Тема 16. Держава та громадянське суспільство.

 

§1. Держава як форма організації суспільства

Найважливішим компонентом будь-якої політичної систе­ми є держава, під якою розуміють основне знаряддя або спосіб організації публічної політичної влади у суспільстві.

Держава є похідною від громадянського суспільства, його со­ціально-економічних, політичних і психологічних відносин. Вона має забезпечувати реалізацію законів, гарантувати функ­ціонування суспільних процесів, що саморегулюються, права і свободи громадян та їх об’єднань.

Узагалі термін "держава" можна тлумачити згідно з трьома поглядами.

У буденній свідомості під нею розуміють організацію ве­ликої суспільної групи й використовують як синонім понять "країна", "народ", "батьківщина".

Кваліфікують її і як відносини політичної влади або су­купність зв’язків між громадянами та органами держави, з од­ного боку, і між ними й політичними партіями та суспільними організаціями — з другого.

У вузькому розумінні держава ідентифікується з адміні­стративно-розпорядчими органами та системою правових норм, які визначають їх функціонування.

Основними ознаками держави є наявність державного апара­ту, права, своєї території, населення та суверенітету.

Державний апарат — це особлива система органів і установ, котрі здійснюють функції державної влади (управління, регу­лювання й контролю), які по суті є спеціалізованими органами насильства, що використовуються згідно із законодавством цієї держави.

Сучасні держави, як правило, мають п’ять основних елемен­тів організаційної структури державного апарату.

Представницькі органи (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування).

Виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд та його регіональні органи).

Судові органи.

Прокуратура.

Органи державного контролю.

Законодавча, виконавча та судова гілки влади мають допов­нювати й контролювати одна одну і не перебирати на себе не властиві їй обсяги компетенції. Крім того, слід зазначити, що органи прокуратури й державного контролю часто входять до системи виконавчої влади, а формуються за участю представ­ницької гілки влади.

Право

Держава функціонує в межах встановленого нею правопоряд­ку, який відбиває основні цілі й принципи державного устрою. Отже, право має політичний вимір, що є не лише технікою діяль­ності держави та регулювання відносин співіснування громадян у суспільній сфері. Воно закріплює систему санкціонованих дер­жавою нормативних регуляторів суспільного життя, якій повин­ні підкорятися всі суб’єкти та об’єкти політики.

У буденній свідомості право часто ототожнюється з різними юридичними нормативними актами. Однак останні є лише фор­мою реалізації права, що може вважатися такою лише за існу­вання демократичної правової організації держави та її ор­ганів.

Така організація передбачає вільне волевиявлення громадян на виборах, референдумах, усенародних опитуваннях, через функціонування представницьких органів влади. Воля народу, узгоджена в межах демократичних процедур, завдяки реалі­зації свободи особистості, держави та суспільства загалом і є правом.

Основним засадничим принципом права є принцип загаль­ної рівності, тобто спільний і однаковий ступінь свободи для держави та її органів, суспільних груп і окремих особистостей.

У суспільному житті право постає у формі законів та інших нор­мативних актів (постанов, розпоряджень, указів, інструкцій).

Територія

Держава існує на певній території, на яку поширюється її юрисдикція, а влада й закони мають характер обов’язкових для виконання всіма громадянами та інституціями. Отже, територі­альна ознака є невід’ємним атрибутом держави. Її територію визначають кордони окремих країн, що встановлюються на ос­нові дво- і багатосторонніх договорів.

Населення

Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають на її території (включаючи й осіб без громадянства та громадян інших держав). Жодна особистість не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, оскільки приналежність до держа­ви є суспільною необхідністю й регулюється державним правом.

Суверенітет

Суверенітет держави означає, що найвищу та необмежену владу стосовно внутрішніх суб’єктів має держава. Цей сувере­нітет мусять поважати інші держави. Він є формально-правовою конструкцією, оскільки слід ураховувати міжнародні та внут­рішні зв’язки, що можуть обмежувати державну владу.

Отже, суверенітет будь-якої держави обмежують міжнародні, економічні, політичні, військові та інші види залежності, і на це треба зважати, аналізуючи проблеми державотворення та спів­існування держав.

Форми активності держави щодо суспільства, інших держав характеризу­ються функціями держави, що поділя­ються на внутрішні та зовнішні.

