5.
ПРИКЛАД ВИКОНАННЯ КОТРОЛЬНОГО ЗАВДАННЯ
Варіант
31.
1.
Футурологія. Політичне
прогнозування.
2.
Політика і мораль.
3.
Соціальна політика.
Відповідь на 1-ше питання.
Політичне
прогнозування - найбільш складний вид прогнозування, адже воно стосується
процесів і подій у політичній сфері. Політика торкається інтересів мільйонів
людей і пронизує всі сфери суспільного життя. Політики, особливо політична
еліта, мають передбачати наслідки своїх дій. Політичне передбачення мусить
пов’язуватися із спадкоємністю дій попередників, з існуючими традиціями й
основними цінностями суспільства. Тому прогнозування в
політиці має бути реалістичним і спиратися на аналіз можливостей суспільства.
Наука розрізняє різні за типом і періодом прогнозування.
Зокрема, виділяють безпосереднє, оглядне, віддалене прогнозування. Найбільш
вірогідні прогнози можливі на безпосереднє майбутнє (стосовно результатів
виборів, розвитку політичної системи тощо). Прогнозування оглядного майбутнього
має в основному характер правдоподібності. Віддалене майбутнє передбачити можна
тільки у приблизних підходах. Вирізняють внутрішньополітичне й
зовнішньополітичне прогнозування. До першого належать дослідження, які
передбачають виявлення перспективних тенденцій розвитку суспільства.
Зовнішньополітичне
прогнозування стосується галузі міжнародних відносин, зовнішньої політики,
розвитку світових політичних інституцій. Прогнози у цій сфері мають виявити
основні тенденції (найбільш вірогідні, оптимальні й найменш вірогідні). Прогнози перспектив розвитку політичних процесів і явищ включають пошукові
й нормативні прогнози.
За
періодами прогнозування виділяють більш детальні терміни: оперативне (до 1
місяця), короткострокове (від 1 місяця до 1 року), середньострокове (від 1 до 5
років), довгострокове (від 5 до 15 років), надстрокове (період понад 15-20
років).
Наука
вичленяє такі основні етапи політичного прогнозування:
- передпрогнозна ситуація;
- прийняття
рішення і визначення термінів, ресурсів, учасників;
- збір і
систематизація даних прогнозування;
- розробка
моделей і вибір базової моделі;
- побудова
пошукової моделі;
- створення
нормативної моделі;
-
вироблення прогнозів;
-
верифікація прогнозів;
-
вироблення рекомендацій до подальших прогнозів.
Політичне прогнозування використовує багато методів.
Серед найбільш застосовуваних виділяють п’ять основних груп:
1.
Екстраполяція (від латинського extra - понад, поза; polio
-виправляю, змінюю). Метод визначає тенденції, дотримуючись припущення про
безперервність розвитку більшості процесів і явищ політичного життя.
2. Історична аналогія - виявляє закономірності й
тенденції розвитку історичних процесів.
3. Експертні оцінки - оцінки фахівцями найбільш
вірогідних вирішень проблем.
4. Моделювання. Метод вивчає не самі об’єкти
прогнозування, а тільки їх моделі. Такі моделі поділяють на статистичні,
динамічні, матеріальні, ідеальні (уявні), математичні, комп’ютерні, ігрові
тощо.
5. Сценарії
майбутнього як гіпотетичні картини й образи майбутніх суспільств, держав і
планети. Сценарії дають можливість передбачити
можливі проблеми розвитку і планувати випереджаючі альтернативні рішення.
Сценарії, що базуються на науковій основі дозволяють передбачати можливий
політичний розвиток країн, регіонів і планети в цілому.
Політичне
прогнозування має низку функцій: гносеологічну, евристичну, запобіжну,
нормативну, інтегративну, комунікативну, попереджувальну та ін.
Різновидом
сучасного соціального прогнозування є футурологія (від латинського future
- майбутнє і грецького logos -поняття, вчення). Футурологія - це
галузь суспільного знання, яка займається аналізом і виробленням концепцій
майбутнього.
Вперше
термін «футурологія» почав вживати з 1943 року німецький соціолог О. Флехтрейм
для означення «філософії майбутнього». У 60-х роках XX століття
виникло багато наукових центрів й організацій із вивчення майбутнього. Тільки у
США створено в ті роки потужні наукові центри при Стенфорському,
Гудзоновському, Прістрнському, Нью-Йоркському та інших університетах. Чимало
подібних колективів виникло у європейських країнах. Найбільш відомим став «Римський
клуб».
Усі численні прогнози можна звести до двох основних
футурологічних напрямів: соціально-оптимістичного й еколого-песимістичного.
Перший виріс із успіхів науково-технічної революції, другий - із економічних і
екологічних криз та катастроф. Головними темами футурологічних прогнозів є: 1)
проблеми екології; 2) проблеми демографії і голоду; 3) проблеми гонки озброєнь
і збереження миру; 4) проблеми ресурсів; 5) проблеми моральної деградації; 6) проблеми
економічного і соціального розвитку людства.
