Лекція №15

БАСЕЙНОВИЙ ПІДХІД ДО УПРАВЛІННЯ РІЧКОВИМИ ТА ОЗЕРНИМИ ЕКОСИСТЕМАМИ

Сучасні водогосподарські і гідроекологічні проблеми в Україні набули очевидних слідів катастрофічності. Перетворювальна антропогенна діяльність повсюдно призвела до заміни природних водних систем штучними, виснаження і забруднення водних ресурсів, підвищення хімічного, фізичного, психологічного та інших видів впливу на людину, суттєво знижуючи адаптаційні можливості і погіршуючи тим самим умови її існування.

Зміна форм власності і механізмів управління економікою, що відбувається в країні, обумовлює пошук нових методів і засобів управління станом водоресурсних джерел і водокористуванням.

Складність регулювання водних відносин обумовлюється специфікою природних вод як компонента природного середовища і виробничого ресурса для більшості галузей народного господарства. Водоресурсна забезпеченість відбивається на ефективності та економіці як окремих регіонів, так і держави в цілому, оскільки наявність, доступність і якісний стан водних ресурсів впливають на розміщення і функціонування господарських обєктів і вартісні характеристики виробленої продукції.

В процесі формування водні ресурси переміщуються із районів первинного виникнення водних мас на суходолі в інші райони у вигляді річкових і підземних потоків. Заходи, що спрямовані на збереження води в місцях їх первинного виникнення (снігозатримання, вологонакопичення, закачування в підземні горизонти, будівництво ставків у балках), як правило, мають локальні масштаби і мало змінюють русловий і природний відток водних ресурсів в інші райони. На деяких територіях власний річковий стік взагалі не формується у зв’язку із малою кількістю опадів і особливостями будови підстилаючої поверхні. За таких умов визначення прав на водні ресурси за тими територіями, на яких вони формуються, ставить інші території в положення суттєвої залежності від перших і зберігає для них невизначеність в діях щодо залучення водних ресурсів у господарський обіг.

З урахуванням зазначених особливостей формування водоресурсного потенціалу, їх двоєдиної ролі як елемента середовища і відновлюваного ресурсу, найбільш раціональна територіальна організація ВГК могла б бути побудована за такими принципами :

1. Водні джерела, і перш за все річкові системи, як природні об’єкти, нерозривно повязані з територією, і право власності на них повинно розглядатися разом з правом власності на відповідні території.

2. Водні ресурси, що формуються і переміщуються у щорічно відновлюваних об”ємах в інші регіони, необхідно розглядати як складову єдиного гідрологічного циклу в межах всієї водозбірної площі басейна, а отже, такі, що в рівній мірі належать всій території і всім водокористувачам.

3. Використання водних джерел допускається їх власником в будь-якій формі і для будь-яких цілей, якщо воно не змінює щорічно відновлювані об’єми водних ресурсів, що переміщуються в нижче розміщені регіони, і їх якість.

4. Використання водних ресурсів всіма водокористувачами здійснюється на основі взаємоузгоджених довгострокових угод. Для річкових басейнів з дефіцитом води право кожної території на певний об”єм води закріплюється у вигляді визначеної частки відновлюваних ресурсів.

Дослідження територіальної структури ВГК передбачає аналіз розміщення суб’єктів водокористування - населення, промислових і сільськогосподарських об”єктів, оцінку особливостей розвитку та форм їх територіальної зосередженості. Це має суттєве значенні, передусім, для раціонального сполучення територіального та галузевого комплексоутворення та вибору стратегії розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням умов гідрофункціонування ландшафтів і природної водозабезпеченості, територіальної концентрації водокористувачів та рівня антропогенного навантаження на водоресурсний потенціал співставлення рівнів водозабезпеченості й еколого-економічної ефективності водокористування дає підстави для визначення оптимальної галузевої структури ВГК у конкретних територіальних межах.

Враховуючи взаємозв’язок водних ресурсів, залежність їх стану від структурно-функціональної організації ландшафту і господарського комплексу, найбільш раціональна і генетично обгрунтована схема управління може бути побудована за басейновим принципом.