§2. Поняття, ознаки і функції держави

До внутрішніх функцій держави належать такі:

Економічна функція, в якій держава виступає як підприє­мець, плановик і координатор господарської діяльності та еко­номічних процесів.

У різних суспільствах ця функція може виглядати по-різно­му. Наприклад, у капіталістичних суспільствах держава пере­важно є координатором підприємницької діяльності, плануючи діяльність лише ключових для неї галузей — космічної, атомної, енергетичної, транспортної, військово-промислової, науково-тех­нічної.

Країни соціалізму й такі, що розвиваються, мають набагато більший державний сектор економіки. Це, звичайно, потребує зовсім інших управлінських рішень і дій. Хоч є чимало при­кладів, коли і в капіталістичних країнах досить велика кіль­кість підприємств перебуває в державній власності.

Культурно-виховна функція полягає у підтримці держа­вою соціальних інститутів, які діють у цій сфері суспільного життя (освіта, наука та технології, культура, спорт, пропаганда тощо).

Соціальна функція, в якій держава є організатором систе­ми охорони здоров’я, опікування, соціального забезпечення не­працездатного населення (пенсіонерів, інвалідів, неповнолітніх, малозабезпечених), безробітних та ін.

Функція підтримки порядку, реалізація якої має два ас­пекти:

гарантування елементарного громадського порядку (пра­восуддя, боротьби зі злочинністю, утримання правоохорон­них органів, в’язниць);

захист суспільного устрою від політичної дестабілізації та деструкції.

Якщо перший аспект реалізується приблизно однаково в усіх суспільствах, то правоохоронно-політична функція відріз­няється від соціально-політичних характеристик держави (пра­вова, демократична, тоталітарна, авторитарна, диктаторська і т. ін.).

У демократичних державах її органи (поліція, прокуратура, спецслужби) діють у більш-менш окреслених правових межах. А за умов, скажімо, тоталітарних режимів ця функція держави є гіпертрофованою і реалізується з грубими порушеннями прав людини, суспільних груп і т. ін.

Зовнішні функції держави з погляду реалізації її політич­них цілей та інтересів у структурі міжнародної діяльності розг­лядають через призму трьох видів державних інтересів.

Екзистенціональних інтересів, під якими розуміють ціліс­ність, безпеку, виживання, розвиток, пристосування до нових умов, перспективу розвитку ситуації, взаємини суб’єктів міжнародних відносин, їх систему і т. ін.

Інтересів співіснування, які розглядають з урахуванням автономності, суверенності, участі, співпраці, взаємовигоди, по­зицій, ролі цієї держави та інших суб’єктів міжнародних відно­син.

Функціональних інтересів, які досліджують з погляду ефективності, інформування, регулювання, надійності функціо­нування державних інститутів, інновацій і т. ін.

Проте є й інші критерії класифікації функцій держави, за яких останні розглядають не з погляду реалізації цілей та інте­ресів (внутрішніх чи зовнішніх), а з позицій характеру реалі­зованих цілей. Такий підхід, ураховуючи тенденції до міжна­родної економічної, політичної, екологічної, епідеміологічної за­лежності, не потребує поділу функцій держави на внутрішні та зовнішні.

Форми державного правління та устрою

Під формою державного правління розуміють організацію верховної державної влади, її структуру, правовий (конститу­ційний) статус, співвідношення між вищими органами держав­ної влади, організацію та механізми їх діяльності.

Основними сучасними формами правління є парламентська та президентська республіки і конституційна монархія.

В історичному плані, наприклад марксистська доктрина, ви­ходячи із суспільно-економічного базису, виокремлює форми державного правління: рабовласницьку, феодальну, буржуазну, соціалістичну.

Розрізняють також азійську, тоталітарну, диктаторську та ін­ші форми правління.

Парламентська республіка виникла й оформилася у Фран­ції в 70-ті роки XIX ст., а надалі прижилася в інших країнах, де було скинуто монархію. Концептуально вона будується на принципі рівноваги законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Головою парламентської республіки, як правило, є обраний парламентом президент, функції якого є суто представницькими.

Реальну владу в такій державі має уряд, який формується двопа­латним парламентом. Перед парламентом уряд несе політичну відповідальність (звітує і т. ін.).

Найхарактернішими прикладами парламентської республіки є моделі державного правління Німеччини, Італії, Швейцарії, Фінляндії, Індії.