Окремим видом прогнозування є глобальне політичне
прогнозування. Політична наука не може оминути процеси світової глобалізації й
утворення на її основі нових об’єднань і розмежувань, нових можливостей і зростаючих
загроз. Об’єктом глобального політичного прогнозування, на думку російського
політолога А. Панаріна, є становлення єдиного взаємопов’язаного світу, у якому
народи не відділені один від одного бар’єрами і кордонами.
У світі створюється нова система зв’язків між народами,
яка по-різному сприймається розвинутими й відстаючими націями. Нові відносини
все більше викликають тривогу у менш розвинутих народів. Це викликає з їх боку
зростаючу протидію. Асиметричність можливостей і відносин проявляється в різних
сферах (політика, економіка, інформація, технології). Одним із проявів
негативного ставлення до глобалізації є наростання мусульманського екстремізму
(таліби, Аль-Каїда, брати-мусульмани тощо).
Під впливом глобалізації активно формується нова глобальна
влада, яка відрізняється від існуючих принципово новими параметрами й
можливостями. Лідером такої нової влади є наймогутніша сучасна держава -
Сполучені Штати Америки, яка нав’язує іншим народам своє бачення проблем та
інтересів.
Тому предметом глобального політичного прогнозування є
передбачення параметрів якісно нового майбутнього людства. Це прогнозування має
зовсім інший підхід до майбутнього. Воно викликане рядом причин: наростанням
протиріч між багатими й бідними; поглибленням моральної деградації людства;
екологічною прірвою, перед якою стоїть людство; наростанням загрози масового
знищення у зв’язку з неможливістю зупинити розповсюдження ядерної, біологічної,
хімічної зброї (Північна Корея, Пакистан, Індія, Іран). Для мирного майбутнього
якісно новими мають бути відносини між Північчю і Півднем, Заходом і Сходом.
Детальні прогнози майбутнього з позицій класичного
детермінізму вже неможливі. Тому політична наука все більше вдається до
залучення в прогностику концепцій нелінійності, біфуркації, синергетики,
неоднозначності. Синтезувати глобальні прогнози може тільки політична наука,
адже саме в політиці приймаються найбільш кардинальні рішення розвитку
суспільств. Глобальне політичне прогнозування зосереджене на якісно нових
можливостях сучасного світу.
Найбільш складною проблемою прогнозів є ще не досліджений
феномен глобальної влади, яка не збігається з інтересами розвитку національних
влад. Особливістю такої влади може стати виникнення величезних загроз, оскільки
ця влада володітиме новими невідомими тепер технологіями. Глобальна влада
вимагатиме і глобального демократичного контролю за її діями.
Політичні прогнози заставляють переглянути уявлення про
"залізну" логіку історичних закономірностей, їх висхідний і
прогресивний характер. Досвід все більше переконує, що актуальним стає
альтернативний підхід до розвитку глобальних процесів. Складністю політичних
глобальних прогнозів є їх відкритий характер не тільки для домінуючих держав, а
й для планетарних аутсайдерів.
Відповідь на 2-ге питання
Проблемами
взаємодії політики й моралі на різних етапах розвитку суспільства переймалися
філософи, історики, політологи, соціологи.
В історії політичної думки є два основні підходи до
розв’язання питання про взаємозв’язок політики та моралі:
1. Представники «арістотелівського»
напрямку (Арістотель, І. Кант та ін.) вважають, що політика повинна бути
моральною, політика й мораль нерозлучні.
2.
Представники «мак’явеллістського» напрямку (Н. Мак’явеллі, Г. Гегель, Ф. Ніцше
та ін.) виключають мораль із політики, пропонуючи керуватися принципами
політичної доцільності.
Політика
повинна й може бути ефективною, якщо відповідає таким критеріям:
- бути
інформативною, своєчасною, збалансованою, відповідальною:
-
інформативність політики базується на якісності та всезагальності;
-
своєчасність політики дає змогу не відкладати рішень до загострення проблем і
виникнення конфліктів, а застосовувати оперативні й ефективні заходи для їх
вирішення;
-
збалансованість політики передбачає узгодження різних її видів: економічної,
соціальної, духовної, інформативної, а також оптимізацію її стратегічних і
тактичних завдань;
-
відповідальність політики полягає у її відповідності потребам населення,
швидкому реагуванні на запити суспільства, забезпеченні реалізації творчих
можливостей соціально-політичних інституцій та лідерів.
Політична
етика (грец. ethika, від ethos - звичай, характер) - галузь загальної етики, яка досліджує
моральні засади політики і влади, професійну етику суб’єктів політичної
діяльності. Політична етика вивчає виникаючі протиріччя між політикою і
мораллю, що розриває її цілісність у суспільній свідомості. Ці суперечності є тлом, на якому формуються політичні відносини в
суспільстві.