Основна аргументація на користь басейнового підходу полягає в постійно зростаючий ролі водного фактору, що лімітує розвиток і розміщення виробництва. Саме водні об’єкти частіше за все є шляхом розповсюдження забруднень і їх акумуляції, а по-друге, - в межах басейну замикаються кругообіги речовин, тобто реалізується більшість балансів. Перенос продуктів техногенеза в них відбувається до відповідного базису денудації - від вододільних до гирлових областей водозборів і залежить від структурно-функціональної організації останніх.

З концепцією басейна, як відомо, пов’язані основні уявлення гідрології суші та інших наук, що вивчають водні ресурси. Під річковим басейном розуміється частина земної поверхні і товщі грунтів, звідки відбувається стік вод в окрему річку або річкову систему. Басейн включає поверхневий і підземний водозбори, межі яких (за винятком дуже малих басейнів і випадків гідрогеологічних аномалій) співпадають, і тому поняття "басейн", "водозбір" виступають як синоніми.

Відомо, що стік води, спрямований за кутом падіння схилів і по тальвегах понизь, - один із найбільш універсальних і потужних рельєфоформуючих і, в цілому, ландшафтоутворюючих факторів. Схилові і руслові потоки будують особливі геосистеми за високим рівнем просторовочасової організації - басейни. Власне кажучи, майже вся суша являє собою сукупність (макросистему) басейнів з генетично яскраво вираженою стадійністю розвитку.

Значну роль відіграє басейновий підхід в геоморфологічних дослідженнях, зокрема аналізі будови і рельєфоутворюючої ролі річкових систем, розвитку теорії ерозійного комплексу, геоморфологічних систем, самоорганізації рельєфу, особливо в гірських країнах. Басейновий підхід знайшов відображення в розвитку геохімії ландшафту, що розглядався як динамічно зв’язані водними потоками ділянки земної поверхні. Можна констатувати, що нині значна частина досліджень антропогенного впливу на кругообіг речовин здійснюється в межах басейнів.

Переваги басейнового підходу обгрунтовують наступними факторами:

1. Водні об’єкти частіше за все служать шляхом розповсюдження забруднень і їх акумуляції;

2. Басейн - реальна геосистема, що легко виділяється і на карті, і на місцевості, тобто вибір його таксономічною одиницею не суб’єктивний.

3. Значна перевага вибору басейна - можливість використання суворої ієрархічної порядкової класифікації річкових систем.

Басейновий принцип в останні роки все частіше використовується для виявлення і прогнозування природоохоронних проблем, коли територіальні узагальнення здійснюються за гідрографічними басейнами в різних природних зонах.

Треба підкреслити, що басейн річки, озера, моря - це вже перевірена на практиці структура подолання міжвідомчих, міжрегіональних, міжнаціональних протиріч при вирішенні задач природокористування. Відомий позитивний досвід діяльності громадських басейнових організацій.

Таким чином, можна констатувати, що басейновий підхід до різних географічних та еколого-економічних проблем за свою майже піввікову історію довів життєвість і перспективність. Починаючи з його застосування в гідрології суші, в інших науках фізико-географічного циклу і ландшафтознавства, він в даний час все більше використовується в геоекологічних дослідженнях для вирішення задач збалансованого природокористування, що переконливо обґрунтовується і з методологічних, і з методичних, і з організаційних позицій, що вже підтверджено конкретними результатами.

Протягом останніх десятиліть у водогосподарській діяльності розвинутих країн став застосовуватися екосистемний підхід, що розповсюджується на внутрішні води, водноболотні угіддя, річкові пойми, а також середовища існування людей. Керівні принципи екосистемного підходу до водогосподарської діяльності ( ЄЕК ООН, 1993 р.) пропагують думку про те, що водними ресурсами не можна управляти у відриві від інших екосистемних компонентів, таких як земля, повітря, живі ресурси і люди, що проживають у річковому басейні.

В Україні законодавчо встановлений басейновий принцип управління використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів. Разом з тим, за організаційною структурою, територіальними ознаками зон діяльності басейнових органів, розподілом компетенцій між водогосподарськими, природоохоронними і іншими органами та економічним механізмом регулювання водних відносин, басейнове управління не може розглядатись як ефективне і потребує суттєвого методологічного і нормативного удосконалення.