Президентська республіка також будується на принципі роз­поділу влади, однак на чолі її стоїть всенародно (прямо або опо­середковано через колегію виборців) обраний президент.

Президент, наприклад у США, має повноваження глави дер­жави й водночас глави уряду, який призначається ним особисто і непідзвітний парламенту. А парламент, наділений усією пов­нотою законодавчої влади та певними контрольними функція­ми, не залежить від президента, який не має права на розпуск парламенту.

Водночас президент може накласти вето, тобто заблокувати прийняття парламентом небажаного (з його погляду) закону. Після цього, як передбачає законодавство багатьох президентсь­ких республік, парламент має або скоригувати цей варіант зако­ну, або підтвердити його конституційною більшістю (2/3 усього складу парламенту).

Значні конституційні повноваження як глави держави й гла­ви уряду зумовлені тим, що він обирається загальним голосу­ванням усім населенням, а відтак має широку соціальну базу підтримки.

Президент непідзвітний парламенту, однак за наявності пору­шень ним конституції згідно зі спеціальною процедурою (ім­пічментом) він може бути усунений з посади й притягнений до кримінальної відповідальності.

Президентська республіка вперше була встановлена у США, де діє й донині. Така сама форма устрою використовується тепер у Франції, Польщі, Росії, Казахстані, Узбекистані, Туркменістані, більшості країн Латинської Америки, в Україні.

Парламентська й президентська республіки є спорідненими формами правління. Нині увиразнюється тенденція їх взаємозближення.

Конституційна монархія в сучасному вигляді існує як парла­ментська монархія, де пост глави держави (короля, імператора, великого герцога) передається за принципом успадкування. За­конодавча влада при цьому належить, як правило, двопалатному парламенту, а виконавча — уряду, який формується останнім.

Монарх є символічною постаттю, яка об’єднує націю переваж­но на рівні національної, державної свідомості та усталених по­літичних традицій країни.

Подібні форми правління характерні для Бельгії, Великобри­танії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Японії.

Зауважимо, що у східних країнах (Бахрейн, Йорданія, Катар, Кувейт, Марокко та ін.) реальна влада належить саме монар­хам — королям, емірам, шейхам, султанам і т. ін. Роль парла­ментів у них є незначною, переважно символічною. А, скажімо, у Саудівській Аравії взагалі панує абсолютна монархія.

Форма державного устрою складається з адміністративно-територіального устрою та механізмів відносин між державою та її складовими, центральними та місцевими органами влади. Існують унітарна, федеративна (таких більшість) і конфедера­тивна (зустрічається рідко) форми державного устрою.

Унітарна форма характеризується наявністю для всієї кра­їни єдиних вищих органів влади й управління та поділу на адмі­ністративно-територіальні одиниці (області, комуни, округи). Така побудова характерна, наприклад, для Польщі, Угорщини, Франції, Чехії.

Федеративна форма є наслідком добровільного об’єднання державних одиниць, які мають високий рівень політико-правової самостійності, власний адміністративно-територіальний по­діл і т. ін.

Говорити про федерацію можна тоді, коли кілька державних утворень мають спільні територію, армію, податкову й митну системи, союзні конституцію (поряд з конституціями суб’єктів федерації), уряд, законодавство й суд, громадянство (поряд з гро­мадянством суб’єктів).

Отже, федерація, яка створюється переважно в багатонаціо­нальних країнах, має спільні для всіх суб’єктів федерації вищі органи влади та управління за одночасного збереження вищих органів влади й управління суб’єктів федерації. Ця форма дер­жавного устрою використовується в Австралії (6 суб’єктів феде­рації), Австрії (10), Аргентині (23), Бельгії (3), Бразилії (26), Ве­несуелі (20), Індії (25), Канаді (13), Малайзії (7), Мексиці (31), Нігерії (21), Німеччині (18), Об’єднаних Арабських Еміратах (11), Пакистані (4), США (49), Швейцарії (22).

Конфедеративний союз держав створюється як тимчасове утворення для вирішення конкретних завдань. Свого часу таку форму об’єднання використали Єгипет і Сирія, які нетривалий час співіснували у вигляді Об’єднаної Арабської Республіки (1958-1961), а також Сенегал і Гамбія — у вигляді Сенегамбії (1982-1989). Є ще приклад Швейцарської конфедерації, яка за 500 років своєї історії практично перетворилася на федератив­ну державу.