Моральні
норми й цінності, які торкаються відносин і поведінки членів суспільства,
суспільно-політичних інститутів у владних процесах, складають політичну етику.
Політика й мораль різняться за суб’єктами впливу. Мораль
є переважно індивідуальна. Норми моралі не потребують офіційного втручання, щоб
включитися у дію.
Політика в ідеалі не контролює мораль, але за певних умов
впливає на неї. Вона включає в себе систему оцінок й орієнтацій людини у її
відносинах із владою.
На відміну
від інших соціальних норм, норми моралі актуалізуються в міру їх засвоєння
людиною, яка дотримується їх за певних суспільних обставин. Ці норми припиняють свою дію тоді, коли суспільство вважає їх застарілими
або недосконалими. Моральні норми не регламентують поведінку особи до дрібниць.
Здебільшого моральні норми деталізує той, хто їх дотримується.
Відмінності
правових та моральних норм відображені в порівняльній таблиці (за А. Колодій):
Правові
норми:
-відображають державні й суспільні цінності;
- їх забезпечує система державного примусу;
- норми-правила (обов’язкові до виконання);
- чітко
визначають права й обов’язки;
- зафіксовані
у формі законів, постанов, рішень тощо.
Моральні
норми:
-
відображають переважно загальнолюдські цінності;
- не
потребують офіційного дозволу, щоб вступити в дію:
-
норми-очікування, поділяючи всі соціальні явища на добрі й злі, дають змогу
людині робити вибір добровільно);
- не
деталізують поведінку особи;
- не мають
усталених, чітко визначених форм вираження.
Взаємозалежність
і взаємовпливи політики й моралі - одна з найдавніших тем політичної філософії.
На політиків покладене виконання державних завдань в інтересах суспільства як
цілого, у їх розпорядженні є особливі засоби впливу, насилля, якими вони можуть
зловживати заради особистої вигоди, завдаючи шкоди іншим. Суспільство
зацікавлене в тому, щоб політика, з її цілями та засобами, здійнювалася в
рамках прийнятих уявлень про добро і зло, щоб вона відповідала вимогам
моральності.
Оскільки
політика має справу з розумінням і тлумаченням людських цілей, у ній завжди
присутні різні й суперечливі міркування щодо цінностей, про те, що добре, а що
погано, що припустимо, а що ні, а отже, здійснення політики не може не мати
морального виміру.
Українське суспільство перебуває на етапі переходу від
тоталітарного до демократичного режиму. У соціумі склалося вкрай негативне
уявлення про політику як брудну справу, яка не личить порядній людині. Частково
цим ми зобов’язані самій політиці й політикам, оскільки їх дії та результати не завжди
високоморальні.
Розглядаючи
питання про роль моральних норм у регулюванні політичної діяльності, треба
враховувати таке:
- будь-яка
політична дія, яка викликає напруження між владою і моральними настановами,
торкається долі багатьох людей і може справляти на них різний вплив. Тому неправомірним є формулювання питання про співвідношення «моралі» й
«політики» у вигляді альтернативи «або політика, або мораль»;
- політик (державний діяч), на відміну від службовця,
особисто відповідає за свої дії. Такі дії, крім компетентності, потребують ще й
наявності високорозвинутої моральної свідомості, постійної моральної мотивації,
чіткої моральної переконаності в гуманності, справедливості власних вчинків;
- історія свідчить, що утвердження добра і справедливості
проходить успішно там, де його досягають легітимними, мирними, несиловими
засобами.
Політика нав’язування силою навіть моральних засад у
життя суспільства пов’язана з людськими жертвами й не може бути моральною.
Моральним можна вважати такого політика, котрий намагається досягти
максимального блага для найбільшої кількості людей.
Отже, з
одного боку, життєве сприйняття політики «як мистецтва можливого» ставить певні
обмеження моралізації політики. З іншого боку, моральні
настанови, моральні цінності, які існують на даний момент у суспільстві,
визначають можливі межі, за які політик не може вийти без ризику бути
скомпрометованим.
А. Колодій схиляється до висновку, що абсолютизація ролі
моралі може призвести до безпомічності в досягненні політичних цілей.
Абсолютизація політичних підходів, у свою чергу, призводить до моральної
деградації суспільства. Реалістичним є визнання, що політика неминуче має
визначати межі застосування моралі в тих чи інших ділянках реальної політики.
Однак без морального виміру політика неможлива. Мораль і духовність можуть
змінити на краще засади і зміст політичної поведінки та політичні позиції
громадян.
Відповідь на 3-тє питання
Вирішення
проблем, пов’язаних із функціонуванням соціальної сфери, є прерогативою держави
як у сталій, так і в трансформаційній економіці.