Так, у басейні Сіверського Донця в управління ВГК беруть участь організації Держпромполітики України (канал Сіверський Донець - Донбас, водоводи, водосховища в Донецькій і Луганській областях); організації Держводгоспу (канал Дніпро-Донбас, водосховища і гідротехнічні споруди на річках у Харківській, Донецькій і Луганській областях); муніципальні органи управління комунальними системами водопостачання і водовідведення; Міністерство аграрної політики України разом з Держводгоспом (групові та локальні водопроводи сільськогосподарського призначення); окремі водогосподарські об’єкти підпорядковані Міністерству палива і енергетики та іншим відомствам.

Така розпорошеність у підпорядкуванні водогосподарський об’єктів між багатьма відомствами поряд з неузгодженістю функцій регулювання і контролю за використанням та охороною водних ресурсів, що зосереджені у різних органах виконавчої влади, ускладнюють і роблять неефективною систему управління ВГК.

Крім того, зони діяльності існуючих басейнових органів управління не співпадають з природними межами водозбірних річкових басейнів. В результаті, поза увагою залишаються значні площі підзвітних басейнів. І навпаки, до сфери контролю басейнових органів включаються території, що не належать до відповідних басейнів. За таких умов визначається проблематичною організація заходів щодо екологічного збалансування господарської діяльності з ресурсною спроможністю водних басейнів.

Найбільшого розвитку басейновий принцип набув у Франції, де створена і функціонує високоефективна система управління водними ресурсами, яка визнана однією з кращих у світі. Сучасна водна політика Франції будується на таких принципах управління природною водою:

- децентралізація - управляють не водою як фізичним тілом, а водообмінною системою, за одиницю якої прийнято річний басейн. Басейновий принцип управління базується на реально існуючий єдності поверхневих і підземних вод в межах єдиної водообмінної площі, за яким річка розглядається як складна, водночас фізична, хімічна, геологічна, біологічна і соціально-правова система, дозволяє найбільш повно вирішувати всі водні і пов’язані з ними екологічні проблеми;

- організація інститутів колективного управління водою, у завдання яких входить регулювання і усунення реально існуючих протиріч між користувачем і забруднювачем води, забезпечення раціонального водовідбору із конкретного водного джерела;

- збереження водного середовища як найголовнішого регулятора стану навколишнього середовища, забезпечення підвищення рівня життя населення і розвитку економіки;

- проведення безперервного моніторингу та досліджень стану водного середовища.

За такими принципами регулювання водних відносин екологічно збалансоване водокористування досягається: визнанням єдності та взаємозв’язку гідрологічних та гідрогеологічних умов в басейнах; збереженням цієї єдності при відборі води різними користувачами; аналізом стану всіх різновидів водного середовища і намаганням мінімально їх змінювати; науково обгрунтованим регламентуванням відбору води з конкретного джерела; дотримуванням інтересів водокористувачів басейну в цілому; поглибленням знань про стан водного середовища і екологічної ролі, технологію очищення, водопідготовки, водорозділ, про вплив на навколишнє середовище мінливості гідрологічних і гідрогеологічних умов; інформуванням політиків і адміністрацій про ситуацію, яка склалася, з метою прийняття рішень. Завдяки такій системі управління екологічний стан річок Франції істотно поліпшився.

Метою поліпшення управління водними ресурсами України для кожного значного водного басейну повинні бути створені свої адміністративні органи і комітети, з впровадженням принципу інтегрованого водного менеджменту. У цьому повинні брати участь усі причетні державні, регіональні та місцеві органи та міжнародні партнери (у транспортних басейнах). Інституційна відповідальність басейнової структури управління водними ресурсами має бути підкріплена належним фінансовим забезпеченням для того, щоб на місцевому рівні могли бути досягнуті завдання управління водними ресурсами, зокрема щодо збалансування водогосподарської діяльності за ресурсними і екологічними параметрами водних джерел. Фінансові надходження у вигляді платежів за воду, зібрані в басейні, можуть бути використані для поліпшення водного менеджменту на тій самій території.