Однією з найважливіших характеристик сучасності є система правління, або політичний режим, під якою розуміють сукуп­ність методів діяльності державних органів, політичних свобод і прав громадян, що визначають відносини суспільства, держави та особистості.

Виокремлюють демократичну й тоталітарну (авторитарну) системи правління.

Демократична система правління базується на регулярних, вільних і справедливих виборах, повазі особистості й верховен­стві закону, гарантіях свободи й рівності можливостей для кож­ного громадянина. За такої системи влада підзвітна виборцям і зобов’язана виконувати норми законів.

Для тоталітарної системи правління характерне спирання політико-владних структур на пряме насильство (або загрозу його застосування). Такий політичний режим повністю ідеоло­гічно й соціально-політично панує над особистістю, пригнічує її. Для нього характерна абсолютна влада правлячої еліти. Остан­ня, як правило, висуває зі своїх рядів авторитарну особистість, здатну виконувати соціальні настанови своєї спільноти.

Правова соціальна держава

Для того щоб створити уявлення про вже напрацьовані люд­ством моделі побудови держави, розглянемо основні принципи правової держави демократичного режиму, які можуть стати в пригоді у процесі державотворення.

Основна проблема концепції правової держави полягає у співвідношенні держави та права: що має переважати — право над діяльністю законодавця (парламенту та інших державних органів) чи супервлада парламенту?

У першому випадку розуміють встановлення міри свободи й відповідальності державних органів та особистості залежно від волі громадян (права), у другому — відповідно до рішень власне парламенту. Однак останній шлях призводить до заміни права законом, абсолютизації волі законодавця. У такий спосіб можна оголосити правовою будь-яку державу, де діє принцип формаль­ної ієрархії юридичних норм (конституція — закони — підзаконні акти).

Світова політологічна думка виокремлює такі принципи пра­вової держави:

- загальність правління правових законів;

- розподіл влади;

- пріоритет прав і свобод людини;

- юридична взаємовідповідальність держави та особистості.

Загальність правління правових законів полягає в тому, що і громадянин, і держава (законодавчі, виконавчі та судові ор­гани) керуються у своїй діяльності виключно законом. Тільки законодавчий орган може їх ухвалювати, змінювати або скасову­вати (знову-таки згідно з відповідними законодавчими про­цедурами).

Основою всього життя є правління Конституції країни.

На відміну від громадян, які повинні діяти за принципом: дозволено все, що не заборонено законом, державним органам, які пов’язані з адміністративним управлінням, заборонено все, що не дозволено законом.

У правовій державі правлять не окремі особи, а закони, що є основними регуляторами суспільного життя. Порушення зако­нів має каратися знову-таки в межах законів.

Розподіл влади передбачає оптимальне співвідношення компетенцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, узгодження суперечностей між ними, а також між особис­тістю, державою й суспільством.

Обрана демократичним шляхом законодавча влада реалізує народний суверенітет, формулює норми суспільного й державно­го життя, що є обов’язковими для виконання всіма громадянами та суспільними інститутами.

Своєрідний правовий контроль у державі здійснює Конститу­ційний суд, а виконавча влада реалізує закони, ухвалені парла­ментом, формується ним і звітує перед ним.

Якщо вища посадова особа держави (президент) обрана без­посередньо населенням, вона в межах законодавства також під­звітна парламенту. Проте й сама вона має юридичні важелі впливу на законодавчий орган. Наприклад, може розпустити парламент і призначити згідно з конституційними нормами до­строкові, позачергові вибори.

Судова влада є арбітром і покликана вирішувати спірні пи­тання між законодавчою та виконавчою гілками влади, а також між ними й громадянами. Вона має бути незалежною й діяти ви­ключно на основі чинних у державі законів.

Пріоритет прав і свобод людини означає гарантію законодав­чого забезпечення прав людини та її основних свобод, їх захист виконавчою владою.

Згідно з Паризькою хартією для нової Європи кожна людина має право на свободу думки, совісті, поглядів, переконань, релігії, зборів, пересувань і т. ін. Кожен має право брати участь у віль­них і справедливих виборах, володіти власністю, працювати і т. ін. Ніхто не повинен затримуватися правоохоронними та ін­шими органами без юридичних підстав, надання захисту, спра­ведливого судового розгляду в разі офіційно висунутих йому звинувачень і т. ін.