Соціальна
сфера - підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності
та об’єкти, які пов’язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини,
задоволенням їхніх потреб, інтересів.
Соціальна
політика:
-
діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов
життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення
негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної
справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;
- система
правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою
узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.
Державне
регулювання соціальних процесів - вплив органів державної влади за допомогою
різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних
відносин, умови життя та праці населення країни.
Соціальна
політика держави включає:
· регулювання соціальних
відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в
соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
· вирішення проблеми
безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
· розподіл і перерозподіл
доходів населення;
· ормування стимулів до
високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно
активній частині населення;
· створення системи
соціального захисту населення;
· забезпечення розвитку
елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров’я, науки,
культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);
· захист навколишнього
середовища тощо.
Системотворчий
характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає
елементом:
· життєздатності
суспільства;
· стабілізації та
розвитку суспільства;
· консолідації
суспільства.
Моделі
соціальної політики держави
Модель
розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній
економіці - превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий
контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу
(егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на
державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм
споживання, у тому числі в «натуральному вираженні» (надання безоплатного
житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим
трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.
Американська
модель соціальної політики - найбільш лібералізований варіант, який базується
на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні
захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної
частини населення.
Шведська
модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) - найбільш соціалізована
модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів
суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка
розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних
фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні
соціальної політики, активною упереджувальною політикою, профілактичними
заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем
соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти.
Тут соціальна політика тісно пов’язана з державним регулюванням економіки, яке
має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає
як мета економічної діяльності держави.
Німецька
модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що
перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої
системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.
Японська
модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів,
особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними
сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в
доходах, досягнення консенсусу між різними суб’єктами у вирішенні
соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня
населення в ранг національних пріоритетів.
Англосаксонська
модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між
лібералізованою американською і соціально орієнтованою шведською та німецькою
моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання
соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях,
рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне
забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на
ринку праці.
Модель
соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз
лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах
відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для
самореалізації і самозабезпечення економічних суб’єктів. Друга
складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту
населення.
В умовах соціально-ринкової трансформації держава має
виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну
соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.
Соціальні амортизатори - це механізми
соціального захисту.
Підвищення
ролі соціальних амортизаторів має місце на етапах:
· системної,
соціально-економічної трансформації;
· структурної перебудови;
· виходу на новий щабель
економічного розвитку;
· переходу до нового
рівня цивілізації.
Цілі
соціальної політики перехідного періоду
Стратегічного
характеру:
Ø наповнення реформ соціальним змістом;
Ø розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування
громадянського суспільства;
Ø активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму
взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;
Ø забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання
добробуту громадян;
Ø створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності,
одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;
Ø стимулювання мотивації до трудової та підприємницької
діяльності, становлення середнього класу;
Ø забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на
ринку праці;
Ø гармонізація відносин між різними соціальними групами,
формування почуття соціальної солідарності;
Ø формування ефективної системи соціального захисту населення;
Ø реформування пенсійної системи;
Ø розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для
виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;
Ø зміцнення сім’ї, підвищення її ролі у суспільстві.
Поточного
характеру:
Ø погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних
виплат;
Ø забезпечення прожиткового мінімуму;
Ø боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;
Ø захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації
доходів;
Ø обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;
Ø створення екологічно та соціально безпечних умов життя;
Ø запобігання соціальній деградації тощо.
Методи
впливу держави на розвиток соціальної сфери:
Ø правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття
відповідних законодавчих та нормативних актів;
Ø прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування
соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона
навколишнього середовища тощо);
Ø соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;
Ø впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування
індивідуальних грошових доходів населення;
Ø прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків
праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;
Ø встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів;
контроль за їх дотриманням;
Ø державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем
(боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);
Ø державний вплив на ціни та цінотворення;
Ø обов’язкове соціальне страхування в різних формах;
Ø пенсійне забезпечення;
Ø розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних
товарів і послуг;
Ø підготовка та перепідготовка кадрів;
Ø організація оплачуваних громадських робіт;
Ø соціальне партнерство.
Державні соціальні стандарти -
встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і
нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних
соціальних гарантій.
Державні
соціальні гаранти - встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами
мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення,
соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують
рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Прожитковий мінімум - вартісна величина
достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини,
збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального
набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних
потреб особистості.
Соціальні норми і нормативи -
показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і
послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними,
соціально-культурними послугами.
Ринкова
трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної
бази її здійснення.
Соціальна
база ринкового реформування - соціальні верстви і групи, зацікавлені в
проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної
активності.
У широкому розумінні опорою реформування є середній клас.
Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна
діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість
життя, роль у суспільстві.