Управління водним господарством за басейновим принципом поділяється на три типи управління: екосистемне управління - вирішення проблем водозабезпечення й охорони вод в рамках водних екосистем, межами яких є басейнові простори, і у відповідності з вимогами їх цілісного та сталого розвитку; державне управління - через спеціально уповноважені басейнові органи управління використанням та охороною вод і водних об’єктів; економічне регулювання використання та охороною вод, загальна сума інвестицій у водне господарство оплачується користувачами води. Тобто, екосистемне управління водним господарством здійснюється державою і суспільством через басейнові управління на основі платного водокористування.

Обов’язковою умовою функціонування басейнового принципу є відкритість процедур обговорення та прийняття фінансових рішень для учасників всіх зацікавлених сторін, інформаційний доступ громадськості щодо басейнової водної політики та екологічних програм на всіх стадіях їх розробки та впровадження .

Басейновий принцип управління - це такий спосіб управління водними ресурсами, за яким основною одиницею управління є територія річкового басейну. Причому річковий басейн виступає в якості системи із установленими екологічними та соціально-економічними зв′язками. Такий підхід дає можливість передбачати наслідки людської діяльності для завчасного попередження екологічних та техногенних катастроф.

Таким чином, річковий басейн розглядається як єдина екосистема. Охорона, збалансоване використання та відтворення її компонентів відіграють важливу роль у справі сталого управління водними ресурсами.

Рамкова Водна Директива ЄС № 2000/60/ЄС від 23 жовтня 2000 року, що встановлює основи для діяльності суспільства в галузі водної політики, передбачає розробку Планів управління річковими басейнами. Плани є важливим елементом управління річковими басейнами в країнах Європейського Союзу.

План включає ряд розділів, в яких ретельно аналізуються різноманітні аспекти, в тому числі загальний опис характеристик району річкового басейну, антропогенні впливи на стан поверхневих та підземних вод, місце розташування територій, що охороняються, існуючі системи моніторингу, екологічні цільові показники, короткий економічний аналіз водокористування, програма заходів тощо.

Одним з найважливіших розділів, який допомагає визначити проблеми річкового басейну і розробити заходи, що необхідні для вирішення цих проблем, є оцінка антропогенного впливу на водні об’єкти і річкову систему.

Оцінка починається з перелічення різних видів антропогенної діяльності, включаючи землекористування в басейні. Разом із конкретною вказівкою районів землекористування, повинна приводитися основа для кількісного описання заходів (рушійних сил і навантажень) на район/водний об’єкт річкового басейну.

Перший з них відноситься до кількісного використання поверхневих вод та гідроморфологічних змін, пов’язаних з водокористуванням. Ці аспекти антропогенної діяльності здійснюють величезний вплив на гідрологічний режим та екологію. Далі розглядаються підземні води і забір підземних вод для використання. Об’єм забруднюючих речовин, що скидаються у водну систему в результаті антропогенної діяльності також мають велике значення. При цьому розглядаються і основні джерела, і типи забруднюючих речовин.

До числа деяких основних навантажень на річковий басейн, що виникають в результаті антропогенної діяльності (рушійні сили), можна віднести:

·        навантаження в результаті урбанізації – потреба в прісній воді та розміщення або стічні води і поверхневий стік;

·        перекачування води в басейні та з басейну;

·        промисловість – потреба у прісній воді, очистка стічних вод і розміщення відходів;

·        вугільна промисловість;

·        сільськогосподарська діяльність;

·        риборозведення;

·        інші види діяльності, включаючи транспорт, судноплавство, магістральні трубопроводи, рекреаційне використання води та завдання управління водними ресурсами.

В рамках оцінки також необхідно підготувати перелік водних об’єктів, які найбільше піддаються антропогенному впливу, і визначити основні проблеми, що виникають при управлінні водними ресурсами та виявляються в результаті аналізу.

Реалізація викладеного підходу потребує наявності великого об’єму даних та інформації, які повинні бути доступні для виконання такого виду роботи.

Запитання для контролю

1.                Басейновий підхід при управлінні річковими та озерними екосистемами.

2.                Територіальна специфіка водокористування.

3.                Необхідність використання басейнового принципу управління водокористуванням.

4.                Управління водним господарством за басейновим принципом.

5.                Засоби управління оптимальним екологічним станом у різних складових частинах їх басейнів.