Під юридичною взаємовідповідальністю держави та особис­тості розуміють одночасне забезпечення виконання прав і сво­бод громадян з відповідальністю останніх перед державою й сус­пільством.

Основними методами забезпечення відповідальної поведінки громадян є стимулювання, переконання, підвищення рівня пра­вової та політичної культури.

Водночас правова держава має застосовувати згідно із законо­давством певні санкції за невиконання загальноприйнятих юридичних норм поведінки.

Формами відповідальності держави перед особистістю є звіти виконавчих органів перед законодавчими, достовірна інформа­ція для громадян (за винятком тієї, що становить державну таєм­ницю), судове оскарження дій посадових осіб за ущемлення прав громадян і т. ін.

Звичайно, кожна держава має певні відмінності у внутрішній побудові, однак загальні принципи у тій чи іншій модифікації людство вже сформулювало, і це є надбанням загальносвітової політологічної та правової думки.

Політичний аспект проблеми правової держави полягає в то­му, що її формування є кордоном, який розділяє перехід від тота­літаризму до демократії.

Є й суто правовий аспект цієї проблеми. Він полягає в тому, що держава як джерело формування права на певному етапі сус­пільного прогресу й сама потрапляє під "п’яту" права та стає правовим явищем.

Проте правова держава не є вінцем суспільного розвитку. Найрозвиненіший ступінь суспільства — не просто правова дер­жава, а правове соціальне суспільство, в якому встановлюється безумовне верховенство права, абсолютне й непорушне пану­вання його принципів і цінностей. У такому суспільстві окрім досягнення правосуддям статусу вищої влади в державі та ут­вердження культури права значно розширюються права лю­дини, які набувають безпосередньо юридичного та соціального значення.

Підсумовуючи, зазначимо такі засадничі принципи правової держави:

- громадяни можуть робити все, що не заборонено законом;

- держава може робити лише те, що визначено законом;

- правосуддя має бути незалежним і ґрунтуватися на пре­зумпції невинності.

Але недостатньо досліджувати лише правові норми регуляції суспільного життя. Інтереси розбудови розвиненого громадянсь­кого суспільства потребують урахування соціальних регуля­торів. Це дає підстави говорити не лише про правову, а й про соціальну державу, основними принципами якої є такі:

забезпечення гідних умов для життя людини;

соціальна, екологічна, морально-психологічна відповідаль­ність власника, держави за наслідки своєї діяльності.

Отже, проблема державотворення є ключовою під час розбудо­ви системи управління суспільством і соціальними процесами, що відбуваються в ньому. І за оптимального вибору моделі з урахуванням політичної, правової, психологічної культури (про що поговоримо пізніше) можна побудувати суспільство без со­ціальних катаклізмів і катастроф, забезпечити його еволюцій­ний розвиток.

§3. Поняття, ознаки і функції громадянського суспільства

Поняття "громадянське суспільство" своїм корінням зобо­в’язане ідеї "полісу" Арістотеля, "societas civilis" (громадянсь­ке суспільство) Цицерона та природному праву.

Проте слід пам’ятати, що мислителі того часу по суті розу­міли під поняттям громадянського суспільства політичну дер­жаву, яка поєднувала найважливіші сфери суспільства: сім’ю, релігію, освіту, культуру, мистецтво тощо. Ці сфери були тісно пов’язані з державою, з якою вони становили єдине ціле.

Інакше кажучи, в античності, а особливо за феодалізму, усі найважливіші інститути суспільного життя — власність, сім’я, стани, корпорації — набули статусу елементів державного життя.

Такий підхід залишався незмінним аж до XVIII ст. Навіть відомі мислителі Нового часу Дж. Локк , Ж. Ж. Руссо , І.     Кант користувалися словами "громадянське суспільство" і "держава" як синонімами.

Водночас перехід від Середньовіччя до Нового часу ознамену­вався визріванням громадянського суспільства та відокремлен­ням його від держави. Поступово формувалося переконання в тому, що надмірно розширена держава стримує розвиток особис­тості та заважає її вільному волевиявленню. Тема протистояння громадянського суспільства й держави найширше висвітлюва­лася в працях Т. Спенса, X. Ходжскіна, Ж. Сійєса й особли­во в програмному документі Великої Французької революції — Декларації прав людини і громадянина.

