економічне зростання

 

1. Економічне зростання: сутність, типи і фактори.

 

Економічне зростання – збільшення кількості товарів і послуг, які пропонує національна економіка.

 

Економічне зростання вимірюється:

·        Темпами зростання реального ВНП за певний проміжок часу – здебільшого за рік.

 

Темп зростання ВНП =  ,

де ВНПn – валовий національний продукт поточного року;

ВНПб– валовий національний продукт базового року;

·        Темпами зростання реального ВНП на душу населення.

 

Типи економічного зростання:

·        Екстенсивний тип економічного зростання досягається завдяки кількісному приросту факторів виробництва за їхнього незміненого технічного рівня.

 

·        Інтенсивний тип економічного зростання характеризується зростанням обсягу ВНП за рахунок удосконалення факторів виробництва та ефективного використання їх.

·        Змішаний (реальний) тип економічного зростання здійснюється збільшенням виробничих потужностей внаслідок збільшення кількості використовуваних факторів виробництва і вдосконалення техніки і технології.

 

Фактори економічного зростання

Економічне зростання будь-якої країни визначають чотири групи факторів:

1.фактори пропозиції:

• кількість та якість природних ресурсів;
• кількість та якість трудових ресурсів;
• обсяг капіталу країни;
• технологія.

 

2.фактори попиту;

3.фактори ефективності;

4. соціокультурні, інституційні та інші фактори.

 

2. Неокласична модель економічного зростання.

 

Модель економічного зростання Р.Солоу

1.За основу зростання в моделі Р.Солоу береться зростання продуктивності праці (y = V/L), а не зростання продукту (V).

 

2.Модель враховує вплив трьох чинників:

·        капітаяоозброєності (k =K/L);

·        зростання населення (∆L);

·        технологічного прогресу (Т.П.).

 

3. За моделлю Р, Солоу існує стійкий рівень капіталоозброєності (k^*), який визначає економічну динаміку. Цей стійкий рівень капіталоозброєності (k^*) можна визначити за формулою:

 

 

s – норма заощаджень;

v – норма амортизації;

k^*– стійкий рівень капіталоозброєності;

f(k^*) – продуктивність праці за стійкого рівня капіталоозброєності.

 

4. Джерелами економічного зростання за Солоу є:

а) Зростання капіталоозброєності k^*, залежить від зростання норми заощаджень (s).

 

Але зростання норми заощаджень не може бути постій­ним, оскільки заощадження (S) обмежують споживання (С).

Солоу сформулював „золоте правило”, яке вико­нується за умови, що граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює його вибуттю (амортизації ơ):

 

МПК = ơ

 

„Золоте правило”: При визначенні норми заощад­жень критерієм повинна бути максимізація добробуту сус­пільства, тобто якнайбільше споживання (С).

 

б) Зростання населення (t_L - темп зростання населення) впливає на економічне зростання через динаміку капіталоозброєності:

 

∆K = I/L – (ơ + t_L) k

 

де І/L – інвестиції на одного працюючого;

ơ – норма амортизації;

t_L – темп зростання населення;

 k – капіталоозброєність.

 

 в) Технологічний прогрес, який за моделлю, на відміну від попередніх чинників, є джерелом постійного зростання як продуктивності праці (у), так і загального продукту (Y).

 

Якщо ефективність виробництва (Е) під впливом техно­логічного прогресу змінюється з темпом (g), то продуктив­ність праці змінюється з тим же темпом, а загальний обсяг виробництва зростає з темпом t_L + g :

 

Y = (t_L + g) y₀ L

 

y₀ – базова продуктивність праці.

 

Модель економічного зростання Р. Солоу зображена на графіку.

 

 

k – капіталоозброеність одиниці праці з постійною ефек­тивністю;

k^*– стійкий стан каліталоозброєності, за якого ơk = І, тобто величина капіталу, що вибуває (ơk), дорівнює капіталу, що інвестується (I = s f (k);

ơ – норма амортизації;

t_L – темп зростання населення;

g – темп зростання ефективності виробництва під впливом технологічного прогресу.

 

3. Неокенсіанська модель мультиплікатора-акселератора.

 

Модель взаємодії акселератора і мультиплікатора може бути представлена формулою Хікса:

 

Y_n = (1 – s) Y_n-1 + b(Y_n-1 – Y_n-2) +

 

Y_n – національний дохід в n-му році;

S – частка заощаджень в національному доході;

(1 – s) – частка споживання в НД;

b – коефіцієнт акселерації

Y_n-1 – національний дохід в (п – 1)-му році;

Y_n-2 – національний дохід в (п – 2)-му році;

 – автономні інвестиції в п-му році.

 

У даній формулі відображаються обидві сторони залежності між національним доходом та інвестиціями.

 

Неокейнсіанські макроекономічні моделі за необхідну умову економічного зростання вважають рівність інвестицій заощадженням, тобто повну реалізацію коштів, котрі йдуть на накопичення. Нерівність цих величин розглядається як ознака порушення економічної рівноваги.

 

Перевищення (І) над (S) повинне означати нестачу коштів щодо інвестиційного попиту, а перевищення (S) над (І) – неповну задіяність ресурсів. Завдання економічного регулювання полягає в досягненні повного використання національного доходу як джерела ефективного попиту, за умови, що сума  повинна дорівнювати одиниці.

 

Література: 1.с.134-152; 10.с.194-210; 16.с.366-389; 17.с.176-193.

 

Питання для самоперевірки:

1. Дайте визначення категорій "економічне зростання" і "економічний розвиток"? Поясніть різницю між ними.

2.    Які фактори забезпечують економічний ріст?

3.    Поясніть економічний зміст кривої виробничих можливостей. Як ця крива ілюструє економічне зростання?

4.    Якими заходами держава може стимулювати економічне зростання?

5.    Які ви знаєте теорії економічного росту?

6.  У чому полягає особливість неокейнсіанських і неокласичних моделей економічного зростання?

7.    У чому сутність моделі Харрода-Домара?

8.    Які головні риси моделі Солоу?

9.    Поясніть "золоте правило" нагромадження?

10.   Яка динаміка економічного росту в Україні за 90-ті роки?

11.   В чому причина економічного успіху Китаю, Угорщини, Чехії, Польщі при реформуванні перехідної економіки?