Найрадикальнішу концепцію запропонував Т. Пейн у памф­леті "Права людини". Цей мислитель вважав державу необхід­ним злом: що воно менше, то краще для суспільства.

Більш помірковано висловлювалися з цього приводу А. де Токвіль, Дж. Мілль та ін., які вважали розмежування між державою і громадянським суспільством постійною характерис­тикою демократичної соціальної й політичної системи.

Проте існувала й інша течія політичної думки в особі І. Бентама, Ж. Сісмонді, П. Пфіцера, ідеї яких набрали закінченої фор­ми у працях Л. фон Штейна і Г. Гегеля. Ці дослідники вважали надмірну свободу громадянського суспільства джерелом інтен­сифікації конфліктів і обґрунтовували необхідність жорсткішо­го державного регулювання й контролю.

Основна заслуга в розробці концепції громадянського сус­пільства, безумовно, належить Г. Гегелю, який систематизував суспільно-політичну спадщину французької, англосаксонської й німецької думки. Він вважав, що громадянське суспільство є особливою стадією в діалектичному русі від сім’ї до держави в складному процесі історичної трансформації від Середньовіч­чя до Нового часу.

За Гегелем, ідеальна держава, визначаючи громадянське сус­пільство та утримуючи його під своїм контролем (при забезпе­ченні його свободи), спрямовує його на побудову високорозвиненого суспільства, яке зорганізоване політично.

Особливий підхід до громадянського суспільства був у марк­систів. У цій доктрині політична держава віддзеркалює полі­тичний інтерес, а громадянське суспільство — приватний. По суті К. Маркс та його послідовники спростили структуру ге­гелівської моделі громадянського суспільства до сфери праці, виробництва й обміну. Що ж стосується відносин між держа­вою й громадянським суспільством, то їх марксизм практично не досліджував, бо декларував побудову комуністичного суспіль­ства, де не буде держави. Відтак у царстві свободи немає сенсу говорити про свободи.

За Марксом, у комуністичному суспільстві не буде пануван­ня влади як такої. А раз немає влади — немає й потреби у владі народу, себто демократії. Тому й не дивно, що громадянське сус­пільство як таке в марксистській доктрині не досліджувалося. Це ми бачимо і у В. Леніна, який взагалі не користувався понят­тями "правова держава" й "громадянське суспільство". Як на­слідок, в умовах так званого реального соціалізму держава прак­тично повністю поглинула громадянське суспільство, що призве­ло до застою, а потім і краху соціалістичної системи.

Щоправда, і в західному суспільствознавстві цей термін не вживали практично до 70-х років XX ст. По суті, досліджу­ючи громадянське суспільство, вчені користувалися терміном просто "суспільство".

У сучасному розумінні громадянське суспільство — це су­купність усіх громадян, їх вільних об’єднань та асоціацій, пов’я­заних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які пере­бувають за межами держави, її директивного регулювання й регламентації, але гарантуються та охороняються державою.

Інакше кажучи, громадянське суспільство є системою забезпе­чення життєдіяльності соціальної, соціокультурної й духовної сфер, їх самовідновлення та передавання від покоління до поко­ління, системою незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що мають створити умови для самореалізації окре­мих індивідів і груп. У цьому, власне кажучи, і полягають функ­ції громадянського суспільства.

Узагальнюючи, назвемо ознаки громадянського суспільства:

- відокремлена від держави структура суспільства, яка складається з громадян, їх добровільних асоціацій і об’єд­нань;

- вільні відносини між суб’єктами громадянського суспіль­ства;

- цінування громадянських прав вище за державні закони;

- забезпечення прав і свобод особистості, можливостей реа­лізації її інтересів і прагнень, політичного, ідеологічного плюралізму;

- наявність приватної власності, вільної конкуренції, віль­них відносин обміну діяльністю та її продуктами між не­залежними власниками, тобто ринку;

- саморегуляція відносин між людьми, їх асоціаціями та до­бровільними об’єднаннями на основі соціальних і психіч­них норм регуляторів суспільного життя;

- багатство соціальних ініціатив;

- збереження відповідних традицій, культури тощо.

У розвиненому громадянському суспільстві, яке характери­зується високим рівнем політичної організованості, активно функціонують суспільні організації. До останніх належать політичні партії, громадські організації, об’єднання й рухи, кон­фесії і т. ін., які разом з окремими громадянами становлять структуру громадянського суспільства.